Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 22

ГІТЛЕРІВСЬКИЙ LEBENSRAUM

Адольф Гітлер представив світу погляди на його майбутнє в книжці «Mein Kampf» («Моя боротьба»), продиктованій ним під час перебування у в’язниці Ландсберг у Баварії за участь у мюнхенському «пивному путчі» в листопаді 1923 року. У тюремній камері колишній підданий Габсбургів присягнув боротися проти так званої єврейської змови за панування над світом і подав проект створення Німецької імперії, що забезпечила б арійській расі Lebensraum (життєвий простір) у Східній Європі. Гітлер пробув у в’язниці лише рік. З 1933 року, коли він став рейхсканцлером Німеччини, а його партія прийшла до влади, він мав достатньо ресурсів для того, щоб почати втілення своїх планів. Гітлерівські ідеї, уперше викладені 1923 року, справили величезний вплив на світ, але мало де їхній вплив був таким руйнівним, а наслідки такими трагічними, як в Україні, що стала центральним елементом гітлерівської візії Lebensraum.

Ідея життєвого простору для німців була створена не Гітлером. Уперше сформульована напередодні Першої світової війни, вона передбачала, що німці володітимуть територіями по всьому світу. Поразка Німеччини у війні зробила практично неможливою колоніальну експансію морськими шляхами, що їх контролювала Британія, і Гітлер бачив можливості для зростання лише у Східній Європі. «Буде більш практичним почати боротьбу за нові території у Європі, ніж воювати за володіння за її межами», — писав він у «Mein Kampf». Брест-Литовський мир (1918), який передбачав визнання незалежності України від Росії та її окупацію німецькими та австрійськими військами, створив одну з моделей німецької експансії на схід. Але Гітлер не мав особливого інтересу до націєтворення на сході. Його мета була зовсім іншою: знищити існуюче населення аж до Волги й заселити родючі землі Східної Європи (особливо Україну) німецькими колоністами. «Не можна не надавати занадто великого значення необхідності прийняти політику, яка зробить можливою підтримку селянського класу як основи національної спільноти, — писав Гітлер у “Mein Kampf”. — Багато наших нинішніх лих кореняться виключно в диспропорції між міською та сільською частками населення».

Гітлерівська сільська утопія для німців вимагала не лише оволодіння новими територіями, а й їх деурбанізацїї та депопуляції. Його бачення Східної Європи значно відрізнялося від того, що намагалися збудувати більшовики та пропагував Йосип Сталін. Обидва диктатори були готові використовувати жорстоку силу для побудови своїх утопій, і обом була потрібна українська територія, ґрунти та сільське господарство для досягнення цілей, але до міст та населення в цілому вони мали не однакове ставлення. Україна дізнається, що це означає, на практиці й оцінить ступінь різниці між двома режимами під час трирічної окупації нацистською Німеччиною з 1941 до 1944 року. Маючи довоєнну репутацію житниці Європи та одну з найвищих концентрацій єврейського населення на континенті, Україна стане й головним об’єктом німецького експансіонізму й однією з головних жертв нацистів. Між 1939 та 1945 роками вона втратить майже 7 мільйонів своїх громадян (близько 1 мільйона з них — євреї) або більш ніж 16% свого довоєнного населення. Лише Білорусь та Польща — дві інших країни у сфері «життєвого простору» Гітлера — зазнали вищих пропорційних втрат.

У «Mein Kampf» Гітлер передбачав союз із Британією для розгрому Франції та пакт з Росією для знищення Польщі. Він припускав, що в кінцевому рахунку Росія — або, точніше, Радянський Союз — забезпечить його тим, що він хоче: землями для поселення та природними багатствами, що перетворять Німеччину на континентальну імперію, чиї зв’язки з колоніями не зможе порушити британський флот. Союз із Британією так ніколи й не був втілений, але до осені 1939 року Гітлеру вдалося досягти згоди з Радянським Союзом щодо знищення Польщі.

Коли 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна з нападу Німеччини на Польщу, Гітлер та Сталін уже домовилися про поділ польських земель на основі пакту Молотова-Ріббентропа, що був підписаний менш ніж за 10 днів до цього. Оскільки на початку вересня 1939 року Сталін тягнув з вступом СРСР у війну, занепокоєний реакцією Британії та Франції, а також радянсько-японським конфліктом у Монголії, що ще тривав, німецькі дипломати використали «українську карту» для того, щоб прискорити радянський наступ на Польщу. Вони заявили, що, якщо СРСР продовжить відтягувати вторгнення, у Німеччини не залишиться іншого вибору, окрім як створити окремі держави на землях, призначених Радянському Союзу. Створення Української держави в Галичині та Волині за підтримки Німеччини було останнім, що Сталін хотів би бачити на цій території. Коли він 17 вересня 1939 року нарешті відправив свої війська через польський кордон, вони виступили в похід під приводом захисту «братніх» українського та білоруського народів.

На початок жовтня 1939 року польська армія перестала існувати, знищена нападами двох могутніх сусідів. Радянські військові захопили, а потім звільнили більшість її солдатів. На офіцерів, однак, чекала інша доля. СРСР тримав близько 15 тисяч з них у трьох таборах для військовополонених: один в Україні та два — в Росії. Навесні 1940 року більшість із них загинуть у Катинському лісі під Смоленськом та в інших місцях масових убивств. Однак спочатку мало хто, особливо з неполяків, підозрював Сталіна у злих намірах. Червона армія, яка не могла протистояти німцям у механізації, змогла, однак, продемонструвати польським військам свою перевагу над ними в якості озброєння, що включало нові танки, літаки та сучасні гармати — усі продукти сталінської індустріалізації. Але, на подив багатьох, радянські офіцери й солдати, були часто абияк одягнені й погано нагодовані. Вони були вражені відносним багатством продуктів та товарів у польських крамницях. Місцеві мешканці виявили, що радянські офіцери заідеологізовані, некультурні та примітивні. Ще багато років вони розповідатимуть і переповідатимуть історії про дружин офіцерів Червоної армії, які начебто відвідували театри в нічних сорочках, вважаючи їх вечірніми сукнями. Але непольські громадяни колишньої Польської держави були готові жити разом із добре озброєними та некультурними «визволителями», як довго ті обіцяли поліпшити їхнє життя, і деякий час здавалося, що вони дотримають своїх обіцянок.

Щойно Червона армія зайняла Львів та інші важливі центри Галичини та Волині, окупанти провели вибори в радянському стилі до Народних зборів Західної України, які, у свою чергу, попросили Київ та Москву приєднати Галичину та Волинь до Радянської України. Микита Хрущов, новий партійний керівник у Києві, наполягав на тому, аби північне Полісся з Брестом теж передали Україні, однак Сталін вирішив призначити ці території для Білоруської республіки. Нова влада дозволила місцевим українцям та євреям стати на державну службу та обійняти посади в освітніх, медичних та інших установах, куди їх не допускали за часів Польщі. До місцевих євреїв ставилися добре, однак часто повертали назад тих, хто втікав від німців на радянську територію через польський кордон. Влада запустила всеохопну кампанію українізації, перетворивши польськомовний університет, школи, театри та видавництва на українські. Також були націоналізовані великі землеволодіння, а землю поділено між селянською біднотою. Прорадянські симпатії, що були сильні зазвичай серед членів компартії та лівих організацій регіону, стали ще сильнішими.

Але «медовий місяць» у стосунках між радянською владою та місцевими українцями тривав недовго. Ніколи не будучи прихильниками організованої релігії, інституційної основи української самосвідомості в Польській республіці, нові господарі життя конфіскували землі греко-католицької церкви та спробували обмежити роль традиційних церков (і православної, і греко-католицької) у суспільному житті. Більш дивним було ставлення радянської влади до рядових членів Комуністичної партії Західної України, які часто підозрювалися у націоналізмі та зрештою стали мішенню радянської таємної поліції. Та сама підозра невдовзі впала на українські кадри, яких визволителі-окупанти «висунули» на керівні посади в місцевому самоврядуванні та освіті.

1940 року окупаційна влада розпочала масові арешти та депортації місцевого населення на Далекий Схід, до Сибіру та Центральної Азії. Колишні польські урядовці та співробітники поліції, члени польських політичних партій, а також військові колоністи, які потрапили до регіону в міжвоєнний період, очолили список «ворогів народу». У лютому 1940 року Наркомат внутрішніх справ (НКВС), сталінська таємна поліція, здійснив першу депортацію приблизно 140 тисяч поляків. Майже 5 тисяч депортованих ніколи не дісталися місця призначення, загинувши від холоду, хвороб та недоїдання в дорозі. У цілому за період між осінню 1939 і червнем 1941 року, коли Німеччина напала на СРСР, радянська таємна поліція депортувала з України близько 1,25 мільйона осіб. НКВС також полював на членів ОУН, чиї лідери, у тому числі Степан Бандера, втекли до контрольованої німцями частини Польщі. Сталін бачив у них виразну й явну загрозу своєму режиму.

Падіння Парижа перед наступаючими німецькими військами в травні 1940 року заскочило Сталіна зненацька і змусило думати, що Гітлер невдовзі розвернеться на схід, щоб напасти на Радянський Союз. Режим повинен був зміцнити свій контроль над новопридбаними землями та прибрати звідти потенційну «п’яту колону». Також Сталін вирішив окупувати всі частини Східної Європи, віднесені до його сфери впливу за пактом Молотова-Ріббентропа. До них належали Прибалтійські держави — Естонія, Латвія та Литва й частина Румунії, до якої входили Бессарабія та Буковина. Радянське керівництво приєднало південну Бессарабію та Північну Буковину, населені здебільшого українцями, до Радянської України в серпні 1940 року. Там радянська влада провела таку ж політику, що й раніше в Галичині та на Волині: націоналізацію землі, просування місцевих нерумунських кадрів та українізацію установ. Відтак пішли масові арешти й депортації.

Сталін готувався до нападу свого союзника Адольфа Гітлера. Він розраховував, що це відбудеться 1942 року, однак це сталося на рік раніше, заскочивши Сталіна зненацька. Гітлеру якомога швидше потрібні були радянські ресурси, у тому числі українська пшениця й вугілля, тим паче що він ще був у стані війни з Британією, а за британським левом, загнаним у кут на власних островах, вимальовувалися набагато більші Сполучені Штати — найбільш потужна економіка у світі. Гітлер напав на СРСР усупереч застереженням багатьох провідних економістів Рейху, які стверджували, що вторгнення не розв’яже жодної з проблем Німеччини та стане тягарем для її економіки. Але військове керівництво віддавало перевагу війні з Радами перед війною із Заходом, і Гітлер був радий виконати прохання генералітету.

У грудні 1940 року він підписав директиву, що наказувала розпочати підготовку до війни з Радянським Союзом. Операція мала кодову назву «Барбаросса» на честь німецького короля та імператора Священної Римської імперії, який очолював Третій хрестовий похід. Він потонув, намагаючись переплисти річку у важких обладунках, замість того щоб використати міст, як це зробило його військо. Звичайно, це була погана прикмета, але в той час ніхто не звернув уваги на цей історичний символізм. Як і Барбаросса до нього, Гітлер був готовий брати на себе ризики та ухвалювати нестандартні рішення. Автори плану прагнули перемогти Радянський Союз й витіснити його війська за Волгу протягом кампанії, що триватиме не більш як три місяці. Гітлер хотів, щоб його війська спочатку захопили Ленінград, потім донбаські поклади вугілля, а тоді вже брали Москву. Вермахт відправив німецьких солдатів на фронт, не забезпечивши їх зимовим одягом. Це виявилося помилкою, хоча й мало короткочасні переваги, бо ввело в оману Сталіна, який відмовлявся вірити, що німці нападуть без підготовки до зимової кампанії, і був захоплений зненацька, коли це сталося.

Вторгнення почалося рано вранці 22 червня 1941 року, уздовж фронту, що простягнувся від Балтійського моря на півночі до Чорного на півдні. Німеччина та її союзники, у тому числі Румунія та Угорщина, поставили під багнет близько 3,8 мільйона солдатів. Німецька група армій «Південь» атакувала Україну, наступаючи з позицій у Польщі й рухаючись стародавнім шляхом між північними схилами Карпат і прип’ятськими болотами. Румуни вдарили з півдня, просуваючись в Україну між південними схилами Карпат та берегом Чорного моря. Ці маршрути використовувалися гунами в V столітті і монголами в XIII столітті, коли вони вдиралися до Центральної Європи. Тепер війська рухалися в протилежному напрямку, але тими самими ґрунтовими дорогами, з механізованими дивізіями замість кавалерії, здіймаючи хмари пилу. Німці зосередили на радянському фронті близько 4 тисяч танків та понад 7 тисяч гармат. З повітря наступ прикривали більш ніж 4 тисяч літаків. Німці майже повністю контролювали повітря — раптовий напад Люфтваффе знищив більшу частину радянських військових літаків на аеродромах, перш ніж вони встигли злетіти.

Червона армія мала приблизно таку ж кількість людей на радянському західному кордоні, як німці, та значно більше танків, гармат і літаків. Проте радянська військова техніка поступалася німецьким зразкам, а людей вели в бій недосвідчені офіцери, які недавно замінили більш досвідчені кадри, знищені внаслідок влаштованої Сталіним чистки. Командири кидали свої підрозділи, у той час як моральний дух солдатів, серед яких було багато селян, які пережили голод та колективізацію, був низьким. Він падав щодня, оскільки німці, користуючись своєю перевагою в раптовості нападу, швидко захоплювали територію й завдавали руйнівних втрат радянським військам, що відступали. Те, що Сталін вважав своїм успіхом — придбання нових територій за пактом Молотова-Ріббентропа, — виявилося пасткою. Задовго до вторгнення він відправив свої війська на захід від оборонної лінії, збудованої в попередньому десятилітті, на захист нових кордонів, де вони ще не встигли укріпитися. Як і передбачали планувальники «бліцкригу», німецькі танкові дивізії прорізали оборону радянських військ, оточували цілі армії й створювали хаос у тилу Червоної армії.

На заході України командири Червоної армії почали великий контрнаступ у районі Луцьк-Броди-Рівне, відправивши в бій усі свої танкові з’єднання лише для того, щоб їх обійшли та розгромили набагато менші танкові сили вермахту. Далі стало ще гірше. За три тижні вермахту вдалося просунутися на схід на відстань від 300 до 600 км по всьому фронту. Були втрачені не лише Галичина та Волинь, нещодавно зайняті радянськими військами, а й більша частина Правобережної України. Було знищено більш ніж 2500 радянських танків та близько 2000 літаків. Людські втрати було важко підрахувати. У серпні німецькі дивізії оточили та взяли в полон понад 100 тисяч червоноармійців біля Умані на Поділлі, але найбільший куш вони зірвали під Києвом наступного місяця. Усупереч порадам воєначальників Червоної армії, у тому числі голови Генштабу Георгія Жукова, Сталін відмовився вивести війська з-під Київа, враховуючи символічне значення міста, чим спричинив, можливо, найбільшу радянську військову катастрофу за всю війну.

Підрозділи Червоної армії під командуванням уродженця Чернігівщини генерала Михайла Кирпоноса опиралися наступу, але мало що могли зробити проти німецьких механізованих дивізій. Київ пав 19 вересня 1941 року. Генерал Кирпонос загинув наступного дня в бою під Лохвицею. У київському котлі вермахт оточив та взяв у полон понад 660 тисяч червоноармійців. У жовтні та сама доля спіткала приблизно 100 тисяч людей між Мелітополем та Бердянськом на півдні України, а інші 100 тисяч були оточені біля Керчі в Криму в листопаді. На кінець року, коли Червона армія була змушена залишити майже всю територію України, у руках супротивника було понад 3,5 мільйона її офіцерів та солдатів. Відступаючи, радянські керівники дотримувалися тактики спаленої землі, забираючи промислове обладнання, худобу, продовольство та людей з територій, що їх збиралися залишити. Загалом вони евакуювали на схід приблизно 550 великих підприємств і 3,5 мільйона кваліфікованих робітників.

Багато хто в Україні вітав німецький наступ улітку 1941 року, сподіваючись, що настане кінець терору, розв’язаному радянською владою в передвоєнні роки. Це було справедливо не лише для недавно окупованих областей Західної України, а й для Центральної та Східної, де ніколи не прощали режиму жахів голоду та колективізації. Дехто очікував, що німецький «націонал-соціалізм» і принесе справжній соціалізм. Інші просто сподівалися на поліпшення рівня життя. З радянськими зарплатами, яких не вистачало навіть на пару взуття, було не важко плекати хибні надії на те, що німці зроблять кращим життя на «визволених» від Москви територіях. Багато хто ще пам’ятав австрійців напередодні Першої світової війни та німецьку окупацію 1918 року, що за мірками сталінського терору була лагідною та милосердною. Інші розглядали повернення німців як прелюдію до відновлення Української держави, як це було за гетьмана Павла Скоропадського. Ті, хто покладав на німців такі надії, невдовзі впевнилися в їх хибності, часто абсолютній безпідставності, незалежно від причин, що живили їхні сподівання на краще життя під німецькою окупацією.

Німецький міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг, прибалтійський німець, який здобув освіту в Москві, був автором перших німецьких планів щодо України. Він хотів підтримати прагнення українців, прибалтів, білорусів, грузинів та інших радянських національностей до незалежної державності, щоб підірвати Радянський Союз. У його уявленні незалежна від Росії Українська держава мала б стати протекторатом Рейху разом із Балтійською федерацією, Білоруссю та Фінляндією. Щоб послабити Росію, Розенберг та його експерти виступали за розширення української території аж до Волги. Але Розенберг програв політичну боротьбу з головою німецької служби безпеки та пізніше міністром внутрішніх справ Генріхом Гіммлером, президентом рейхстагу та міністром авіації Германом Герінгом, а також іншими нацистськими лідерами, які прагнули реалізувати нацистську расову ідеологію й витиснути із завойованих територій усі економічні ресурси. Брест-литовська модель 1918 року, що передбачала існування контрольованих Німеччиною східноєвропейських держав, у тому числі України, улітку 1941 року поступилася моделі, що витікала з «Mein Kampf» Гітлера — моделі колоніального розчленування та експлуатації.

Німці поділили захоплені ними українські землі на три частини: Галичина була об’єднана разом із тим, що вважалося колись Західною Галичиною, та Варшавським регіоном в утворення під назвою «Генерал-губернаторство»; більшість території України від Волині на північному заході до Запоріжжя на південному сході разом з південною Білоруссю навколо міст Пінськ і Гомель стала рейхскомісаріатом «Україна»; а східна Україна від Чернігова на півночі до Луганська та Сталіно (Юзівка, Донецьк) на півдні залишилася під управлінням військового командування як територія, надто близька до лінії фронту, щоб передавати її під управління цивільної адміністрації. Поділ Галичини та Волині й об’єднання Волині з Наддніпрянською Україною відображали німецьке уявлення про регіон у межах поділу, встановленого російсько-австрійським кордоном наприкінці XVIII століття. Поділ України був не єдиним розчаруванням, що випало на долю людей, які чекали на прихід Гітлера. Невдовзі вони відкриють для себе, що німці зразка 1941 року дуже відрізняються від тих, яких вони бачили 1918-го.

Перший досвід розчарування в нацистському режимі отримали члени Організації українських націоналістів. ОУН розкололася 1940 року, невдовзі після того, як один з її найрадикальніших лідерів, Степан Бандера, вийшов із польської в’язниці у вересні 1939-го. Бандера очолив бунт проти старих кадрів і незабаром опинився біля керма найбільшої фракції ОУН і найбільш радикальних її членів. У лютому 1941 року вони уклали угоду з керівництвом німецької військової розвідки (абверу) про утворення двох батальйонів сил спеціальних операцій зі своїх прихильників. Один батальйон — «Нахтігаль» — був серед перших німецьких підрозділів, що увійшли до Львова 29 червня. Наступного дня він узяв участь у проголошенні незалежності України членами бандерівської фракції ОУН. Це означало кінець німецької співпраці з Бандерою. Німці, які мали зовсім інші плани щодо України, заскочили зненацька своїх колишніх союзників, заарештувавши кілька десятків членів фракції Бандери, у тому числі його самого, вимагаючи скасувати акт проголошення незалежності. Він відмовився і був відправлений до концентраційного табору Заксенхаузен, де провів більшу частину війни. Двоє з його братів також були заарештовані й загинули в Аушвіці.

Фракція Бандери вмить перетворилася з непевного союзника німців на їхнього супротивника. Більш поміркована фракція ОУН на чолі з полковником Андрієм Мельником спробувала скористатися конфліктом своїх суперників із німцями й відправила свої експедиційні групи до Центральної та Східної України, щоб створити там свою мережу, вплинути на вибір українських кадрів для окупаційної адміністрації і проводити виховну роботу та пропаганду серед місцевого населення. Ці дії довелося припинити наприкінці 1941 року, коли німецька адміністрація встановила більш жорсткий контроль над рейхскомісаріатом «Україна». Нацистська поліція розстріляла сотні членів ОУН у Києві та інших містах України. На початок 1942 року обидві фракції ОУН були в стані війни з німцями.

Поводження нацистів з радянськими військовополоненими стало іншим сигналом, цього разу для мешканців Центральної та Східної України, що німці 1941 року не мають нічого спільного зі своїми земляками 1918-го. Якщо останні були просто окупантами, то ці були колонізаторами, які вважали переможених недолюдьми.

Перед війною Сталін відмовився підписувати Женевську конвенцію 1929 року, що регулювала правила поводження з військовополоненими — СРСР був революційною державою, яка не дотримувалася капіталістичних правил поведінки. Коли він спробував зробити це влітку 1941 року, було вже надто пізно: німці не погоджувалися поширити на радянських військовополонених права, що ними користувалися військовополонені із Заходу. Якщо до останніх вони ставилися з певною повагою, визнаючи їх звання та надаючи доступ до медичної допомоги, а також дозволяючи отримувати посилки з їжею та одягом, то радянським військовополоненим у всьому цьому відмовляли. Крім того, вони далеко не всіх брали в полон: багатьох розстрілювали на місці. Шостого червня 1941 року, більш ніж за два тижні до вторгнення, німецьке командування видало наказ розстрілювати полонених комісарів та політпрацівників Червоної армії, а також співробітників НКВС та євреїв. Мусульмани, яким не вдалося довести, що їхнє обрізання не має нічого спільного з єврейською релігією, також часто знаходили свою смерть. Розстрілювали нерідко й командирів Червоної армії, які потрапляли в полон. Тих, хто залишився живим, відправляли до тимчасових концтаборів, влаштованих на старих заводах, шкільних подвір’ях, а часто просто на полях, огороджених колючим дротом.

Під час цих форсованих «маршів смерті» до концтаборів охоронці розстрілювали поранених, хворих і виснажених в’язнів, які вже не могли йти. Місцеві жителі намагалися нагодувати змучених полонених і допомагали їм як могли, припускаючи, що хтось так само годує та допомагає їхнім синам, чоловікам та батькам, мобілізованим до Червоної армії, які, можливо, стикаються з такими самими випробуваннями. Як тільки полонені в таборі залишалися без їжі та води, це призводило до голоду і, зрештою, канібалізму. Про тих, хто зумів вижити на вбогий пайок, «дбали» хвороби. Нацистська пропаганда зображувала радянських військовополонених недолюдьми, і ставлення до них було дійсно нелюдським. Відповідальність за це лише частково лежала на ідеології. Німці не збиралися утримувати сотні тисяч, фактично мільйони, полонених. Що більше людей померло в полоні в перші місяці війни, то менше клопотів було для вермахту. Лише з листопада 1941 року керівники економіки Рейху почали розглядати військовополонених як робочу силу, якої бракувало в Німеччині. У ході війни понад 60% із захоплених на Східному фронті полонених загинули в неволі.

Українці, як і представники інших національностей західної частини СРСР, зазвичай жили в таборах краще, ніж росіяни та мусульмани. Спочатку німці навіть дозволили їх звільнити, вважаючи їх меншою загрозою, ніж росіян. У вересні 1941 року було видано директиву, що дозволяла звільняти українців, білорусів та прибалтів. Ув’язнені могли залишати табори, якщо про них заявляли їхні родичі (іноді жінки оголошували незнайомців своїми чоловіками) або якщо вони походили з цієї місцевості. Цю політику було скасовано в листопаді, але, імовірно, десяткам, якщо не сотням тисяч українських чоловіків, призваних до Червоної армії і захоплених німцями в полон улітку та восени 1941 року, вдалося пережити ці випробування та повернутися до своїх родин. Пізніше полонених українців, білорусів та прибалтів охочіше, ніж росіян, набирали до поліцейських батальйонів та тренували, щоб підтримувати порядок на східноєвропейській території, очищеній від місцевих мешканців та заселеній німецькими колоністами. Частину з них нацисти відправляли охороняти концтабори в Польщі, коли керівництво Третього рейху зрозуміло, що обіцяний німцям колоніальний рай у Східній Європі відкладено на невизначений термін.

У викривленому світлі нацистської окупації концентраційні табори перетворили колишніх радянських військовополонених із жертв на злочинців. В Аушвіці, що в той час був найвідомішим німецьким табором смерті, першими жертвами газових камер були радянські військовополонені — німці випробовували на них газ «Циклон-Б» у вересні 1941 року. Пізніше охоронці, набрані з таборів військовополонених, допомагали заганяти євреїв, які прибували до табору, у газові камери. Єврейські чоловіки, вибрані з попередніх партій, потім збирали й сортували одяг жертв. Виживання в таборах занадто часто означало участь у знищенні ближніх. Україна під німецькою окупацією стала великомасштабною моделлю концентраційного табору. Як і в таборах, лінія між опором та співпрацею, роллю жертви та співучастю в злочинах режиму стала розмитою і непомітною. Кожен робив особистий вибір, і тим, хто вижив, довелося жити зі своїми рішеннями після війни, декому в гармонії, а декому в муках совісті. Але майже всі страждали від провини за те, що вижили.

Голокост став найбільш жахливим епізодом нацистської окупації України, у якій і без того не бракувало жаху. Більшість українських євреїв, які стали жертвами, ніколи не потрапили до Аушвіцу або іншого концентраційного табору. Айнзатцгрупи Генріха Гіммлера за допомогою місцевої поліції, створеної німецькою адміністрацією, розстрілювали їх на околицях міст, містечок та сіл, де вони жили. Розстріли почалися влітку 1941 року на всіх територіях, зайнятих вермахтом після відступу радянських військ. До січня 1942 року, коли високі посадові особи нацистів зібралися в передмісті Берліна Ванзеє, щоб координувати здійснення «остаточного рішення єврейського питання» — викорінення єврейства, — нацистські ескадрони смерті вбили близько 1 мільйона єврейських чоловіків, жінок та дітей. Вони робили це серед білого дня, іноді привселюдно й майже завжди в межах чутності для неєврейського населення. Голокост в Україні та в решті західних територій Радянського Союзу не тільки зруйнував єврейське населення і його суспільне життя, як це мало місце в Європі в цілому, а й травмував та бруталізував тих, хто був його свідком.

Кожен шостий єврей, який загинув під час Голокосту (загалом близько 1 мільйона людей), походив з України. Мабуть, найбільш відомий епізод Голокосту з найбільшою кількістю жертв стався в Бабиному Яру на околицях Києва. Протягом двох днів автоматні черги зондеркоманди 4а з айнзатцгрупи «С» за підтримки місцевої та німецької поліції вбили там 33 761 єврейського мешканця Києва. Розстріли відбулися 29–30 вересня 1941 року за наказом Курта Еберхарда, генерал-майора та військового коменданта Києва, який вчинить самогубство в американському ув’язненні після завершення війни.

Еберхард наказав організувати масовий розстріл євреїв як відплату за диверсії, здійснені радянськими таємними агентами. За п’ять днів після того, як 19 вересня впав Київ, бомби, закладені перед відступом радянських військ, знищили низку найбільших будівель у центрі міста. Як і очікувалося, німецьке військове командування розмістило там свої структури, тож вибухами вбило чимало старших німецьких офіцерів. Нацистська пропаганда стверджувала, що німці вели війну на сході проти «єврейської комуни», як пропагандисти називали радянський режим, пов’язуючи єврейське походження і комуністичні переконання деяких його ранніх лідерів. З погляду німецької влади, існував прямий зв'язок між радянськими агентами та євреями. Їхня пропаганда наголошувала на цьому зв’язку після вступу вермахту до Львова, Кременця та інших міст і містечок Західної України. Там НКВС розстріляло тисячі в’язнів, багато з яких були місцевими українцями та поляками, перед тим як залишити міста й відступити на схід. Німці заохочували місцевих мешканців до єврейських погромів як «відплату» за радянські звірства. Чимало українців піддалося на цю провокацію, або навіть вітало її. Однак уже з серпня окупанти змінили свою політику: рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер санкціонував убивство єврейських жінок і дітей та знищення цілих єврейських громад. Погромів більше було недостатньо: євреї мали померти.

«Євреї міста Києва та околиць! — писалося в листівках, що поширювалися в Києві наприкінці вересня. — У понеділок, 29 вересня, ви повинні з’явитися на 8-му годину ранку з вашим майном, грошима, документами, цінностями та теплим одягом на Дорогожицькій вулиці, поруч з єврейським цвинтарем. Неявка карається смертю». Єврейські мешканці Києва — здебільшого жінки, діти та літні люди, оскільки чоловіків призвали до армії, — вважали, що їх збиратимуть для переселення і не заподіють ніякої шкоди. Наступного дня був Йом Кіпур, День Спокути. Тих, хто відгукнувся на заклик, завели у ворота єврейського цвинтаря, змусили віддати документи та цінності, роздягли догола, а потім розстріляли групами по десять чоловік на схилах яру. Вбивства в Бабиному Яру ввійшли чорним рядком у світову історію. Це була перша спроба знищити єврейську громаду великого міста в Європі. Але події Бабиного Яру не були цілком унікальні. Наприкінці серпня німецький батальйон поліції розстріляв понад 23 тисячі євреїв, здебільшого біженців із Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини. У жовтні близько 12 тисяч євреїв Дніпропетровська було розстріляно в яру на околицях міста, на майбутньому місці будівництва Дніпропетровського національного університету. У грудні та сама доля спіткала близько 10 тисяч євреїв Харкова в приміщеннях тракторного заводу, що був гордістю радянського проекту індустріалізації.

Румунський диктатор Іон Антонеску, який повернув собі Північну Буковину та Бессарабію, які Сталін змусив його віддати 1940 року, та взяв під контроль Одесу й частину Поділля, ставився до євреїв з тим самим презирством та жорстокістю, що і його нацистські господарі. У жовтні 1941 року, подібно до епізоду із Бабиним Яром, Антонеску наказав стратити 18 тисяч євреїв на знак відплати за підрив радянськими агентами будівлі, де розташовувався румунський військовий штаб в Одесі, та загибель старшого румунського офіцера. Загалом в Одесі та її околицях під час румунської окупації загинуло від 115 до 180 тисяч євреїв. Під час Голокосту в його румунському виконанні загинуло від 100 до 150 тисяч буковинських та бессарабських євреїв. Більшість галицьких євреїв, як і польські євреї, які проживали в генерал-губернаторстві, померли протягом 1942 року, провівши місяці в гетто, створених за наказами нацистів, ізольовані від решти населення. Діючи за наказами командирів німецької поліції, українські та єврейські поліцаї (останні діяли в межах гетто) оточували та відправляли до таборів смерті тих, хто пережив перші місяці війни. Керуючись частіше жадібністю, ніж антисемітизмом, місцеві мешканці часто намагалися скористатися бідою своїх єврейських сусідів, або здаючи їх владі, або захоплюючи їхню власність. Але більшість людей просто робили вигляд, що їх це не стосується, і намагалися вижити за будь-яку ціну.

Голокост в Україні відрізнявся від Голокосту в Центральній та Західній Європі також тим, що ті, хто намагався врятувати євреїв, засуджувалися не лише до арешту, а й до страти. Те саме було і з членами їхніх сімей. І все ж таки багато людей намагалися врятувати своїх сусідів-євреїв. На сьогодні держава Ізраїль визнала понад 2500 громадян України «Праведниками народів світу» за переховування євреїв під час Голокосту. Цей перелік не повний і досі зростає. Одним із людей, які відсутні в ньому, був митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький, який переховував сотні галицьких євреїв у своїй резиденції і в монастирях. У лютому 1942 року він надіслав листа до Гіммлера, протестуючи проти використання української поліції в облавах та знищенні євреїв. Лист не дав результатів. Ті, хто доправив відповідь Гіммлера митрополиту, сказали йому, що, якби не його вік, він був би розстріляний. За кілька місяців Шептицький видав своє знамените пастирське послання «Не убий» про святість людського життя. Його читали в усіх греко-католицьких церквах і багато хто сприйняли як засудження Голокосту. Імені Шептицького немає в списку «праведників», бо влітку 1941 року він вітав захоплення німцями Галичини після двох років радянської окупації. Які б надії не покладали Шептицький та його співвітчизники на німецьке правління, ці очікування зникли дуже швидко.

Суворість окупаційного режиму відрізнялася в різних частинах українського Lebensraum. Румуни, які ніколи особливо не претендували на Одесу та околиці, але мріяли про повернення Трансільванії, що утримувалася Угорщиною, просто грабували Південну Україну, вивозячи звідти все, що можливо. Німецька політика й ставлення до українців були дещо м’якшими під військовою адміністрацією та в колишніх австрійських володіннях.

Найгірше було в рейхскомісаріаті «Україна». Людиною, відповідальною за деякі з найжахливіших злочинів, скоєних нацистським окупаційним режимом в Україні, був рейхскомісар України Еріх Кох. Кремезний та крикливий, з вусами в гітлерівському стилі, 45-річний Еріх Кох був партійним гауляйтером у Східній Пруссії. Він мав репутацію жорстокої людини та вмів досягати мети. В Україні його завданням була експлуатація ресурсів та депопуляція території. Він ставився до українців так само, як європейські колонізатори ставилися до африканців та азійців у своїх заокеанських колоніях, заявляючи: «Жоден німецький солдат не загине за цей кольоровий народ». Кох не хотів, щоб українці навчалися далі 4-го класу, і закрив університети і ніколи для учнів, старших від 15 років. «Якщо я знайду українця, гідного сидіти зі мною за одним столом, я, мабуть, застрелю його», — якось заявив він. Його підлеглі справді здійснили чимало розстрілів, багато з них в Бабиному Яру. На момент закінчення окупації Києва, у листопаді 1943 року, до 34 тисяч замордованих там євреїв додалося ще 60 тисяч жертв нацистів — радянські військовополонені, українські націоналісти, учасники радянського підпілля та роми — знайшли свій останній спочинок на схилах Бабиного Яру.

Кох створив свою штаб-квартиру в Україні в місті Рівне, що в міжвоєнний період входило до складу Польщі. Це була третя столиця утворення під назвою «Україна» трохи більше ніж за 20 років: якщо в 1920-ті роки радянська влада вибрала індустріальний та російськомовний Харків замість «націоналістичного» Києва, то німці віддали перевагу провінційному Рівному з 40-тисячним населенням замість величезного й тепер дуже радянізованого Києва. Окупований Київ став свідком перших випадків голоду з 1933 року. Уявлення нацистів про «життєвий простір» передбачали пасторалізацію України та ліквідацію великих міських центрів, чиє населення їм в іншому випадку довелося б годувати, відволікаючи ресурси рейху та армії. Таким чином, політика полягала в тому, щоб не постачати продовольства містам, населення яких буде вигнане голодом до сіл і стане продуктивною силою, годуючи себе й німецький рейх. Німці залишили колгоспи, використовуючи цей радянський винахід для викачування ресурсів з сільського населення. Також вони відмовилися приватизувати великі підприємства, регулюючи все, що залишилося від української економіки, через новий банк, колоніальну валюту та контроль за цінами.

Починаючи з січня 1942 року нацисти експлуатували Україну не лише як джерело сільськогосподарської продукції, а й джерело примусової праці. Того місяця перший потяг із так званими остарбайтерами (східними робітниками) вирушив з Києва до Німеччини, везучи молодих українців, приваблених обіцянками роботи, хороших життєвих умов та можливістю побачити Європу. «Німеччина кличе тебе! Їдь до прекрасної Німеччини!» — закликало одне оголошення в київській газеті. На одному з плакатів під заголовком «Стіна впала» були зображені українці, які виглядають крізь отвір у стіні, що відділяла Радянський Союз від Європи. На горизонті були обриси одного з німецьких міст. «Сталін поставив навколо вас високу стіну, — стверджувалося в підписі під малюнком. — Він добре знав, що кожен, хто побачить навколишній світ, повною мірою усвідомить жалюгідний стан більшовицького режиму. Тепер стіна зруйнована і шлях до нового та кращого майбутнього відкритий». Для молодшого покоління це була можливість залишити село й побачити світ. Багато хто відгукнувся з цікавістю і навіть ентузіазмом.

Оголошення виявилися пасткою. Незалежно від того, працювали вони на заводах чи в приватних будинках німців, молоді хлопці та дівчата все одно ставали невільниками, змушеними носити нашивку «OST», а німецька влада та чимала частина суспільства розглядала їх як недолюдей. Щойно звістки про експлуатацію в Німеччині досягли України, окупаційній владі стало дедалі важче виконувати щомісячні квоти — 40 тисяч українських робітників для Рейха: на людей почали влаштовувати облави й силою вивозити до Німеччини. У цілому за 1942–1943 роки близько 2,2 мільйона українців було затримано та відправлено до Німеччини. Багато з них померли від недоїдання, хвороб та бомбардувань союзниками військових заводів, де вони працювали. Ті, хто вижив і був звільнений червоноармійцями наприкінці 1944 і в перші місяці 1945 року (лише 120 тисяч осіб були зареєстровані наприкінці війни як переміщені особи), часто вважалися зрадниками, і частину з них переправили з німецьких концтаборів прямо до радянського ГУЛАГу. Україна була не єдиною частиною Радянського Союзу, де німці влаштовували експедиції за рабами, але, безперечно, була найбільшим місцем такого полювання. Мешканці України становили близько 80% усіх остарбайтерів, які були вивезені з окупованих територій Східної Європи до Німеччини протягом війни.

До літа 1943 року мало що залишилося від первісного німецького плану збудувати колоніальний рай для німецьких фермерів в Україні. Гітлер провів тут більшу частину літа й осені 1942 року. Німецькі інженери, використовуючи примусову працю радянських військовополонених, побудували його найвіддаленішу ставку на сході, під кодовою назвою «Вервольф», у сосновому лісі неподалік від Вінниці. Він також був там навесні 1943 року, але 15 вересня того ж року залишив «Вервольф» назавжди. Того дня він наказав своїм військам відступити до лінії оборони Дніпра. Але за тиждень радянські війська форсували Дніпро на північ від Києва, зробивши перший пролом у Східному валу Гітлера. Німці підірвуть усю підземну структуру «Вервольфа» перед відступом з цієї території навесні 1944 року.

Мрія про завоювання та «життєвий простір» скінчилася, але залишилися лиха, які вона випустила на волю. Україна стала кладовищем для мільйонів українців, росіян, євреїв і поляків, якщо порахувати тільки найбільш потерпілі етнічні групи. Голокост знищив більшу частину українського єврейства. Німецькі та менонітські поселенці Волині й півдня України, якщо радянські органи безпеки не депортували їх улітку 1941 року, тепер утікали разом із частинами вермахту. Польське населення Волині зазнало нападів українських націоналістів. Коли Червона армія почала наступ на Україну після перемоги Курської битви в липні 1943 року, радянські лідери зустріли зовсім іншу країну, ніж ту, яку вони залишили під час поспішного відступу влітку та восени 1941 року. Міста спорожніли, а промислові підприємства були повністю зруйновані.

Ті, хто вижив, зустрічали підрозділи Червоної армії як визволителів, але в радянських можновладців були сумніви щодо їхньої щирості. Люди, які вітали їх, змогли вижити під ворожим пануванням і досить довго прожили за межами радянського контролю, щоб сумніватися щодо сталінської системи. Православні віруючі звикли до єдиної свободи, яку їм приніс Гітлер, — свободи віросповідання. Ті, хто не надавав значення своєму етнічному походженню, стали зважати на нього, проживши під нацистською окупацією, коли життя та смерть часто залежали від етнічної належності. Усе це створювало загрозу для комуністичного режиму, який переміг. У травні 1944 року близько 200 тисяч кримських татар було звинувачено в співпраці з ворогом та примусово виселено до Центральної Азії. Мільйони українців просто фізично неможливо вивезти. Аж до 1980-х років радянські громадяни заповнювали анкети з питаннями про те, чи жили вони або їхні родичі на територіях, окупованих Німеччиною. Ці питання ішли відразу ж після питань про судимість людини.