Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 21

СТАЛІНСЬКА ФОРТЕЦЯ

Двадцять першого грудня 1929 року Йосип Сталін святкував свій 50-й день народження. Ця подія відзначалася на державному рівні, не залишивши жодних сумнівів у Радянському Союзі чи за кордоном у тому, що після майже 10-річної боротьби між наступниками Володимира Леніна з’явився новий верховний лідер. За роки, що передували його тріумфу, Сталін перетворив другорядну посаду генерального секретаря партії на найвпливовішу в країні, використавши партійну машину для того, щоб узяти під контроль уряд та його репресивний апарат, представлений Об’єднаним державним політичним управлінням (ОДПУ) — такий собі евфемізм для позначення таємної поліції.

Ще ніколи до того в мирний час не залежало так багато від думок, дій та примх однієї особи. За своєю владою та впливом Сталін перевершив Леніна та кожного з його імперських попередників, у тому числі Петра І. Хоча було б помилкою пояснювати все, що відбувалося в Радянському Союзі, вказуючи лише на Сталіна (часто він лише реагував на події замість того, щоб їх ініціювати), немає сумнівів у тому, що Сталін та вузьке коло його помічників ухвалювали всі найважливі рішення того періоду. Більшість із цих помічників були під враженням влади й інтелекту Сталіна; з часом вони стали побоюватися піднімати голос усупереч думці свого лідера, чий культ особи неухильно зростав протягом 1930-х років. У їхніх очах Сталін був найкращою надією на виживання революційного режиму, який, як вони вважали, був зовні обложений капіталістичним Заходом, а всередині — загрожений селянством, яке становило більшість населення та мало, на їхню думку, дрібнобуржуазний менталітет.

У спеціальному випуску газети «Правда», що був виданий з нагоди ювілею Сталіна, численні статті, написані його вірними помічниками, прославляли його не лише як продовжувача справи, започаткованої Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом і Володимиром Леніним, а й як «організатора та вождя соціалістичної індустріалізації та колективізації». Перший термін — «соціалістична індустріалізація» — стосувався промислової революції радянського типу, фінансованої урядом державної програми, що мала на меті здійснити революційне зростання промислового виробництва. Причому пріоритет надавався авторам програм розвитку важкої промисловості, виробництву електроенергії та машинобудуванню. Другий термін — «колективізація» — означав створення керованих державою колективних господарств, зібраних з земельних ділянок, що були роздані селянам, щоб забезпечити підтримку більшовицької справи під час та після революційних війн. Реалізація обох цих програм наприкінці 1920-х років фактично означала кінець нової економічної політики, що обмежувала державний контроль до провідних галузей економіки й дозволяла елементи ринкової економіки в сільському господарстві, легкій промисловості, а також сфері послуг.

Радянське керівництво вважало програми індустріалізації та колективізації в поєднанні з культурною революцією (набір стратегій, призначених для підготовки нового покоління кадрів для заміни старого управлінського та бюрократичного класу) найкращим засобом забезпечення виживання комуністичного режиму у ворожому капіталістичному оточенні. Ці три програми були ключовими елементами більшовицького плану перетворення традиційного аграрного суспільства на сучасну індустріальну державу з пролетаріатом, який мав замінити селянство як найбільш чисельний клас. Протягом 1920-х років радянські лідери сперечалися про те, з якою швидкістю має втілюватися їхня концепція. Уже на ранньому етапі стало ясно, що вони можуть фінансувати індустріалізацію лише зсередини (Захід не бажав фінансувати країну, що прагнула світової революції), і єдиним внутрішнім джерелом так званого соціалістичного накопичення капіталу було сільське господарство, іншими словами, селянство. Спочатку Сталін виступав за «природну», еволюційну індустріалізацію, але потім змінив позицію і став наполягати на швидкій економічній та соціальній трансформації.

Кремль розглядав Україну, другу за кількістю населення радянську республіку, що становила понад 2% території та близько 20% населення СРСР, і як джерело коштів для індустріалізації, враховуючи обсяги її сільськогосподарського виробництва та потенціал, і як територію для вкладення коштів, враховуючи вже існуючий промисловий потенціал на сході та півдні республіки. Але в умовах повного контролю центру над ресурсами українське керівництво повинно було лобіювати в Москві вкладення капіталу, вилученого з українських сіл, в українські міста. Україна мала відносні успіхи під час першого п’ятирічного плану (1928–1932), отримавши близько 20% усіх інвестицій, що відповідало її частці в загальній чисельності населення Радянського Союзу. Але після 1932 року вона відчула себе обділеною, бо ресурси на індустріалізацію спрямували до Уралу та Сибіру, вглиб на схід, подалі від небезпечного кордону з Польщею. Більша частина коштів, асигнованих Україні, пішла до традиційних промислових регіонів південного сходу, далі від кордону. Правий берег Дніпра залишився сільськогосподарським регіоном — більшість коштів, спрямованих туди, пішли на будівництво оборонних ліній для Червоної армії.

Безперечно, найбільшим будівельним проектом, запущеним в Україні під час першого п’ятирічного плану, був Дніпрогес — дніпровська гребля та електростанція, побудована просто за дніпровськими порогами. Місце було вибрано недалеко від міста Олександрівська, перейменованого 1921 року на Запоріжжя — нагадування про козацьке минуле регіону та визнання важливості козацького міфу в революційні роки. З колись маленького сонного містечка Запоріжжя перетворилося на великий промисловий центр з металургійними комплексами, що виросли навколо електростанції — важливого постачальника електроенергії для промислового Донбасу та Криворіжжя. Окрім сприяння виробництву електрики, гребля вирішила важливу проблему, що ускладнювала економічний розвиток регіону, збільшивши глибину Дніпра достатньо, щоб потопити під водою пороги та зробити річку зручною для судноплавства. Дніпрогес став загальносоюзним символом першої радянської п’ятирічки, у той час як населення Запоріжжя зросло більш ніж учетверо протягом десятиліття, збільшившись з 55 тисяч осіб 1926 року до 243 тисяч 1937 року.

Як і більшість марксистів свого часу, Ленін вірив у перетворюючу силу технології й одного разу офіційно оголосив, що комунізм — це радянська влада плюс електрифікація всієї країни. Радянська пропаганда стверджувала, що Дніпрогес — це перший великий крок на шляху до комунізму, але люди нагорі розуміли, що для цього їм потрібна не лише радянська влада, а й спритність капіталізму. «Поєднання російського революційного розмаху з американською діловитістю є сутністю ленінізму в партійній і державній діяльності», — стверджував Сталін 1924 року. Американські консультанти, які мешкали в Запорожжі в новозбудованих цегляних котеджах американського «міста-саду», укомплектованого двома тенісними кортами та полями для гольфу, ділилися капіталістичним досвідом з управлінцями та інженерами Дніпрогесу. Головним американським консультантом був полковник Г’ю Лінкольн Купер, інженер-будівельник, який набув досвіду під час спорудження Торонтської електричної станції на Ніагарському водоспаді та греблі імені Вудро Вілсона, що була частиною державної корпорації «Теннесі Веллі Ауторіті». Прихильник вільного підприємництва, який одного разу давав перед конгресом свідчення проти прямої участі уряду США у проектах розвитку, Купер погодився на пропозицію більшовиків, коли вони поклали на його банківський рахунок 50 тисяч доларів ще до початку переговорів про його послуги в проекті.

«Російський революційний розмах», що його Сталін хотів поєднати з американською діловитістю, принесли на Дніпрогес десятки тисяч українських селян, які не мали достатньої кваліфікації, однак прагнули заробити на життя. Кількість робітників, зайнятих на будівництві греблі та електростанції, зросла з 13 тисяч 1927 року до 36 тисяч 1931-го. Плинність робочої сили була надзвичайно високою, незважаючи на те що влада відмовилася від принципу рівної оплати праці для всіх категорій працівників: начальники тепер отримували інколи в десять разів більше за некваліфікованих робітників, а кваліфіковані робітники — втричі більше за останніх. Селяни повинні були перетворитися на робітників, не лише опанувавши професії, а й привчившись приходити на роботу вчасно, робити перерви не за бажанням, а за наказами своїх начальників. Це було важким завданням для багатьох новоприбулих на будівельному майданчику комунізму. 1932 року адміністрація Дніпрогесу найняла 90 тисяч робітників, а звільнила 60 тисяч.

Першого травня 1932 року, після 5-річного будівництва, інженери здійснили перші випробування турбін та генераторів, вироблених американськими компаніями, у тому числі «Нью-порт Ньюс Шипбілдінг» та «Драйдок компані» і «Дженерал електрик». У жовтні абсолютно новий об’єкт, чия кошторисна вартість, що становила 50 мільйонів доларів, зросла увосьмеро до кінця будівництва, був офіційно введений в експлуатацію. Формальний голова Радянської держави, голова союзної Верховної Ради Михайло Калінін приїхав на будівельний майданчик, щоб головувати на церемонії відкриття станції. Були виголошені промови, у яких звеличувався комунізм. Трохи пізніше полковник Купер і п’ять інших американських консультантів отримали орден Трудового Червоного Прапора за свій внесок у будівництво комунізму.

Будівництво Дніпрогесу увійшло в історію в більш ніж один спосіб. Уперше з початку промислового розвитку в Україні робоча сила в основному складалася не з етнічних росіян, а з українців. Останні становили приблизно 60% усіх робітників, у той час як перші лише до 30%. Причини такого зсуву стали б очевидними для кожного, хто залишив би урочистий мітинг з нагоди відкриття Дніпрогесу в жовтні 1932 року й поїхав до сільської місцевості, яка вже потерпала від реквізицій, які незабаром призведуть до майбутнього штучного голоду.

Наприкінці 1920-х років життя в українському селі стало нестерпним для його мешканців, приблизно так, як воно було в російському селі перед революцією, якщо не більше. Причиною були не бідні ґрунти чи погана погода, а різка зміна політичного клімату, що перетворила українське село на пекло для селян, виганяючи їх із хат на будівельні майданчики на кшталт Дніпрогесу. Це було наслідком сталінської політики насильницької колективізації, яка виганяла селян з природного середовища, вичавлюючи з села всі можливі ресурси.

Восени 1929 року, за підтримки Лазаря Кагановича, колишнього генерального секретаря ЦК КП(б)У, відкликаного до Москви й поставленого на чолі сільськогосподарської галузі, Сталін приступив до колективізації землі та селянських господарств, вимагаючи кинути всі державні сили й ресурси для втілення в життя цієї політики. Упроваджувана по всьому СРСР, ця кампанія найбільше вдарила по зернових районах, серед яких Україна була одним з найбільш продуктивних. Десятки тисяч офіцерів ДПУ, партійних чиновників та рядових членів партії прибули на село, щоб змусити селян вступити до колгоспів, що означало відмову від приватних земельних ділянок, а також коней та сільськогосподарського реманенту. У березні 1930 року влада повідомила про те, що колективізовано до 70% всіх орних земель, що означало більш ніж десятикратне збільшення в порівнянні з попереднім роком, коли колгоспам і радгоспам належало менш ніж 6% усіх земель. Більшість селян змусили вступити до колгоспів, але багато хто чинив опір. До весни 1930 року українське село накрила хвиля селянських повстань. Лише в березні 1930 року влада зафіксувала 1700 селянських повстань та протестів. Повстанці вбили десятки радянських адміністраторів і активістів, ще кілька сотень зазнали нападів та фізичного насильства. В українських регіонах на кордоні з Польщею цілі села підіймалися й ішли до кордону, тікаючи від жахів сталінської колективізації. Проти повстанців у стратегічно важливих прикордонних регіонах та хвилі селянських заворушень, що поширилася на інші частини Радянського Союзу, радянський уряд застосував армію і таємну поліцію. В основному їхнім об’єктом ставало заможне селянство, яке не мало стимулів для вступу до колгоспів і часто очолювало протести проти насильницької колективізації селянської власності. Влада не лише заарештовувала та ув’язнювала лідерів селянських повстань, а й висилала з України та переселяла кожного, хто вважався куркулем — цей термін спочатку застосовувався до заможних селян, а потім був поширений на кожного, хто не належав до найбіднішого прошарку сільського населення. 1930 року комуністи депортували 75 тисяч «куркульських» родин з України до віддалених районів Казахстану та Сибіру. Багато з них вивезли потягами до глухих лісів і залишили помирати від хвороб та недоїдання.

Але опозиція в селі була надто великою, щоб їй можна було протиставити лише репресії, і влада вирішила зробити тактичний відступ. У березні 1930 року Сталін опублікував статтю під промовистою назвою «Запаморочення від успіхів», де він поклав провину за насильницьку колективізацію на надто завзятих місцевих чиновників. Партійні активісти інтерпретували статтю як партійне розпорядження про припинення примусової колективізації, і протягом наступних кількох місяців половина раніше колективізованої землі повернулася до селян, які залишили колгоспи. Але відступ був тимчасовим. До осені 1930 року кампанія з примусової колективізації відновилася. Цього разу селяни обирали здебільшого пасивні форми опору: відмову вирощувати більше зерна та сільськогосподарської продукції, ніж це необхідно для виживання, забій свійських тварин, щоб запобігти їх конфіскації з боку держави, і втечу до промислових центрів, таких як Запоріжжя, де вони приєднувалися до нового соціалістичного пролетаріату.

Зіткнувшись з новою формою селянського опору, Сталін і його помічники відмовилися визнати поразку і звинуватили селян у саботажі та спробах заморити міста голодом і підірвати індустріалізацію. Влада заявила, що селяни приховують зерно, і зажадала більших задач як від колгоспників, так і від тих, хто відмовився вступити до колгоспів. Особливо жорстке ставлення режим проявив до України, оскільки вона мала вирішальне значення для виконання економічних планів Москви. На середину 1932 року було колективізовано 70% українських домогосподарств, у той час як середній показник по Союзу становив 60%. Республіка, що виробляла 27% усього радянського збіжжя, стала відповідальною за 38% усіх поставок зерна державі. Нова політика принесла в Україну масовий голод узимку та навесні 1932 року, що вдарив по найбільш густонаселених районах лісостепової зони. Сотні тисяч голодували, лише в Київській області померло від голоду понад 80 тисяч осіб. Особливо сильно постраждали райони вирощування цукрових буряків на північний захід від Києва, навколо Білої Церкви та Умані. Влас Чубар, глава українського уряду, визнав у червні 1932 року, що голод зумовили надмірні побори, які не залишали селянам нічого їстівного. Він писав Сталіну: «З огляду на загальну неможливість виконання плану хлібозаготівель, основною причиною, з якої був менший врожай у цілому в Україні й колосальні збитки під час збору врожаю (результат слабкої економічної організації колгоспів і абсолютно неадекватного управління ними з районів і з центру), була систематична конфіскація усього зерна, виробленого одноосібниками, у тому числі запасів насіння, і майже повна конфіскація всієї продукції колгоспів».

За словами Чубаря, найбільше від голоду постраждали неколективізовані селяни-одноосібники, чию власність держава конфіскувала за невиконання завдань із хлібозаготівель. Далі за списком були члени колгоспів з багатодітними сім’ями. До березня-квітня 1932 року тисячі людей або голодували, або вмирали від голоду в сотнях сіл. У травні 1932 року представник Київського обкому КП(б)У навмання вибрав сім сіл в Уманському районі. Того місяця там було зареєстровано 216 смертей від голоду та ще 686 осіб мали померти в найближчі кілька днів. В одному з цих сіл, Городниці, писав партійний чиновник до свого керівництва в Харкові, столиці Української СРР, «до 100 осіб уже померли; щоденна кількість загиблих становить від 8 до 12 чоловік, люди опухли від голоду в 100 з 600 дворів». Чубар просив Сталіна надати допомогу голодуючим, але генеральний секретар не чув його. Він заперечував реальність голоду й заборонив уживати це слово в офіційному листуванні.

Сталін пояснював невдачі своєї політики не лише селянським опором колективізації та хлібозаготівлям, а й прихованим опором з боку українських партійних кадрів. «Найважливішою зараз є Україна, — писав Сталін Кагановичу в серпні 1932 року. — Кажуть, що в двох областях України (здається, у Київській та Дніпропетровській) близько 50-ти райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. <...> Якщо ми не візьмемося негайно за виправлення становища на Україні, Україну ми можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні в багато разів сильніша, ніж думає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) знаходиться чимало (так, чимало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, врешті-решт — прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи стануть гірше, ці елементи не забаряться відкрити фронт усередині (і зовні) партії, проти партії».[35]

Господар Кремля був явно стурбований перспективами виживання режиму. Він так і не оговтався після раптового нападу польських та українських військ на Київ навесні 1920 року. Тоді колишні українські есери, що було увійшли до радянських органів влади, приєдналися до військ Юзефа Пілсудського й Симона Петлюри, що наступали. Сталін побоювався повторення 1920 року в більшому масштабі. На початку 1930-х років кількість членів партії в Україні сягнула півмільйона, з яких 60% були етнічними українцями, що було результатом політики українізації. Чи залишилися б ці кадри вірними Сталіну в разі повторного вторгнення Пілсудського? Він мав щодо цього серйозні сумніви. У липні 1932 року Радянський Союз підписав пакт про ненапад із тим самим Пілсудським, що гарантував відсутність будь-якого агресії із Заходу протягом наступних трьох років. На думку Сталіна, настав час «приборкати Україну», реквізувавши зерно й давши урок селянам, які опиралися колективізації, а також очистити український партійний апарат від тих, хто відмовлявся виконувати його накази.

Лист Сталіна до Кагановича містив докладний план уникнення «втрати» України. Він запропонував замінити тодішніх лідерів української партії та уряду, а також керівництво таємної поліції новими кадрами. «Поставити собі за мету перетворити Україну за найкоротший термін на справжню фортецю СРСР, на справді зразкову республіку», — писав він. У листопаді 1932 року Сталін відправив в Україну заступника голови ОГПУ Всеволода Балицького, щоб той узяв під контроль апарат таємної поліції в республіці. У грудні вождь перетворив засідання Політбюро, присвячене питанню хлібозаготівель, на платформу для нової атаки на українське партійне керівництво, звинувативши його не лише в невиконанні планів, а й у спотворенні лінії партії щодо українізації. «Центральний комітет і Рада Народних Комісарів зазначають, — стверджувалося в постанові, підготовленій за наказом Сталіна, — що замість правильного більшовицького проведення національної політики в низці районів України, українізація була проведена механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного добору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення легальних прикриттів, їх контрреволюційних осередків і організацій».

Постанова Політбюро означала кінець українізації в районах Північного Кавказу й Далекого Сходу, заселених українцями. Вона також стала підставою для наступу на політику українізації та її кадри в самій Україні, призвівши до звільнень або арештів сотень, якщо не тисяч партійних функціонерів і самогубства Миколи Скрипника, наркома освіти та основного провідника українізації на державному рівні. Сталін звинуватив українських націоналістів у країні й за кордоном у тому, що вони підбурюють селянство до саботажу партійної політики та приховування зерна від держави, тим самим підриваючи кампанію індустріалізації. Напад на українське селянство ішов пліч-о-пліч із нападом на українську культуру та ідентичність. Голод, що почався в Україні після видання постанови Політбюро про хлібозаготівлі та українізацію, став наслідком не лише сталінської політики щодо селянства та партійних кадрів, а й змін у національній політиці, що зрівняла опір хлібозаготівлям із націоналізмом.

У грудні 1932 року Сталін відправив в Україну та на заселену здебільшого українцями Кубань Кагановича й голову радянського уряду В’ячеслава Молотова забезпечити виконання нереалістичного плану хлібозаготівель. Очолені московськими уповноваженими та залякані ДПУ, українські партійні функціонери витягли все, що могли, з селянства, яке голодувало, а в багатьох випадках помирало від голоду. Влада карала ті села, що не могли виконати планів, припиняючи постачання всіх товарів першої необхідності, у тому числі сірників та гасу, і конфіскуючи не лише зерно, а й свійських тварин і все їстівне. Повідомлення про перші смерті, спричинені новим голодом, з’явилися вже в грудні 1932 року; до березня 1933 року смерть від голоду стала масовим явищем. Тепер стривожені партійні керівники бомбардували Харків та Москву проханнями про допомогу. Вона прийшла в недостатньому обсязі й занадто пізно, щоб врятувати мільйони голодуючих селян. Більшість жертв загинула наприкінці весни й на початку літа, коли запаси продовольства закінчилися повністю. Багато з них померли через те, що їли траву або ранні овочі — їхні шлунки не змогли перетравити сирі продукти після кількох місяців голоду.

Найсильнішого удару зазнали лісостепові території тодішньої Київської та Харківської областей (сьогодні це території Київщини, Черкащини, Полтавщини та Харківщини), які постраждали від голоду на початку весни — тамтешні селяни були занадто слабкі, щоб забезпечити належну сівбу, мали обмаль запасів і стали першими жертвами. На кінець 1933 року Київська та Харківська області втратили до мільйона мешканців кожна. Основні райони вирощування зернових в українських степах (тодішні Одеська та Дніпропетровська області) втратили понад 300 тисяч осіб. Менше постраждав індустріальний Донбас, де 1933 року від голоду померло 175 тисяч осіб. Степові райони менше постраждали від голоду, ніж лісостеп, бо не пережили голоду минулого року; також, якщо становище ставало дійсно нестерпним, селяни могли знайти притулок на будівельних майданчиках та підприємствах Запоріжжя, Кривого Рога або Донбасу. Крім того, навесні 1933 року центральний уряд мав набагато більше бажання постачати зернову допомогу на південь, ніж у центр України: Москва потребувала більше зерна, і єдиним шляхом отримати врожай було збереження життів людей-рабів у великих зернових районах. Решту залишили помирати. За останніми підрахунками, унаслідок голоду в Україні загинуло близько 4 мільйонів людей, що неймовірно спустошило країну — між 1932 та 1934 роками від голоду загинув кожен восьмий.

Голод створив іншу Радянську Україну. Сталін зумів утримати її в своїх руках, очистивши партійний та державний апарат від тих, хто не хотів іти проти власного народу й забирати в голодних людей останні харчі: у першій половині 1933 року з понад 500 секретарів райкомів партії більш як половина втратили свої посади, багато з них були заарештовані та вислані. Решта ішли за партійною лінією, якою б вона не була. Це були саме ті кадри, які Сталін хотів зберегти, принаймні на деякий час. Також він отримав нове «соціалістичне» селянство. Ті, хто пережив голод, отримали свій урок: вони могли вижити, лише приєднавшись до запроваджених партією колгоспів, що оподатковувалися за нижчою ставкою, ніж одноосібники, а навесні 1933 року були єдиними господарствами, яким надавалася урядова допомога. Колективізація абсолютної більшості домогосподарств і землі, тепер уже ставши фактом, різко змінила економіку, соціальну структуру й політику українського села.

Чи був Великий голод (Голодомор) умисним актом геноциду проти України та її народу? У листопаді 2006 року український парламент визнав його саме таким. Низка парламентів та урядів світу прийняла схожі резолюції, у той час як російський уряд запустив міжнародну кампанію з компрометації української позиції. Політична полеміка й наукова дискусія про природу українського голоду тривають досі, зосередившись в основному на визначенні терміна «геноцид». Але навколо вирішальних фактів та інтерпретацій голоду 1932–1933 років досягнуто широкого консенсусу. Більшість учених згодні, що це було дійсно штучне явище, зумовлене офіційною політикою; хоча воно також охопило Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан, проте лише в Україні воно було наслідком політики з чітким етнонаціональним забарвленням: голод почався незабаром після рішення Сталіна про припинення політики українізації в поєднанні з наступом на українські партійні кадри. Голодомор завдав українському суспільству серйозної травми, позбавивши його здатності чинити відкритий опір режиму на покоління вперед.

Сталін використав Великий голод для того, щоб перетворити Україну на «зразкову радянську республіку», як він писав у листі до Кагановича. Перенесення столиці 1934 року з Харкова до Києва, де інтелігенція, спустошена чистками, уже не становила загрози для радянського режиму в Україні, завершив перетворення автономної і часто незалежно налаштованої республіки на звичайну провінцію Радянського Союзу.

Як і хотів господар Кремля, Україна стала зразком радянської індустріалізації та колективізації. До кінця 1930-х років обсяг промислового виробництва в Україні у 8 разів перевищив рівень 1913 року, лише трохи відставши від найбільшої з радянських республік — Росії. Аграрний сектор був повністю колективізований — 98% від загального числа домогосподарств та 99,9% орних земель опинилось у колективній власності. Але бездоганну статистику колективізації дискредитували катастрофічні показники розвитку сільського господарства. 1940 року в Україні було вироблено 26,4 мільйона тонн зерна, лише на 3,3 мільйона більше, ніж 1913 року, що продемонструвало збільшення сільськогосподарського виробництва лише на 13%. Село, спустошене Голодомором та колективізацією, не могло йти в ногу з містом, де швидко зростала промисловість. Хоча Україна зазнала швидкої індустріалізації та модернізації, вона заплатила величезну ціну за цей «стрибок уперед». Між 1926 та 1937 роками населення Радянської України зменшилося з 29 до 26,5 мільйонів, сягнувши трохи більш як 28 мільйонів 1939 року.

Багато українців усіх етнічних груп загинуло під час Великого терору — численних хвиль арештів, страт і заслань, що охопили Радянський Союз у 1936–1940 роках, сягнувши піку 1937 року. У 1937–1938 роках в Україні було заарештовано 270 тисяч осіб, майже половину з них було страчено. Великий терор переслідував ту саму мету, що й більшість заходів Сталіна 1930-х років, — забезпечити виживання режиму та становище Сталіна як верховного лідера. Своїх колишніх союзників, а згодом ворогів з-поміж керівників партії та держави, у тому числі Льва Каменева, Григорія Зінов’єва та Миколу Бухаріна, він розстріляв. В Україні така ж доля спіткала й лідерів партійного, державного та чекістського апарату, які показали свою вірність Сталіну під час Голодомору. Режиму були потрібні слухняні кадри, які б не знали про злочини минулого й сумлінно служили своєму вождю. Крім партійних кадрів, терор сильно зачепив колишніх членів небільшовицьких партій і представників національних меншин. Україна як прикордонна республіка з численними меншинами, у лояльності яких сумнівався режим, знову потрапила під пильну увагу центру. На верхівці ієрархії ворогів опинилися етнічні поляки та німці. Поляки становили близько 20% заарештованих, а німці — близько 10%. СРСР зробив мішенню обидві групи, чия частка від загальної кількості населення не сягала й 1,5%, розглядаючи їх як потенційних шпигунів та «п’яту колону» Польщі та Німеччини.

1938 року Сталін відправив свого нового «віце-консула» Микиту Хрущова в Україну, щоб той провів останні репресивні заходи й підготував республіку до можливого початку війни. Завдання Хрущова було тим самим, що й у попередників: перетворити Україну на соціалістичну фортецю. «Товариші, — заявив Хрущов делегатам українського партійного з’їзду в червні 1938 року, — ми повинні докласти всіх зусиль для того, щоб завдання та директиви ЦК Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) і товариша Сталіна — перетворити Україну на неприступну для ворогів фортецю — були виконані з честю». Наступні кілька років стануть перевіркою Хрущовського «редуту» на міцність.

У жовтні 1938 року уряд «вкороченої» Чехословаччини (на той момент вона вже розчленовувалася Гітлером) призначив українського діяча, отця Августина Волошина, керувати урядом автономного Закарпаття, перейменованого з Підкарпатської Русі на Карпатську Україну. Слідом за цим рішенням відбулося передавання населених угорцями місцевостей Закарпаття Угорщині. Карпатська Україна Волошина «недоотримала» від Праги два головні міські центри — Ужгород та Мукачеве. Новий український уряд замінив короткочасну адміністрацію русофільської орієнтації і прийняв українську мову як офіційну. Він також створив власні воєнізовані підрозділи для боротьби з угорськими та польськими військовими формуваннями. Названі «Карпатською Січчю» (на честь галицьких «Січових стрільців» та запорозького козацтва), ці підрозділи включали не тільки місцевих, але й українців з інших регіонів, зокрема молодих членів ОУН, які приїхали з тодішньої Польщі боротися за справу української державності.

1939 рік почався з чуток у європейських міністерствах закордонних справ про те, що Гітлер планує використати Карпатську Україну для нападу на Радянську Україну та «возз’єднання» усіх українських земель під своїм контролем. У січні Гітлер запропонував польському міністру закордонних справ Юзефу Беку, що перебував із візитом у Німеччині, обміняти Данциг та польський коридор до Балтійського моря на нові території в Україні, що будуть здобуті Німеччиною в результаті вторгнення до СРСР. Бек відхилив цю пропозицію. Незалежно від позиції Бека, Гітлер вирішив не грати українською картою проти Сталіна, принаймні не відразу. Коли його війська увійшли до Праги в березні 1939 року, щоб припинити існування Чехословаччини, Гітлер виступив проти створення незалежної Української держави й віддав Закарпаття своєму союзникові — Угорщині. Уряд автономного Закарпаття зустрів це рішення з подивом та протестом, який не обмежився словами.

П’ятнадцятого березня 1939 року, коли війська Гітлера вступили до Праги, парламент Карпатської України проголосив незалежність своєї землі. Нова країна вибрала кольорами державного прапора синій та жовтий і ухвалила український національний гімн «Ще не вмерла Україна» як свій власний. Проголошення незалежності не зупинило угорську армію, що рушила до регіону, не зустрічаючи опору чехословацьких військ. Єдиною силою, що протистояла угорському наступу, були бійці підрозділів «Карпатської Січі». «У той час, коли 8 мільйонів чехів підкорилися німецькій владі, не чинячи ані найменшого опору, тисячі українців виступили проти багатотисячної угорської армії», — писав український репортер того часу. Загалом у «Карпатській Січі» було близько 2 тисяч бійців. Оскільки сили були нерівні, опір українців невдовзі було придушено. Уряд Волошина невдовзі покинув країну, а угорські солдати або польські прикордонники захопили багато членів ОУН, які вижили, на зворотному шляху до Галичини. Це було перше бойове хрещення для націоналістичних бійців: попереду буде ще чимало боїв.

Сталін був настільки стурбований подіями в Закарпатті, що під час виступу на партійному з’їзді в Москві в березні 1939 року приписав ідею німецької підтримки незалежності України англійцям чи французам. Мовляв, він не вірив, що раціональний Гітлер міг вигадати таку дурницю. Після Мюнхенської угоди 1938 року між Німеччиною та західними демократіями відносно поділу Чехословаччини він намагався загравати з фюрером. Наявність значних українських територій за межами Радянського Союзу, що могли бути використані Гітлером для того, щоб поставити під сумнів легітимність контролю Сталіна над Радянською Україною, стала одною з головних турбот його будівників «української фортеці» напередодні Другої світової війни. В оборонному валу Радянського Союзу утворилася велика тріщина — загроза українського іредентизму.