Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 19

ВТРАЧЕНА МРІЯ

У середу, 22 січня 1919 року, у Києві був чудовий зимовий день — з легким морозом, але без снігу. Нам відомо про це, бо того дня в місті була знімальна група, яка робила одну з перших зйомок масового заходу в столиці. Минув рік із того часу, як Центральна Рада проголосила незалежність України у своєму Четвертому універсалі. Повернувшись тепер до влади, деякі з її колишніх лідерів скористалися цією нагодою для іншої важливої декларації — проголошення об’єднання в одній державі колишніх австрійської та російської частин країни. Вони побудували тріумфальну арку від Володимирської вулиці до Софійського собору, обравши собор часів Київської Русі історичним фоном для проведення масового мітингу, церковної служби та військового параду — детально розроблених церемоній для відзначення того, що ще кілька місяців тому здавалося не більше ніж мрією маленького кола українських інтелектуалів по обидва боки російсько-австрійського кордону.

Коли опівдні дзвони Святої Софії почали свій передзвін, камера вихопила зображення щасливих облич, жінок із квітами, юрби чоловіків у військовій формі. У центрі уваги були члени Директорії, нового революційного уряду, очолювані високим чоловіком із борідкою, вдягненим у темний шкіряний плащ і вовняний капелюх з широкими крисами. Це був голова Директорії та колишній прем’єр-міністр уряду Центральної Ради Володимир Винниченко. Праворуч від нього йшли представники Західної України, уповноважені народними зборами українських земель колишньої імперії Габсбургів укласти акт про об’єднання двох українських держав. Але найбільшу увагу оператора привернули не Винниченко і не Лев Бачинський, голова делегації від парламенту ЗУНР. Найбільше «ефірного часу» дісталося чоловікові середнього віку й середньої статури в смушковій шапці — такій самій, як і в офіцерів, що його оточували. В одному кадрі він стоїть поруч із Винниченком, палячи цигарку, а потім поправляючи свій ремінь та одяг. Це був Симон Петлюра, головний отаман, або командувач військ Директорії.

На момент зйомки фільму Петлюрі, який народився 1879 року в Полтаві, було 38. Як і Йосип Сталін, який був на півроку старший за нього, Петлюра почав свою революційну діяльність, будучи студентом духовної семінарії. Незабаром він став одним із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Після поразки революції 1905 року він редагував низку українських журналів та газет, спочатку в Києві, потім у Санкт-Петербурзі, а з 1912 року — у Москві. 1917 року, як голова Українського генерального військового комітету, а потім як генеральний секретар з військових справ Центральної Ради, він керував формуванням українських підрозділів у лавах російської армії. Імперські урядовці доручать командувати одним із таких підрозділів майбутньому гетьманові Павлу Скоропадському.

На стрічці, знятій 22 січня 1919 року в Києві, Петлюра стоїть поруч із Володимиром Винниченком, але не розмовляє з ним. Між двома політиками не було приязні. Їхнє суперництво тривало ще з довоєнних часів, коли обидва були лідерами УСДРП. У часи Центральної Ради Винниченко, який мав сильні пробільшовицькі симпатії, звинуватив Петлюру в тому, що той спровокував більшовицьке вторгнення. У грудні 1917 року, напередодні цього вторгнення, Петлюра змушений був піти у відставку. Хоча Петлюра й Винниченко об’єдналися, щоб підняти повстання проти гетьмана, їхнє суперництво продовжилося і в Директорії, але швидко було розв’язане. До березня 1919 року Вин-ниченко, чиї настрої так і залишилися прорадянськими та пробільшовицькими, уже буде і поза Україною, і значною мірою поза політикою. На початку травня 1919 року Петлюру оберуть головою Директорії з диктаторськими повноваженнями.

Існували важливі політичні та військові чинники, що сприяли зростанню впливу Петлюри в той час, коли в еміграції опинилися не лише Винниченко, а й Михайло Грушевський, інша важлива постать 1917 року. Петлюра здобув популярність, оскільки його посада секретаря військових справ, а потім головнокомандувача стала критично важливою у той період, коли Українська революція перейшла з парламентської до військової стадії. На початок 1919 року, коли Україна знову опинилася під нападом більшовиків, Петлюра став ключовим міністром в уряді. Другого лютого 1919 року, менш ніж за два тижні після святкування Акту злуки, Директорію витіснили з Києва. Вона переїхала спочатку до Вінниці, а потім створила свою штаб-квартиру в Кам’янці-Подільському, ще ближче до колишнього російсько-австрійського кордону, на той час — кордону з ЗУНР.

Альтернативи відступу не було, бо в українській армії знову був безлад. Селянські загони, які Петлюра повів наприкінці 1918 року проти гетьмана Скоропадського, майже повністю зникли: зі 100 тисяч вояків-селян лише чверть лишилася з Петлюрою, решта повернулися до сіл, вважаючи, що вже виконали свою місію, а решту хай робить уряд, якому вони допомогли здобути владу. Більшість із тих, хто залишився, очолювали отамани — цим словом козацької доби тепер називали тих, кого за сто років будуть називати польовими командирами. Титул головного отамана, який мав Петлюра, відображав сумну реальність: він командував групою недисциплінованих польових командирів, а не дисциплінованою армією. Петлюрі та його офіцерам так і не вдалося здійснити перехід від повстанських загонів до регулярної армії. Будучи успішними бунтівниками, українські політики виявилися аматорами в справі державного будівництва та організації збройних сил.

Єдиними надійними підрозділами на службі УНР були ті, що складалися з галицьких вояків — українців австрійської армії, які були захоплені росіянами під час Першої світової війни. Колишні галицькі полонені приєдналися до сил республіки після Лютневої революції 1917 року Вони виявилися найбільш дисциплінованими з’єднаннями кількох українських урядів. У липні 1919 року Петлюра отримав нове підкріплення з Галичини. П’ятдесятитисячна Українська Галицька армія (УГА) перетнула річку Збруч, що раніше розділяла імперії Габсбургів та Романових, і приєдналася до військ Петлюри на Поділлі. Здавалося, що об’єднання Східної та Західної України, проголошене півроку тому в Києві, почало давати свої перші плоди. Та обставини, у яких відбулося це об’єднання, насправді були жахливими — і армія Петлюри, і УГА були на межі поразки, причому останню витіснив із Галичини наступ польської армії.

Як і чому це сталося? Незважаючи на захоплення Львова поляками в листопаді 1918 року, західноукраїнському уряду вдалося встановити досить ефективний контроль над більшою частиною Східної Галичини, населеної українцями. Він створив адміністративну систему, яка реально працювала, запропонував низку реформ, у тому числі перерозподіл землі, що був вигідним для селянства, і згуртував українське населення навколо ідеї незалежності від Польщі. Поворотним моментом у польсько-українській війні став прихід до Галичини у квітні 1919 року 60-тисячної армії під командуванням генерала Юзефа Галлера фон Галленбурга. Вона була сформована у Франції з польських військовополонених (які спочатку воювали на боці австрійців) і озброєна Антантою. Частина офіцерів, які командували армійськими корпусами, була французами. Армію було відправлено на Східний фронт для боротьби з більшовиками, але Галлер розгорнув її проти українських військ у Галичині. Французи протестували, надсилаючи телеграми, але поляки витісняли погано озброєну українську армію на схід і запевняли французів, що всі українці є більшовиками. Улітку 1919 року УГА відступила до Збруча й перетнула його, щоб об’єднатися з силами Петлюри на Поділлі.

Налічуючи близько 50 тисяч вояків УГА, 35 тисяч солдатів, вірних Петлюрі, та близько 15 тисяч повстанців під командуванням союзних отаманів, українські війська становили серйозну бойову силу. Прихід галичан дав Петлюрі шанс відбити захоплені більшовиками території Центральної та Східної України. Але єдність двох Україн виявилася менш міцною, ніж здавалося. Консервативному в політичному відношенні керівництву ЗУНР було важко робити спільну справу з лівими членами уряду Директорії, галицькі командири не могли зрозуміти слабкої дисципліни колишніх повстанців, і обидві групи почали поглядати в різні напрямки, шукаючи можливих союзників.

Більшовицькому перевороту, що стався у жовтні 1917 року в Петрограді, чинив опір не лише український уряд у Києві. Проти більшовиків виступили національні уряди в інших частинах імперії, особливо в Балтії та на Північному Кавказі. У південній Росії колишні імперські офіцери й донські козаки об’єднали сили та створили Білу армію, яка боролася за відновлення добільшовицького політичного та соціального ладу. Західні держави, у тому числі Британія та Франція, надали підтримку цій армії під командуванням Антона Денікіна, коли влітку 1919 року вона почала наступ на більшовиків на території України. Поява Денікіна в Південній Україні та його просування на північ поставило нове питання перед українським урядом та його збройними силами. Чи слід їм укладати союз із Денікіним чи остерігатися його, оскільки він прагне не лише знищити соціальну революцію, яку відстоювали ліві українські лідери, а й відновити єдину та неподільну Російську державу?

Галицькі та наддніпрянські українці по-різному відповіли на це питання. Західняки не бачили жодної проблеми в союзі з антибільшовицькою та антипольською Білою армією. Східняки, зі свого боку, розглядали поляків, яких зневажали галичани, як потенційних союзників у боротьбі з більшовиками та білими, у той час як деякі напівсамостійні у своїх діях отамани були не проти приєднатися до Червоної армії. Об’єднані ідеологією та обставинами, дві сторони й досі вели кожна свою війну. У серпні, коли білогвардійські та галицькі підрозділи одночасно увійшли до Києва, галичани люб’язно відступили, залишивши місто білим, що спричинило серйозний конфлікт між Петлюрою та галицькими командирами. Повний розрив відбувся в листопаді 1919 року, коли велика епідемія тифу ледь не знищила обидві армії, змусивши вцілілих галичан приєднатися до білих, а Петлюру — укласти угоду з поляками.

1919 рік, який почався на високій ноті та з великими надіями для обох українських держав, завершився катастрофою. На кінець року українських збройних сил більше не існувало, а з ними не стало й державності. Східні українці зазнали поразки через те, що були політично розділені й погано організовані, тоді як галичани програли через те, що, маючи недостатню чисельність та вогневу потужність, не отримали ніякої допомоги від східних братів. Об’єднання двох держав та армій призвело радше до військового союзу, ніж до створення єдиної держави чи збройних сил. Тривалий період існування в окремих імперіях з різними політичними та соціальними порядками дуже вплинув на політичну та військову культуру двох українських еліт та їхніх послідовників, які вважали, що належать до однієї нації. Та, незважаючи на лиха 1919 року, вони не були готові відмовитися від цієї ідеї.

Щойно українські війська покинули головне поле бою й ідея української незалежності, здавалося, зійшла нанівець, три основні сили зіткнулися в боротьбі за контроль над Україною. Польські війська, ведені баченням відновлення польської держави в кордонах, близьких до тих, що існували до поділів Речі Посполитої, володарювали в Галичині й рухалися на Поділля й Волинь. Білі армії, підтримані Антантою, просувалися від південної України на північ, у напрямку Росії, з метою відновлення єдиної та неподільної Російської держави царських часів. Крім того, були ще й більшовики, довгостроковою метою яких була світова революція, а нагальною необхідністю — військове виживання. Ні того, ні іншого, як відверто визнавав Володимир Ленін, неможливо було досягнути без українського вугілля та хліба.

З усіх режимів і армій, які воювали в Україні 1919 року, більшовики мали найбільши впливи і найдовше тримали Київ у своїх руках: з лютого до серпня, а потім знову в грудні. Але контроль над великими промисловими містами українського степу не означав контролю над усією Україною. Село повставало проти нових більшовицьких господарів. За час свого правління вони налаштували проти себе українських лібералів та соціалістів, багато з яких вітали радянську владу, але не за рахунок своєї програми державного будівництва. Те саме стосувалося й селян, які підтримали більшовицькі обіцянки дати їм землю за номінальною вартістю, але потім були змушені віддати свій врожай під дулом пістолета. Сільські повстання зіграли у втраті більшовиками України 1919 року не меншу роль, ніж біла армія Денікіна й Галицька та східна Українська армія Петлюри. Після розгрому Денікіна й нового захоплення Києва в грудні 1919 року більшовики вирішили проаналізувати свої минулі помилки.

Першим зробив висновки Володимир Ленін. На його думку, більшовики зіткнулися з проблемами в Україні, бо знехтували національним питанням. Невипадково наприкінці 1919 — на початку 1920 року більшовицьке військо повернулося до України під прапором формально незалежної Української Радянської Соціалістичної Республіки та спробувало заговорити до українців їхньою рідною мовою. З відвертою русифікацією було покінчено — розпочалася культурна адаптація більшовицького режиму до вимог національної революції. У рамках нової політики, що нагадувала імперську кооптацію[31] місцевих еліт, більшовики відкрили двері своєї партії для українських лівих — колишніх есерів, які прийняли ідею радянської організації майбутньої Української держави й увійшли в історію як «боротьбисти» (за назвою їхнього друкованого органу — газети «Боротьба»). Прийняті до партії в індивідуальному порядку, вони забезпечили більшовиків вкрай необхідними для них україномовними кадрами та культурною елітою. Настало примирення і з селянами, які отримали землю, яку їм так довго обіцяли: навесні 1920 року більшовики відклали свої плани щодо створення великих колективних господарств на землях, конфіскованих у дворянства, і дозволили селянам розділити землю їхніх колишніх господарів.

Нова стратегія працювала. 1920 року більшовики змогли встановити контроль над Центральною і Східною Україною та усунути останню реальну загрозу в регіоні. Наприкінці квітня 1920 року польські війська Юзефа Пілсудського, підтримувані залишками армії Петлюри, розгорнули наступ на Київ з боку Волині та Поділля. Метою Пілсудського було створення буферної Української держави між Польщею та Радянською Росією. Спочатку наступ був успішним. Сьомого травня Петлюра знову увійшов до Києва як голова українського уряду, але цього разу на його боці не було Галицької армії. Ціна, яку йому довелося заплатити за підтримку Польщі, навряд чи була великою в практичному плані, але мала величезне символічне значення. Головний отаман погодився визнати польський контроль над Галичиною, завдавши останнього удару по непростих відносинах між двома українськими державами.

Успіх Петлюри був недовгим. Більшовики перейшли в контрнаступ, витіснивши польсько-українську армію з Києва 13 червня. Перша кінна армія на чолі з Семеном Будьонним прорвала оборону, перекривши супротивникові шлях до відступу та завдавши спустошливого удару ззаду по польських та українських позиціях. Червона армія наступала по всьому фронту не тільки в Україні, а й у Білорусі, долаючи до 32 на день. Незабаром вона досягла Львова, який Йосип Сталін, тоді комісар одного з червоноар-мійських фронтів, вирішив взяти штурмом, аби здобути лаври великого полководця. За іронією долі, місто було врятовано від більшовицької навали польськими та українськими військами, причому останні, вояки Петлюри, були родом зі Східної України. Успішний захист Львова став важливим чинником, що призвів у підсумку до поразки Радянської Росії у війні з Польщею.

Військова фортуна знову змінилася в серпні 1920 року. За допомогою зброї, отриманої від Антанти, та завдяки порадам британських і французьких офіцерів (серед останніх був майбутній президент Франції Шарль де Голль) польські підрозділи зупинили радянський наступ на околиці Варшави, перемігши ворога в битві, відомій як «диво на Віслі». Одним із тих, хто забезпечив це «диво» з радянського боку, був Сталін. Це він закликав Будьонного не послухатися наказу своїх командирів і спробувати взяти Львів замість рухатися в напрямку Варшави. Тепер Червона армія хаотично відступала. До жовтня, коли сторонами було підписано перемир’я, радянсько-польський кордон перемістився в глиб Білорусі на півночі та України на півдні. В Україні під контролем поляків знову опинилися Волинь та частина Поділля. Незважаючи на цей успіх, польські спроби створити буферну Українську державу зі столицею в Києві зазнали краху, так само як і надії українців на відродження незалежної державності. «Диво на Віслі» також поклало кінець радянським планам перенести революцію до центру Європи.

Одним із найвідоміших «літописців» польсько-радянської війни був одесит Ісаак Бабель. Він воював у лавах Першої кінної армії Будьонного й вів щоденник, пізніше використаний ним під час написання збірки оповідань під назвою «Конармія». Ця книжка, розкритикована Будьонним за спотворення героїчного образу солдатів, описує жорстокість воєнного часу, насильства червоних кавалеристів і трагічне становище єврейського населення України в умовах постійної війни. Через численні армії, що билися одна з одною протягом майже трьох років, постійно змінюючи лінії фронту, цивільне населення України зазнало нового насильства й руйнувань, не встигнувши отямитися від спустошень світової війни. Жодній групі не прийшлося гірше, ніж євреям, які зазнавали нападів з усіх боків — від червоних, білих, українських армій та повстанських ватажків.

Погроми важко було назвати новим явищем для України та смуги осілості в цілому, але цього разу вони здійснювалися озброєними нападниками. Кількість їхніх жертв зростала в геометричній прогресії, подолавши позначку 30 тисяч в одній лише Україні. До звичайних причин погромів: бажання грабувати, християнський антиіудаїзм та сучасний антисемітизм — додалися політика й ідеологія революційної доби. З одного боку, у євреях вбачали капіталістів-експлуататорів, яких ненавиділи комуністичні та соціалістичні пропагандисти, а з іншого — затятих прихильників більшовизму.

Основні погроми почалися навесні 1918 року з просуванням німецьких і австро-угорських військ в Україну. Першими зловмисниками, однак, були не німці чи війська Центральної Ради, а більшовики, які відступали. Вони замінили християнське завзяття на комуністичну доброчесність і виправдовували свій напад на євреїв Новгород-Сіверська та Глухова (колишньої гетьманської столиці) як напад на буржуазію. Навесні 1919 року, коли армія Петлюри відступала на захід під ударами більшовиків, тепер уже українські підрозділи влаштували серію погромів, найбільший з яких — у Проскурові (нині Хмельницький) — забрав приблизно 1700 життів. Пізніше того ж року єврейські поселення були розграбовані повстанськими отаманами та їхніми свавільними підрозділами, які не турбувалися про політичні гасла й були зацікавлені лише в поживі. Восени прийшли денікінці, які влаштували власні погроми під традиційним антисемітським гаслом «Бий жидів, рятуй Росію!». Найбільший із них відбувся в місті Фастів на південь від Києва, забравши близько тисячі безневинних жертв. За даними дослідників, на рахунку білих було до 20% погромів, червоних — до 10%, повстанських отаманів — до 25% і військ Петлюри — до 40% — найбільше за роки війни. Біла армія була єдиною організованою збройною силою, де солдати проводили погроми за згоди командирів. Напевне, єдині вояки, які утрималися від погромів, — це галицькі українці.

Євреї українських містечок організовували загони самооборони, що були ефективними в боротьбі з повстанськими отаманами, але не могли протистояти великим арміям. Єврейська молодь також масово вступала до лав Червоної армії, політичний керівник якої, Лев Троцький, був родом з України й часто розглядався як символ єврейського більшовизму. Але причина популярності Червоної армії серед євреїв виходила далеко за межі особи Троцького. Єврейські революціонери завжди брали активну участь у соціал-демократичних рухах — чи то більшовицьких, чи меншовицьких. Крім того, молоді євреї приєднувалися до армії, яка, якщо судити з кількості погромів, здавалося, доброзичливіше ставилася до них. З цієї точки зору історія Ісаака Бабеля, який після короткого перебування в ЧК (ленінській таємній поліції) приєднався до Кінної армії Будьонного як політичний комісар і журналіст, навряд чи була нетиповою для єврейської молоді з Одеси.

Погроми 1919 року поклали край українсько-єврейському альянсу перших місяців революції. Вони ж перетворили Симона Петлюру на жахливий символ українського антисемітизму. Його ототожнення з антисемітизмом ще більше посилилося, коли 1926 року, живучи в еміграції в Парижі, він був застрелений колишнім солдатом Червоної армії Шоломом Шварцбардом. Багато хто вважав, що Шварцбард ліквідував лідера української політичної еміграції за дорученням таємної поліції Йосипа Сталіна. Але той стверджував, що діяв сам і вбив Петлюру, аби помститися за єврейських родичів, які загинули під час українських погромів. Одне не суперечило іншому. Паризький суд залишив винного на волі.

Чи дійсно Петлюра був відповідальний за погроми? Симон Петлюра, соціал-демократ у дореволюційні роки й голова лівої Директорії, за своїми політичними переконаннями був інтернаціоналістом, як і його політичне середовище. Він поділяв думку Михайла Грушевського та інших членів Центральної Ради про те, що євреї є природними союзниками українців у боротьбі проти національного та соціального гніту Ця думка є лейтмотивом наказів, що їх він віддавав військам. «Час зрозуміти, що все єврейське населення — їхні жінки, їхні діти — було поневолене й позбавлене національної свободи, так само як і ми», — писав він у своєму наказі в серпні 1919 року. «Вони не повинні нікуди від нас іти; вони живуть із нами з давніх часів, розділяючи з нами наші біди й нещастя. Я рішуче наказую, що ті, хто підбурює вас здійснювати погроми, будуть вигнані з нашого війська й засуджені як зрадники Вітчизни».

У розумінні Петлюри напади на євреїв дорівнювали зраді України. Проблема полягала в тому, що, видаючи накази, він зрідка або із запізненням карав винних. Отаман Іван Семесенко, чий загін влаштував у лютому 1919 року погром у Проскурові, був засуджений і розстріляний за наказом Петлюри лише в березні 1920 року — занадто пізно, щоб це мало вплив на армію у розпал погромів. Петлюра неохоче впроваджував у життя свої накази, оскільки мав обмежений вплив на свою армію. Причини, з яких армія брала участь у погромах, були ті самі, що й причини програшу в боротьбі за незалежність: її підрозділи були часто некеровані й дезорганізовані. Такі соціалістичні українські лідери, як Петлюра, опинилися на гребені хвилі селянської революції, яка прийшла надто рано з точки зору українського національного руху. До того, як їхня країна запалала у вогні революції, іноземної інтервенції та громадянської війни, в українських діячів ніколи не було можливостей працювати з селянськими масами й виховувати їх в основах нової соціалістичної та інтернаціоналістичної віри. Напередодні Першої світової війни в Україні вільно вели пропаганду тільки прихильники малоросійської ідеї та активісти російських націоналістичних організацій, для яких антисемітизм був ключовим ідеологічним чинником. Правобережна Україна, що перед війною була бастіоном «Союзу російського народу», стала й місцем найжахливіших погромів 1919 року.

Єдиним отаманом, який намагався, хоч і з перемінним успіхом, стримувати свої війська від влаштування погромів та боровся з антисемітизмом у лавах своєї селянської армії, був Нестор Махно. Низенький худорлявий чоловік з вусами та довгим волоссям, він був харизматичним командиром найбільшої селянської армії у колишній Російській імперії, яка в найкращі часи налічувала 40 тисяч вояків. Селянин за походженням і анархіст за своїми політичними поглядами, Махно був найбільш ідейним серед повстанських отаманів. Його базою і місцем дій було містечко Гуляйполе на півдні України — селянська глибинка, розташована між вугільними шахтами Донбасу та залізорудними промислами Криворіжжя. На початку XX століття нова залізниця, що проходила через місто Олександрівськ (нині Запоріжжя), недалеко від батьківщини Махна, перетнула лінію Москва-Севастополь і з’єднала два індустріальні регіони України. Розташування залізниць поставило Махна та його військо в центр боротьби за контроль українського півдня.

Селянські вояки Махна мало поділяли його анархічні принципи та мрії і з презирством ставилися до ідеологічно мотивованих анархістів навколо їхнього «батька», як вони його називали за традицією селянського патерналізму. Селяни ненавиділи державний контроль будь-якого роду — ця позиція імпонувала анархістським ідеологам Махна — і прагнули експропріації та перерозподілу землі. Як і запорозькі козаки XVII століття, махновська армія, яка діяла в колишньому козацько-татарському прикордонні, дистанціювалася від українських урядів на півночі й часто воювала з ними. Хоча абсолютна більшість вояків Махна були етнічними українцями, а українська національна ідея не була для нього чужою (його дружина-вчителька активно пропагувала її), погляди вождя анархістської революції були в основному інтернаціоналістськими.

Серед усіх сил, що боролися за Україну, Махно вважав потенційними союзниками лише більшовиків, але вони повернули зброю проти нього, щойно він допоміг їм розгромити їхнього головного ворога — Білу армію під командуванням генерала Петра Врангеля, рештки якої перетворили Крим на останній бастіон передреволюційної Росії. Уряд Врангеля був восьмим кримським урядом менш ніж за три роки. Перший заснували кримські татари, які 25 грудня 1917 року проголосили Кримську Народну Республіку. Після двох великих хвиль еміграції до Османської імперії кримські татари становили близько 30% населення півострова (решту становили росіяни, українці, греки, болгари, євреї та представники інших національностей). Їхня республіка являла собою одну з перших спроб будь-якої мусульманської групи створити світську державу, що було наслідком культурної та освітньої діяльності попереднього покоління кримськотатарських діячів на чолі з Ісмаїлом Гаспринським, батьком новітньої кримськотатарської нації. Але Кримська Народна Республіка проіснувала недовго. У січні 1918 року влада на півострові перейшла до більшовиків, які оголосили незалежну Республіку Таврида (Крим), незабаром захоплену українськими та німецькими військами.

Під німецьким правлінням Крим залишався незалежним від України, але у вересні 1918 року гетьман Скоропадський оголосив економічну блокаду півострова і змусив кримський уряд приєднатися до Української держави на правах автономного регіону. Ця домовленість тривала недовго, оскільки після відступу німців до влади прийшов новий уряд на чолі з ліберальним політиком караїмського походження Соломоном Кримом. Його міністром юстиції був Володимир Набоков, батько відомого письменника. Але більшовики вже були на марші. Вони стратили імператора Миколу II з родиною на Уралі в липні 1918 року. Сьомого квітня 1919 року ті члени дому Романових, які ще лишилися живими, залишили свої маєтки в Ялті й були доставлені на безпечний Захід британським дредноутом «Мальборо». З червня 1919 року Крим був під контролем білогвардійців, спочатку під керівництвом генерала Денікіна, а потім, після його відставки у квітні 1920 року, під командуванням генерала Врангеля.

Врангель оголосив себе головою уряду півдня Росії, але насправді він контролював лише Кримський півострів та смужку землі на північ від нього. Він та його міністри хотіли відновити всю Російську імперію, що було легше сказати, ніж зробити. Незважаючи на підтримку Антанти, Врангель програв війну з більшовиками. Восьмого листопада 1920 року Червона армія і союзницькі загони Махна почали наступ на Крим з материка, рушивши в холодну осінню погоду через мілководдя Сиваської затоки та взявши штурмом укріплення білих на Перекопському перешийку — смузі завширшки 7 км, що з’єднував півострів з материком. Сімнадцятого листопада вони увійшли до Ялти. Генерал Врангель евакуював залишки своєї армії до Стамбула. Ті, хто залишився — близько 50 тисяч солдатів та офіцерів, — загинули під час наймасовішої різанини цієї війни. Це було не лише останнє масове вбивство кривавої революційної війни, а й прелюдія до не менш кривавого панування більшовиків над величезною країною, до складу якої силоміць включили більшість території України.

У березні 1921 року представники Російської Федерації, Радянської України та Польщі підписали мирний договір у Ризі, за яким встановлювався новий польсько-радянський кордон. Відповідно до умов договору, Польща не лише зберігала за собою Галичину, а й отримувала Волинь, що до того належала Росії. Україна виявилася поділеною не між двома державами, як напередодні Першої світової війни, а між чотирма. Буковина, захоплена Румунією 1918 року, залишилася під контролем Бухареста, у той час як Закарпаття було відібрано в ослабленої поразкою Угорщини й передано новоствореній Чехословацькій державі. Чехи та словаки, поляки та литовці — усі здобули власні незалежні держави, у той час як українці, незважаючи на неодноразові зусилля зі здобуття незалежності, отримали лише автономію в складі контрольованої росіянами радянської держави.

Як можна пояснити такий результат? Причин багато. Одна з них — це присутність більш могутніх та агресивних сусідів, які претендували на українські території. Але ключовим чинником була незрілість українського національного руху й пізнє сприйняття ідеї державності та незалежності і в австрійській, і в російській частинах України. Якщо в австрійській Галичині поділ на прихильників української та загальноросійської ідентичності був подоланий до 1918 року, то в Наддніпрянській Україні він тривав і під час війни та революції. Регіоналізм, що виник внаслідок різних історичних траєкторій окремих частин України, був серйозною перешкодою як в австрійській Україні, де динаміка національного будівництва значно відрізнялася в Галичині, Буковині та Закарпатті, так і в Наддніпрянській Україні, де ідея української державності мала набагато більшу підтримку в колишній Гетьманщині та колишньому польському Правобережжі, ніж у степових регіонах на сході та півдні. Міста, особливо великі, населені неукраїнцями, залишилися за межами українського руху за незалежність, який ґрунтувався майже виключно на підтримці селянських мас.

З урахуванням цих обмежень, що зв’язували український національний проект, виникає ще одне важливе питання. Як міг новонароджений національний рух, що вперше сформулював політичну мету незалежності тільки наприкінці XIX — на початку XX століття й не сприймав її як практичну мету аж до початку 1918 року, зміг досягти значних успіхів на політичній сцені, де домінували колишні імперські сили та значно більше розвинені національні рухи? Революційний вплив Першої світової війни та крах імперій створили несподівані можливості для українського руху в 1917–1918 роках, і він сповна скористався ними. Український національний проект вийшов із кривавого безладу Першої світової війни набагато зрілішим, ніж раніше. Незважаючи на невдалу спробу створити єдину державу з габсбурзької та Наддніпрянської України, ідеал єдиної та незалежної державності став головним елементом у новому українському символі віри.