Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 11

ДНІПРОВСЬКИЙ РОЗКОЛ

Повстання Хмельницького започаткувало довгий період війн, що спонукали багатьох істориків називати наступні десятиліття після повстання Руїною. Крім того що спустошення та депопуляція українських земель, особливо на правому березі Дніпра, дійсно завдали величезного удару економічному, культурному та політичному життю регіону, основним довгостроковим наслідком воєн став поділ України по Дніпру між Московською державою та Польщею. Дніпровський кордон став впливовим чинником ранньомодерної української історії, і деякі дослідники вважають, що він є важливим навіть сьогодні, впливаючи на культурні й подекуди політичні вподобання українців по обидва боки колишнього польського кордону.

Уявлення Богдана Хмельницького щодо козацької держави передбачали її територіальне розширення, а не розпад на частини. Але розкол усередині козацької старшини, що зрештою призвів до поділу Гетьманщини, став очевидним незабаром по смерті старого гетьмана в серпні 1657 року. Спусковим гачком стала боротьба за успадкування найвищої посади в країні — проблема, що принесла чимало лиха не одній середньовічній державі. Хмельницький думав про створення власної династії й незадовго до смерті запланував обрати на гетьманство свого сина Юрія — досить хворобливого 16-річного юнака, який страждав від нападів епілепсії. Те, що відбулося потім, не здивує нікого, хто читав поему Олександра Пушкіна «Борис Годунов». Досвідчений придворний, призначений на посаду регента юнака, прибрав його — у випадку України, не проливши жодної краплі крові, — і організував власне обрання на керівну посаду.

Так розпочалася драма, що призведе до поділів. Якщо Хмельницький очікував, що спадкове гетьманство існуватиме за тим самим принципом, як у Польщі, де на престол послідовно обирали членів однієї династії, то система, що виникла в Україні, була більше схожа на успадкування трону в Молдовському князівстві, де нових правителів обирали та позбувалися за бажанням або за згодою Османської імперії. На відміну від Молдови, за Україну боролися три могутні сили: московити, поляки та турки. Незалежно від того, яка з цих держав вигравала, козаки незмінно залишалися в програші. Їхня система наступництва була абсолютно недієздатною, ставши чинником дестабілізації цілого регіону.

Людиною, яка привласнила гетьманську булаву після усунення Юрія Хмельницького восени 1657 року, був Іван Виговський. Його життєвий шлях та кар’єра були зовсім інші, ніж у Богдана Хмельницького. Народжений у сім’ї православної шляхти, Виговський не мав проблем із визнанням свого шляхетного статусу. Його обрання гетьманом стало перемогою шляхтичів усередині козацької еліти на противагу старшинам, які були ветеранами довоєнного козацького реєстру. Дуже показовим у цьому плані був його вибір нового генерального писаря. Посада дісталася не ветерану козацьких воєн, а українському магнату Юрію Немиричу, чиї латифундії конкурували з володіннями роду князів Вишневецьких.

Маючи дуже добру освіту, Юрій Немирич належав до радикального крила польської Реформації, групи, відомої як антитринітарії[18]. (Засновник унітаріанської церкви Джозеф Прістлі принесе їхнє релігійне знамено до США наприкінці XVIII століття.) Немирич навчався в школі антитринітарїїв у Польщі, потім переїхав до Західної Європи, де вчився в університетах Лейдена, Базеля і, за деякими відомостями, Оксфорда та Кембриджа. Під час «шведського потопу» в Польщі він став на бік прихильника протестантів, короля Швеції Карла X. Однак невдовзі він розчарувався у шведах, прийняв православ’я, подружився з Богданом Хмельницьким і перебрався в козацьку Україну, ближче до своїх володінь, які повернув йому гетьман.

Багато козаків були невдоволені приходом до влади шляхетської фракції на чолі з Іваном Виговським. Своє несхвалення відкрито висловили запорожці. Саме вони обрали Хмельницького гетьманом навесні 1648 року. З того часу нова козацька держава, що постала на північ від степів, на заселених землях середньої Наддніпрянщини, забрала не лише їхнє виключне право обирати гетьмана, а навіть саму їхню назву — офіційно Гетьманщина називалася Військом Запорозьким. Опинившись тепер на політичному узбіччі, запорожці заявляли, що обрання нового гетьмана має відбуватися за порогами. Вони ставили під сумнів легітимність обрання Виговського, і деякі козацькі полковники були готові дослухатися до них і надати підтримку. Не менш важливим було те, що Москва заохочувала опозицію до Виговського, визнавши право запорозьких козаків підтримувати прямий зв’язок із царськими чиновниками. Московські урядовці прагнули використати розкол у козацьких лавах, щоб послабити гетьмана та зробити його більш залежним, ніж був його попередник, Богдан Хмельницький.

Виговський відмовився грати роль, відведену йому Москвою. У червні 1658 року його військо, спираючись на підтримку татар, зіткнулося з запорожцями та їхніми союзниками серед гетьманських козаків біля Полтави на Лівобережній Україні. Виговський переміг, але з величезними втратами. За деякими оцінками, загинуло близько 15 тисяч осіб. Це був перший випадок з 1648 року, коли козаки билися з козаками, і він створив прецедент, що потім зруйнує їхню державу. Виговський не сумнівався, що за спинами заколотників стоїть Москва. Але чим він міг себе захистити?

Гетьман вважав, що, як і Хмельницький, він уклав рівноправну угоду з царем (він називав це «повільним підданством») і може відмовитися від неї, якщо цар не виконав своєї частини угоди. Цар у свою чергу не вірив у взаємні обов’язки: єдиними умовами, які він визнавав, були ті, що їх він сам визначав для своїх підданих. Якщо Хмельницький, незадоволений угодою з Московою, не мав іншого вибору, як звернутися до шведів або османів, його наступники відкрили для себе інший варіант — нову угоду з Польщею. Вони були невід’ємною частиною польської політичної культури, знали її сильні й слабкі сторони і вважали, що угода про повторне включення їхньої країни до складу Речі Посполитої зі збереженням широкої автономії не лише бажана, а й можлива.

У вересні 1658 року Виговський скликав у лівобережному місті Гадяч козацьку раду, що затвердила умови для повернення Гетьманщини під юрисдикцію польських королів. Польсько-козацький договір, що дістав назву Гадяцької унії, був дітищем правої руки Виговського, Юрія Немирича. Цей договір був не чим іншим, як утіленням мрій, що їх плекала українська шляхта першої половини XVII століття. У битвах навколо Берестейської унії православна шляхта розробила анахронічну інтерпретацію Люблінської унії як угоди, що визнавала не лише Велике князівство Литовське, а й землі Русі в складі Речі Посполитої рівноправним учасником федерації. Тепер Немирич вирішив втілити цю ідею в життя, перетворивши Гетьманщину на князівство Руське, яке приєдналося б до Речі Посполитої як третій учасник, рівний у правах із Польщею та Литвою.

Велике повстання зробило частину польської еліти більш відкритою до ідеї Руського князівства, ніж будь-коли, але водночас зростання козацтва, що виробило власну форму політичної та соціальної організації, ускладнювало його повернення до складу польсько-литовської держави. Тому, відповідаючи на довоєнні вимоги козацької старшини, Гадяцька унія відразу ж пропонувала надати шляхетський статус 1000 козацьких сімей і після цього переводити до шляхетського стану по 100 козацьких родів у кожному полку. Крім задоволення соціальних вимог козаків, унія також зверталася й до релігійного питання, що непокоїло козаків та шляхту. Обіймати адміністративні посади в новому князівстві мали лише православні. Цікаво, що договір містив і статтю щодо Київської колегії, заснованої Петром Могилою, визнаючи за нею статус академії. Шляхтичі, які вели переговори, були явно зацікавлені в чомусь більшому, ніж права козацтва.

Звістка про підписання унії з Польщею підштовхнула царя видати звернення до козаків, у якому їх закликали до повстання проти «зрадника» Виговського. Московські війська та супротивники Виговського з козацьких лав, у тому числі й запорожці, захопили контроль над південною частиною Гетьманщини. Навесні 1659 року Виговський видав власне звернення, де пояснював, що цар порушив угоду з козаками й зазіхає на козацькі права та вольності. Він покликав на допомогу своїх кримських союзників і атакував московське військо, що наступало. Конотопська битва, що відбулася в червні 1659 року неподалік від нинішнього російсько-українського кордону, завершилася для Виговського блискучою перемогою. Московське військо, що налічувало близько 70 тисяч вояків, було розбито, до 40 тисяч загинуло, а цвіт московської кінноти був знищений. Татари рушили далі, спустошуючи південні кордони Московської держави. Москву заповнили чутки, що цар збирається залишити столицю.

Виговський так і не рушив на Москву. Незважаючи на перемогу під Конотопом, московські гарнізони втрималися в Україні, а повстання проти гетьмана набирало сили серед козаків. Звістка про ратифікацію Гадяцької унії польським сеймом надала йому додаткового імпульсу. У версії угоди, затвердженій сеймом, не було низки обіцянок, які давали Виговському польські представники на переговорах. Вона обмежувала територію нового князівства Київським, Брацлавським та Чернігівським воєводствами, хоча гетьман прагнув включити до нього й землі сучасної Західної України, зокрема Волині й Поділля. Також обмежувався козацький реєстр — до 30 тисяч осіб, що разом із 10 тисячами найманого війська становив 40 тисяч, або на 20 тисяч менше, ніж Хмельницький отримав під час переговорів із царем відразу після Переяславської ради. Юрій Немирич особисто вирушив до Варшави, щоб захистити справу Гадяцької унії перед сеймом. «Ми народилися у свободі, виховані у свободі, і, як вільні люди, ми повертаємося до неї», — сказав він депутатам. Вони затвердили унію, але не в тому вигляді, як хотіли Немирич та Виговський. Коли гетьман отримав виправлений текст, то сказав кур’єру, що той привіз йому смерть.

Тепер більша частина козацької еліти розглядала Виговського як зрадника. Немирич загинув у сутичці з супротивниками гетьмана. Інших козацьких делегатів до польського сейму було покарано на козацькій раді, скликаній ворогами Виговського. Сам Виговський був змушений утекти. Він переміг у всіх битвах, де йому доводилося битися — і проти власних опонентів під Полтавою, і проти московських військ під Конотопом, — але програв суперечки у власних лавах щодо питання відносин із Польщею. Пішовши у відставку з посади гетьмана, він виїхав до контрольованої королем Центральної України, де став старостою Бара на Поділлі, зберігаючи свій титул київського воєводи та місце в польському сенаті. Це було єдине положення Гадяцької унії, яке дійсно було виконано.

Гетьманство Виговського відкрило нову сторінку в історії козацької України — сторінку, позначену внутрішніми чварами та братовбивчою війною. Оскільки сил самих козаків було недостатньо, щоб захистити Гетьманщину, кожен, хто обіймав посаду гетьмана, був змушений підтримувати єдність у козацьких лавах, одночасно маневруючи між провідними державами регіону. Мало хто міг упоратися з таким завданням. Хмельницькому вдавалося тримати козацьку старшину в шорах, застосовуючи такі дисциплінарні заходи, як приковування порушників ланцюгами до гармати, як він зробив з підбурювачем погромів 1648 року, полковником Максимом Кривоносом, або навіть страчуючи козацьких заколотників. Виговському не вдалося зберегти єдність у козацьких лавах. Це завдання знову дісталося синові Хмельницького Юрію, якого переобрали гетьманом після скинення Виговського. Династія повернулася, та шлях до вирішення українських проблем від цього не став ближчим.

Юрій Хмельницький прийшов до влади восени 1659 року за підтримки козацьких старшин, які вважали, що можуть досягти угоди з царем на умовах не гірших, ніж це вдалося старому Хмельницькому. Вони прорахувалися. Коли Юрій Хмельницький та його прибічники почали переговори з московитами, то самі загнали себе в пастку. Нова козацька рада, скликана за ініціативою московського воєводи й оточена 40-тисячним московським військом, затвердила обрання Хмельницького, але на умовах, що зменшували права та привілеї, надані його батькові. Відтепер на вибори гетьмана потрібен був спеціальний дозвіл царя, і гетьман не мав права проводити власну зовнішню політику або призначати полковників без згоди Москви. Московські гарнізони мали розміщуватися в усіх великих містах Гетьманщини.

Перехід Виговського на бік поляків призвів не до нових поступок з боку Москви, як на це сподівалися його опоненти, а до скорочення колишніх прав Гетьманщини. Царські урядовці хотіли, щоб їхні піддані зрозуміли, що вони не потерплять порушень союзу з Московією за жодних обставин. У січні 1660 року московські воєводи надіслали Хмельницькому повідомлення, що доводило цю тезу. До родового маєтку молодого гетьмана в Суботові був доправлений труп Данила Виговського, брата колишнього гетьмана та двоюрідного брата Юрія Хмельницького, яким потрапив до рук московитів під час невдалої атаки на московський гарнізон у Києві. Викрадачі Данила закатували його до смерті. Те, що гетьман побачив у труні, змусило його розплакатися. «Усе його тіло було розірване на шматки батогами, очі виколоті, очні впадини залиті сріблом, вуха вивернуті навиворіт свердлом і залиті сріблом, — повідомляв польський дипломат, який перебував там у той час. — Його пальці були порізані. Ноги були розрізані вздовж жил. Одне слово, це була нечувана дикість».

Якщо цар і його урядовці хотіли залякати молодого гетьмана та його оточення, то вони не досягли своєї мети. За даними того ж джерела, прибуття замордованого тіла козака не лише змусило Хмельницького розплакатися, а й викликало обурення у його дворі. Молода вдова Данила Виговського прокляла вбивць свого чоловіка. Відплата настала пізніше, того ж року. Восени 1660 року під час битви між московським військом та польськими загонами, яких підтримували татари, молодий Хмельницький та його військо перейшли на інший бік, присягнувши на вірність польському королю. Московське військо було розгромлено, а його командувач провів 20 років у кримському полоні.

Хоча ця польська перемога й потішила козаків, вона жодним чином не зміцнила Гетьманщини. Козаки повернулися під юрисдикцію короля на умовах навіть менш сприятливих, ніж ті, що пропонувалися за версією Гадяцької угоди, затвердженої польським сеймом. З нового договору навіть викреслили саму назву князівства Руського, таку важливу для козацьких авторів Гадяцької унії. Щоразу, як козаки переходили на інший бік у московсько-польській війні за контроль над Україною, вони втрачали нові й нові частини свого суверенітету. Тиск, що чинився на козацьку державу з боку її набагато потужніших супротивників — Московського царства та Польського королівства, незабаром став занадто сильним для Гетьманщини й розколов її на дві частини вздовж Дніпра.

1660 року, коли Хмельницький розташував свою штаб-квартиру на правому березі Дніпра, лівобережні полки за підтримки Московії обрали власного гетьмана. Хмельницький організував низку походів, щоб упокорити бунтівні полки, однак не зміг досягти своєї мети. Цей регіон був розташований близько від московського кордону, і царські воєводи зміцнювали тут свою владу. На початку 1663 року 22-річний гетьман у повному розпачі подав у відставку та пішов до монастиря. Це стало офіційним кінцем об’єднаної Гетьманщини. Того ж року правобережне козацтво обрало гетьмана, підпорядкованого Польщі, у той час як лівобережні козаки обрали гетьмана, який визнав верховну владу Московії.

1667 року московські та польські дипломати підписали Андрусівське перемир’я, що розділило козацьку Україну: Лівобережжя відійшло до Москви, а Правобережжя — до Польщі.

Стара Гетьманщина не здалася без бою. Полковник Петро Дорошенко, нащадок одного з найвідоміших козацьких родів, повів на битву тих, хто виступив проти поділу держави, яку вони вважали своєю справжньою вітчизною. Прадід Дорошенка був гетьманом у 1620-ті роки, його батько служив полковником за часів Богдана Хмельницького. Уродженець Чигирина, Петро почав свою службу при дворі гетьмана. Обійнявши посаду полковника, він узяв участь у низці дипломатичних місій, у тому числі в переговорах зі шведами, поляками й московитами. Він навіть очолив одне з козацьких посольств до Москви. Прихильник Юрія Хмельницького, він опинився на Правобережжі, і 1665 року місцеві козаки обрали його гетьманом.

Новина про майбутній поділ козацької України шокувала козацьку еліту, і Дорошенко переміг на виборах під гаслом нового повстання проти поляків і об’єднання України по обидва боки Дніпра. Як колись Богдан Хмельницький, Дорошенко розраховував на підтримку кримських татар. Разом вони атакували польські війська восени 1667 року, змусивши короля дарувати автономію Правобережній Україні. Потім Дорошенко переправився через Дніпро та взяв під контроль Лівобережжя, де вже спалахнуло повстання проти Москви. Невдоволення народу було викликане діями царських урядовців, які намагалися провести перепис населення з метою оподаткування. Новина про поділ України за Андрусівською угодою перетворила це невдоволення на відкрите повстання.

Уже будучи гетьманом Правобережної України, Дорошенко був обраний гетьманом і на лівому березі. Козацька Гетьманщина знову стала єдиною. Але ця єдність тривала недовго. Невдовзі Дорошенку довелося залишити Лівобережжя, щоб боротися з польським наступом та новим гетьманом, якого підтримували поляки. Тим часом московські війська окупували лівий берег. Тепер єдиною надією Дорошенка стали турки. У липні 1669 року султан Мехмед IV надіслав йому нові посадові знаки, у тому числі гетьманську булаву та прапор. Султан брав Дорошенка та його козаків під свою протекцію на тих самих умовах, що й Молдавію та Волощину: в обмін на протекцію вони мали виставляти військо за першим його закликом. Землі, що на них претендував Стамбул, включали не лише козацьку Україну по обидва боки Дніпра, а й руські землі аж до Вісли на заході та Німану на півночі. Це був амбітний план, а умови, здавалося, сприяли зусиллям козаків втілити мрії Хмельницького 20-річної давнини та взяти під контроль усі руські землі Речі Посполитої. Цього разу турки не лише запропонували гетьману знаки влади, а й прислали війська на його підтримку. 1672 року 100-тисячне турецьке військо перетнуло Дунай і за підтримки кримських, волоських, молдавських і тепер уже й козацьких васалів рушило проти польських сил. Вони просунулися набагато далі Хотина, місця вирішальної битви, що відбулася півстоліття тому, й обложили фортецю Кам’янець на Поділлі. Розташована на прямовисній скелі й оточена глибоким яром, вона вважалася неприступною, але впала за 10 днів облоги османами. Невдовзі військо султана обложило Львів. Поляки попросили миру й відмовилися від претензій на Поділля та Середнє Подніпров’я. Дорошенко та його прихильники мали б святкувати перемогу.

Та сподівання Дорошенка не були втілені в життя. Турки взяли Кам’янець та прилегле Поділля під свій безпосередній контроль, а козаки отримали в управління свої старі володіння в середній Наддніпрянщині замість незалежної держави. Продовжувати наступ на Лівобережжя чи на північ, до Волині та Білорусі, ніхто не збирався. Та це був лише початок Дорошенкових проблем. Османи перетворили частину християнських церков на мечеті та дозволили татарам збирати ясир у регіоні, чим спричинили обурення населення. Підтримка Дорошенка зменшувалася з такою ж швидкістю, як і населення Правобережжя, бо місцеві мешканці втікали і на схід, і на захід. Багато людей переселилося на лівий берег, де Москва розправилася з опозиційною козацькою старшиною, поставила лояльного гетьмана та сприяла економічному відродженню краю. Правий берег перетворився на руїну, давши це ім’я цілому періоду української історії.

Відхід Дорошенка з української політичної сцени стало лише питанням часу. Замість того щоб об’єднати Україну під протекторатом Османської імперії, він привів до регіону ще одну силу, що розділила його й виявилася ще більш руйнівною, ніж будь-яка з попередніх. 1676 року, коли московські війська спільно з союзним лівобережним козацтвом наблизилися до столиці Дорошенка Чигирина, козацький гетьман пішов у відставку й присягнув на вірність цареві. Його життя було врятовано, і, як той, хто «побачив світло», він отримав титул воєводи та поїхав на службу до царя у В’ятку, майже за 900 км на схід від Москви. Йому дозволили жити у відставці в селі Ярополче в сучасній Московській області. Одружений із російською дворянкою (одною з їхніх нащадків була дружина Олександра Пушкіна, Наталя), він помер там 1698 року. За іронією долі, земляцтво вихідців з українського Поділля, регіону, що найбільше постраждав від османського правління, принесеного в Україну за допомогою Дорошенка, 1999 року відбудувало маленьку каплицю над його могилою.

Пряме османське панування над частиною України тривало недовго — ця ділянка кордону не мала для турків великого значення, і їм потрібні були ресурси для війни в інших регіонах, зокрема в Середземномор’ї. Поділля повернулося під контроль Польщі того ж року, коли помер Дорошенко. Османи зійшли зі сцени, а московсько-польський кордон по Дніпру, проти якого 1666 року повстав Дорошенко, був відновлений. Козацька держава не зникла повністю, але її територія та автономія, не кажучи вже про незалежність, були різко обмежені — вона збереглася лише в Лівобережній Україні. Козацька земля, що заявила про себе в першій половині XVII століття і змогла зібрати достатньо людських, економічних і військових ресурсів, щоб кинути виклик великим державам у регіоні, не змогла захистити здобутки Козацької революції. Коли справа дійшла до союзів з іноземними державами, козаки перепробували все, починаючи від Криму й Туреччини і закінчуючи Московією, Швецією та Польщею. Жоден із цих альянсів не спрацював — було втрачено не лише єдність козацької України, а й єдність українських земель у цілому. До кінця XVIII століття більшість території України, колись контрольованої Польщею, залишатиметься поділеною між Польщею та Росією. Цей поділ матиме глибокі наслідки для української самосвідомості та культури.