Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 10

ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ

Козацьке повстання, що почалося навесні 1648 року й увійшло в українську історіографію як «Хмельниччина», було сьомим великим козацьким повстанням, якщо рахувати з кінця XVI століття. Річ Посполита розправилася з попередніми шістьма, але це виявилося занадто масштабним, аби його придушити. Воно змінило політичну мапу всього регіону й народило козацьку державу, що її багато хто розглядає як підґрунтя сучасної України. Також воно поклало початок довгій ері російського втручання в Україну й часто розглядається як відправна точка в історії відносин між Україною та Росією як окремими державами.

Хмельниччина розпочалася в той самий спосіб, що й перше козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського — з суперечки за подаровану землю між магнатом та дрібним шляхтичем, який, крім того, був ще й козацьким старшиною. На той час провіднику нового повстання, Богданові Хмельницькому, було п’ятдесят три роки, і він був мало схожий на бунтівника, відслужив королю вірою та правдою в численних битвах і став писарем козацького війська під час повстання 1638 року. Після того як підлеглий місцевого старости забрав у нього маєток у Суботові, Хмельницький звернувся до суду, але безрезультатно. Більше того, впливові суперники запроторили його до в’язниці. Він утік звідти й вирушив просто на Січ, де повсталі козаки визнали його своїм і обрали гетьманом. Це було в березні 1648 року. «Золотий спокій» завершився — почалося Велике повстання.

До цього моменту розвиток подій нагадував попередні козацькі повстання, але Хмельницький змінив знайому модель. Перед тим як розпочати похід на північ, захоплюючи міста та б’ючись із урядовими військами, він рушив на південь у пошуках союзників. Відступивши від традиційної козацької політики щодо степу, він запропонував кримському ханові дружбу та вигідну угоду. Обережний хан дозволив своїм васалам, Ногайській Орді на північ від Криму, приєднатися до козаків. Для Хмельницького та повсталих козаків це був значний успіх. Усупереч популярному сьогодні образу козака як людини на коні, у середині XVII століття більшість із них насправді були піхотинцями — мушкетерами, озброєними рушницею. Їм бракувало власної кінноти, бо це було надто дорого: лише шляхтичі могли собі дозволити тримати бойового коня, часто й не одного. Союз Хмельницького з татарами, які воювали верхи на конях, вирішував проблему з кіннотою. Відтепер козаки могли не лише штурмувати погано укріплені міста або захищатися в укріплених таборах, а й битися з польською армією у відкритому полі.

Невдовзі цей альянс підтвердив свою цінність. У травні 1648 року козацькі й татарські війська розгромили дві польські армії, одну — під Жовтими Водами, річкою на північних підступах до Запорозької Січі, іншу — біля міста Корсунь у середньому Подніпров’ї. Ключем до їхнього успіху, окрім участі ногайської кінноти (близько 4 тисяч вершників), стало рішення близько 6 тисяч реєстрових козаків кинути своє польське командування і перейти на бік повстанців Хмельницького. Польська регулярна армія була повністю знищена. Два її командувачі, великий гетьман коронний та польний гетьман коронний, а також сотні офіцерів потрапили в полон до татар.

Хоча раптовий успіх козаків вразив Річ Посполиту, Хмельницький та його найближчі прихильники не могли повірити своєму щастю. Гетьман не знав, що робити далі. У червні 1648 року, коли польська армія пішла й у державі запанував безлад, Богдан Хмельницький узяв щось на зразок літньої відпустки та вирушив до рідного Чигирина, щоб обміркувати подальші кроки. Але повстанці не бажали відпочивати. За допомогою старих реєстрових козаків, які зібралися під Білою Церквою, повстання охопило решту України. Натхненні новинами про козацькі перемоги, селяни та міщани брали справу у свої руки, нападаючи на маєтки землевласників, змушуючи відступати їхні приватні армії, зводячи рахунки зі шляхтою та полюючи на католицьких священиків. Та найбільше від селянського повстання влітку 1648 року постраждали українські євреї.

Згадки про єврейських орендарів зустрічаються вже в перших листах Хмельницького до влади, написаних на початку повстання. Козацький гетьман скаржився на «нестерпні кривди», що їх зазнавали козаки від рук королівських урядовців, полковників (польських командирів реєстрових козаків) і «навіть» євреїв. Хоча Хмельницький згадав про євреїв між іншим, розташувавши їх на третьому чи четвертому рівні козацьких ворогів, повстанці Правобережної України, від чиїх масових нападів євреї почали потерпати в червні 1648 року, мали власні пріоритети. Вони нападали на євреїв і часто вбивали їх (особливо чоловіків), що призвело до руйнування цілих громад, які були майже стерті з мапи протягом трьох літніх місяців 1648 року. Нам не відомо про кількість жертв, як і про кількість євреїв, які жили в регіоні до повстання, однак більшість науковців називає такі втрати євреїв — 14–20 тисяч осіб. Це дуже багато, якщо враховувати час та місце. Адже, незважаючи на швидкий економічний розвиток, Україна в XVII столітті була відносно малонаселеною.

Українські та єврейські історики XX століття роблять важливий акцент на соціальному підґрунті антиєврейського антагонізму в тогочасній Наддніпрянській Україні. Суперництво між єврейськими та християнськими торгівцями й ремісниками в містах і містечках, а також роль єврейських орендарів як посередників між шляхтою й селянами дійсно сприяли насильству, що вибухнуло під час козацького повстання. Але не слід залишати поза увагою і релігійні мотиви в нападах на українське єврейство. Релігія мала важливе значення для особистої та групової ідентичності по обидва боки християнсько-єврейського поділу. Недарма найвідоміший єврейський хроніст, який описував ці вбивства, Натан Ганновер, називав нападників «греками», посилаючись на їхню православну віру, а не національність. Деякі повстанці вважали, що мають релігійну місію навернути до християнства євреїв. Насильницьке хрещення врятувало життя багатьох євреїв. Деякі з них приєдналися до козаків, а інші знову прийняли юдаїзм, щойно загроза минула.

На той час коли Хмельницький та його армія рушили на захід від Дніпра восени 1648 року, євреї, польська шляхта й католицькі священики були зметені на всьому просторі до польських твердинь Кам’янця та Львова. Уніати також пішли, відступивши на захід, або прийняли православ’я. Останнє було легко зробити, оскільки дві східні християнські церкви різнилися між собою лише юрисдикцією. Мало хто з людей розумівся на догмах. Восени 1648 року наново зібране польське військо спробувало зупинити козацько-татарський марш на захід, але зазнало ще одної нищівної поразки під Пилявцями. До кінця року козацькі й татарські підрозділи оточили Львів та фортецю Замостя на польсько-українському етнічному кордоні. Але далі вже не рушили. Кінець наступу був продиктований політичними, а не військовими міркуваннями — адже між козацькою армією та Варшавою вже не було жодних військ.

Нові плани Богдана Хмельницького вже не обмежувалися захистом козацьких прав та вольностей, як це було в перші місяці повстання, але й не передбачали руйнування Речі Посполитої. Козацький гетьман чітко пояснив свою нову програму під час переговорів із польськими емісарами, які відвідували його в січні-лютому 1649 року в Переяславі. Хмельницький заявив, що він є єдиним господарем Русі й погрожував вигнати поляків за Віслу. Він думав про себе як про спадкоємця князів Київської Русі.

Таким був хід думок, що спонукав його влаштувати свій тріумфальний в’їзд до Києва в грудні 1648 року. Там гетьмана привітав київський митрополит, а також єрусалимський патріарх Паїсій, який звернувся до Хмельницького як до князя і благословив його на війну з поляками. Професори та студенти Київської колегії, заснованої Могилою, теж палко вітали нового лідера Русі. Вони називали його Мойсеєм, який визволив народ Русі з польської неволі. Такими почестями вони б ніколи не наважилися шанувати свого попереднього покровителя, київського митрополита Петра Могилу, який помер два роки тому, у січні 1647-го. Козацький гетьман ставав лідером усієї нації, який відтепер боровся не лише за права козаків. Шляхом до забезпечення прав «народу руського» було створення «князівства», або держави. Це була революційна подія. Козацтво, яке розпочало своє існування на задвірках суспільства, в опозиції до влади князів, тепер думало про створення власної держави.

Межі нової держави будуть накреслені в боях. Битва, що мала найбільш вирішальне значення для цього процесу, відбулася влітку 1649 року біля містечка Зборів на межі Галичини та Волині. Там війська Хмельницького, підтримані кримськими татарами під проводом хана Іслама III Гірея, атакували армію нового польського короля Яна II Казимира. Битва закінчилася перемогою козаків, які, за допомогою своїх кримських союзників, змусили польських представників підписати угоду, що забезпечила визнання королем офіційно автономної, але фактично незалежної козацької держави в складі Речі Посполитої. Король погодився збільшити козацький реєстр до 40 тисяч. (Насправді козацьке військо під Зборовом досягало чисельності 100 тисяч козаків та озброєних селян і міщан.) Козаки отримали право перебувати (по суті, керувати) у трьох східних воєводствах Речі Посполитої. Це були Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, що склали територію нової козацької держави, відомої в історії під назвою Гетьманщина. Значна частина Гетьманщини опинилася в степах, що їх польські та французькі картографи попередніх десятиліть називали Україною. Гетьманщина невдовзі стане відомою під цією назвою.

Головою нової держави, а також командувачем її війська був гетьман. Він керував козацькими землями за допомогою генеральної старшини, до якої належали генеральний писар, генеральний обозний, генеральний суддя та інші. Військова демократія ранніх козацьких часів, що також мала життєво важливе значення в перші місяці повстання, відходила в минуле. Чорні ради, у яких міг брати участь кожен козак, поступилися місцем старшинським радам полковників та членів генеральної старшини, де вирішувалися найбільш важливі питання. Оскільки повстання проти системи латифундій зруйнувало стару економіку, її провідні гравці — шляхтичі та євреї — були або вбиті, або вигнані геть, або перейшли на бік повсталих, а селяни оголосили себе козаками й відмовилися працювати на полях старої знаті, нова держава поповнювала свою скарбницю за допомогою воєнних трофеїв, митних зборів та податку на млини.

Стара адміністративна система теоретично залишалася, зокрема й посада київського воєводи, що перейшла до православних, але насправді всім керував козацький гетьман, який навіть не інформував короля про свої дії. У районах, що були під їхнім контролем, козаки запровадили адміністративну систему, що базувалася на їхньому прикордонному досвіді та військовому типі соціальної організації й перебувала під впливом військово-адміністративних моделей Османської імперії. Вони поділили територію Гетьманщини на полки, очолювані полковниками, які відповідали за адміністративні, судові та фіскальні органи кожного полку, проте передусім за їхню військову організацію. Кожен із полків, названий за іменем головного міста, повинен був утворювати козацький військовий підрозділ у бойовій готовності. Те саме поєднання військової, адміністративної та судової влади в одних руках було запроваджено й на рівні менших міст і сіл. Ними керували козацькі сотники, яким доручалося зібрати підрозділ («сотню») на час війни.

Союз із кримськими татарами зробив можливими козацькі перемоги в перші два роки війни. Цей альянс природно скерував погляди Хмельницького в бік геополітичного простору Османської імперії, що мала низку васальних держав у Північному Причорномор’ї. До них належали Крим, Молдова, Волощина (частина нинішньої Румунії), і їхні стосунки зі Стамбулом являли для Хмельницького модель здобуття незалежності від короля, що дозволяла не відмовлятися від козацької державності, здобутої ціною важких зусиль. Козацька Україна була готова приєднатися до інших османських васалів як протекторат султана, що було основною темою переговорів, які вів Хмельницький зі Стамбулом навесні та влітку 1651 року. Готуючись до нового потужного протистояння з Річчю Посполитою, він навіть підписав документ про визнання сюзеренітету султана.

В обмін на це Хмельницький зажадав негайного захисту — щоб османські війська увійшли на територію країни й атакували польську армію, як це було під Цецорою 1620 року та під Хотином 1621-го. Але турки були зайняті в морських битвах із венеціанцями. Замість того щоб посилати власне військо, радники 9-річного султана Мехмеда IV наказали кримському хану забезпечити Хмельницькому військову підтримку. Це було не те, чого хотів гетьман: кримці вели власну гру, намагаючись підтримувати конфлікт у регіоні якомога довше, щоб запобігти вирішальній перемозі козаків над силами Речі Посполитої. Так було у випадку зі Зборовом 1649 року, коли хан повів мирні переговори з королем замість того, щоб допомогти Хмельницькому розгромити польську армію. Подібна ситуація могла легко повторитися.

І вона таки повторилася — в обставинах, найгірших з усіх можливих. Улітку 1651 року, у битві під Берестечком на Волині, кримські татари покинули поле бою саме в розпал битви, що призвело до оточення та знищення ядра козацького війська. Хмельницький, який відступив разом із ханом, став заручником свого союзника, поки не звільнився, щоб реорганізувати свою оборону й не допустити повного знищення козацької державності. Його залежність від кримських татар закінчилася катастрофою. Восени 1651 року Хмельницький підписав новий договір з Річчю Посполитою. Козацький реєстр скорочувався вдвічі — до 20 тисяч вояків, територія козацької держави обмежувалася Київським воєводством, а Брацлавське та Чернігівське поверталися під юрисдикцію Речі Посполитої. Оскільки ця умова не була виконана, нова війна була явно не за горами.

Козацька держава потребувала нових союзників. Особливу увагу Хмельницький зосередив на Молдовському князівстві, яке, хоч і було васальною державою Османської імперії, зазвичай балансувало між Стамбулом та Варшавою. 1650 року козацький гетьман змусив Молдавію до офіційного союзу, відправивши туди козацьке військо й домігшись від молдавського правителя Василє Лупу згоди на шлюб між його дочкою Розандою та сином гетьмана Тимошем. Після поразки козаків під Берестечком Лупу безуспішно намагався виплутатися з цієї домовленості. 1652 року Хмельницький знову послав тисячі козацьких «сватів» до Молдавії. На своєму шляху вони успішно розгромили велику польську армію в битві під Батогом, а потім відзначили весілля Тимоша та Розанди при дворі Василє Лупу. У такий спосіб Хмельницький потрапив до вибраного клубу міжнародно визнаних правителів.

Але досягнення від альянсів Хмельницького з турками та їхніми васалами мали свою межу. Це стало болісно очевидним восени 1653 року, коли козаки вступили в ще одну битву з польською армією біля містечка Жванець на Поділлі. Кримські татари знову були на боці козаків і знову утримали їх від перемоги. Битва завершилася саме так, як хотів кримський хан — без вирішального результату. Польське королівство та козацька Гетьманщина повернулися до угоди, досягнутої в Зборові: козацький реєстр на 40 тисяч та 3 воєводства під контролем козаків. Усі розуміли, що це ще один режим припинення вогню, а не істотний компроміс чи міцний мир. Козаки хотіли володіти Україною і частиною Білорусі, у той час як король і особливо сейм були проти визнання їхньої влади навіть у трьох східних воєводствах, якими вони вже й так керували.

Хмельницькому та козацькій державі довелося шукати інших союзників. Компроміс із владою Речі Посполитої виявився неможливим, а вистояти наодинці з таким потужним ворогом козаки не могли. Кримці дозволяли їм лише витримати натиск поляків, але не розгромити їх. Турки були не готові вводити в бій свою армію, а молдовський союз став для Хмельницького особистою трагедією. У вересні 1653 року його старший син, 21-річний Тиміш, загинув, захищаючи фортецю Сучава (у сучасній Румунії) від об’єднаних військ Волощини і Трансільванії, чиї правителі були невдоволені союзом Хмельницького й Лупу. Наприкінці грудня 1653 року Хмельницький поховав свого сина на власному хуторі Суботів поблизу Чигирина. Поховання відбулося в недавно побудованому храмі Святого Іллі, що був зразком барокової архітектури в козацьких степах. Він зберігся до наших днів і зображений на українських банкнотах. Зі смертю Тимоша згасли й плани гетьмана, який уже старів, інтегрувати свою країну в політичний простір Османської імперії.

Поворотний момент в інтернаціоналізації повстання настав 8 січня 1654 року в місті Переяславі. Цього дня Хмельницький та поспіхом зібрана група козацької старшини присягнули на вірність новому сюзерену Україну — московському царю Олексію Романову. Розпочалася довга та складна історія російсько-українських відносин. 1954 року в Радянському Союзі відбулося бучне святкування «возз’єднання» України та Росії. Малося на увазі, що вся Україна в Переяславі вирішила возз’єднатися з Росією та прийняти суверенітет царя. Насправді ж те, що сталося в Переяславі 1654 року, не було ані возз’єднанням України з Московською державою (перейменованою на Росію Петром І), ані злукою двох «братніх народів», як про це говорили радянські історики. Ніхто в тогочасних Переяславі чи Москві не думав і не говорив такими етнічними термінами.

Промова Богдана Хмельницького на раді козацької старшини, переказ якої зберігся у документах московського посольства, дає деяке уявлення про те, як український гетьман подав та пояснив свої дії: «Тому зібрали ми сьогодні раду явну всьому народові, щоб ви з нами обрали собі володаря з чотирьох, кого ви хочете. Перший є турецький цар, який багато разів через своїх послів закликав нас під своє володіння; другий — кримський хан; третій — польський король, який, якщо самі захочемо, і тепер ще нас до давньої ласки може прийняти; четвертий є православний государ Великої Росії, цар і великий князь, Олексій Михайлович, самодержець усієї Русі східної, якого ми вже шість років безперестанними моліннями нашими собі просимо — тут котрого хочете, вибирайте»^[17].

Безумовно, Хмельницький грав у демократію. Вибір уже було зроблено: він та козацька старшина прийняли рішення на користь царя. Згідно з доповіддю послів, гетьман агітував за це рішення, звертаючись до православної солідарності своїх слухачів. Учасники ради погодилися мати «східного» православного царя своїм правителем.

Це був ще один релігійно вмотивований політичний союз часів Реформації та Контрреформації: Тридцятирічна війна, у якій країни Європи розділилися переважно на основі релігійних поглядів, завершилася лише 5 років тому. На сході Європи релігійна війна тільки починалася. Недолуго було б у дусі міфа про «воз’єднаннчя» звинувачувати московські еліти чи козацьких старшин у тому, що вони не вважали одне одного братами й членами одного народу. Обидві сторони потребували перекладачів, щоб зрозуміти одна одну, і листи Хмельницького до царя, що збереглися в російських архівах, здебільшого є у перекладах, виконаних такими перекладачами. Традиція Київської Русі, представлена історичною пам’яттю та віросповіданням, існувала й тоді, але вона була втілена лише в кількох рукописних хроніках.

Чотири століття існування в різних політичних умовах, під управлінням різних держав, зміцнили давні мовні та культурні відмінності, що відділяли майбутні Україну та Білорусь від майбутньої Росії. Ці відмінності в політичній культурі вийшли на перший план, коли Хмельницький та козацькі полковники хотіли обговорити з московським послом Василем Бутурліним умови майбутньої угоди; той сказав їм, що цар ставитиметься до них краще, ніж король, але відмовився вести переговори. Хмельницький заперечив, сказавши, що вони звикли вести переговори з королем та його представниками, але Бутурлін відповів, що польського короля, який є виборним монархом, не можна прирівнювати до російського царя, чия влада є спадковою. Він також відмовився присягнути щодо щедрих обіцянок, розданих козакам: цар, сказав Бутурлін, не присягає своїм підданим. Хмельницький, який потребував московських військ якнайшвидше, погодився присягнути на вірність цареві без присяги у відповідь.

Козаки вважали Переяславську угоду контрактом, що має зв’язувати обов’язками обидві сторони. З боку Хмельницького, він та його держава потрапляли під протекторат царської влади. Вони обіцяли відданість та військову службу в обмін на захист, пропонований Московською державою. Цар, однак, сприймав козаків як нових підданих, щодо яких він не матиме жодних зобов’язань після того, як надасть їм певні права та привілеї. Що ж стосувалося його прав на нову територію, то він мислив династичними категоріями. Він та його двір перебирали під свій контроль міста Київ, Переяслав та Чернігів, які цар сприймав як свою вотчину, успадковану від Рюриковичів. Те, що нова династія була Романових, а не Рюриковичів, загубилося в пилу переговорів.

Незалежно від правових та ідеологічних основ Переяславської угоди, цар виконав обіцянку Бутурліна й дав козакам те, на що ніколи не погоджувався польський король: визнання козацької державності, 60-тисячного козацького реєстру та привілейованого статусу для нерухомості козаків. Він також визнав вольності, що ними користувалися інші соціальні верстви за польських королів.

Однак угода перш за все заклала умови для військового альянсу. Вона не встановлювала західного кордону козацької держави — він міг бути там, куди дійдуть козацькі коні. Московська та козацька армії вступили у війну проти Речі Посполитої на окремих фронтах: козаки, підтримані московськими корпусами, почали наступальні дії в Україні в межах Польського королівства; московські війська почали наступ під Смоленськом і рушили на захід через Білорусь і потім у Литву. Спільний наступ московських та козацьких військ дав неочікувані наслідки. Хоча польським та литовським військам за підтримки кримського хана вдалося чинити ефективний спротив, улітку та восени 1655 року польсько-литовський контрнаступ провалився: козаки знову обложили Львів, а московські війська увійшли до Вільна, столиці Великого князівства Литовського.

Це був початок епохи, що увійшла до історії Польщі під назвою Потоп. У глиб Речі Посполитої просувалися не лише козацька та московська армії: у липні 1655 року до них приєдналися шведи, які почали власний наступ, перетнувши Балтійське море. До жовтня в руках шведів були Варшава та давня столиця Польщі — Краків. Стривожені перспективою краху Польщі та швидкою експансією Швеції, яка тепер претендувала на захоплені московськими військами землі Великого князівства Литовського, восени 1656 року московські дипломати уклали Віленське перемир’я, що поклало край польсько-московській війні. Хмельницький та козацькі старшини були розгнівані тим, що їх не допустили на переговори. Сепаратний мир з Польщею залишив козаків наодинці з їхнім традиційним ворогом. Стосовно них цар зрадив свій головний обов’язок за Переяславським договором, так як його розуміли козаки, — військовий захист своїх підданих.

Богдан Хмельницький проігнорував польсько-московську угоду та відправив свою армію на допомогу союзнику Швеції, протестантському правителю Трансільванії, боротися з поляками. Тепер навіть військовий альянс між козаками й царем став піддаватися сумнівам. Хмельницький шукав нових союзників від моменту вступу Швеції у війну проти Польщі. Здавалося, шведи хотіли того самого, що й він, — зруйнувати Річ Посполиту. Переговори щодо укладення українсько-шведської угоди, що поклала б край Речі Посполитій і гарантувала включення до складу козацької держави не лише України, а й частини Білорусі, одержали новий імпульс після дій царя, які гетьман розглядав як зраду України.

Однак Хмельницький не дожив до того, щоб побачити укладення цього міжнародного союзу. Він помер у серпні 1657 року, залишивши на роздоріжжі створену ним державу та очолюваних ним козаків. Хоча Хмельницький і вважав, що його союз із царем вичерпав себе, офіційно він дотримувався укладеної в Переяславі угоди. Ця угода стала важливою частиною великого й суперечливого спадку старого гетьмана. Козацькі літописці XVIII століття прославляли його так само, як професори та студенти Київської колегії в грудні 1648 року, коли він в’їжджав до Києва. Вони звеличували його як батька нації, визволителя свого народу від польського гніту. Але також вони оспівували його як гетьмана, який досяг найкращої з можливих домовленостей із царем: вони вважали статті Богдана Хмельницького, затверджені царем, Великою хартією українських вольностей у Російській імперії.