УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (кінець XVIII — XIX століття). Суспільно-політичне та економічне становище в кінці XVIII — першій половині XIX ст.

Кріпосницький гніт

Царат всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким було роздано а Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще в кін. XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на південь України. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших районів були позбавлені права переходу, остаточно закріпачені.

Селяни України поділялися тоді на кілька груп, які різнилися між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Численну категорію становили козаки і селяни, перетворені у військових поселенців. На кін. 50-х років XIX ст. у володінні поміщиків перебувало 5,4 млн. селян-кріпаків — близько 40 % населення українських земель, які входили до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків, як хотіли. Наприклад, на Поділлі в деяких маєтках селяни працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на південь України, де був значним попит на робочі руки. У 40-х роках з Полтавської і Харківської губерній туди щороку вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Частина їх одержувала за згодою поміщиків паспорти, а багато йшло самовільно. Інколи поміщики самі здавали зубожілих селян вербувальникам на промислові підприємства і плантації цукрових буряків, отримуючи за це гроші.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовувала машини і новітній інвентар. Це насамперед стосувалося маєтків, де сіяли цукрові буряки. З кін. 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури відводили значні ділянки у поміщицьких господарствах Правобережної і Лівобережної України. Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис, а на Лівобережжі — 10,7 тис. десятин. Водночас поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, які також значною мірою надходили на внутрішній та зовнішній ринки. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі й тютюн, а в Катеринославській та Херсонській — льон. Поміщицькі господарства збільшували продаж і виробництво хліба, особливо пшениці. Найбільш інтенсивно, починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося в новоросійських губерніях — Херсонській, Катеринославській, Таврійській. За ними йшли правобережні губернії — Київська, Волинська, Подільська.

Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали й торгове тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних. Найбільшого поширення набуло тонкорунне вівчарство набуло в Новоросії та Криму. Українці забезпечували вовною місцеві та російські фабрики, вона великими транспортами надходила на Захід.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.