Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Сталінська модернізація та її наслідки на Донбасі

Перехід до форсованої індустріалізації спричинив різке зростання зайнятих у промисловому секторі виробництва, отже, й частки городян у населенні республіки загалом, Донбасу зокрема. Пришвидшення урбанізації не було специфічним явищем, притаманним лише українському етносу, аналогічні процеси охопили всі етнічні складові республіки, невпізнанно змінивши з часом соціальне обличчя колись селянських етнічних груп (німців, болгар, греків тощо). Втім, природний перебіг урбанізаційних процесів деформували регулюючі трудові закони 1931 та 1932 рр. У республіці запровадили оргнабори робочої сили на основі договорів між колгоспами та органами вербування, а в грудні 1932 р.

в республіці була введена паспортна система для міського населення з обов’язковою пропискою. Селяни були повторно закріпачені й втратили можливість рятуватися від колективізації та голоду в місті. Замість того, щоб реалізовувати комуністичну тезу про поступове стирання відмінностей між містом і селом, більшовицька влада відділила селян і городян за допомогою адміністративних кордонів. Стрімке зростання міського населення, його економічна й соціальна аморфність стали причиною низки проблем життя міського соціуму. Найгострішими серед них були катастрофічна нестача житла, продуктів харчування, принизливі умови проживання в промислових центрах.

Вербувальники по всій Україні рекрутували робочі руки на „великие стройки”, які, своєю чергою, перетворилися на будівельні майданчики в усіх розуміннях цього слова. Наспіх навчені селяни і кустарі зводили примітивні невлаштовані бараки. Казарми і бараки на довгі важкі десятиліття дали прихисток для десятків-сотень тисяч робітників. Масові вербування виконали своє завдання - забезпечили будівлі сторіччя робочими руками, однак, робсила на них існувала в нелюдських умовах. Так жорстко критиковані радянською історіографією дореволюційні шахтарські бараки, збудовані з каміння-сирцю, на той час були чи не найбільш комфортним житлом навіть у Сталіно, не кажучи вже про менші селища. Відмінність полягала лише в тім, що бараки довжиною 20 і завширшки 8 метрів, де до революції двоповерхові нари розділяли ковдри та попони, розбили перегородками на кімнати. В одному бараку мешкали водночас вісім і більше сімей. Доволі часто - багатодітних[246]. Неймовірна скупченість людності підносилася пропагандою як підоснова побудови нового комуністичного способу життя, але настрої тотального розпачу з часом камуфлювало лише не менш тотальне фізичне виснаження.

Міграційні потоки кінця 20-х рр. переадресували міську людність України з місцевостей традиційно великої щільності населення до місцевостей, які прогресували економічно. Дніпровський та Гірничо-Промисловий райони, незважаючи на те, що територіально розміщувалися в Степу (тут пересічна щільність населення дорівнювала 45,9 осіб/км2), підвищили щільність наявного населення до 50,9 та 65,7 осіб/км2 відповідно[247]. Індустріалізація стала висхідною точкою прискорення як внутрішніх міграційних потоків, так і притоку людності з-поза кордонів УСРР. Стрімке зростання населення українського Донбасу мало відповідне економічне підґрунтя, і, як зазначалося в партійних та радянських документах, було соціально виправданим та підготованим. На негативні наслідки надшвидкої урбанізації Дніпровського й Гірничо-Промислового районів тоді не зважали. А між тим постійні міграції в межах СРСР розмивали тіло української нації. Надприродна рухливість і нестабільність людських потоків негативно впливала на соціальне, комунальне й культурне середовище промислового міста, перетворюючи його на осередок маргіналізації та конфліктності.

Чимдалі впливовішим чинником соціально-економічного життя українського міста ставала міжреспубліканська еміграція. З початком форсованої індустріалізації в межах СРСР відбувався посилений обмін представниками етнічних меншин, що мало далекосяжні суспільні наслідки - низка міст України перетворилася на вируючі вогнища етнокультурної акультурації. Збереження етнічної замкненості, підтримка традиційних стандартів етнонаціонального життя стали практично неможливими в промисловому українському місті. Гасла „Великого стрибка”, якими більшовицький провід уміло екзальтував суспільство, та превентивні каральні заходи давали свої плоди - місто крокувало до „світлого” комуністичного майбутнього, втрачаючи специфічний етнокультурний колорит.

В низці робітничих селищ гасла комунізації тим не менше намагалися втілити в життя - рудничних робітників об’єднували у виробничі комуни і переводили на казармений спосіб життя. Показово, що в газетах шахтарських селищ йшлося на загал не про людей, а про робсилу (!)[248]. Умови проживання вуглекопів давали фору побуту гірняків у дореволюційну епоху: казарми - єдиний варіант житла, що пропонували шахтарські селища для „робсили”[249].

Зігнавши людей у виробничі комуни та казарми, влада, прикриваючись гучними гаслами, позбавляла останніх будь-яких можливостей усвідомити власні прагнення. Тоді, як західноукраїнські газети зловтішалися з пияцтва українських шахтарів, ті своєю чергою виснажувалися в штреку і на лекціях. „Культурні заходи” програмували „робсилу”, від якої вимагалася робота на межі людських можливостей. Звичайною справою став вихід на роботу у вихідні дні та свята на користь певних заходів чи акцій (скажімо, будівництва дирижаблю)[250].

Попри голосні заяви радянської преси, „штурми”, „десятиденки”, „кампанії”, „місячники”, суботники й недільники благоустрою, побут трударів лишався далеким від прийнятних цивілізованих норм. Дефіцит на звичайні речі був супутником життя обивателя, так само, як і цинічний визиск з боку працівників сфери розподілу: купуючи на 5 руб. сорочку чи спідні штани, пролетар мав 2-3 руб. віддати за “навантаження”, скажімо, значки[251]. В січні 1931 р. відповідно до постанови ЦК ВКП(б) у країні була запроваджена карткова система на основні продукти харчування та непродовольчі товари. Картки видавалися тільки зайнятим у державному секторі економіки (тобто, робітникам промислових підприємств та радгоспів, держслужбовцям), їхнім утриманцям та студентам. Отож, селяни, “лишенцы” та некооперовані кустарі опинилися поза системою централізованого забезпечення. Разом вони складали більше 80% населення.

Картки розподілялися по чотирьох списках постачання. До особливого та першого списку включалися провідні індустріальні підприємства великих промислових центрів та партійно-радянська номенклатура. Така ж норма застосовувалася в шахтарських селищах. У решті міст республіки робітники та їхні утриманці були кинуті у вир щоденної боротьби з відчуттям постійного голоду. Розподіл товарів відбувався через мережу закритих робітничих кооперативів та спецрозподільників за спеціальними заборними книжками. Ціни в них були фіксованими, але асортимент - мізерним. Крім фіксованого постачання, існували „чорний ринок”, на якому реалізовувалися крадені та контрабандні товари, а також мережа комерційної торгівлі за цінами, які значно перевищували фіксовані.

Роки „Великого стрибка” стали моментом істини для ідеї житлокооперації, як такої. Власне, вона тріщала по швах, демонструючи, якими далекими від гарячкових ілюзій комуністичних фанатиків є справжні прагнення й мрії обивателя. Житлокооператив мав, як комуна на селі, стати школою перевиховання мас, призвичаювання до нового способу життя. Житлокооперація розглядалася як інструмент соціалістичної перебудови людської істоти, передовсім жінок-домогосподарок, яких держава небезпідставно розглядала як резервну трудову армію, що мала бути найближчим часом задіяна в модернізаційному ривку.

Тим часом повсякденне існування жінки в донбасівському місті було пов’язане з нескінченною низкою проблем. День пересічної господині, яка мала родину з кількома дітьми, розпочинався з походу за водою (оскільки централізовані водогони залишалися явищем рідкісним), далі - за молоком та рештою продуктів щоденного споживання, які тоді не мали тривалого терміну зберігання і закуповувалися щоденно. Все це відбувалося зрання, до виходу чоловіка на службу чи роботу, старших дітей - до школи. Менші діти лишалися під опікою матері й решту дня. Свої щоденні турботи жінка сполучала з доглядом за малолітніми дітьми, оскільки мережа ясел була цілком незадовільною. В 1931 р. ставилося завдання охопити дошкільними установами по республіці не менше 10% дітей, у Донбасі та Криворіжжі - 100% дітей гірників і до 80% дітей робітничих родин[252].

Поки діячі ЖКК генерували фантастичні ідеї й намагалися запроваджувати їх в окремих кооперативах, мешканці захлиналися в нескінченній кількості суто побутових проблем. Житло перетворилося на величезну проблему. Тисячі вербованих на новобудови та шахти селян, вихідців з міст і містечок Правобережжя опинилися в епіцентрі побутового колапсу, який тим більше ускладнювався, що опір політиці колективізації та деградація сільськогосподарського сектору позбавили уряд можливостей фінансувати побутовий ривок міста за рахунок села.

В Донбасі вирішення проблеми вбачали в створенні житлових кооперативів на принципах самоокупності. Ударник-гірняк, вступаючи до кооперативу, повинен був внести статутний пай (100 руб.), решту він діставав у позику від фонду кооперування. Покрити позику він зобов’язувався впродовж 2-х років після вселення до квартири. Шахтна адміністрація добре усвідомлювала політичну вагу житлової проблеми, її вирішення мало зупинити плинність кадрів. Уряд планував у 1931 р. кооперувати 5 тис. гірників-ударників, проте за 3 місяці до програми залучили лише 85 (!) осіб, або 1,7%. 10 травня Союзстандартжитлобуд і Укржитлоспілка підписали угоду про спорудження в Донбасі 200 тис. м2 житлової площі для шахтарів (йшлося про дерев’яні стандартні будинки). Здані в експлуатацію і заселені вони мали бути вже у серпні, отож про якість житла можна тільки здогадуватися.

Пролетарі, так само як і селяни, існували в реальності “кривих дзеркал”. За голосними заявами та гаслами не стояло нічого, окрім бажання влади перекласти тягар прискореної індустріалізації на плечі простих трударів. Причому на цьому початковому етапі вирішального комуністичного штурму (про це нині майже ніхто не пам’ятає) мешканці міста, так само як і мешканці села, повинні були за задумом партійців об’єднатися в житлово-виробничі комуни і працювати на комуністичній основі - тобто безкоштовно. Втім, комуністична утопія в умовах міст і містечок Донбасу унаочнилася і довела свою економічну абсурдність значно раніше за донецьке село.

Цілковитий провал житлових комун змусив більшовиків сформулювати більш помірковану версію комунізації міського населення. Житлові кооперативи стали розглядатися як універсальний шлях притлумлення житлового голоду в місті. В 1931 р. план кооперування в містах пересічно був виконаний на 104%. Радянська преса не приховувала, що це сталося за рахунок Одеси (308%) та Києва (180%) - міст республіки, які потерпали від перенаселення найбільше. Решта міст стояли осторонь цього процесу - у Харкові рівень кооперування сягав усього 26%, Маріуполі - 5%, Запоріжжі - 41%, Зінов’євську - 41%, Сталіно - 44%[253]. Найгірші показники демонстрували райони, що перебували в епіцентрі більшовицької індустріалізації - Донбас та Криворіжжя. Сплата комірного в Маріуполі сягала - 3,8%, Луганську - 6%, Кременчуку - 9,4%, Запоріжжі - 8,6, Харкові - 27,2, Полтаві - 28,8, Зінов’євську та Херсоні - 29,1[254].

Втім, не побутова руїна, а голод невдовзі перетворився на основну проблему вируючого донбаського казана. Відповідно до карткової системи службовці та студенти отримували 400 грамів, робітники - 600, на важких фізичних роботах - 800, утриманці - 200-300 грамів хліба на день. Решта продуктів харчування отоварюються по картках нерегулярно. Крім квашеної капусти в магазинах за картками нічого не можна придбати. Після масового знищення худоби напередодні утворення колгоспів і впродовж перших місяців їхнього існування продовольча проблема на Донбасі постала в усій своїй широчині: фактично область неспроможна була себе прогодувати, тим більше, що вже на той час % її самодіяльного населення складали робітники, задіяні в промисловості. Працівникам в терміновому порядку була відведена земля терміном на сім років для заведення городів, розпочалося швидкісне будівництво льохів для зберігання припасів. Ці напрямки діяльності, як і облаштування колодязів для поливу робітничих городів перейшло під безпосередній контроль НКВС. Упродовж 1934 р. городництвом було охоплено близько 600 тис. робітничих родин, зокрема й секретар С. Саркісов (його город знаходився в “елітному” місці - на березі 2-го ставка в Сталіно)[255].

Слід пам’ятати, що мова в змальованих обставинах йшла не лише про фізичне виживання, мова йшла передусім про нарощування шалених темпів індустріалізації - в першій половині 1930-х рр. в регіоні запустили кілька десятків нових шахт. Всі вони потребували міцних рук, які прийшли переважно з повільно вмираючого села. Конаюче донбаське село рятувала не влада, її рятували люди. Шахтарська пайка стала рятівною для низки мешканців навколишніх сіл. Та не лише кровні родичі протягнули в той час руку помочі голодуючому селянству, а й зовсім незнайомі люди[256].

Тим часом експлуатація мешканців Донбасу в голодні роки сягнула межі цинізму - важко працюючи на виробництві, робітники фактично були переведені на самопостачання (обробляючи городи в позаробочий час), виконували безоплатно громадські роботи (зокрема й по збиранню врожаю у напівпритомних від голоду селах), “добровільно-примусово” відраховували значну частку своїх нужденних заробітків на щорічні державні позики, жертвували на розвиток авіації, радянських громадських товариств. І це в той час, як їхні кровні родичі в навколишніх селах гинули від голоду!

Згідно з постановою ЦВК та РНК СРСР про боротьбу з прогулами за невихід на роботу без поважних причин застосовується негайне звільнення і позбавлення „всіх прав і привілеїв, як робітника даного підприємства чи установи”[257] (читай - соціальних гарантій). Тобто, робітник разом з роботою втрачав помешкання, отримане від підприємства, чи місце в гуртожитку, картки на хліб, всі види продуктового й промкрамового постачання і в обставинах голоду та ізоляції голодуючого села залишався напризволяще безпритульним бомжем.

Паралельно в повсякденне життя промислових об’єктів запроваджувалося, як явище цілком легальне й офіційне, система „добровільних” громадських контролерів та сексотів, що працювали на зміцнення тоталітаризму. Задля формування атмосфери упередження й придушення будь-яких проявів інакомислення зрощувалася відповідна суспільна думка, до співпраці з каральними органами та спецслужбами масово рекрутувалася молодь.

Попри страхітливу руїну виробничих сил села промислове зростання країни було стрімким і викликало відповідні зміни в її міському населенні. Урбанізація була найвідчутнішою за всю історію України - від 5,4 до 11,2 млн між 1926 і 1939 р. Приріст міського населення становив 20% і відбувся також шляхом зарахування великих сільських поселень до категорії міст[258]. У період між всесоюзними переписами частка міських мешканців зросла з 18,5 до 36,2% населення. В регіональному вимірі зростання відбувалося нерівномірно. Найбільший приріст городян спостерігався в Донецько-Криворізькому басейні. На Донбас і Придніпров’я припадало % приросту міського населення. У 1926 р. в містах Донбасу проживало 26% населення регіону, в 1939 р. - 48%[259].

Зміна співвідношення сільського й міського населення в структурі народу України загалом, Донбасу зокрема, стала епохальним наслідком колективізації та Голодомору. Воно, безперечно, було першим кроком на шляху її перетворення на індустріальну державу. Однак, більшовицькі методи модернізації спричинили надшвидке кількісне зростання частки городян без відповідних якісних змін в інфраструктурі населених пунктів та підготовки масової свідомості. Наслідки не змусили на себе чекати. Це був крах гасел епохи „Великого стрибка” про тотальну політехнізацію робсили. Робітництво середини 30-х рр. на загал було малоосвіченим, з низьким рівнем кваліфікації, ментально й кровно зв’язаним з селянським традиційним світом. Власне, село прийшло в місто і принциповим чином вплинуло на хід етнокультурних процесів у ньому.

Не менш важливо усвідомити, що радянський модернізаційний ривок відбувався на тлі економічного занепаду села й найжахливішого голоду ХХ ст., який спотворив життя донбаського міста. Після скасування карткової системи центр роздрібної торгівлі перемістився до державних крамниць та ларків - влада дуже добре усвідомила „виховну” роль „продовольчих труднощів” і прагнула закріпити за собою роль визначального гравця на споживчому ринку. Віднині вона вирішувала, кому, скільки і за якими цінами продавати. Місце базару посідають булочні, овочеві та м’ясні магазини, універмаги. Вони зазвичай не задовольняли запити населення. Останні на альтернативній основі втамовувалися мережею кустарних кооперативів[260].

Потроху змінювався зовнішній вигляд міст і містечок. Вони розвивалися за генеральним планом у відповідності до ухвалених стандартів[261]. Стихійна забудова зводилася до мінімуму. Уперше за тривалий час держава вкладала гроші в ремонт і зведення нових будинків - промислові міста гостро потребували нового житла, робітничі поселення розросталися навколо фабрик, заводів, шахт. Тут будували переважно бараки - примітивні, наспіх зведені багатоквартирні споруди для, як тоді здавалося, тимчасового проживання. „Зручності” - на дворі.

У шахтарських селищах започатковується програма перетворення похмурих, брудних поселень на зразкові міста-сади. Розроблювані впродовж 20-х рр. проекти архітекторів, як здавалося тоді, набирали реальних обрисів. Інфраструктура міст і містечок вибудовувалася за радіальним чи квартальним принципом. У центрі - райком чи обком партії, адміністративні споруди, театр чи клуб, бібліотека, магазини, пошта. Центр, як правило, електрифікований з кінця 20-х рр. Навколо - спальні райони, робітничі слобідки, з притаманною їм тіснявою, побутовою невлаштованістю. Вулиці в центрі асфальтовані чи бруковані, оскільки тут відбувалися масові процесії, мітинги з нагоди всесоюзних свят, відвідувані “високими гостями”. В окремих районах з’явилися водогони, як правило - вуличні, розраховані на кількасот сімей. Завдяки організованим колективним зусиллям місцевої спільноти висаджувалися дерева, створювалися клумби. Міські райони змагалися між собою в озеленінні. Масовим явищем стало створення скверів та парків. Міський простір маркувався партійно-радянською символікою, що згодом перетворилася на візитну картку Донбасу. В Сталіно перший революційний монумент з’явився в 1937 р. Це був бюст Фелікса Дзержинського, який і досі “прикрашає” Пожежну площу Донецька[262]. Тим часом громадський транспорт залишався привілеєм столиці. У містах та містечках Донбасу населення долало відстань до роботи, школи, ринку пішки.

Як новостворені так і ті, що мають давню історію, міста й містечка набували ознак універсальності. Звичайно, в них ще був помітний історичний, місцями етнічний колорит, але він вдало ретушувався радянським макіяжем: кумач та плакати-гасла прикривають рештки буржуазного будівельного мистецтва, в центрі міста - незмінні пам’ятники В. Леніну та решті більшовицького пантеону. Перейменування вулиць (замість дореволюційних Банної, Синагогальної, Великої Скотопрогінної тиражуються ухвалені для загальносоюзного вжитку (Пролетарська, Луначарська, Радянська, Ленінська, Зінов’євська та Каменєвська)) та міст (Юзівка стає Сталіним, Луганськ - Ворошиловградом тощо) довершує справу культивування вибіркової історичної амнезії дорадянської історії Донбасу.

Характерною прикметою процесів радянської урбанізації залишалася її техногенна спрямованість. В роки перших п’ятирічок влада мала можливість планувати майбутнє міст Донбасу з розрахунком на перспективу. Однак вона думала не про майбутнє побутове благополуччя народу, а про пришвидшення комуністичного майбутнього. Замість того, аби спрямувати зростання Юзівки/ Сталіно на південний схід (Старобешевський напрямок) і з урахуванням рози вітрів вивести житлові масиви з зони ураження промисловими викидами, столиця донбаського краю “підставилася” під них всією своє площею і згодом (по мірі зростання виробництва) перетворилася на зону екологічного лиха.

Натомість у центрі цього міста споруджувалися величні споруди в стилі сталінської класики, що мали своїм виглядом створювати обличчя нового індустріалізованого Донбасу - оперний театр, кінотеатр ім. Т. Шевченка, готель “Донбас”, колишній будинок піонерів по вулиці Артема, торговельний комплекс “Москва” - саме на них витрачалася левова частка асигнувань обласного бюджету. Трударі ж, руками яких нагромаджувалося суспільне багатство, жили в принизливих умовах. Більше того, на новобудовах 1932-1934 рр., таких як, трамвайні лінії, автошляхи, закладка нинішнього парку відпочинку ім. Щербакова, будівництві водогону та каналізації лише в 1934 р. (ще голодному році (!)) мешканці Сталіно відпрацювали безкоштовно три мільйони трудоднів[263].

Побутові умови постійно зростаючої пролетарської когорти лишалися жахливими. Рекрутуючи у зростаючих масштабах новобранців на шахти та заводи, влада “забувала” подумати про те, в яких умовах вони житимуть. Прикметою ставлення влади до новоспечених пролетарів був так званий “білий кар’єр” на місці сучасного Донецького цирку - сотні напівземлянок, виритих на схилі яру, в яких тулилися родини робітників.

Міста й містечка тиражували типові ознаки радянського поселення міського типу, принаймні в адміністративній частині. Мало відрізняються фото центральних та регіональних газет, які демонструють обличчя міста в травневі та листопадові свята. Певною мірою так само, як стандартизувалося оточуюче середовище, стандартизувалася свідомість широких верств міського населення. Не останню роль у цьому відіграла преса. З середини 30-х рр. всі міські та районні газети відтворювали обов’язковий інформаційний набір. Перші два розвороти несуть вістки з Кремля та решти країни. Трохи інформації зі світу, майже третина присвячена місцевим подіям. Оскільки влада призвичаює населення до читання (через обов’язкові політінформації у тому числі) - громадяни, навіть найменш освічені, потроху об’єднуються спільним інформаційним полем.

Поволі зростала медична інфраструктура регіону. В 1935 р. в Донецькій області діяли 442 амбулаторії, 70 поліклінік, 10 санаторіїв, 15 дитячих поліклінік, які обслуговували 33 тис. медичних працівників[264].

Радянська школа, демографічно відокремивши дітей нацменшин від решти, з одного боку зберігала формальну цілісність етнічних груп. Водночас вона запустила механізм етнічної акультурації, оскільки за своєю суттю мала позанаціональний, штучний характер. Повсякденне життя дітей та підлітків обумовлювалася вже не віковими традиціями етнічних спільнот, з яких вони походили, а членством у піонерських та комсомольських організаціях. Дозвілля, навчання та робота школярів та фабзавучівців набували універсальних форм у межах величезної Країни рад. Молодь та діти, часто всупереч традиціям родини, влаштовували суботники, збирали макулатуру, були членами кружків стрільців, фотографії, авіамоделювання, працювали з жовтенятами, були завсідниками піонерських таборів. Крім того, вони були найактивнішими учасниками антирелігійних акцій. Через них школа, комсомольська та піонерська організації (власне, держава) без вагань втручалися в приватне життя родин, самовпевнено „перевиховували” „відсталих” батьків, читали їм політінформації, викидали мезузи, перешкоджали виконанню релігійних ритуалів. В антитезу традиційним батькам діти виокремлювали в будинку свій „червоний куточок” з власним пантеоном і власними ритуалами. І так - без винятків в усіх етнічних громадах.

Трансмутація культури повсякденного співжиття етнічних громад міста, інтереси яких чимдалі більше стикаються, переплітаються, взаємодіють чи суперечать між собою, перетворилася на провідну тенденцію етнокультурного життя міського середовища Донбасу. Матеріальна культура етнічних груп зазнавала разючих змін, водночас відчуваючи визначальний тиск масової радянської культурної традиції. Місто разом, загальною громадою трудових колективів, справляло 1 Травня та 7 Листопада. І євреї, і мусульмани в якості святкового дня отримали раніше не притаманний їм Новий Рік. У 1936 р. їдишомовна преса повідомила, що єврейські школи прикрасили ялинки, а за ними - новорічні ялинки влаштували для своїх дітей окремі родини[265]. Отож, багаторічні зусилля по впровадженню більшовицької культурної доктрини потроху давали результат - у побуті поволі стирається різниця між юдеями та гоїм [всі решта, - не євреї. - Авт. ]. Принаймні, її не випинають, а старанно приховують. На повістці дня - нові ідеї, у народу - нові герої - люди нової епохи. Молодий комсомолець чи комуніст, фізично міцний, загартований, який з легкістю поціляє в „яблучко” з рушниці, стрибає з парашутом, здає норми ГТО, бігає на лижах та ковзанах, бере участь у марш-кидках у протигазах, стає прикладом для наслідування більшості радянських школярів та студентів, без різниці національного походження. В Донбасі вималювався і зміцнів свій сонм героїв нової епохи - це вибійник Олександр (перехрещений на все життя через помилку журналістів на Олексія) Стаханов, Микита Ізотов, бригадир ударної жіночої тракторної бригади Паша Ангеліна. Стараннями преси та партійних комітетів свої герої-стахановці з’явилися на кожному підприємстві, у кожному районі. На їх імідж працювали часто-густо цілі бригади нікому не відомих трударів. Ідея героїчного трудового подвигу нав’язливо пропагувалася засобами масмедіа, працівниками навчальних закладів, партійними й комсомольськими провідниками. Врешті, вона заполонила голови і вихідців з колишніх єврейських гетто, і німецьких колоній, і маріупольських греків, і росіян, і болгар.

Так зване соціалістичне змагання перетворилося на універсальний засіб позаекономічного визискування населення. Повідомлення про виконання норм виробітку на 150 - 250% стало нормою[266]. Соціалістичним змаганням були охоплені й школярі, починаючи з початкової школи[267]. Завдяки популяризації постаті П. Ангеліної на масове явище перетворюється ударництво серед жінок. Наслідки виснажливої праці ударниць перших п’ятирічок досі не оцінені. В місцевій пресі тиражувалася трудова звитяга стахановок, перевиконання норм принаймні на 30-40%, а то і вдвічі вважалося нормою стахановського життя. Над тим, якою ціною давалися ці перемоги, і чого вони коштували жінкам, влада мовчала; а між тим вони приводили до непоправних втрат здоров’я, умови праці були надзвичайно тяжкими.

Тим часом проблема дефіциту робочої сили і, що важливіше, невідповідність її професійних характеристик модернізаційній стратегії більшовицького режиму, чимдалі ставала очевиднішою. Певною мірою завдання оптимізації використання трудових ресурсів вирішував стахановський рух, а також позаекономічний визиск сотень тисяч засуджених. Однак ефективність цих соціально-економічних технологій з часом знижувалася. Наприкінці 30-х рр. держава пішла шляхом чергового ужорсточення трудового законодавства. 9 січня 1939 р. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) та ВЦСПС (рос. - “Всесоюзный центральный совет профессиональных союзов”) ухвалили роз’яснення про стягнення за спізнення на роботу. Відповідно до нього вводилася кримінальна відповідальність для керівників трудових колективів за потурання порушникам трудової дисципліни. У переддень Великої війни Донбас функціонував фактично в режимі трудового табору.