Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

«Всесоюзна кочегарка»

Радянізація Донбасу

З огляду на вагоме місце Донбасу в стратегії радянізації України та завдання забезпечення високого рівня керованості вугільною і металургійною галузями адміністративно-територіальна структура регіону впродовж міжвоєнного періоду зазнавала неодноразових змін.

Голод 1921 р., тяжкий економічний стан та відсутність коштів спричинили скорочення радянського апарату в 1922 р. Спочатку в Донецькій губернії були ліквідовані Гришинський і Дебальцевський повіти та зменшено кількість волостей (наприклад, у Маріупольському повіті замість 39 їх залишилося 18, у Таганрозькому замість 48 - 23).

Перша системна післяреволюційна адміністративно-територіальна реформа відбулася у 1923 р. Тоді волості були укрупнені в райони, а повіти в округи. На території Донбасу утворилося шість округ - Артемівська, Луганська, Маріупольська, Сталінська, Старобільська і Шахтинська. У 1925 р. Шахтинську округу після тривалого в часі протистояння українських та кремлівських керманичів передали у підпорядкування Північно-Кавказького краю[169].

Під час підготовки реформи 1923 р. існувала думка остаточно покінчити з дореволюційним поділом, тобто ліквідувати й губернії. Цьому перешкодив голова уряду УСРР Х. Раковський, який вважав, що розширення об’єктів управління до чотирьох десятків округ надто ускладнить роботу центральних партійних і радянських установ. Наступник Х. Раковського В. Чубар погодився на ліквідацію губерній. Уже з 1925 р. в Україні встановилася триступенева структура управління (центр-округа-район).

Після переходу до суцільної колективізації селянських господарств сільський район перетворився на основну ланку адміністративного управління. Ця ланка потребувала зміцнення, передусім у кадровому відношенні. У радянській Росії, де поряд з округами існували області і краї, перехід на триступеневу структуру управління справді допоміг зміцнити кадрами райони, наблизити партійний і радянський апарати до колгоспів. У національних республіках, де областей не створили, прийняте за результатами доповіді Сталіна рішення XVI з’їзду ВКП(б) про ліквідацію округ означало перехід на двоступеневу структуру управління (центр-район). Це рішення було виправданим для невеликих за територією й населенням республік, але не для України. Однак партійно-радянське керівництво УСРР виконало його, не порушуючи перед Москвою питання про утворення областей замість округ, які підлягали ліквідації. У вересні 1930 р., територія радянської України була розподілена на 503 адміністративні одиниці, безпосередньо керовані з Харкова: Молдавську АСРР, 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони.

Районна ланка від реформи справді виграла. На зміцнення районів ЦК КП(б)У надіслав майже 14 тис. колишніх окружних працівників. Проте керувати сільськими районами із столиці республіки виявилося неможливо. Справляючись із труднощами з чотирма десятками округ, Харків не міг справитися з півтисячею об’єктів управління. В ЦК КП(б)У, Раднаркомі УСРР, Укрпрофраді та інших центральних установах стали виникати специфічні управлінські ланки по групах районів, що призвело до глибшої дезорганізації.

Півтора роки діяльність центральних установ республіки була напівпаралізована безліччю дрібних проблем, які виникали в сотнях сільських районів. Нарешті, в лютому 1932 р. було прийнято рішення про створення п’яти областей, які за територією майже вдвічі перевищували колишні губернії, - Харківської, Київської, Одеської, Дніпропетровської та Вінницької. В районах Донбасу керівництво республіки не наважилося створити область, яка б взяла на себе управлінські функції колишньої Катеринославської губернії, і залишило управління за собою. Ця непослідовність, як довело життя, виявилася необґрунтованою. Тому 2 липня 1932 р. ВУЦВК ухвалив рішення про утворення Донецької області у складі 17 адміністративно-територіальних одиниць, які раніше підпорядковувалися безпосередньо республіканському центру, а також 13 районів Харківської і 5 районів Дніпропетровської областей.

На III Всеукраїнській партконференції у липні 1932 р. С. Косіор, В. Чубар, Р. Терехов та інші керівники республіки визнали, що через поспішність при проведенні адміністративно-територіальної реформи сільські райони виявилися, як вони обережно висловлювалися, “без достатнього керівництва” у найвідповідальніший момент становлення колгоспного ладу[170]. На початок 1937 р. Донецька область складалася з 13 міст обласного підпорядкування (включаючи села у підпорядкуванні відповідних міськрад), 25 сільських районів, підпорядкованих безпосередньо області, і 18 районів, підпорядкованих Старобільському округу. Відновлення Старобільського округу (у листопаді 1933 р.) після утворення області пояснювалося економічною специфікою об’єднуваних ним сільських районів. Старобільський округ був суто сільськогосподарським, а під історичним кутом зору - продовженням Слобідської України.

Не менш бурхливі і цікаві процеси відбувалися в Донбасі в етнодемографічній сфері. На момент проведення першого Всесоюзного перепису етнічна палітра регіону попри дестабілізуючий вплив воєнно-революційного лихоліття зберігала виразні прикмети дореволюційного часу. 1926 р. у п’яти округах (Артемівській, Сталінській, Луганській, Маріупольській, Старобільській), території яких у 1932 р. увійшли до складу Донецької області, проживало 2 932 170 осіб. З них українців - 1 878 002 особи (64,0%), росіян - 764 724 особи (26,1%), греків - 97 739 осіб (3,3%), євреїв - 54 439 осіб (1,9%). Представники інших етнічних спільнот загалом складали 137 266 осіб (або ж 4,7% від загальної кількості населення). Найбільш чисельними групами були німці171 - 63 605 осіб (2,2%), татари - 14 457 осіб (0,5%), білоруси - 11 414 осіб (0,4%) та молдавани - 6 077 осіб (0,2%)172.

Між 1926 і 1937 рр. населення регіону змінювалося таким чином173:

Населення за переписом 1926 р.

(тис. осіб)

Населення за переписом 1937 р.

(тис. осіб)

1937 р. у % до 1926 р.

І. Міськради

Артемівська

93,4

133,2

142,6

2.

Ворошиловська

64,5

143,8

222,9

3.

Горлівська

80,3

191,4

215,9

4.

Єнакієвська

83,9

181,1

215,9

5.

Кадіївська

109,1

202,1

185,3

6.

Ко стянтинівська

70,4

154,3

219,2

7.

Краматорська

56,8

122,3

215,4

8.

Краснолуцька

54,1

115,4

213,3

9.

Ворошиловоградська (Луганська)

146,6

258,9

176,6

10.

Макіївська

120,3

304,3

252,9

11.

Маріупольська

108,9

229,6

211,0

12.

Сталінська

236,3

497,9

210,7

13.

Чистяківська

39,1

89,5

228,3

171 На теренах Артемівської, Сталінської, Маріупольської та Луганської округ функціонувало відповідно 10, 7, 7 та 6 німецьких сільських рад.

172 Мінаєв С.В. Наслідки вселюдного перепису 1926 року на Україні. - Харків: Трест “Харків-Друк”, 1928. - С.75.

173 Єфіменко Г. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи і матеріали. - К., 2003. - С. 102-103.

Населення за переписом 1926 р.

(тис. осіб)

Населення за переписом 1937 р.

(тис. осіб)

1937 р. у % до 1926 р.

II. Сільські райони, підпорядковані безпосередньо області

1.

Амвросіївський

46,4

51,2

110,4

2.

Боково-Антрацитівський

29,5

63,7

217,3

3.

Будьоннівський

24,5

28,7

117,3

4.

Велико-Янісольський

32,5

29,7

91,7

5.

Волноваський

33,9

33,0

97,4

6.

Володарський (Старо-Микільський)

27,0

23,4

86,5

7.

Дзержинський

42,9

79,2

188,1

8.

Добропольський

24,7

28,6

115,7

9.

Кагановичський (Попаснянський)

60,2

107,6

178,4

10.

Краснодонський (Сорокінський)

31.1

63,9

205,2

11.

Лиманський

67,1

72,0

107,3

12.

Лисичанський

66,6

117,1

176,0

13.

Мар’їнський

39,9

44,1

110,5

14.

Олександрівський

22,8

17,5

76,8

15.

Ольгінський (Анадольський)

42,3

52,9

125,1

16.

Постишевський

79,6

107,1

134,5

17.

Ровеньківський

81,8

131,2

160,6

18.

Рубіжанський

58,1

72,2

124,0

19.

Слов’янський

94,7

132,7

140,1

20.

Сніжнянський

75,4

33,9

44,0

21.

Старобешівський

33,2

37,9

114,3

22.

Старо-Каранський

15,9

15,2

95,2

23.

Старо-Керменчикський

26,6

22,7

85,4

24.

Тельманівський

17,5

17,4

99,2

25.

Харцизький

28,8

60,0

214,3

Населення за переписом 1926 р. (тис. осіб)

Населення за переписом 1937 р. (тис. осіб)

1937 р. у % до 1926 р.

III. Сільські райони, підпорядковані Старобільському округу

1.

Біловодський

43,3

25,0

57,7

2.

Білокураківський

45,9

25,0

54,7

3.

Білолуцький

30,7

18,5

60,1

4.

В ерхнє-Т еплицький

34,4

19,7

57,4

5.

Євсузький

31,3

16,8

53,8

6.

Косіорівський (Станично-Луганський)

24,3

26,8

110,3

7.

Лозно-Олександрівський

30,9

21,9

71,0

8.

Марківський

49,2

28,2

57,3

9.

Міловський

35,0

25,9

82,9

10.

Містківський

26,8

18,1

69,2

11.

Нижньо-Дуванський

38,1

22,5

59,5

12.

Ново-Айдарський

48,3

31,6

64,7

13.

Ново-Астраханський

27,5

15,8

55,6

14.

Ново-Псковський

42,3

23,4

54,8

15.

Покровський

20,0

12,4

60,0

16.

Сватівський

37,6

34,4

91,9

17.

Старобільський

52,8

40,0

76,9

18.

Троїцький

22,7

14,5

63,6

IV.

Всього по області

3 007,8

4 354,5

144,8

Отже, на території десяти міськрад кількість населення зросла більше, ніж удвічі, а у трьох інших - більше, ніж у півтора рази. Донецькі міста швидко розвивалися, вбираючи в себе робочу силу зовні. В сільських районах, підпорядкованих безпосередньо області, зростання населення було менш переконливим, а у 8 районах з 25 кількість жителів зменшилася. Там, де населення зростало, розвивалася кам’яновугільна промисловість, забираючи робочу силу зовні. А у 17 сільських районах Старобільського округу населення зменшилося, причому у восьми з них - майже наполовину. Лише Станично-

Луганський район виявив слабку тенденцію до зростання. Суто аграрні райони втрачали людей внаслідок депортації або загибелі під час колективізації і Голодомору, меншою мірою - завдяки відпливу робочої сили на промислові підприємства.

Між 1926 і 1937 рр. сукупна чисельність населення Донецької області істотно змінилася[171]:

Перепис 1926 р. (грудень)

(в тис. осіб)

Перепис 1937 р. (січень)

(в тис. осіб)

1937 р. в % до 1926 р.

Міське населення

931,3

3 185,8

342,1

в тому числі:

чоловіки

488,9

1548,6

316,8

жінки

442,4

1637,2

370,1

Сільське населення

2032,4

1392,8

68,6

в тому числі:

чоловіки

996,1

655,7

65,9

жінки

1036,3

737,1

71,2

Все населення

2963,7

4578,7

154,5

в тому числі:

чоловіки

1485,0

2204,3

148,5

жінки

1478,7

2374,4

160,6

Отже, населення області за десятиріччя зросло в півтора рази. Це найбільший в Україні темп росту. Зростання спостерігалося і в Дніпропетровській області (на 5,4 %), але в усіх інших областях чисельність населення скоротилася внаслідок Голодомору 1932-1933 рр.

Чисельність чоловіків у сільській місцевості Донецької області скоротилася на третину. Частково скорочення було викликане урбанізаційними процесами, але передусім - колективізацією й Голодомором. Порівняно високі темпи зростання міського населення пояснювалися припливом робочої сили в донецьку промисловість з областей України та республік СРСР. Приток закамуфлював заподіяні Голодомором втрати місцевого населення.

Населення великих міст Донецької області (з чисельністю понад 50 тис. жителів наприкінці 1930-х рр.) зростало між переписами 1926 і 1937 рр. таким чином[172]:

Перепис 1926 р. (грудень)

(в тис. осіб)

Перепис 1937 р. (січень)

(в тис. осіб)

1937 р. в % до 1926 р.

Сталіно

105,7

245,3

232,0

Маріуполь

63,3

192,1

303,3

Ворошиловоград

70,9

170,5

240,3

Макіївка

51,5

160,2

311,4

Краматорськ

12,3

93,7

758,9

Костянтинівка

27,5

91,4

333,1

Горлівка

19,1

85,9

449,7

Орджонікідзе

34,1

85,1

249,3

Слов’янськ

39,4

69,9

177,3

Кадіївка

17,2

64,3

373,8

Ворошиловськ

16,0

53,2

331,7

Артемівськ

37,3

53,1

142,4

Число міст з населенням понад 50 тис. жителів зросло в Донецькій області з 4 до 12. Людність у містах, де розміщувалися новобудови перших п’ятирічок, зростала особливо швидко. Рекордсменами в Україні за темпами зростання були Краматорськ (7,6 рази) і Горлівка (4,5 рази). Подібні темпи спостерігалися тільки в сусідній Дніпропетровській області, де населення Дніпродзержинська за десятиріччя збільшилося в 4,5 рази, а Запоріжжя - в 4,4 рази. Згадані області, які входили до складу дореволюційної Катеринославської губернії, формували по суті єдиний економічний район (з 1960-х рр. відомий як Донецько-Придніпровський). Проте міста Донецької області у міжвоєнну добу розвивалися більш динамічно. Область мала п’ять міст з потроєною за десятиріччя чисельністю населення, тоді як Дніпропетровська - тільки одне (Кривий Ріг). В інших областях України таких прецедентів не спостерігалося.

Стрімке демографічне зростання регіону відбувалося передовсім у контексті його промислового зростання. Збільшення сільського населення, яке також відбувалося в контексті здійснення програм подолання аграрного перенаселення Правобережжя, аграризації єврейства та доселення німців на колонізаційні фонди, також мало місце. Однак його приріст був неспівставний із зростанням населення промислових населених пунктів.

Наприкінці 20-х рр. Донбас став одним із найбільших реципієнтів трудових ресурсів, які поповнювалися за рахунок низки етнічних компонентів, зокрема й євреїв містечок Правобережжя, що перебували в стадії тривалої й болючої соціально-економічної деградації, подібної до тої, яку нині переживають містечка Донбасу. Як згадував автор одного з найбільш видатних досліджень про єврейські містечка України І. Вейцбліт, молодь Деражні саме з шахтами Донбасу пов’язувала надії на майбутнє. Більшість із них мріяла б і про російські промислові міста, але вартість проїзду туди була абсолютно непідйомна. Збираючи кілька місяців на білет (коштував 10 руб.), один з молодиків продав задля цього сімейну реліквію - підсвічники матері - решту збирали по людях. Ані страшні малозрозумілі чутки про поводження шахтарів[173], ані непевність у майбутньому не спроможні були стримати потягу молоді вирватися із замкненого кола злиденності. Тим більше, що держава всіляко декларувала свою підтримку: 19 травня 1926 р. РНК УСРР ухвалила постанову “Про покращення становища трудящих євреїв”, що започаткувала еру трудових вербувань у містечках. Цим безпосередньо опікувалися Сталінське та Луганське окружні бюро національних меншин[174]. Описана історія попри яскравий національний колорит по суті універсально змальовує причини приїзду на Донбас величезної кількості людей різних національностей і соціального походження. Під час форсованої індустріалізації регіон перетворився на величезний будівельний майданчик, що, як здавалося багатьом, дарував надію на майбутнє. На жаль, надії ці переважно були марними.

Завершальним акордом в історії адміністративно-територіальних трансформацій Донеччини стало формування у червні 1938 р. двох окремих областей - Сталінської з центром у Сталіно[175] і Ворошиловградської[176]. Таблиця, що наводиться, дає уявлення про те, як населення українського Донбасу розподілилося в 1938 р. між двома областями (за переписом 1939 р.)[177]:

Донецька область

Ворошиловградська область

Сталінська область

Міське населення

тис. осіб

3630,9

1209,4

2421,5

%

100,0

33,3

66,7

У тому числі: чоловіки

тис. осіб

1769,4

585,4

1184,0

%

100,0

33,0

67,0

жінки

тис. осіб

1861,5

624,1

1237,4

%

100,0

33,5

66,5

Сільське населення

тис. осіб

1310,6

632,2

678,4

%

100,0

48,2

51,8

У тому числі: чоловіки

тис. осіб

641,1

303,4

641,1

%

100,0

47,3

52,7

жінки

тис. осіб

669,5

328,8

340,7

%

100,0

49,1

50,9

Все населення

тис. осіб

4941,4

1841,6

3099,8

%

100,0

37,2

62,8

У тому числі чоловіки

тис. осіб

2410,5

888,8

1521,7

%

100,0

36,8

63,2

жінки

тис. осіб

2530,9

952,8

1578,1

%

100,0

37,6

62,4

Отже, демографічний потенціал розподілився між двома областями у співвідношенні двох третин (Сталінська обл.) до однієї третини (Ворошиловградська область). Сільське населення розподілялося приблизно порівну.