Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Донбас і Крим: місце в модерному національному проекті (висновки і рекомендації)

З весни 2014 р. питання про можливі шляхи реінтеграції Криму та Донбасу в загальноукраїнський контекст закономірно перебуває в епіцентрі бурхливої суспільно-політичної дискусії. Не менш важливим є завдання забезпечення соборності українських земель, набуття реального суверенітету України. Всеосяжною базовою проблемою сучасних інтелектуальних пошуків є проблема досягнення миру.

Ще не так давно мало хто міг припустити, що Україна, яка так дорого заплатила за перемогу над нацизмом, стане жертвою територіальних зазіхань. Мало хто міг уявити, що на її теренах литиметься кров і точитиметься затяжний збройний конфлікт, який фактично знецінить систему світової безпеки.

З великою мірою вірогідності можна стверджувати, що втягнення України, в якій тільки-но почалася повноцінна розбудова громадянського суспільства, у новий тип воєн ХХІ ст. започаткувало низку змін і перетворень, передбачити наслідки яких з огляду на специфічний пострадянський багаж української державності та українського суспільства буде доволі складно. Війна випробовує на міцність суспільство і владу, їхню здатність дотримуватися принципів існування демократичного світу, спроможність гарантувати право на життя, свободу совісті, недоторканність приватної власності, громадянські права і свободи, вільний інформаційний простір, врешті - права меншин, зокрема національних. Чергових випробувань на міцність зазнають такі поняття, як гідність, совість, гуманізм, державна цілісність і суверенітет.

Нині Крим і Донбас - це своєрідна оптика, через яку проглядаються розтягнені в часі помилки, а то й злочини кількох історичних версій державних організмів, що намагалися інтегрувати регіони в свою соціальну тканину, використовуючи для цього широкий діапазон політичних, економічних та культурних практик. В якісно новому світлі крізь цю призму постають базові проблеми українського державо- й націєтворення; регіональної, соціальної та національної політики; політики історичної пам’яті; міжнародної політики, врешті, основоположні проблеми гуманізму.

Емоційне піднесення перших років незалежності доволі швидко змінилося песимізмом: очікуваного бурхливого національного відродження не спостерігалося. В регіональному розрізі помітним темпом відбувалася руйнація і демонтаж культосвітньої та спортивної інфраструктури, в умовах затяжної кризи ледь жевріли освіта, наука і культура, творчі спілки. Унаочненням непривабливих, здавалося, перспектив української нації стали спорожнілі дитсадки, перетворені на комерційні структури та податкові інспекції.

Справедливості заради слід зазначити, що не лише тяготи перехідного періоду, а й завищені очікування виступали основою безлічі розчарувань. Теза «національного відродження», перетворена культурологами, митцями й літераторами на своєрідного «деміурга» українського культурного поступу, наштовхувалася на неподоланний мур постмодерністського світу, абсолютно випадаючи з його контексту.

Скільки б не писалося і не говорилося про дотримання українських традицій, це не знімало питання: про які, власне, традиції йшлося? На схилі радянської влади про знання, а тим більше - дотримання традицій можна було говорити хіба що в доволі вузькому колі ентузіастів-етнографів. Традиційні культурні оази Галичини, Буковини й Закарпаття не спроможні були виступити як основа сучасної української культурної традиції, та й не могли претендувати на таку роль. Решті ж українських історичних регіонів ще необхідно було дослідити, реконструювати власні традиції, «витягти» їх з небуття, куди вони були запроторені в часи радянського панування. Створити хоч якийсь позірний баланс між національними традиціями, які стараннями компартійної влади були відсунуті в далекий культурний андеграунд, і радянським традиційним багажем, що на той час міцно увійшов у повсякденну практику та культурну звичку переважної більшості мешканців українських міст - таке надзавдання постало перед українським суспільством і українською державою. Актуалізувалося принципове питання формування культурних засад новопосталої державності та визначення принципів націє- і культуротворення.

Від самого початку незалежності України проект національної ідентичності осмислювався у напрямі будівництва «національної держави», а сценарій міжетнічних відносин - в річищі схеми «національна більшість - національні меншини». Основне завдання вбачалося у подоланні наслідків радянської русифікації, на синонім якої, власне, й перетворився проект «національного відродження». Як слушно зауважував Г. Касьянов, в тогочасних обставинах «перед суспільством і державою постало завдання «українізації» самих українців - йшлося про формування певних пріоритетів у культурній та освітній політиці, які завжди можна було за бажанням витлумачити як надання привілеїв «титульній нації»[1368]. Останнє словосполучення домінувало у публічному та офіційному етнополітичному дискурсі і унаочнювало етнічну основу національного будівництва[1369].

Отож «українізація» 1990-х рр. стала не лише смисловим, а й практичним продовженням базової ідеологічної дискусії радянських часів про спроможність українського народу повною мірою реалізувати набуте право на державний суверенітет та автентичність культури. За умови поліетнічності населення України жорсткий сценарій її реалізації був приречений на поразку як внаслідок мобілізаційної обмеженості адміністративного та фінансового ресурсу держави, затвердження російської мови на позиціях мови міжетнічного спілкування та в побуті на Сході й Півдні України, так і зважаючи на потужний тиск Росії.

«Мовна війна», яка розгорнулася фактично навколо визначення місця і меж поширення української та російської мов у суспільному та освітньому просторі незалежної України, розтяглася на багато років і відволікала на себе значні суспільні та інтелектуальні ресурси. Основна проблема полягала в тому, що в контексті євроінтеграційної риторики слід було віднайти інструменти і важелі реалізації одвічного прагнення українців на власну державу, не порушуючи прав етнічних меншин, що вже стало нормою в цивілізованому світі. Попри те, що європейські практики регулювання мовних відносин мало співвідносилися із українськими реаліями, задля підтримання громадянського миру та міжнародного іміджу Україна вимушено імплементувала їх норми в національне законодавство. Віддаленим відгомоном мовної війни став закон «Ківалова-Колесніченка», який засвідчив центральне місце українсько-російського культурного суперництва у суспільно-політичному житті України, а також глухі кути стратегії розв’язання проблем у межах етнічної моделі нації.

І все ж найбільше нарікань і розчарувань викликали суперечливі процеси, що віддзеркалювали перебіг націєтворення. Замість омріяної батьками незалежності єдності, політикум, як відображення суспільства, і саме суспільство розривали чвари навколо визначення мети, форми і перспектив націєтворення. Багаторічні безрезультатні дискусії викликали різку критику інтелектуалів, які з сумом констатували: «Упродовж першого десятиріччя незалежності не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Політичні актори не дають можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді»[1370].

Потужним генератором конкуренції суспільних проектів, що підносилися як еталон загальнонаціонального розвитку, став регіональний чинник. Не варто заперечувати того очевидного факту, що далеко не всі регіональні лідери використали можливості, надані законодавством і владою незалежної України, на користь спільним інтересам її співгромадян.

Культурні процеси першого десятиріччя незалежності вмістили величезний спектр векторів стрибкоподібного розвою й стагнації, культурного обміну й банального плагіату, методологічного прориву й ідеологічної архаїки, інституційного занепаду й успішного досвіду сучасного менеджменту, творчих злетів і багна масової культури найнижчого ґатунку, перших успіхів у напрямі компенсації культурних втрат внаслідок русифікації і політизації етнічності аж до сепаратистських крайнощів, виразних успіхів українізації і перманентних загострень на фронтах «мовної війни». Перше десятиріччя незалежності важко назвати конструктивним чи ефективним, однак залишається фактом - саме тоді з множини історичних альтернатив обирався шлях культурного поступу України, яка врешті заявила про свої євроінтеграційні прагнення.

Шукаючи причини багаторічного блукання суспільства й влади в пошуках уявної України та основ націєтворення, варто передусім говорити про відсутність належної і достатньої комунікації між ними. Варто казати про неймовірний, як для демократичних країн, рівень дистанціювання державної влади та її інститутів від суспільства. Очевидно, коректно говорити про хронічну неспроможність політико-правових інститутів Україні сформувати в очах громадян належний рівень легітимації процесів державотворення і виступати прикладом для наслідування в їх неухильному запровадженні в життя.

Оточуюча реальність не давала підстав для справдження «української мрії». Та й мало хто з українців міг відповісти на питання: «Що таке - українська мрія?» Щочотири роки суспільство шукало відповідь на нього і не знаходило. Результати виборів 2004 р. та 2010 р., здавалося б, давали підстави твердити про нестійку цивілізаційну рівновагу[1371], а насправді йшлося про балансування в стані невизначеності і відсутності орієнтирів майбутнього. Те, що сприймалося як паритетність носіїв української та російської ментальності, насправді було віддзеркаленням системної кризи свідомості, на яку не спроможні були справити жодного стабілізуючого впливу ані корумпований державний симулякр, ані інтелігенція, відсунена на маргінес культурного дискурсу, ані масмедіа. Затяжна, фактично хронічна, криза, нескінченний перерозподіл власності, нестабільність соціальних верств, моральна деградація «еліт» - на цьому тлі відбувалося формування національної ідентичності, чи радше - її подальша болюча стагнація. Власне, національний дискурс без опертя на реальні щоденні позитивні практики замикався в межах мрій жменьки націонал-демократів, які, наче волаючий у пустелі, відчайдушно намагалися навернути українство на магістральний шлях націєтворення, тоді як переважна більшість українських громадян всі свої зусилля концентрувала на виживанні і споживанні. Тренд національного відродження, слід визнати, впродовж перших двох десятиліть незалежності виявився одним з найменш затребуваних суспільством. Не випадково і шістдесятники, і батьки української незалежності розгублено вдивлялися в культурні обрії українців 1990-2000-х рр. Заклики про нагальність збереження української мови зависали у байдужій споживацькій масі. Мало хто в суспільстві розумів, що революцію неможливо завершити, не розв’язавши основних суперечностей, які призвели до неї. Власне, чергова її хвиля невідворотно насувалася на Україну.

Наважимося стверджувати, що все згадане вище було абсолютно органічним проявом і стану пострадянського українського суспільства, і влади, на які очікував довгий шлях самоусвідомлення і дорослішання. Життя в обставинах демократії вимагає щоденної роботи і щоденної відповідальності. І суспільство, і влада мали навчитися демократії. Йшлося не просто про нову сторінку поступального розвитку. Мова йшла про розрив шаблонів, оскільки те, що люди розуміли під виразом «радянська демократія», до демократії мало лише семантичне відношення.

Окреслена ситуація давала підстави казати про нетиповий, за європейськими мірками, приклад країни з неповторними ознаками системи етнічних кордонів; наявністю як дисперсних, так і компактних етнічних груп, що в поєднанні з критерієм чисельності робило неможливим впровадження принципів національно-культурної чи національно-територіальної автономії; упосліджений статус мови кількісно переважаючого українського етносу; збереження загрозливої асиміляційної інерції з боку етнічної меншини, яка в силу інерції не вважала себе такою - росіян; диспропорції в розміщенні продуктивних сил у регіонах з домінуючою культурою (мовою) національної меншини, що робило їх вразливими під кутом державної безпеки.

Водночас саме в незалежній Україні вперше за багато десятиріч були створені умови для безперешкодного розвитку низки етносів, які попри всі складнощі, хоч різною мірою ефективності, змогли ними скористатися. Найінтенсивніше процеси, які в історіографії звично визначають терміном «відродження», розвивалися в українському етносі, у болгар, греків, кримських татар, німців, поляків, румунів, угорців[1372]. Звичайно, не йшлося про банальний старт від «точок замерзання» доби Великого терору та масових депортацій за національною ознакою, радше - про своєрідну реконцептуалізацію завдань етнозбереження на основі етнокультурного субстрату підздньорадянської доби. Втім, ознаки процесів етнокультурної модернізації були вражаючими: наприкінці 2008 р. в Україні діяло близько 1 800 громадських організацій етнічних меншин, 39 з них мали всеукраїнський статус. Практичним механізмом реалізації державної політики щодо збереження етнічної самобутності національних меншин була державна фінансова підтримка етнокультурної діяльності їх громадських організацій.

Змальовуючи доволі складну етнополітичну ситуацію в Україні варто наголосити на одній обставині, яка перманентно справляла визначальний вплив на перебіг базових процесів націєтворення. Амбівалентність пошуків стрижня інтеграції обумовлювалася передусім не внутрішніми обставинами, як може здатися, а зовнішніми впливами. З одного боку, м’який але послідовний тиск Ради Європи, ОБСЄ на молоді незалежні держави, який особливо гостро відчувався саме у сфері гарантій мовних прав національних меншин, для забезпечення яких були потрібні чималі фінансові витрати, змушував Україну декларувати низку зобов’язань щодо етнічних меншин, які не могли собі дозволити навіть “старі” європейські демократії. З іншого боку, Росія робила все від неї залежне, аби за росіянами і надалі зберігалися позиції провідного гравця в етнонаціональному просторі України.

Парадокси проміжного становища України між модерним і постмодерним (євразійським та європейським) проектами виступали базовою причиною труднощів перебігу процесу націєтворення і визначали ставлення до нього зазначених геополітичних гравців. Зайвим буде казати, що трансформація політичного режиму в Росії справляла винятковий вплив на Україну, політична й підприємницька еліти якої залежали від східного сусіда.

Слід зауважити, що процеси, які стрімко розгорталися на пострадянських просторах, періодично вибухаючи спалахами регіональних і міждержавних конфліктів, загостренням міждержавних відносин, стали справжнім викликом для західноєвропейських та американських суспільствознавців. На відміну від низки країн колишнього «соціалістичного табору» та Балтії, які рішуче засудили радянський досвід регулювання відносин «влада - суспільство», найбільш економічно потужні колишні республіки СРСР (Білорусь, Казахстан, Туркменістан, Вірменія, Азербайджан) стали на шлях тривалих у часі і малопродуктивних коливань з приводу обрання стратегії суспільно-політичного руху. Низка колишніх братніх республік швидко зробила крок у бік формування авторитарних режимів, пройшовши через загострення регіональних конфліктів, зокрема й на національному ґрунті, й викинувши за свої межі сотні тисяч біженців.

Але навіть на їхньому фоні курс України, попри видиму внутрішню стабільність, виглядав як нескінченна і доволі виснажлива маятникова хода між

Сходом і Заходом. Власне, попри те, що базові стратегічні орієнтири незалежної держави закріплювалися в низці законодавчих актів, зокрема й у Конституції (в редакціях 1996, 2004, 2010, 2013-2014 рр.), внутрішня напруга в суспільстві не згасала і не давала можливості жодній із політичних сил, що перебували при владі, зробити вибір чи то на користь ЄС, чи то на користь Митного союзу.

Зрозуміло, що залежність вітчизняного політикуму від закордонних центрів влади і фінансування, з одного боку; незрілість суспільства, розмитість, неусвідомленість базових засад його відтворення, з іншого, давалися й даються взнаки. Перманентне «маятникове» коливання української політичної еліти між Заходом і Сходом знаходило тим часом пояснення у внутрішній культурній амбівалентності спільноти, що мешкала на теренах пострадянської України. Соціологічні дослідження впродовж років свідчили, що мешканці Східної та Західної України не лише розмовляли різними мовами (російською та українською), а й мали відмінні політичні уподобання, були вірянами різних церков, орієнтувалися на відмінні культурні моделі, цивілізаційні й геополітичні центри, сповідували непоєднувані між собою історичні міфи та наративи, бачили не тільки минуле, але й майбутнє регіонів по-іншому.

Безпосередня близькість геополітичного актора з однопорядковими проблемами і, як з’ясувалося, неподоланими імперськими амбіціями, справляла потужний дезорганізуючий вплив на становлення ідентифікаційних ознак українського суспільства. Політичним тлом для нескінченного коливання між західною та євразійською моделями розвитку виступала перманентна зміна проросійських та проєвропейських президентів і прем’єр-міністрів, які перетворювали виснажливе змагання цивілізаційних пріоритетів на звичне явище суспільно-політичного життя. Побічним ефектом цього стала хронічна маргіналізація масової свідомості.

Бурхливий перебіг суспільно-політичних та етнокультурних зрушень в Україні на хвилі виходу з системної кризи 90-х рр. створив безпрецедентно складну етнокультурну ситуацію з виразними внутрішніми суперечностями та диспропорціями. Осмислення та прогнозування перспектив їхнього подальшого розвитку стало неабияким викликом для вітчизняної гуманітаристики. Власне, пострадянське покоління вчених, яке перебувало в ті часи під системним «зачаруванням» західної методології та переможної ходи європейських соціальних практик, у повній мірі не спромоглося примирити традиційні на той час національно-демократичні теорії, пострадянські тоталітарні наукові практики і реальність, що стрімко змінювалася під впливом розвитку ринкових відносин.

Ситуація полягала в такому: усюди в межах активного товарообміну існують мови міжнаціонального спілкування, Україна тут не є винятком. В епоху складання національних держав і, відповідно, загальнонаціональних ринків, мови вступають в новий етап існування - вони самі перетворюються на товар.

Товаром, а не елітарною сферою діяльності стає слово: література, масмедіа перетворюються на індустрію. Далі відбувається трансформація смислів та ідей. Врешті завершується переобрамлення матеріального і духовного світів. Ноосфера замикається в об’єднану структуру, в якій знання та інформація починають курсувати за якісно іншими правилами. Людство пришвидшується в своєму поступі, темп якого стрімко зростає.

Пострадянська українська спільнота в усіх її регіональних сегментах виявилася абсолютно безпорадною в зростаючому інформаційному шквалі, що на загал не просто заперечував, а тотально руйнував усталені культурні й духовні практики в їх національному та радянському варіантах. Саме ця обставина й генерувала хронічну напругу навколо мовного питання: суспільство загалом, його регіональні сегменти, зокрема, перебували на етапі шаленого прискорення культурного переходу з індустріальної ери в інформаційну, від традиційного суспільства - до глобального. І все це - впродовж двох десятиріч. Темп, слід зауважити, космічний. Власне, йшлося про системні перевантаження, вага яких стає більшою мірою зрозумілою з урахуванням того, що цей перехід відбувався в контексті формаційного переходу. Далеко не всі сегменти суспільства справлялися з ними, а це в свою чергу спонукало аж до вкрай песимістичних висновків стосовно культурних перспектив незалежної України. Поняття «третя Руїна», «контрреформація», застосовані В. Дергачовим, засвідчували, на його думку, втрату Україною свого культурно-генетичного цивілізаційного коду і перехід її на позиції нової світової периферії, виявом чого були «троянські» завоювання української незалежності включно з деіндустріалізацією, моральною деградацією й деінтелектуалізацією значної частини соціуму[1373].

Якими б песимістичними не видавалися подібні розмірковування, найбільшим досягненням України на цьому етапі слід вважати те, що всі сегменти українського суспільства (як етнічні, так і регіональні) мали повноцінні можливості артикулювати свої претензії та своє бачення майбутнього. Багаторічне проговорювання проблеми, яким би виснажливим і безперспективним воно іноді не здавалося, було шляхом і формою суспільно-політичного і соціально-економічного переходу, що забезпечував модернізацію українського проекту.

Мовне питання стало одним із ключових елементів політичної боротьби з перших років незалежності України. Більшість політичних сил намагалася використати його, розігруючи “мовну карту” передусім у передвиборчих гонках. Тим часом у низці регіонів - до таких відносилися Крим і Донбас, етномовна ситуація та всі залежні від неї сфери вимагали не бурхливих сплесків і не менш виразних відпливів, а щоденної, конструктивної, наполегливої роботи. Між тим стратегія мовної політики як загалом по Україні, так і стосовно регіонів була далекою від консенсусу. Україна намагалася використовувати міжнародний досвід управління етнонаціональними відносинами і уважно прислуховувалася до порад своїх західних партнерів[1374]. Указом Президента України 2008-й рік був проголошений роком міжкультурного діалогу. У тому ж році на 118-й сесії Комітету міністрів Європи було затверджено Білу книгу „Жити разом у рівності й гідності”, в якій міжкультурний діалог визнавався пріоритетною формою міжкультурних відносин, альтернативою асиміляції та поверховому мультикультуралізму, який зводився до толерування в суспільстві іншокультурних груп. Міжкультурний діалог передбачав розвиток „толерантності як поваги до чужих цінностей, а ще більше - як позиції, що припускала розширення кола особистих ціннісних орієнтацій за рахунок позитивної взаємодії з іншими культурами”[1375].

Втім попри суголосність рішень української влади загальноєвропейським тенденціям, рівень конфліктогенності мовного питання не зменшувався.

У чому ж полягав корінь проблеми?

В основі сучасних проблем культуротворення перебуває тотальна ціннісна криза та імітаційність суспільно-політичних та правових практик, що виявляються в низці ганебних іпостасей: корумпованості так званої політичної еліти[1376] з її розтлінним впливом на масову свідомість; надпотужному тиску агентів зовнішнього впливу (проявляється в широкому діапазоні паннаціональних проектів від «русского мира» до ідеї «Великої Румунії»); нівеляційному тиску глобальної масової культури; живучості тоталітарних суспільних та культурних практик, що перетворюють Україну з властивими їй суспільством і культурою на непересічний феномен сучасного світу.

Проблеми, що супроводжують культурний транзит пострадянського суспільства і націєтворення, без перебільшення можна назвати центральними в суспільно-політичному дискурсі України. Не випадково питанням націєтворення, національної ідентифікації, національної держави, національної ідеї присвячена величезна кількість політичної, соціальної, культурологічної, історичної літератури. Колосальний доробок вітчизняних суспільствознавців засвідчує - радянський ментальний спадок є наступним за значущістю гальмівним чинником, що стримує процеси націє- і державотворення.

Лише нині питання упорядкування взаємин суспільства із тоталітарною спадщиною перейшло з розряду дискурсивних практик інтелігенції на рівень усвідомлення в якості невідкладного завдання суспільства. Понад десять років тому науковці зазначали: «Виробленню ідентичності в сучасній (посттоталітарній) Україні властивий всезагальний парадокс. З одного боку, посттоталітарний індивід і загалом соціум не може продуктивно використовувати накопичений за добу тоталітаризму досвід, пам’ять, соціальне знання для продукування себе у майбутнє. Події 90-х років рішуче перервали тяглість попередньої соціально-політичної практики. З другого боку, глибина реальних перетворень в країні не відповідає масштабам змін в оточуючій дійсності. Якщо проаналізувати масив нинішнього соціального досвіду, він у переважній своїй частині спирається на минулі соціальні схеми та паттерни, які вочевидь втратили свою легітимність. Тоталітарне минуле продовжує існувати в нинішній Україні крадькома, втративши амбіції, відмовившись від власного імені, активно мімікруючи, але залишаючись по суті господарем становища. Та, виправданість та продуктивність, чого ніхто не наважиться відстоювати, продовжує мовчки відтворювати себе. Ми опинилися в стані своєрідної тихої стагнації посттоталітарної руїни. І неабияку роль у збереженні цього становища відіграє відсутність рефлексії щодо тоталітарного минулого і його влади над днем сьогоднішнім»[1377].

Наївним буде твердження, що посттоталітарний дискурс віджив своє. Не лише події в Криму та на Сході України засвідчують, що здаватися без бою чи принаймні без спроби реставрації він не збирається. Отож, реальне національне примирення та досягнення громадянського консенсусу можливі лише на основі глибокого вивчення проблем та суперечностей процесу націє- та державотворення, яке стане базою розробки антикризової національної стратегії, зорієнтованої в майбутнє. Саме для цього, а не для доведення історичних прав на Крим і Донбас (суверенітет України в її конституційних кордонах закріплений в міжнародних правових актах і не вимагає доведення), потрібне сучасне прочитання регіональної історії в контексті історії України.

При всій начебто поліфонічності статистичних відомостей стосовно етнонаціонального складу населення України аналіз їх на регіональному рівні приводить до таких висновків:

- потенційним осередком гальмування етноцентричного українського проекту виглядав Крим, де росіяни домінували не лише в етнокультурній, а й в суспільно-політичній сфері;

- виразні перешкоди на його шляху мали б поставати в регіонах, що балансували на межі біетнічності, яка підсилювалася суттєвістю частки російськомовних українців (Луганська, Донецька, Запорозька, Харківська області);

- високі вимоги до стандартів етнонаціональної політики держави поставали в дійсно поліетнічних Одеській та Чернівецькій областях з численними (з огляду на необхідність запровадження адресних державних заходів) компактними етнічними громадами;

- унаочненням класичного для України неспівпадіння кількісних і якісних характеристик етнонаціональної ситуації була Київська область, де на тлі безперечного демографічного домінування українців, виокремлювалася на загал російськомовна столиця, що чимдалі більше перетворювалася на епіцентр бурхливих міграційних процесів, вимірюваних сотнями тисяч осіб. За чверть сторіччя існування в режимі не номінального, а реального центру українського суверенітету Київ змінився докорінним чином. Волею долі саме йому судилося стати центром модерного українського націєтворення. Втім столиця унаочнила всі генеральні тенденції вступу української нації в епоху глобалізації. Характерною її ознакою стало нестримне зростання окремої і за типологічними, і за етнокультурними характеристиками групи мігрантів новітнього часу з низки “гарячих точок”[1378] країн третього світу. Якщо ж додати сюди зростаючу групу мігрантів-транзитерів[1379], складність етнонаціональної ситуації в Україні на тлі її соціально-економічних та соціогуманітарних проблем стане ще більш рельєфною. А разом із цим рельєфно унаочняться причини, через які Києву впродовж усього періоду незалежності так важко виступати в якості ядра націєтворення.

В світлі висловленого вище варто сфокусуватися на спільному та особливому в історії та етнокультурному поступі Криму й Донбасу, аби оцінити глибину внутрішніх причин і спонукальних чинників, які до краю актуалізували питання продовження українського проекту в регіонах навесні 2014 р. Історичний аналіз спроможний дати відповіді на можливі сценарії подальшого розвитку подій.

Спільним в історії Криму та Донбасу є те, що вони - невід’ємні частини України. Вони мають найбільш молоді й рухливі територіальні громади, які стабілізувалися у повоєнні часи, зі значною (в Криму - переважаючою) часткою російського і російськомовного населення. В обох регіонах чи не найжорсткіших форм впродовж 1990-х рр. набули «кримінальні війни», і врешті посіли провідні позиції в органах влади та управління ставленики Партії регіонів України. На цьому спільне закінчується, бо не існує умоглядного «російського та російськомовного населення». Існують конкретні територіальні громади, зі своїми специфічними типологічними ознаками (час і обставини утворення, демографічні, освітні, ментальні, соціально-економічні параметри тощо), вмонтовані в певну систему координат внутрішніх та зовнішніх соціально-економічних та інформаційних зв’язків. З цієї точки зору регіональні громади Криму і Донбасу так само унікальні, як і решта регіональних громад України.

В цьому власне й полягав стратегічний прорахунок російських неоімперських кіл, які вважали, що «русский мир» - умоглядна п’ята колона новітнього російського імперського проекту - сама по собі є достатнім аргументом на користь розширення державних кордонів РФ і слугуватиме запорукою їх стабільності. Практика довела інше.

З висоти нинішніх знань і теоретичних здобутків стосовно націй та етнонаціональної політики викликають щирі здивування розмірковування російських істориків у пошуках відповіді на таке питання: «Чому проект загальноросійської нації, що включав і малоросов, і білорусів, реалізувати не вдалося»? О. Міллєр зазначав: «Важливе значення мали події початку ХХ ст., передусім Перша світова війна і революція. Проте не підлягає сумніву, що в другій половині ХІХ ст. імперія, яка намагалася наслідувати політику європейських імперій з консолідації пануючої нації в імперському ядрі, не мала достатньо ефективних інструментів для її проведення. В царській Росії жоден з тих інститутів, які Франція так успішно експлуатувала при здійсненні свого проекту національного будівництва - а саме: школа, армія, місцева адміністрація - ані за своїм станом, ані за рівнем державного фінансування не спроможний був виконувати подібні завдання»[1380].

Притаманне російській історіографії переставляння причин і наслідків місцями, а також ґлорифікація інтеграційних потуг влади у відриві від соціально-економічної та суспільно-політичної основи націєтворення, заводить історіографію в черговий глухий кут. У ньому, як і в часи останніх імператорів з династії Романових, не піддають сумніву, що: а) наднаціональну спільноту можна утворити шляхом продукування циркулярів за монаршим підписом; б) українці й білоруси з легкістю відмовляться від власної ідентичності, якщо їх позбавити можливості набувати освіту материнською мовою; в) політична нація утвориться шляхом блискавичної солідаризації вчорашніх панів та кріпаків у суспільно-політичній практиці, в якій абсолютно відсутні всі політичні актори та атрибути модерного політичного життя. Ідеться про банальну підміну суб’єктності акторів націєтворення об’єктивно непереборним бажанням імперської влади в усіх її історичних формах бути й залишатися єдиним суб’єктом процесу націєтворення. Підміна феномену «нації» мислеформою уваровської «народності» і далі залишається віссю сучасного російського суспільно-політичного життя. А найгірше те, що її апологети й досі не розуміють штучності концепту триєдиності «русского мира».

Втім, ані скасувати, ані обдурити закони історії неможливо. їх можна лише певний час гальмувати, перешкоджаючи природному розвитку соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, універсальних за своїм змістом. Г альмувати на шкоду власному народу.

То ж, як зазначає О. Суший, «оцінюючи наявні тенденції, є рація стверджувати, що, перебуваючи в полоні історичних міфів і політичних метафор, російські політики й ідеологи ведуть Росію до ізоляціонізму, а отже, й неминучим є подальше протистояння між Україною та Росією; є тенденція до оформлення цього протистояння як цивілізаційного протистояння між Росією та Євроатлантичним світом. Наразі потрібно акцентувати увагу: усі російські цивілізаційні уявлення, оформлені у вигляді євразійської доктрини - це насамперед дискурс і майже винятково дискурс. Однак, це той дискурс, який перешкоджає припиненню українсько-російської війни»[1381].

За цих обставин фаховий історичний аналіз спроможний суттєво зміцнити позиції українського проекту, апелюючи до історичних фактів, а не ідеологічних емоційно перенасичених практик. Отож, охарактеризуємо засадничі відмінності досліджуваних регіонів.

Крим належить до регіонів, етнічний склад населення яких зазнав докорінних змін внаслідок селективної політики радянського уряду, скерованої на стимулювання збільшення російського компоненту як своєї опори. На окремих етапах ця політика набувала форми геноциду автохтонного населення. Національна політика Росії, яка позиціонує себе правонаступницею СРСР, ґрунтується на засадах, усталених у ХХ ст., і мало враховує зміни, що відбуваються в світі. Отож, майбутнє етнонаціональних відносин на теренах Тавриди виглядає доволі суперечливим. Етнополітичний вектор вималює тут ще не один непередбачуваний зиґзаґ у новопосталій геополітичній системі координат.

В Україні не було іншого такого регіону, який би зазнав настільки цинічного, необґрунтованого і катастрофічного за своїми наслідками втручання в процеси етновідтворення, як Крим. Після масової депортації 1944 р., яку можна прирівняти хіба що до нашесть раннього середньовіччя, регіон вкотре постав перед проблемою докорінного знищення цивілізаційного шару, який напрацьовувався століттями. Повоєнна етнонацінальна історія Криму розпочалася практично з нуля. Додатковим фатальним фактором було те, що відбувалася вона в радянському позанаціональному контексті на тлі формування повоєнного радянського міфу про Велику Вітчизняну війну.

Повоєнна колонізація Криму перетворилася на один з наймасштабніших демографічних проектів, що здійснювався руками партійно-радянської номенклатури та силових відомств авральними темпами в обставинах цілковитого нехтування інтересами та етнокультурними запитами населення. В результаті упродовж 1940-1950-х рр. в Криму сформувалася найбільш молода територіальна спільнота України, яка постала не внаслідок спільності історичного, територіального та етнокультурного походження, а була втіленням радянського демографічного проекту.

Вже на 1917 р. найбільшим у відносному значенні (понад 41% всього населення) етносом Криму стали росіяни. В 1944 р. після депортації кримських татар вони перетворилися на найбільший етнос Криму в абсолютних цифрах (75%). У наступні шість десятиліть питома вага росіян в населенні Криму поступово зменшувалася. За даними перепису 2001 р. питома вага росіян у населенні АР Крим склала 58,3%. За 12 років, з 1989 р. по 2001 р., чисельність росіян у «великому» Криму (разом із м. Севастополь) скоротилася на 179 тис. осіб (11%).

Втім, фатальну роль в ескалації кримського питання відіграла не так вага частки росіян у його населенні, як якісний стан російської громади. Не темпи її зростання, а перетворення Криму на всесоюзну, а згодом і спільну пострадянську «дачу» для привілейованих верств України та Росії зробило його міною уповільненої дії. Фатальним було й те, що ця «дача» була водночас воєнно-морською базою.

За реверансами в бік багатокультурності (їх змушені були впродовж років незалежності робити й українські дослідники, намагаючись на порушити крихкий баланс міжнаціонального миру) кримського етнокультурного й етнополітичного простору, насправді приховувалися неоімперські прагнення:

1) нівелювати внесок неросійських народів в історичний поступ Криму;

2) применшити наслідки кількох акцій етноцидів, а відповідно - і культуроцидів, здійснених Російською імперією та СРСР, що перетворили культурний простір Криму в 1944 р. на своєрідну tabula rasa, на якій колективними зусиллями партійно-радянської номенклатури був вибудований регіональний сплав, позанаціональний за своєю культурною основою ще більшою мірою, аніж соціум Донбасу. їхня маргінальність навіть викликала до життя періодично висловлювані розмірковування про існування кримського та донбаського субетносів[1382].

Хворобливою прикметою цього соціуму стало ідеологічне й ментальне гуртування навколо імперативів імперської слави та слави радянських військових перемог («діди воювали»), хоча стосовно Криму в обох випадках передусім варто було б в казати про безславні поразки, невиправдані жертви і воєнні злочини, аніж пишатися перемогами. Фатальність самоусунення України від критики та демонтажу названого дискурсу, що ніс у собі значно потужніший руйнівний заряд, аніж донбаський імператив трудової шахтарської слави («Донбас годує Україну»), виявилася повною мірою в подіях весни 2014 р.

Власне, не буде перебільшенням вести мову про етнокультурну інвалідність штучно створеної спільноти, яка, зважаючи на суспільно-політичний фон радянської та пострадянської історії, так і не сформувалася як громада. Це в свою чергу в контексті актуалізації та перманентного загострення кримськотатарського питання перетворилося чи не на основну проблему етнонаціонального життя Криму в незалежній Україні.

Не так далеко відійшов від істини Андрій Демартіно, зазначивши, що «... у післявоєнний період Крим сформувався як найбільш радянський регіон в Радянській Україні, де його населення значною мірою втратило свою етнічну ідентичність. Відірваність від коренів, переселенська психологія, багатократно посилена потужною комуністичною ідеологічною обробкою, на покоління вперед прошили кримську ментальність кодом радянської цивілізації»[1383]. Навряд чи так само виваженою видасться інша заувага А. Демартіно - про прихильність такої ментальності до сторонніх інформаційних та ідеологічних впливів. Гіркий досвід часів незалежності свідчить скоріше про невідповідність форм внутрішньої інформаційної політики особливостям регіональної ментальності, а врешті і - про абсолютний інфантилізм державної інформаційної політики в Криму.

Втім, без військового втручання російської сторони навряд чи внутрішній конфлікт ментальності та вибух соціальної напруги набув би форми відкритого сепаратистського заколоту. Новітня історія Криму знала кілька епізодів небезпечного балансування політичної ситуації в регіоні на межі. Однак кожного разу за відсутності прямого військового втручання Росії їх вдавалося нейтралізувати політичними інструментами.

Слід визнати, що в той час, як Україна відкладала інформаційний прорив на кримських теренах до кращих часів, наш сусід використовував доволі розлогий інструментарій інформаційної обробки, включаючи спекуляції щодо защемлення прав росіян, кримськотатарське питання та нагнітання соціальної напруги навколо нього, культивацію ностальгії за СРСР тощо для підтримування температури в умоглядному «кримському казані» на межі закипання.

Це було вкрай небезпечно, оскільки етнонаціональний розвиток Криму впродовж усієї його історії відбувався на тлі постійних/повторюваних етнодемографічних катастроф і знищення цілих етнокультурних комплексів. Важливо, що ця прикра закономірність не притлумилася навіть у новітній час. Внаслідок впливу цих чинників власне і сформувалися всі центральні фокуси суспільно-політичної нестабільності на півострові:

1) кримськотатарська проблема;

2) проблема Севастополя і Чорноморського флоту РФ;

3) кримське питання, як таке, в широкому діапазоні його постановок: від характеру (етнічного чи територіального) автономії, меж автономії і приналежності Криму, аж до радикальної постановки питання про його суверенітет.

Кримськотатарська проблема не випадково посідає центральне місце в складному «кримському вузлі».

Протягом приблизно півтора століття (1783 р. - 1944 р.) кримські татари пережили три демографічні катастрофи: 1) після анексії Криму (кінець XVIII ст.); 2) після Кримської війни (1856-1860-ті рр.); 3) 18-20 травня 1944 р. Внаслідок першої чисельність кримськотатарського населення в Криму скоротилася в чотири рази, в результаті другої - вдвічі від наявної напередодні Кримської війни, після депортації кримськотатарська громада зникла з мапи Криму[1384].

Привертають увагу катастрофічні перспективні наслідки імперських інтегративних практик саме для кримськотатарського народу. Хвилі мігрантів до Туреччини впродовж ХІХ ст. склали близько 280 тис., натомість на теренах Криму лишилося близько 103 тис. Нині в межах Туреччини мешкає близько 5 млн нащадків кримських татар, в Україні - близько 280 тис., ще майже стільки - поза її кордонами. Коментарі, як кажуть, зайві.

Втім, попри такі сумні історичні результати, кримськотатарське питання впродовж десятиріч радянської історії залишалося найбільш подразнюючим фактором для російської громади. Росіян Криму дратувала надмірна «прихильність» більшовиків, та преференції, які ті демонстративно надавали татарам. Мало хто розумів, що коренізація в Криму набула рис татаризації не через лобіювання кримськотатарської проблеми владою, навпаки - це було наслідком і віддзеркаленням активності і впливовості кримськотатарського етносу. На жаль, на той час у Криму лише кримські татари впритул підійшли до стану «наповненості» процесу етнокультурної модернізації. Решта етнічних громад півострова (за винятком росіян) вимушено просувалися в фарватері формального урядового курсу і часто-густо використовувалися владою як противага кримськотатарській активності. Не менше несприйняття чекало на репатріантів, які після багатьох років боротьби, повернулися в 1990-х рр. на батьківщину.

Повернення кримських татар започаткувало етап болісної трансформації регіональної спільноти, що співпав із найтяжчим з економічної точки зору етапом становлення української державності та хронічною політичною турбулентністю. Якщо порівнювати Крим і Донбас, можна сказати, що кримськотатарська проблема відіграла таку ж роль у загостренні внутрішньої регіональної ситуації, як на Донбасі - занепад вугільної галузі. Вона виступила системним чинником акумулювання енергії соціальної напруги, але, на відміну від донбасівської ситуації, була підкреслено етнічною.

Гостроту її складно применшити. Власне, йшлося про зламний історичний момент, в якому етнічна громада із катастрофічним травматичним досвідом прагнула відновити історичну справедливість. Натомість молода, не так давно сформована, регіональна територіальна спільнота, вихована щодо кримських татар у концепті «народу-зрадника», ставилася до імовірності такого сценарію як до наступу на власні права.

З часу анексії Криму Росією питання інтеграції кримськотатарської громади виступало корінною проблемою якісно відмінних урядів: імперського, революційних і контрреволюційних, радянського і, врешті, незалежної України. Для всіх воно було пов’язнане із низкою проблем. Корінь цих проблем полягав у наслідках імперських практик силової інтеграції. Саме ними обумовлювалися і доволі різкі форми тиску громади на владу після репатріації. Рішучість Меджлісу та керівників кримськотатарської спільноти доволі часто потрактовувалася як антивладний радикалізм, насправді ж ішлося про непримиренну реакцію на корупцію і криміналізацію кримської влади. Розмаїтість форм суспільно-політичної активності та високий рівень структурованості (від традиційних мусульманських до модерних (партії, молодіжні організації та суспільні рухи) разом з унікальною системою самоуправління громади не просто викликали повсякчасні занепокоєння і підозрілість влади. Вони задавали інший темп процесам націєтворення, порівняно з оточуючими етносами. Врешті кримськотатарський рух перетворився на своєрідний «таран» громадянського суспільства (хоч і в специфічній етнорелігійній формі), що випадав з оточуючої реальності. Решта місцевих етнічних громад суттєво відставали, та й не мали аналогічних стимулів для суспільної мобілізації. Виняток становили лише росіяни, які чимдалі більше потрапляли під вплив імперських настроїв.

Стратегічною помилкою української влади стало те, що інтеграція кримських татар перетворилася на загальнодержавну програму в той час, коли про інтеграцію росіян не йшлося.

З відомих причин проблеми соціальної та економічної адаптації репатріантів перебували у фокусі суспільно-політичного дискурсу, але, зрозуміло, проблеми соціально-економічного та етнокультурного життя Криму ними не вичерпувалися. Більше того - перші віддзеркалювали гостроту останніх.

Найболючішим спадком радянської системи господарювання у кримському господарстві, згідно з висновками фахівців[1385], стало те, що структура економіки Криму не відповідала потребам населення, оскільки спеціалізувалася на обслуговуванні споживачів загальносоюзного комплексу; не спроможна була забезпечити стратегії раціонального використання природних і трудових ресурсів, а також поступальний рух регіонального комплексу як самодостатнього. Розвал єдиного союзного ринку виробництва, праці й послуг боляче зрикошетив по кримському господарському комплексу, в рази знизивши рівень добробуту місцевих мешканців і заклавши підоснови ностальгії за радянськими часами. Ностальгія ця була властива всім соціальним верствам Криму: від колишніх червоних директорів, оскільки керовані ними підприємства виявилися неконкурентними на світовому ринку; пересічної обслуги колишніх всесоюзних оздоровниць, які втратили велику частку фінансування у зв’язку з затяжною економічною кризою на пострадянських просторах; до «приватників», які здавали свої ліжко-місця і ревно порівнювали грошовитих російських постояльців з негрошовитими українцями.

Кримчани прагнули замінити «вузький», як їм здавалося, український ринок туристичних послуг та промислової продукції, на «широкий» російський, не розуміючи що проблема полягала не в обмежених обсягах українського ринку, а в неконкурентоздатності кримського продукту, що так само незатребуваний на ринку російському. Три роки існування Криму в системі координат російської економіки розставили всі крапки в цьому питанні.

Поселенська структура півострова, переважно штучно вибудована в імперський період і штучно наповнена промисловим змістом за радянських часів, нині приходить у все більшу суперечність із потребами соціального розвитку регіону та екологічними стратегіями майбутнього. Ядро кримської промисловості розміщується в Сімферополі, під’ядра - у Севастополі, Керчі, Євпаторії, Ялті та Джанкої. Система розміщення виробничих потужностей в цілому є традиційною і ґрунтується на використанні природного ресурсу, що прискорено вичерпується. У випадку із Кримом, це ще більшою мірою загрозливо, аніж у Донбасі, бо не просто ставить питання про невідворотний занепад регіонального промислового ресурсу у зв’язку із безальтернативним вичерпанням сировини, а й вступає у непримиренну суперечність із провідною галуззю економіки - курортною. Суперечність ця насправді не може бути вирішена без радикальних усвідомлених дій загальнодержавного рівня: подальше забруднення довкілля промисловими відходами, критичні антропогенні навантаження від напливу туристів, із якими Крим за нинішнього стану очисних споруд та енергетичного комплексу нездатний впоратися, соціальні навантаження - все це знищує рекреаційний потенціал півострова, без якого колишня «всесоюзна оздоровниця» перетвориться на депресивну провінцію, позбавлену перспектив розвитку.

Стратегія симетричного розвитку важкої та хімічної промисловості, з одного, та курортної галузі, з іншого боку, нереальна. Так само нереальною є й гонитва за масою відпочивальників. З антропогенним навантаженням, яке вони генерують під час курортного сезону на Південному березі, півострів не справляється. Отже, варто підіймати питання про якість, вартість рекреаційних послуг та їхнє переведення на цілорічний курс. Варто прагнути вийти за формат радянської «всесоюзної оздоровниці» з доволі сумнівною, як за нинішніми критеріями, якістю послуг, а натомість ставити питання про якісно новий підхід до використання оздоровчих можливостей регіонального рекреаційного комплексу, які насправді є унікальними, але використовуються не за призначенням. Не можна визнати за таке використання унікального бальнеологічного потенціалу окремих курортів Криму як прохідних розважальних та туристичних центрів.

Отже, в основі економічних негараздів Криму, як і в решті регіонів України, на жаль, перебувають не стільки об’єктивні проблеми соціально-економічної трансформації, скільки відсутність державницького підходу й дотримання стратегічних пріоритетів розвитку, нераціональне використання регіонального потенціалу, безвідповідальність центральної та місцевих еліт, гонитва за сьогоденними надприбутками.

Нерівномірність розміщення продуктивних сил та потужний антропогенний тиск останніх разом із неконкурентоспроможністю продукції та низьким рівнем оплати праці створюють потужне і, що важливо, хронічне джерело соціального напруження в Криму. Останнє в умовах хиткої етнонаціональної рівноваги (на неї потужно впливають активна позиція кримських татар, незрозумілі переселенцям повоєнного часу рівень етнічної консолідації і солідарності, а також особливості етнонаціонального самоврядування громади) набирає форми етнонаціонального протистояння по лінії: так звані «корінні кримчани» - репатріанти. З історичної точки зору це звучить як анекдот, однак реальність свідчить: в умовах вибіркової амнезії історичної пам’яті, спотворення історичного дискурсу та цілеспрямованої діяльності неоімперських масмедіа це виступає потужним джерелом суспільної дезінтеграції, що в свою чергу стало загрозою державному суверенітету.

Модерна історія Криму засвідчує лише те, що кримське питання залишатиметься ще довго поза межами консенсусних суспільно-політичних дискурсів і вимагатиме серйозного наукового (передусім політологічного та юридичного) опрацювання. Не менш актуальним залишатиметься і нарощуватиме свою значущість суспільно-політичний напрям, просвітницька і освітня діяльність, спрямовані на формування узгодженої суспільної думки навколо проблеми Криму.

Нині важко передбачити, яким чином і з якою швидкістю змінюватиметься етнодемографічна ситуація в Криму. Втім зрозуміло, що чергова російська анексія запустила незворотні процеси подальшого розмивання місцевої спільноти та її маргіналізації. Процеси ці матимуть й інший побічний ефект: спільнота, що поверхово зв’язана із місцем свого проживання і сприймає його в якості території життєдіяльності, а не батьківщини, на загал мало турбується про її збереження і передачу наступним поколінням, більше - про задоволення поточних потреб. Отже, Крим стоїть на порозі чергових екологічних та соціальних навантажень. Це очевидно вже сьогодні.

На межі ХІХ - ХХ ст. на розлогих степах Придонців’я та Лугані постав небачений на просторах Російської імперії промисловий велетень - Донбас. Тогочасний Донбас був співставний за темпами зростання із європейськими аналогами. На жаль, це жодним чином не позначалося на його соціальній сфері. Що ж до культурної - то відставання від аналогів цивілізованого світу було просто-таки колосальним. Власне, йшлося про свого роду технологічний вибух у голому степу - в прямому і переносному сенсі. Впродовж півсторіччя на місці хуторів виросли вражаючі уяву промислові гіганти «царства вугілля та металу», що притягли сюди десятки тисяч різношерстого люду: від іноземних інвесторів та інженерів з європейською університетською освітою до неписьменних російських селян-заробітчан. На цьому соціальному ґрунті в умовах зростаючої концентрації та монополізації виробництва запустилася своєрідна «термоядерна реакція», що започаткувала епоху активного перемішування етнічних складників Донбасу. Наслідки її на той час, власне, передбачити не міг ніхто, хіба що теоретики комунізму вбачали в ній прикмети визрівання передумов для всесвітньої пролетарської революції.

Фундаментальні зміни в базисі соціально-економічних процесів, що перебували в основі етновідтворення громад Донбасу як складової частини Східної України, пов’язані з радянською добою. З нею нерозривно пов’язана й переважна більшість його сьогоденних проблем. Стратегія більшовиків, спрямована на етнонаціональну та етнокультурну уніфікацію й стандартизацію радянського населення в масштабах СРСР, зазнала краху і в числі інших факторів спричинила його розвал. Сприйнята національними елітами як політика русифікації і прояв великодержавного шовінізму, вона лише підживлювала національно-визвольний рух. Незважаючи на репресії та переслідування в національних республіках, прагнення суверенізації виявилося незнищенним і увінчалося створенням низки національних держав, зокрема України.

Втім на регіональному рівні наслідки діяльності радянської влади виявилися більш результативними. До регіонів, які розглядалися нею як прототипи майбутнього ладу і зазнали потужної соціально-економічної, політичної та культурної інженерії, відносився й Донбас. Зусиллями влади упродовж 1930 - 1960-х рр. він був перетворений на один з локомотивів радянської модернізації та повоєнної відбудови.

Здійснювалися вони шляхом надлюдського напруження сил, ціною неймовірних жертв цілих поколінь, в умовах звичного терору й дегуманізації соціального простору. Умови життя й праці в між- та повоєнному Донбасі були чи не найтяжчими в Україні і співвідносилися з умовами, що панували у спецпоселеннях. За таких обставин провідним інструментом вирішення проблеми забезпечення Донбасу робочими руками стала державна міграційна політика. Оргнабори, вербування, примусові мобілізації, поневолення великих мас населення у межах виправно-трудових таборів - такою була повсякденність повоєнного Донбасу. В епоху десталінізації влада змінила тактику залучення трудових ресурсів до донбасівської економіки: комсомольські призови, глорифікація шахтарської справи, підвищення зарплат, розбудова мережі соціальних об’єктів започаткували добу добровільних трудових міграцій, які вимірювалися мільйонами осіб і докорінним чином змінили етнонаціональну ситуацію в регіоні.

Упродовж майже півсторіччя Донбас існував як відкрита демографічна система, нестабільна у своїх етнонаціональних та соціокультурних характеристиках. Через відносну нечисленність старожитнього місцевого населення стабілізація цієї системи відбувалася на засадах масової радянської пролетарської за зовнішніми ознаками культури, позанаціональної за своєю суттю. Процес цей охопив життя принаймні двох поколінь нинішніх мешканців промислового Донбасу і є впливовим фактором його контроверсійності щодо українського проекту, сфокусованого на ідеях етноцентризму.

Попри це контроверсійність не є неподоланною. Луганщина і Донеччина та їх промислове осердя - Донбас - є органічною складовою частиною України, утворюють єдиний народногосподарський комплекс, пов’язані з нею драматичною спільною історією. На жаль, ані регіональна спільнота, ані решта України нині не усвідомлюють цього повною мірою. Культивування політично вмотивованих історичних і культурологічних схем та міфів провело таку глибоку роздільну межу по живому організму України, що нині це загрожує самому її існуванню. Причини «донбаського розламу» найчастіше аналізуються в системі координат «двох Україн»: властиво української Західної і зросійщеної Східної. Тоді як політики звично втискують політичний аналіз у прокрустове ложе «двох Україн» підоснова опорності Донбасу щодо «галицького проекту» перебуває в іншій площині - соціальній.

Не зросійщеність, не економічний прагматизм, не відірваність від коріння, не патронально-клієнтарна матриця відносин (це всього лише наслідки, а не причини), а найвища в межах України концентрація виробництва є підмурком незрозумілої мешканцям західноукраїнських міст і містечок донбасівської ментальності і донбаського колективізму. Бо за своєю природою вона значно більшою мірою, аніж територіальним чи національним, визначалася і формувалася виробничим фактором. До промислового занепаду межі ХХ-ХІХ ст. ст. життя регіональної спільноти відбувалося у трудових колективах, що обчислювалися десятками тисяч осіб (!). Левову пайку повоєнних молодих міст Донбасу становили монопрофільні міста, населення яких поголовно було задіяне на певному виробництві чи кровно пов’язувалося із ним через працюючих членів родини. З певним заводом чи шахтою часто було зв’язане життя цілих трудових династій: діди вибудовували їх у голому степу, батьки - розгортали виробництво, діти - ставали свідками занепаду й руйнування. Не до землі, а до цих «дітищ» випрацьованих рук приросла душа донбасівських трударів. Саме тому, не соромлячись, вони ридали при їх зупинці упродовж 1990 - початку 2000-х рр. Для них це була катастрофа, зіставна із випаленням села на очах у селянина.

Оспівана свого часу В. Леніним концентрація виробництва, що розцінювалася більшовицькими ідеологами як безпосередня основа нової соціально-економічної формації, на Донбасі втілилася в майже хрестоматійному вигляді. Клас, цілком позбавлений засобів виробництва, на кінець радянської епохи складав на Донбасі близько 90% населення. За обставин блискавичної варварської заміни форм власності величезні виробничі соціальні організми перетворилися на пішаків у руках нових власників супер-підприємств, а поступове об’єднання (економічно вмотивоване) останніх у різного роду холдингах та консалтингових групах лише зміцнювало тенденцію. Врешті місцеві громади, передовсім хронічно депресуючих з 1990-х рр. монопрофільних міст і містечок, потрапили в цілковиту залежність від можновладців новітньої доби, які нівелювали на місцях усі надбання демократії.

Таврований суспільствознавцями і гуманітаріями «патерналізм» регіональної спільноти є не ознакою його генетичної неповноцінності, а наслідком разючих диспропорцій соціально-економічного розвитку, масової пролетаризації його населення. Всупереч більшовицьким теоретизуванням, у перехідній економіці цей «найбільш вільний» і революційний з усіх верств клас виявився цілковито залежним від буржуа-нуворішів та їхніх політичних інтересів.

Власне, донині саме через цю обставину регіон не має регіональної політичної та культурної платформи. Те, що видається за таку, є платформою місцевого панівного класу у традиційно властивій регіону популістській обгортці. Ані до національного питання, ані до проблеми ущемлення прав російськомовного населення, ані до властивих інтересів переважної більшості його мешканців вона насправді не має жодного стосунку.

Вивчення витоків та пускових механізмів суспільного напруження навколо мовного питання в регіоні дозволяє стверджувати, що в його основі перебувають не реальні проблеми в сфері етнонаціонального життя чи ущемлення прав певних етнічних груп, а болісні проблеми соціально-економічної трансформації народногосподарського комплексу, гіпертрофовані певними політичними силами та підпорядкованими їм ЗМІ. Енергія міжнаціонального розбрату, посіяна ними, не має опертя на реальні соціально-економічні та суспільно-політичні процеси, і поволі спадатиме. Однак, влада має зробити належні висновки і надалі суттєво підсилити роботу в напрямі забезпечення інформаційної безпеки загалом, її етнонаціонального та регіонального сегментів зокрема.

Сутнісною ознакою регіональної спільноти є її налаштованість, як це не парадоксально, на збереження традиційності - але в її радянському варіанті. Причини такої поведінки спільноти укорінені у відносно недалекій - радянській історії. Донбасівську регіональну спільноту з огляду на її етнодемографічну конфігурацію можна охарактеризувати як відкриту систему, найпізніше колонізований регіон, в історичну пам’ять якого найменше за часом імплементована українська історія. Це, однак, не означає, що в ній більше місця належить історії Росії. Найвагоміший пласт історії регіону припадає на радянську минувшину, до того ж - міфізовану та ідеалізовану. Саме тому наступ на неї сприймається як наступ на регіональну самобутність. Незважаючи на гостроту конфронтації навколо питань декомунізації й дерадянізації, яка, власне, і є підосновою опорності регіональної спільноти, її не варто сприймати як неподоланну.

Подібно до сучасної Росії, регіон болісно і неадекватно сприймає переможну (передовсім ментальну) ходу європейської цивілізації. Сприймає як наступ на базові принципи своєї унікальності, протиставляючи йому махровий консерватизм. Як цілком слушно зауважував О. Рафальський, “наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. Донбас виконував справді історичну місію в Російській імперії, а потім в СРСР, будучи локомотивом двох промислових революцій. Ця історична місія і її усвідомлення сформували своєрідну в культурно-психологічному та соціальному плані етноукраїнсько-російську регіональну громаду, основу якої становили шахтарі й робітники заводів”[1386]. Відтоді минуло багато часу, а затверджений у повоєнну добу міф продовжує жити своїм власним життям, не даючи при цьому жити сучасним мешканцям регіону.

Регіональна спільнота Донбасу й досі не зрозуміла, що етап промислової величі “Всесоюзної кочегарки” - в минулому, автоматичне повернення в минуле неможливе. Схилок “зірки” Донбасу - промислового регіону, що виступив локомотивом міжвоєнної модернізації та повоєнного відновлення економіки в якості ресурсного додатку до промисловості СРСР - був невідворотний. Не вина, а біда України в тому, що він припав на добу її суверенізації та становлення. Тягар радянського неамортизованого мотлоху, що вимагав колосальних щорічних капіталовкладень як на консервацію, так і на демонтаж чи модернізацію, був просто таки непідсильним для економіки молодої країни, що впродовж 1990-х перебувала в затяжній глибокій кризі. Слід визнати, що Україна не спроможна була справитися із викликами, які постали перед нею в контексті тогочасних проблем стосовно реструктуризації господарського комплексу Донбасу. Жодна з пострадянських республік та й країн колишньої співдружності не була б спроможна справитися із ними.

Майбутнє Донбасу як жодного з регіонів України залежить від його спроможності “владнати” свої стосунки із радянською спадщиною. Ми далекі від того, аби закликати мешканців регіону відмежуватися від власної історії

- певне, це було б щонайменше непрофесійно. Ми закликаємо звернутися до неї, аби зрозуміти, що історія про трудовий подвиг Донбасу - то лише частина його реальної історії. Слід наголосити - допоки уявний Донбас не позбавиться комплексу жертви в сенсі благодійника України, і не усвідомить свій реальний статус жертви - в сенсі жертви комуністичного режиму, його майбутнє залишатиметься під загрозою. Радянська історія Донбасу засвідчує

- без послідовної гуманізації та демократизації суспільного життя соціально-економічна модернізація та урбанізація перетворюються на порожній звук. Якщо ідея економічного прогресу не підпорядковується меті соціального прогресу загалом, прогресу людини зокрема, вона втрачає сенс. На прикладі Донбасу це видно якнайкраще. У Луганській області, на території якої на зорі радянської влади статус міста офіційно мали лише Луганськ і Старобільськ, за переписом населення 1989 р. питома вага міського населення становила 86,4%. Але чи позначалося це позитивно на якості життя луганчан?

Результати більшовицької урбанізації співставні із результатами заявленого ними на зорі узурпації влади “перестрибування” через соціально-економічну формацію. Найбільш важливий урок радянської історії полягає в наступному

- ані штучно прискорити соціальне і ментальне дозрівання суспільства, ані виростити повноцінні міста без усталених сторіччями традицій міського життя неможливо. Це - профанація і політична афера. Наслідки таких експериментів, передовсім у ментальній сфері, надзвичайно тяжкі.

Кілька десятиліть поспіль культивована комуністичним проводом пролетарська матриця мислення відіграла в цьому не останню роль. Домінування в суспільному дискурсі так званого “більшовицького пролетаризму” - це і є основне джерело проблем Донбасу.

Регіональній спільноті важко буде позбавитися цієї складової радянського ментального спадку, здається, він намертво зрісся із нею. Тим часом життєво важливо донести до неї доволі просту думку - у будь-якому регіональному соціумі всі соціально-класові групи є життєво важливими для повноцінного розвитку. Лише фізично працювати не досить для того, аби соціум рухався вперед.

Втім, не менш важливо, щоб і українська влада усвідомила - інтеграція Донбасу в загальноукраїнський контекст та його відродження перебуває на шляхах гуманізації його культурного обширу. Власне, опертя на людський потенціал Донеччини і Луганщини має стати стратегією їх інтеграції до загальноукраїнського проекту та відродження. Зважаючи на історичний досвід Донбасу, слід наголосити, що ставка на потенціал ресурсної економіки в сучасному контексті приречена на поразку. Вона лише продовжуватиме агонію “Всесоюзної кочегарки”, замість того, аби наповнити регіон новим життям і новими сенсами. Донбас потребує перспективи, високої мети, інтегрованої в загальноукраїнський національний проект. Донбас життєво потребує мрії, а не лише добробуту.

Наприкінці 1930-х - впродовж 1940-х рр. етнокультурне поле Донбасу було, так би мовити, “переоране до глини”. Власне ідеться про тотальне знищення первісного етнокультурного ландшафту регіону та системи етнонаціональних відносин, що йому відповідала. Попри показний інтернаціоналістський вигляд влади сталінської епохи вона виступала потужним фактором процесів денаціоналізації, підосновою яких стала навздогінна модернізація. Власне, всією своєю практикою вона втілювала більшовицьку концепцію неминучої, більше того - історично прогресивної асиміляції. Та оскільки міста Донбасу, власне, так і не стали повноцінними центрами урбанізації, а лише - поселенням “при” шахті / заводі, то й етносоціальні та етнокультурні процеси тут непередбачувано мутували. Асиміляція відбувалася на вкрай урізаному соціальному грунті з усіма невідворотними наслідками.

Замість того, щоб транслювати заяложені штампи про русифікованість Донбасу, варто подивитися на нього, як на відкриту демографічну систему, що повноцінно не може впоратися з культурними, політичними і техногенними навантаженнями модерної доби. Саме через відкритість та нестабільність цієї системи “русскомирские” гасла тут спрацювали.

В світлі “русскомирских” ідей намагання використати властивий низовим українсько-російським зв’язкам інтегральний характер, названий свого часу І. Кононовим “українсько-російською домінуючою коаліцією”, як уявляється, набуватиме якісно нових конфігурацій. Не секрет, що і раніше цей так званий “союз” мав доволі обмежений люфт реалізації - на рівні виробничого, повсякденного та сімейно-шлюбного життя пересічних обивателів. У тому, що стосувалося суспільно-політичного, а ще більше бізнесового життя регіону - про жодний альянс не йшлося. В цих сферах етнонаціональні відносини точніше можуть характеризуватися терміном “конкуренція”, а в певні періоди суспільно-політичних криз (таких, скажімо, як 2004 р., 2013-2014 рр.) йшлося й про відверте протистояння. Однак, попри всі негаразди воно не було непримиренним.

Саме тому, незважаючи на намагання втягнути в анонсований російськими масмедіа братовбивчий конфлікт широкий загал мешканців регіону (тобто, безпосередніх носіїв взаємин “українсько-російської домінуючої коаліції”) і надати йому ознак універсальності, чимдалі виразніше події “русской весны” набували рис неприхованого втручання іноземних за походженням сил і доктрин, позбавлених насправді широкої підтримки місцевого населення.

Тим часом вигляд “русского мира” на Донбасі у віддзеркаленні російських та українських масмедіа змушує шукати відповіді на запитання: що стало причиною та спусковим механізмом загострення ситуації? яким чином у переліку претензій і вимог донбасівців до Києва поєднуються непоєднувані ідеї? Співіснування взаємовиключних гасел, міфів та візуальних образів, стиснених у просторі й часі, наводить на сумні думки чи то про “всеїдність” донбасівців, чи, принаймні, про нерозбірливість у споживанні та тиражуванні складових “советско-русскомирского” міфу, в якому сюрреалістичним химерним чином постать Й. Сталіна приросла ангельськими крилами, а ленінсько-троцькістські сценарії унезалежнення радянських республік трансформувалися в доктрину визволення одновірців від гноблення “всесвітньої імперії зла” - США. Алогічність подій 2014-2015 рр., полярність оцінок їх як масовою свідомістю, так і експертним середовищем примушує дослідників шукати причини аномального ментального розколу. Зрозуміло, що відмінний історичний досвід у різних регіонах України створив відмінні політичні культури та ідентичності. Втім виявлення цих відмінностей та ще й у таких одіозних формах неможливо пояснити лише історичними факторами (цілком природними, однак, які ніколи раніше не призводили ні до чого подібного). Йдеться фактично про інформаційне отруєння, з яким масова свідомість за відсутності чітких ідентифікаційних опор, справитися виявилася неспроможна.

Нині у суспільстві жваво обговорюється питання про трансгенераційні травми і про те, що вони нівелюються на етапі існування четвертого покоління. Історичний досвід України в його радянській складовій, є суцільно травматичним. Причому, кожне наступне покоління, акумулюючи на генетичному рівні страхітливий досвід попередників, примудрялося переживати власну катастрофу (і не одну). Не є винятком і покоління 90-х рр., яке соціологи традиційно називали втраченим. Нині “втрачене покоління” в українському Донбасі, як і Росія, активно заявляє про своє право на керівне місце у політичних структурах, намагаючись отримати реванш за втрачені надії та ілюзії.

Невисокий рівень національно-громадянського самоусвідомлення мешканців Донбасу і Криму, зважаючи на специфіку їх новітньої історії, є абсолютно логічним наслідком. Триста років безперервної зміни парадигм, політичних і державних акторів далися і ще тривалий час даватимуться взнаки через загальноукраїнську кризу, що нині ускладнюється ще й загрозливими зовнішньополітичними факторами.

Важливо розуміти, що в стані кризи перебуває не лише українська національна свідомість. У фазі кризи й активної трансформації перебувають також регіональні свідомості: донбаська - як віддзеркалення пролетарської свідомості, що деградує і маргіналізується під дією деіндустріалізації Донбасу та його невідповідності трендам постіндустріального світу; і кримська - як віддзеркалення російського неоімперского міфу, що так само внаслідок своєї архаїчності не вписується в систему координат відкритого світу, за рахунок якого місцевий економічний організм прагнув розвиватися й існувати як самодостатній. Самоізоляція на рівні ідеологічного існування регіональних спільнот, самозупинення в історичному поступі в купі з прагненням жити за законами вільного ринку і бажанням користуватися всіма його перевагами, становить засадничу суперечність внутрішнього існування регіонів. Яким способом час розставить всі крапки над «і» в цій незрозумілій його нинішнім мешканцям ситуації, стане ясно невдовзі. Однак, відбуватиметься це на основі докорінної зміни ментальності регіональних спільнот. Які ціннісні орієнтири посядуть місце дискредитованих самим життям упереджень, стереотипів, смислів? - це питання з питань.

Які б сценарії повоєнного ментального відродження регіонів не відпрацьовувалися, в основі їх мають перебувати демонтаж імперського міфу для Криму, декомунізація - для Донбасу.

Отже, стосовно Криму справою першочергової ваги є демонтаж імперського міфу, який дивним чином «перетравив» усю багату історичну минувшину півострова, звівши її до певного сурогату «сакрального» простору, здобутого російською зброєю та освяченого імперською славою. Слід визнати, що із завданням опанування культурної спадщини античності та наступних епох і включення їх до імперського культурного простору у вигляді так званої «передісторії Новоросії»»[1387] імперська історіографія справилася на «відмінно». Власне йдеться не стільки про опанування нею, скільки про приватизацію. В інтерпретації імперських історіографів захоплення земель, відомих як територія давньогрецької колонізації, в дивний варварський спосіб слугувало на користь долучення російського імперського проекту до цивілізаційних надбань модної тоді класичної Греції. Складовими імперського дискурсу виступали штучно насаджені стереотипи про одвічну непримиренність між слов’янами та кримськими татарами (землеробами/кочовиками); паразитизм Кримського ханства та його винятково негативну роль у історії українців і росіян; консолідуючу потугу та цивілізаційну вищість російської культури; споконвічність «російського Криму» тощо. Зайвим буде казати, наскільки рудиментарно та вульгарно виглядає це нині - в глобальному світі, з якісно відмінними уявленнями про гідність і доблесть.

«Повоєнний радянський ґранднаратив значною мірою спирався й у багатьох площинах наслідував попередню - централістичну концептуалізацію російської історії з її легітимацією імперських устремлінь та територіальних завоювань, у т. ч. відомої тези про «збирання» Москвою руських земель»[1388], щоправда підлаштований під концепцію партійно-радянського месіанства. В цьому виявлялася банальність подвійних стандартів радянської історіографії, яка повсякчас наголошуючи на провідній ролі народних мас, у тому, що стосувалося територій та політики, безперечну пальму першості віддавала державній машині. Недієздатність і заскорузлість російської державної машини, так само нескінченно критиковані нею, неспроможність останньої налагодити впровадження низки державних проектів (колонізація тут не була винятком) так само відходили на другий план.

«Викривлення минулого», властиво, приватизація минувшини національних республік та її підміна історією КПРС відігравали важливу роль у забезпеченні високого рівня керованості радянським суспільством, однак на етапі кризи та розвалу СРСР перетворилися на надпотужний інструмент політизації етнічності: викривлена оптика розвернулася в зворотному напрямі, деформувавши і нівелювавши той нечисленний позитивний досвід, що існував у радянському минулому.

Ускладнюючим фактором етнополітичної стабілізації в Криму виступає, як не дивно, тривалість його політичної історії при очевидній відсутності тяглості історичного процесу, зіпертого на певні етнічні групи. Аналогічним дестабілізуючим нюансом в історії Донбасу виступають значні за хронологією історичні відтинки бездержавної історії, що створюють підґрунтя для політичних спекуляцій навколо приналежності регіону. Для цього використовується розлогий діапазон аргументів: від імперської доктрини «завоювання» й місця «слави російської зброї» до «видатного» внеску росіян у справу модернізації регіонів.

Зважаючи на це, варто наголосити - на часі повноцінне осмислення регіональної історії. Це завдання впродовж ближчих років правитиме за пріоритетний напрям українських гуманітаріїв. Втім уже нині варто потурбуватися про якість його виконання. Не доводиться вважати за припустиму тактику удавнення українців в історії Криму і Донбасу, що є виявом «дитячої хвороби» народу, ще й досі не вільного від імперського виховання. Минуле - не козирна карта доведення своїх прав на територію, і не виправдальний вирок міжнародних арбітражних організацій, а основа усвідомлення неповторності історичного шляху кожної нації і привід для «роботи над помилками».

Отже, варто не підлаштовувати її під скороминучі політичні виклики, а працювати на перспективу, зміцнюючи підґрунтя державо- і націєтворення. Врешті настав час переосмислити не лише найбільш дражливі сюжети історії Криму й Донбасу, а й запропонувати суспільству нове бачення історії України й української нації. Про нагальність концентрації зусиль всіх наявних гуманітарних інституцій НАН України навколо завдання створення фундаментальної історії кримськотатарського народу, історичних регіонів України, врешті - фундаментальної історії України йдеться понад десятиріччя. За останні роки в умовах критичного напруження сил наукові установи зробили майже неможливе - закрили найбільш кричущі лакуни історичного, політологічного та етнологічного знання, що зміцнило підвалини протистояння російській ідеологічній інвазії. Втім, про вирішення стратегічних суспільно-значущих проблем не йдеться. Для цього потрібні значні кошти, створення відповідного психологічного клімату, політична воля державного керівництва. Тим часом від того, на якому рівні будуть відпрацьовані завдання реінтеграції окупованих територій, розроблена дорожня карта національного примирення і стратегія зміцнення міжнародних позицій України, без перебільшення залежить майбутнє країни і нації.

На жаль, Україна не має часу на зволікання, імітацію перебудови, безвідповідальні і нерезультативні експерименти, десятиріччя очікування на периферії світової політики, подальшого коливання між Заходом і Сходом, невизначеність і національний інфантилізм. Чимдалі постановка питання загострюється: або Україна модернізується, або переходить в розряд країн третього світу і втрачає останні ознаки міжнародної суб ’єктності.

Принципова позиція української історіографії та політики полягає в непорушності та суверенності державних кордонів України, окреслених міжнародними актами. Втім, зважаючи на те, що гібридна ідеологічна війна та гібридизація інформаційного простору в озорій перспективі виглядатимуть як норма повсякденного існування української державності та українсько-російських відносин, варто унормувати та зміцнити концептуальні підвалини історії України, як спадкоємиці всіх народів, державних і протодержавних утворень, що існували на її історичних теренах.

Це вимагатиме не лише започаткування низки знакових дискусій, зокрема навколо проблем цивілізаційної наступності, походження слов’янських народів, давньоруської державності, націєтворення, соборності, комуністичного експерименту, етнонаціональної історії України, а й втілення їхніх наслідків у нових курсах історії України і в назрілому наскрізному курсі історії України, підпорядкованому не політичній кон’юнктурі, а потребам повноцінної презентації та реалізації України в світі майбутнього.

Суспільство і влада поки що не дійшли консенсусу в питаннях реконцептуалізації української ідеї. Ця доволі суперечлива та невизначена сентенція впродовж останніх десятиріч маневрувала у широкому діапазоні від банального впровадження ідеї будівництва суспільства споживання до ідеї месіанської ролі народу-схимника та наріжного каменя майбутньої духовної цивілізації «що прийде на зміну матеріалістичній цивілізації, і яка об’єднає Захід та Схід, Південь та Північ в одне органічне ціле, утверджуючи Божу правду, добро і любов»[1389]. Роки поспіль дискутована медіа-простором і зведена до ідеї про банальну ситість, вона повернулася на висхідну і постала з тією ж самою актуальністю, що й за часів Богдана Хмельницького. Власне, в епіцентрі української національної ідеї знову перебуває ідея свободи, незалежності та права на життя як такі, в усій очевидності фатальних загроз попри оманливу безпечність модерного світу.

Наступним за порядком є завдання набуття Україною права суб ’єктності у світовій політиці, оскільки нині - попри заспокійливу риторику «гарантів» українського суверенітету та Росії, Україна насправді позбавлена цього права і виступає безправним статистом процесів, від яких безпосередньо залежить її сьогодення і майбуття. Це є гірка правда. Правда, яка є водночас найбільш дієвою спонукою, скерованою в майбутнє.

Чимдалі більш очевидним стає, що українська історична наука, решта гуманітарних дисциплін, культура України загалом, нині стикаються з викликами, що не вичерпуватимуться традиційними напрямами діяльності. Йдеться про ідеологічне протистояння державних доктрин України та Росії, які попри тривале спільне існування в межах імперських державних організмів, саме тепер визначаються із своїм шляхом у майбутнє - і визначаються у борні збройного протистояння. За інших обставин проблема українсько-російського конфлікту, зрозуміло, не мала б тієї гостроти і трагізму, яких вона набуває тепер. «Холодна війна» ідеологій, на жаль, перейшла в свою гарячу фазу, разом із цим суспільство змушене переосмислювати концепти, що впродовж двох останніх десятиліть посідали чільне місце в загальнонаціональній суспільно-політичній дискусії. Чи не центральне місце в ній займають проблеми автентичності української культури, її модернізаційного потенціалу, відповідності сучасному етапу українського націєтворення, внутрішньої дихотомії модерного українського культурного проекту.

На жаль, нині науковці змушені зосереджуватися не стільки на теоретичних аспектах, скільки на практичній стороні проблеми реінтеграції Донбасу та Криму в український контекст, у ширшому сенсі - питаннях створення реальних міцних підвалин соборності українських земель, поступальності процесів націє- й державотворення.

Ситуація «гібридного протистояння» лише ускладнюватиметься. Україна має навчитися повноцінно жити і відтворюватися в умовах щоденного військового конфлікту, самотужки справлятися з проблемами, які пов’язані з ним, і водночас працювати на майбутнє - на той час, коли території Донбасу, над якими тимчасово втрачений український суверенітет, та Крим повернуться. Основою такої діяльності, як цілком умотивовано доводить В. Горбулін, мають стати стратегічний аналіз, ґрунтований на асиметричності та проактивності652. Вже сьогодні має бути започаткована широка суспільна дискусія навколо того, якими стануть Донбас і Крим після відновлення над ними повнотою українського суверенітету. Ця дискусія має бути протиставлена розмовам під трендом: «відділити і забути». При цьому варто вести розмову не про повернення до «старих добрих часів», а про принципово нові Крим, Донбас і Україну.

З іншого боку, не варто забувати, що осмисленій стратегії зваженої зовнішньополітичної діяльності має відповідати виважена стратегія внутрішнього розвитку та інтеграції в усіх її аспектах: соціальному, економічному, суспільно-політичному та етнокультурному.

Важливою її складовою, особливо на етапах затухання безпосереднього протистояння по демаркаційній лінії конфлікту, лишатиметься інформаційна війна, передусім - пам’яттєві війни по лініях протиставлення національно-визвольного, імперського, радянського та неоімперського дискурсів.

Якщо організовані на ґрунті ідеологічних суперечностей контратаки в науковому середовищі - річ неприйнятна, то в суспільно-політичному дискурсі, особливо в умовах гібридної війни - це абсолютно необхідний засіб відвоювання базових засад суверенітету як на власній території, так і на території підконтрольній ворогу. Розуміючи це, протилежна сторона докладає безліч зусиль для сепарації та стерилізації інформаційного простору, унеможливлення доступу до альтернативної інформації, імплантації неоімперських міфів, розробки місцевих симулякрів вітчизняної історії (передусім це стосується ЛНР/ДНР)[1390] [1391].

Протиставити цій лінії можна лише послідовну просвітницьтку роботу, в рази, порівняно із мирними часами, посилену і запроваджену в повсякденну практику вітчизняних засобів масової інформації.

Не слід ігнорувати той факт, що нескінченний внутрішній конфлікт, як метод впливу на політичну ситуацію, виступатиме основою майбутньої тактики зовнішньополітичного тиску на Україну. В цьому сегменті гібридної війни активно використовуватимуться як біженці з їхніми індивідуальними і колективними катастрофами і травмами, так і регіональні громади-реципієнти, з їхніми упередженнями та стереотипами. Варто усвідомити, що анклави ДНР/ЛНР ще тривалий час виступатимуть осередками потужної соціально-економічної й суспільно-політичної дестабілізації України, на які покладена місія відволікання матеріальних, демографічних та інших ресурсів, а за можливості - й деморалізації українського суспільства.

В переважній більшості вимушені переселенці - міські мешканці з середнім і високим освітнім цензом та відповідними фаховими навичками. Раціональне використання їх професійних умінь та соціального потенціалу є пріоритетним завданням держави. Волонтерські організації допомагають упоратися з негараздами на індивідуальному рівні, однак не спроможні забезпечити комплексного підходу до вирішення проблеми тимчасово переміщених осіб. Досвід вирішення проблем репатріантів у Криму, на жаль, не залишає ілюзій стосовно оперативності та мобільності державної машини, її спроможності адекватно, швидко і в достатньому обсязі спрацьовувати в умовах стрімких перепадів демографічної ситуації. Варто мати на увазі й неспівставність чисельності репатріантів і тимчасово переміщених осіб. Отже, проблема стабілізації ситуації з біженцями можлива лише внаслідок об’єднання зусиль влади та суспільства на засадах взаємного контролю та підтримки. Власне це і є той екзамен, який має скласти Україна на шляху формування громадянського суспільства і трансформації держави-гібрида в повноцінну державу.

Вивчення сучасного стану суспільно-політичної ситуації в Криму дозволяє зробити висновок про імовірність кількох можливих сценаріїв політико-правового унормування ситуації: 1) доопрацювання конституції АР Крим; 2) надання решті етнічних меншин права утворити органи національного самоврядування; 3) ускладнення конфігурації вищих органів влади і управління республіки, яке враховуватиме особливості її історичного шляху. Не варто сподіватися на швидкий ефект від цих непростих кроків внаслідок асиметричності процесів етнічної мобілізації в громадах регіону. Втім, і далі робити вигляд, що фактично існуючої національно-персональної автономії кримськотатарського народу немає, означає залишати постійне джерело етнополітичної нестабільності в регіоні.

В будь-якому випадку такі відповідальні рішення можливі лише в умовах реального суверенітету України на основі консенсусного рішення громадянського суспільства.

Впродовж десятиріч у фокусі суспільно-політичної дискусії на загальноукраїнському рівні перебували проблеми формування у жителів регіонів української національної ідентичності, зокрема, та української політичної нації загалом. Так само звичними стали спекуляції і надмірні розумування навколо інтегруючої ролі мови, що виявляються в широкому діапазоні: від закликів позбавити усіх російськомовних права навчатися і працювати в Україні до банальної констатації того факту, що «попри потужні консолідаційні властивості мови як такої, на Сході України мовний фактор сьогодні більш роз’єднуючий, ніж об’єднуючий»[1392]. На жаль, вони не сприяють зміцненню повсякденних інтегративних практик. Тим часом зрозуміло, що в сучасних умовах ідеться передусім не про мову як таку, а про інформаційні потоки, носієм яких вона є. В цьому сенсі інтегруючі властивості мови обумовлюються не лексикою, а ідеями та їх носіями. Отже маніпуляція масовою свідомістю за допомогою мовних аберацій як ніколи загрожує національній безпеці.

Формування української політичної нації - складний і суперечливий процес, розтягнений в часі внаслідок низки історичних факторів, вузлове місце серед яких, на наш погляд, посідає радянський комуністичний експеримент, що вплинув на базові основи українського націєтворення. Втім, цей процес є історично обумовленим, об’єктивним, і як засвідчили події 2014-2015 рр. незворотним, хоча й таким, що відчутно гальмує. Нині питання полягає не в тому, бути чи ні українській політичній нації, а в тому, якою вона буде і на яких засадах інтегруватиметься.

Безпосередньою загрозою встановленню миру всередині українського суспільства є не те, що основні політичні актори продовжують спекулювати популістськими гаслами і використовувати тактику дозованого загострення (більше того - нацьковування) симетрично протилежних ідентичностей заради короткочасних політичних бонусів. Не менша загроза полягає в тому, що суспільство продовжує «вестися» на цю тактику, розмінюючи свої імовірні стратегічні перемоги на сьогоденне задоволення особистих амбіцій і негідних інстинктів.

«Однією з проблем в етнополітичні сфері автономії є відсутність чіткої стратегічної концепції етнополітичного розвитку Криму на перспективу, яка б ураховувала динаміку розвитку етнополітичних процесів у регіоні, системно, а не ситуативно сприяла збалансуванню інтересів етнічних груп, які проживають на півострові, розвивала політику міжкультурного діалогу та міжетнічної взаємодії», - зазначала свого часу Ю. Тищенко[1393]. Нажаль, слід констатувати, що в державі не просто впродовж чверті століття була відсутньою стратегія етнонаціонального поступу, а й запит суспільства і влади на неї. Низка проектів, робочих планів, стратегій, пропозицій науковців не бралися до уваги, осідаючи мертвим вантажем у архівах міністерств та відомств. Трагедією і України, і суспільства в усіх його регіональних та етнічних сегментах, було те, що жодні продумані, зважені, державницькі стратегії просто ніхто не збирався втілювати в життя.

Продовження цієї практики в обставинах гібридної війни може коштувати Україні існування.

Втім, опрацьовуючи дорожню карту замирення і стратегію майбутнього, не можна підміняти стратегію національного примирення тактикою замирення так званих буремних регіонів. Компроміси на етапі подолання відкритого військового протистояння не мають закладати основу конфліктів майбутнього. Основою стабільної соборності України в майбутньому може стати лише консенсусна футурологічна програма, що передбачає: 1) перехід від імітації державотворення до створення модерного державного організму, заснованого на реальній демократії і пріоритеті прав людини; 2) завершення етапу варварського первісного накопичення капіталу, демонтаж олігархічної системи, вибудовування консенсусної економічної програми, що враховуватиме інтереси розбудови централізованої держави, здатної протистояти зовнішнім воєнним загрозам, і суспільства, що має стати соціальною основою існування «держави-воїна», і спроможного забезпечувати її матеріально; 3) завершення суспільних дискусій навколо проблем націєтворення, створення консенсусної програми етнонаціонального розвитку України, перехід від мови національних ідентичностей на мову громадянських цінностей, перетворення українізації на довготривалу, зважену, виведену за межі політичних спекуляцій програму національного розвитку України.

Події на Сході України унаочнили проблему невідповідності темпів «дорослішання» українського суспільства загалом, його регіональних сегментів зокрема викликам часу. Майже чверть сторіччя суспільство і влада балансують у системі координат патронально-клієнтарних відносин. Причини живучості пострадянських хворобливих відносин між ними об’єктивні: радянський суспільно-політичний та ментальний спадок не осмислений і не демонтований; суспільно-політичні структури та мережа органів влади інституційно майже не зазнали змін; владна вертикаль все ще надцентралізована; хронічна соціально-економічна криза сприяє перетворенню регіонів на своєрідні вотчини місцевих «князьків», які міцно тримають у своїх руках повністю залежне від них населення. Стримування дійсного унезалежнення суспільства та його інститутів від влади, попри голосні заяви на міжнародному рівні, перетворилося на лейтмотив внутрішньої політики. Влада звично керує суспільством, прикриваючись європейською риторикою. Такий стан речей влаштовує й частину української громади.

Тим часом події «русской весны» засвідчили, що держава із подібною конфігурацією взаємовідносин не спроможна ані протистояти зовнішній агресії, ані ефективно вирішувати внутрішні проблеми. Стійкість такої конструкції мінімальна.

Враховуючи стратегічні виклики, що постають перед Україною в контексті нової для неї геополітичної ситуації, слід наголосити: прискорена і повноцінна розбудова громадянського суспільства є запорукою не лише ефективного протистояння російській ідеологічній та військовій експансії, а й руху в майбутнє. Влада, яка продовжуватиме (виходячи з корпоративних інтересів) гальмувати розвиток громадянського суспільства, прирікатиме себе і власний народ на десятиріччя міжчасся і втрату суверенітету.