Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Історична доля Криму: підсумки

Населення всіх імперій (Римської, Візантійської, Османської та Російської), яким історично належав Крим, було строкатим. В нетривалі часи мирного існування тут уживалися різні етнічні та етноконфесійні громади. Віками відпрацьовувалися моделі мирного співіснування, розподілу праці. Вони були універсальними впродовж майже трьох тисячоліть: степовий Крим з його посушливим різким кліматом давав прихисток кочовикам та їхнім багатотисячним стадам; прибережну смугу колонізували вихідці з Греції, Італії, Передньої Азії. Вони будували міста, займалися ремеслами, торгівлею, виробництвом вина. Етнічні групи в Кримському ханаті мали доволі сприятливі умови для існування: християнські й караїмські святині сусідували із столицею ханства та ханським палацом, райя були заможними господарями й надійними платниками податків.

Суперечності, що виникали в багатонаціональному і багатоконфесійному суспільстві, були використані згодом, коли Крим потрапив до сфери інтересів зміцнілої Російської імперії. При російському дворі Крим вважали «ключем Російських і Турецьких володінь». Скориставшись внутрішніми негараздами у ханаті та ослабленням Османської імперії, Росія шляхом низки дипломатичних спецоперацій та воєн спочатку посадила на ханський престол свого ставленика, згодом знекровила ханство в економічному та демографічному сенсі, і врешті в 1783 р. анексувала півострів. Володарювання російських імператорів у Криму тривало до 1917 р. За цей час його татарське населення зменшилося в кілька разів. На звільнені землі спрямовувалися російські й українські переселенці (передусім - селяни), а також іноземні колоністи, для яких російський уряд створював надзвичайно сприятливі умови. На 1917 р. найбільшим у відносному значенні (понад 41% всього населення) етносом Криму стали росіяни, однак, така ситуація спостерігалася лише в містах. У степовому Криму співвідношення етнічних груп було більш врівноваженим: тут господарювали майже рівновеликі громади росіян, українців, кримських татар і німців.

До епохи революційних потрясінь народи Криму підійшли з різним політичним багажем. Суттєво відрізнялися рівень їхнього культурного розвитку і гострота соціальних суперечностей. Традиційно ситуацію ускладнював геополітичний чинник. Це стало підосновою жорстокого протистояння політичних сил на півострові. Впродовж років революційних потрясінь в Криму змінилося вісім урядів, які запроваджували діаметрально протилежні політичні та соціально-економічні моделі суспільного існування. Переможницею із запеклих політичних і воєнних баталій вийшла радянська Росія, що включила Крим як автономну республіку до складу Російської Федерації. Але тоді вона змушена була зважати на події попередніх років, зокрема, союз, що склався між діячами українського та кримськотатарського національно-визвольних рухів у справі перетворення постімперських просторів на демократичну федерацію вільних народів. Позбавлені власної державності за Катерини ІІ обидва народи перебували на підйомі націєтворення. Викорінення цих процесів стало основним політичним завданням більшовиків і в Україні, і в Криму.

Декларуючи гасло рівності народів та політику коренізації, радянський уряд водночас здійснював активну колонізаційну політику, за рахунок якої планував вирішити свої внутрішні й зовнішньополітичні завдання. Низка земель Криму була визначена у якості колонізаційного фонду, де тогочасні кремлівські керманичі планували створити єврейську республіку. Проект наразився на запеклий опір татарської громади, що критично загострило не лише міжнаціональні відносини, а й конфлікт між Кремлем та республіканським субцентром влади. Наслідки його були плачевними для кримськотатарського народу: в 1928 - 1931 рр. провід кримськотатарського руху був знищений; кримськотатарську мову спочатку перевели на латинську абетку, а потім на кирилицю. На повірку політика коренізації в радянському її варіанті спричинила деградацію культурного життя не лише кримськотатарського народу, а й етнічних меншин.

Часом надлюдських випробувань для Криму стала Друга світова війна. Німці практично знищили єврейську та кримчацьку громади півострова. Втрати воєнного лихоліття були в рази підсилені діями радянського керівництва, що оголосило низку народів півострову колабораціоністами, і, тільки-но визволивши його, провело масштабну етнічну зачистку. Понад 60 тис. німців та італійців депортували в перші дні війни, більш як 230 тис. татар, болгар, вірменів і греків примусово виселили у 1944 р. За роки війни населення Криму зменшилося вдвічі і на травень 1944 р. становило 780 тис., а після депортації кримських татар - близько півмільйона. Повоєнного населення півострова вистачило б лише на заселення сучасних Сімферополя та Феодосії. Крим практично знелюднів і лежав у руїнах. Увесь тягар по його відновленню уряд СРСР поклав на простих трудівників, яких «примусово-добровільно» переселяли на півострів в обійстя депортованих. Це був драматичний період виживання на землях, де все нагадувало і про найстрашнішу війну, і про національну трагедію репресованих народів. Можна лише здогадуватися про емоції, що вирували тоді в душах підневільних радянських громадян. Натомість пропаганда штучно створювала і насаджувала міф про народи-зрадники. Найбільшою мірою він культивувався стосовно кримських татар. Перспективні отруйні наслідки вживлення цього міфу в свідомість радянських громадян даються взнаки дотепер.

Працею й жертвами українських і російських переселенців Крим був відбудований і перетворений на перлину садівничої, виноробної, ефірно-олійної та курортної промисловості загальносоюзного значення. Не буде перебільшенням твердження, що на зміцнення іміджу Криму як всесоюзної здравниці працювали не лише всі мешканці півострова, а й значна частина материкової України: саме через неї пролягали й нею експлуатувалися транспорті, електричні, інформаційні мережі. Для безперебійного постачання Криму питною водою був втілений у життя епохальний проект спрямування дніпровської води в посушливий кримський степ. У вищих та спеціальних навчальних закладах України здобула освіту переважна більшість працівників кримських оздоровниць, навчальних закладів, наукових і науково-дослідних установ, архівів і музеїв, заповідників і Ялтинської кіностудії. Нині мало хто згадає, що наприкінці 1953 р. на весь Крим було лише 3 хлібних, 18 - м’ясопродуктових, 8 - молочних, 28 - книжкових магазинів, 2 магазини з продажу тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів. Овочі та картоплю можна було купити лише на ринку. Більшість так званих курортів гостро потерпала від нестачі питної води. Зруйнований на 40% під час війни житловий фонд практично не відновлювався.

Передача Криму УРСР розпочала новий етап етнонаціональної історії півострова. Широкомасштабна переселенська програма, інфраструктурна розбудова, що її супроводжувала, стали підосновою стрімкого розвитку півострова. На 1959 р. людність автономії становила 1 201,5 тис. проти 1 126, 2 тис. у 1939 р., а в 1989 р. склала 2 430,5 тис. Переважну більшість тогочасного кримського населення становили росіяни й українці, оскільки ані після засудження культу особи, ані проголошення перебудови уряд СРСР не дозволив нащадкам депортованих повернутися на батьківщину.

Ситуація докорінним чином змінилася в останні роки існування СРСР. Погром у Ферганський долині влітку 1989 р. змусив десятки тисяч кримських татар явочним порядком переселитися на землі предків. За переписом 2011 р. їх тут було вже 243 тис. Поступово, хоча не в таких масштабах, на півострів поверталися також нащадки решти репресованих народів. Зайвим буде казати, що докорінна зміна етнополітичної ситуації в Криму в контексті складного й болісного перехідного періоду, що супроводжував розбудову незалежної України, перетворилася на фактор перманентної політичної нестабільності. Низка політичних сил не лише в Україні, а й за її кордонами існувала за рахунок міцно вживлених у масову свідомість ідеологічних кліше та соціально-економічних негараздів, не лише не сприяючи гармонізації взаємин сусідніх народів, а й культивуючи розбрат поміж ними. Події останнього часу унаочнили згубність їхньої діяльності. Із подивом на загал толерантне українське суспільство побачило, як оживають і набирають вбивчої сили ідеї про зверхність одного народу над іншим, про належність території, що була невід’ємною частиною України впродовж останніх майже 60-ти років, іншій державі. Здавалося б - за цей час відбулося безліч перемог і здобутків, які є предметом нашої спільної гордості, плодом нашої спільної долі. Однак, розповсюджені інші настрої.

Отже, самих лише гасел про братерську єдність та інтернаціоналізм, як показав історичний досвід, замало. На жаль, надто мало пересічні мешканці Криму та України знають про нашу спільну і нарізну історію, про історію і культуру своїх сусідів. Історія Криму та народів, що складають його сьогоденне етнічне обличчя, невичерпна. У ній багато ще недослідженого, багато й такого, що вже ніколи не буде дослідженим внаслідок цілеспрямованого нищення джерел. Однак, і того, що достеменно відомо нині, достатньо, аби стверджувати: жодна з концепцій, що доводять історичне право якоїсь держави чи якогось народу на володіння Кримом, не витримує наукової критики. Аргументи, що наводить нинішнє керівництво Кремля, є не лише ненауковими, вони перебувають поза цивілізованою політичною дискусією. Вони є нічим іншим, як атавізмом імперіалістичного мислення. Керуючись такою логікою, переважна більшість колишніх імперій могла б висунути територіальні претензії до своїх колоній: офіційний Токіо - до Китаю та Кореї; Мадрид - до переважної більшості країн Америки, Азії та Океанії; Париж - до більшості країн Африки та Канади; Лондон - до Індії, Гонконгу, Австралії, і, врешті, до США (!). Саме таке геополітичне мислення спричинило дві найстрашніші і найкривавіші в історії людства війни. Здавалося, світове співтовариство перехворіло на імперський синдром. Засади післявоєнного устрою, до закріплення яких свого часу доклали так багато зусиль СРСР та найбільш постраждала в роки Другої світової війни радянська Україна, виходили з принципів визнання права націй на самовизначення й недоторканості післявоєнних кордонів. Нині Росія, що є правонаступницею СРСР, із легкістю порушує всі міжнародні угоди ратифіковані ним, реанімуючи імперське мислення і насаджаючи в якості вирішального важеля політичного життя право сили. В якості «історичного» аргументу висувається теза: «Росія завоювала Крим понад двісті років тому, отже, Крим належить Росії».

Так, Україна не завойовувала Крим. Але в цьому, на наш погляд, є не слабкість, а сила її позиції. Україна не брала Крим силою. Найбільш постраждала в роки війни республіка отримала Крим не як щедрий подарунок, а як непідсильну ношу. Крим був відбудований за рахунок відрахування коштів з республіканського бюджету, за рахунок виснажливої героїчної праці її трударів. Україна не завойовувала Крим, не здійснювала там ані білого, ані червоного терору, не депортувала за своєю забаганкою цілі народи, не запроваджувала каральних акцій і політичних репресій. Навпаки, вона ділилася із ним останнім шматком хліба, як би це не було складно. Визнаючи права незаконно репресованих народів, вона не перешкоджала їхньому поверненню на батьківщину, допомогла в їхньому облаштуванні, забезпечила роботою, зробила своїми громадянами, поважала їхні громадянські права. Слід наголосити, що таку кількість репатріантів за роки незалежності не прийняла жодна з колишніх радянських республік.

У складі України Крим був суб’єктом політичного життя і мав широку автономію. Особливий статус відповідно до Конституції мав Севастополь.

Анексувавши Крим, Росія знехтувала не лише всіма міжнародними угодами, що є основою сьогоденного світового політичного устрою. Вона знехтувала базовим принципом недоторканності приватної власності. Шість десятків років дотаційний регіон субсидувався з державного бюджету України: на розбудову та функціонування інфраструктури півострову, соціальні проекти (зокрема й соціалізацію біженців з колишніх радянських республік) відраховувалися величезні кошти, будувалися підприємства, почалася розробка чорноморського шельфу. Анексувавши Крим, Росія позбавила власності не лише державу Україна, а й низку українських підприємств і величезну масу пересічних громадян. Власне, йдеться про тотальне порушення базових прав людини.

Проголосивши принцип сили провідним важелем своєї зовнішньої політики, анексувавши півострів на підставі неправомірного референдуму, проведеного із порушенням всіх цивілізованих норм, Росія чимдалі закріплює право сили в якості базового принципу внутрішньої політики в Криму. Події останнього часу, конфронтація між самопроголошеними властями півострова та корінним народом Криму - татарами, є лише провісниками подальшої політичної реакції. Без справжньої підтримки народу, шляхом масового порушення фундаментальних прав людини та цілих етносів анексія Криму перетвориться на скороминучий епізод болісної, але повчальної історії.