Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Економічна ситуація

З плином часу ейфорія кримчан від повернення в «рідну гавань» почала спадати. Підосновою витверезіння стала чимдалі менш сприятлива економічна ситуація і безліч проблем, які спричинило відділення Криму від загальноукраїнського народногосподарського комплексу. Не менше дискомфорту спричиняли колосальні відмінності в основах та принципах господарювання та підприємницької діяльності в країні, частиною якою зголосилися стати кримчани. На жаль, переважна їхня більшість була абсолютно несвідома наслідків своїх дій, беручи участь у так званому референдумі. Не більше свідомості спостерігалося й у середовищі росіян, які святкували «повернення Криму» як національне свято. Вже на першому році володіння омріяним кримським раєм гостро постала проблема ціни питання і здатності економіки Росії «перетравити кримську авантюру»[1355].

Серед найвагоміших проблем, що загострилися після включення Криму до складу Росії і вимагали невідкладного вирішення, слід назвати забезпечення регулярного і повноцінного транспортного сполучення, постачання продуктів харчування, водо- та енергопостачання. Відділивши півострів від материкової України, Росія відрізала його від звичних і, здавалося, одвічно йому притаманних принад цивілізації, про реальну вартість яких кримчани навіть не задумувалися десятиріччями. Від літа 2014 р. звичними стали багатоденні черги на Керченській переправі, занепад «націоналізованої» частини залізниці, зневоднення степового Криму, регулярні відключення електрики. Зимовий період засвідчив, що й обігріти Крим велика енергетична держава не спроможна. Вагомим ударом по економіці півострова стало застосування санкцій з боку Заходу проти юридичних та фізичних осіб. Фактично була зруйнована розгалужена банківська система. Крим відчув проблеми з мобільним зв’язком. Були запроваджені візові обмеження для кримських мешканців. І, нарешті, масованого удару зазнала провідна галузь кримської економіки - туристична. Кількість відпочивальників на провідних курортах Криму впала в рази.

Масові джерела засвідчують, що сили, які прийшли до влади на хвилі «кримської весни», скористалися ситуацією у власних інтересах. Під виглядом «націоналізації» команда С. Аксьонова взяла курс на переділ власності на півострові. Чимдалі активніше в перерозподілі захопленого українського майна брали участь і московські призначенці, які стрімко відтіснили «батьків кримської весни» з провідних позицій. Відмінності в правових системах України і Росії, слід відзначити, грали на руку вакханалії новітнього пограбування. Власне, в черговій своїй версії втілилася грабіжницька практика імперського чиновництва, описана свого часу Є. Марковим. Правозахисник Ж. Запрута так коментував ситуацію: «Крим живе своїм незрозумілим юридичним життям, яке може витворити все, що завгодно»[1356]. Зважаючи на правовий хаос перехідного періоду, російська партія «Яблоко» подала позов до Верховного суду РФ з проханням визнати неконституційним кримський закон про націоналізацію майна. Однак позов був відхилений, оскільки закон «ніяк не зачіпає інтересів» «Яблука»[1357].

Тим часом команда С. Аксьонова проводила націоналізацію у ручному режимі. За підрахунками В. Головка, до проскрипційного переліку увійшли 480 об’єктів (з них 250 перебували у приватній власності)[1358]. В першу чергу націоналізації потрапило майно української держави - оборонні підприємства, порти, енергокомпанії тощо. Фактично пограбували 87 активів групи «Приват». Вагомих майнових втрат зазнав український олігарх С. Тарута, який виступив на проукраїнських позиціях, очоливши Донецьку ОДА у найскладніший період так званої «східної весни». Націоналізовано було також підконтрольні Р. Ахметову «ДТЕК Крим» та кримську філію «Укртелекому», суднобудівний завод «Залив» К. Жеваго та ін. За декілька годин до закінчення терміну, відведеного на націоналізацію, до переліку був включений «Севастопольський морський завод», підконтрольний комерційним структурам П. Порошенка. На відверте рейдерство перетворилася націоналізація ринків «Кримспоживспілки». Під переділ власності потрапили й об’єкти, пов’язані з російським капіталом, зокрема, кримська інфраструктура «Київстар» та «Ялтинська кіностудія». На фактичний хабар перетворилася націоналізація з подальшою передачею структурам Управління справами Президента РФ всесвітньо відомої виноробної української державної компанії «Масандра». До Управління перейшли також державні дачі, санаторії, дитячі табори й заповідники[1359]. Поза гучним і доволі емоційно обговорюваним у соціальних мережах перерозподілом власності залишилася лише майно родини В. Януковича та впливових регіоналів. Формально 1 березня 2015 р. націоналізацію було завершено. Втім, за словами кримських функціонерів, компанії з українською юрисдикцією не застраховані від того, аби бути визнані безгосподарними («бесхозными») і, відповідно, націоналізованими.

Зайвим буде казати, що націоналізація колосального за вартістю рухомого та нерухомого майна, а також активів жодним чином не позначилася на пересічних мешканцях. Впродовж першого року окупації відчутні покращення відзначали близько 40% дорослих кримчан - передусім бюджетників та пенсіонерів. Від 2015 р. відбулися суттєві зміни: ціни на споживчі ціни виросли до рівня московських, у практику увійшли тотальні скорочення, робочі навантаження зросли в рази, фактично зруйнованою виявилася медична система півострова, на 8-тисячну рубльову пенсію стало неможливо прожити. Не справдилися й сподівання кримчан на масштабні інвестиції з боку російської держави. У зв’язку з різким зменшенням доходів до державного бюджету РФ через міжнародні санкції і падіння цін на нафту російський уряд був змушений у 3,7 рази скоротити обіцяне фінансування Криму. В 2016 р. погіршення ситуації тривало далі.

Провал «проекту Новоросія» в рази підвищив вартість кримської авантюри. Забезпечення елементарних потреб виробничого та побутового життя Криму вимагало колосальних зусиль. На користь Криму впродовж 2014 р. було згорнуто чи скорочено фінансування низки федеральних програм: 31,5 млрд руб. (близько 870 млн долл.) на розвиток портів Азово-Чорноморського басейну було переадресовано з проекту Мурманського транспортного вузла; в березні 2014 р. до Криму було перекинуто кошти пенсійного фонду в розмірі 243 млрд руб. (близько 7 млрд долл.); близько 71 млрд руб. інвестицій планували відшукати на вирішення проблеми енергозалежності Криму від України (зауважимо, за початковим планом передбачалося будівництво ТЕС сумарною потужністю до 800 МВт і двох високовольтних ліній електропередач від Анапи до Феодосії). Не менш провальними виявилися і озвучені в 2014 р. проекти вирішення проблеми водопостачання: швидкої подачі води з Дону та Кубані (через шляхопровід, який перебував на стадії проектування), за рахунок бутильованої води чи опріснення морської (що вимагатиме додаткових енергетичних потужностей).

Реальна вартість щорічного утримання Криму з його величезною армією пенсіонерів тим часом вимальовувалася все виразніше: за словами міністра фінансів Республіки Крим В. Левандовського «на місяць витратна частина складає близько 8 млрд руб. Сам Крим близько 2 млрд руб. збирає податків, близько 6 млрд руб. ... отримуємо фінансової допомоги»621 [1360].

На тогочасні зауваження Б. Нємцова про те, що вартість Криму для Росії вдвічі перевищить вартість Чечні (3 млрд долл.), мало хто зважав. Втім витверезіння не забарилося. Економіка Росії, за спостереженнями аналітиків виявляла виразні ознаки «замерзання», різко девальвував рубль, на цьому тлі далі скорочувалися чи згорталися амбітні регіональні програми. Станом на 2016 р. загальноросійська ейфорія від приєднання Криму змінилася погано маскованим роздратуванням росіян та кримчан. Перші відверто висловлюють небажання утримувати кримський баласт. Другі звинувачують Росію у підступі.

15 липня 2015 р. було розформовано Міністерство у справах Криму під приводом, що завдання по інтеграції півострова до складу Російської Федерації виконані. Його функції були передані Міністерству з економічного розвитку РФ (натомість у структурі російського уряду продовжують роботу міністерства у справах Північного Кавказу та Далекого Сходу). Власне Міністерство у справах Криму існувало формально, не будучи навіть розпорядником бюджетних коштів, призначених для півострова. Кошти «на Крим» були розпорошені по інших російських міністерствах та відомствах. Амбітна федеральна цільова програма «Соціально-економічний розвиток республіки Крим і м. Севастополя до 2020 р.», що проголошувала завдання масштабної модернізації півострова «після української руїни», фактично була провалена. За програмою загальна сума фінансування мала скласти понад 700 млрд руб. У червні 2015 р. асигнування на капітальне будівництво було скорочено з 115,3 млрд руб. до 90,4 млрд. 18 грудня на «круглому столі» у Москві С. Аксьонов заявив, що з передбачених федеральним бюджетом на 2015 р. у рамках Федеральної цільової програми коштів «не було перераховано жодної копійки»[1361].

Наскільки реальними були обіцянки пришвидшеної модернізації Криму засвідчила економічна та транспортна блокада, організована українськими активістами в 2015 р. Внаслідок неї через катастрофічний брак електроенергії була зупинена низка виробництв, у багатоповерхових будинках припинилася подача тепла, світло вмикалося на кілька годин на добу. У Керчі електроенергія була відсутньою впродовж тижня. Постачалися лише військові частини та органи влади. Крим масово переходив на електрогенератори. З’ясувалося, що за три роки російського господарювання нічого не було зроблено не тільки для модернізації енергетичної інфраструктури, а й для елементарного забезпечення енергетичної безпеки Криму.

Зважаючи на гостроту ситуації, в авральному порядку через Керченську протоку був прокладений електрокабель. 2 грудня В. Путін урочисто відкрив «енергоміст», що, як зазначали місцеві ЗМІ, мав вирішити енергетичні проблеми Криму. «Енергоміст» виявився черговою імітацією вирішення проблеми: через нього подавалося 100 мегават при піковій потребі півострову 1300 мегават.

Під час відкриття лунали обіцянки, що потужність поступово збільшуватиметься і навесні 2016 р. досягне 800 мегават (за повідомленням міністра енергетики РФ О. Новака у квітні 2016 р. ввели в експлуатацію третю гілку енергомосту[1362]). Заяви російських урядовців залишилися заявами. Регулярні планові відключення увійшли в повсякденне життя кримських мешканців, так само, як і генератори. Економія електроенергії позначається на побутовій сфері: неосвітленими стали вулиці більшості кримських міст, зокрема курортної перлини - Ялти. Втім, побутові незручності є лише верхівкою айсбергу. Насправді варто казати про відсутність перспектив виробничого життя Криму, адже всі модерні виробничі процеси є енергомісткими.

Звістки з Криму стають все більш песимістичними. На початку лютого 2017 р. влада ліквідувала Національний науково-дослідний інститут винограду й вина «Магарач», передавши його власність у федеральне підпорядкування. Та ж доля спіткала Науково-дослідний інститут сільського господарства Криму. Землю та обладнання Аграрної кампанії «Магарач» продали кампанії з Татарстану[1363]. Через періодично проголошувані спалахи африканської чуми доводяться до банкрутства фермерські господарства[1364]. До колапсу доведена галузь охорони здоров’я. Сталу негативну динаміку демонструють курортна промисловість, готельний бізнес. У стані облоги відбувається життя Гурзуфської громади, заблокованої «Артеком». Тут здійснюється планове витискання місцевих мешканців[1365]. В умовах перманентних комунальних проблем відбувається життя Алушти, Ялти, Феодосії.

Як засвідчує практика останніх трьох років, реальним пріоритетом російської влади є не модернізація, а мілітаризація півострова. Прискорено розгортається розбудова автономного військового угруповання, з потужною ударною компонентою (формується десантно-штурмовий полк, розширюється чисельність підрозділів морської піхоти, до Криму переводяться літаки стратегічної авіації, розробляються плани розміщення оперативно-тактичних ракетних комплексів «Іскандер-М» та «Іскандер-К» тощо). Чисельність угруповання мала зрости з 24 тис. військовослужбовців у 2014 р. до 43 тис. на 2017 р. Задля реалізації цих планів здійснюється модернізація військової інфраструктури, поповнення новими кораблями Чорноморського флоту РФ, відновлюються потужності для зберігання ядерного озброєння[1366]. Звичайною справою стали регулярні військові й «антитерористичні» навчання, які відбуваються з використанням цивільної інфраструктури в міській смузі, в природоохоронних і заповідних зонах. Відомостями про них, знімками та відео перенасичені соціальні мережі.

Вже впродовж 2014 р. відбулося суттєве «зміцнення» місцевих правоохоронних органів та органів державної безпеки кадрами з материкової Росії. Супроводжувалося воно широкосяжними кадровими ротаціями, внаслідок яких левова частка зрадників українській присязі отримала нові призначення - переважно у віддалені регіони Росії. Місцева ФСБ комплектувалася майже виключно за рахунок російських кадрів, що було цілком логічним - саме вона перетворена на потужний інструмент тиску на регіональну правлячу еліту та місцеву громаду[1367].