Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Проблеми суспільно-політичного й етнокультурного життя

По трьох роках панування «русского мира» етнічні громади Криму, і ті, що стали в 2014 р. на захист українського суверенітету, і ті, що на сайті національної організації поряд зі сторінкою про масову депортацію 1944 р. розмістили привітання з поверненням Криму в «рідну гавань», можуть повною мірою оцінити реальний зміст російської етнонаціональної політики. Переслідування кримськотатарської громади та Меджлісу, русифікація освітньої справи та суспільно-політичного життя - наразі єдині «надбання» поліетнічного населення Криму. Внаслідок анексії Криму татари зіткнулися з новітніми формами дискримінації за етнічною та релігійною ознакою, неприкритим переслідуванням, погрозами і навіть індивідуальним терором. Уприявлення справжніх, а не проголошуваних російською пропагандою перспектив етнічних громад у проекті під назвою «русский мир» виступає потужним чинником українського націєтворення.

Міжнародна правозахисна організація Human Right Watch у своєму звіті «Ураження в правах: порушення у Криму» (листопад 2014 р.) особливу увагу приділила практиці викрадання людей «кримською самообороною» - незаконним військовим формуванням, яке спочатку прикривало дії російських військових по захопленню півострова, а потім виступало силовим інструментом утвердження влади С. Аксьонова[1333]. Безпосереднім наслідком такої політики став значний переселенський рух.

Тим часом Україна продовжувала курс на збереження та розвиток разом із титульною українською нацією, усього розмаїття та різнобарв’я великих і малих етносів, груп, народів. 20 березня 2014 р. Верховна Рада України 283-ма голосами визнала кримських татар корінним народом і тим самим розпочала процес законодавчого приєднання України до декларації ООН «Про права корінних народів». «Україна гарантує збереження та розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу та всіх національних меншин України, - сказано у заяві, - Україна гарантує захист та реалізацію невід’ємного права на самовизначення кримськотатарського народу у складі суверенної і незалежної Української держави». Одночасно Україна визнала виконавчий орган Курултаю - Меджліс повноважним органом кримськотатарського народу.

Слід нагадати, що декларацію «Про права корінних народів» Генеральна Асамблея ООН ухвалила 13 вересня 2007 р. Готували її 22 роки, підтримали 143 держави зі 192. США, Канада, Нова Зеландія й Австралія проголосували проти цього документа, Росія[1334] й ще десять країн утрималися. Корінними (або споконвічними) називають народи, які жили на своїх землях до приходу переселенців з інших регіонів; або є нащадками тих, хто населяв ту чи іншу країну або географічний район, коли туди стали переселятися представники інших культур та етнічного походження, причому в подальшому останні посіли панівні позиції шляхом завоювань, окупації, колонізації тощо.

Зрозуміло, що декларування Україною прагнення приєднатися до ініціативи ООН носило передусім політичний характер. В тогочасній політичній ситуації вона була позбавлена реальних важелів її запровадження в життя. Водночас на міжнародному рівні наслідки цього кроку були вагомими, оскільки означали суттєве розширення колективних та індивідуальних прав представників кримськотатарського народу в межах України та актуалізацію їхніх проблем на міжнародному рівні. Базовим підґрунтям позиції ООН є визнання необхідності поважати невід’ємні права корінних народів (на землі, території та ресурси), ґрунтовані на їх політичних, економічних і соціальних структурах, а також автентичній культурі, духовних традиціях, історії та філософії. Основоположним правом корінного народу, згідно з Конвенцією ООН, є вільне встановлення ним свого політичного статусу та здійснення свого економічного, соціального і культурного розвитку. Перш за все йдеться про право на самовизначення та автономне самоуправління у внутрішніх і місцевих справах, збереження і зміцнення своїх особливих політичних, правових, економічних, соціальних і культурних інститутів (тобто - легітимацію Курултаю та Меджлісу), право на повноцінну участь за власним вибором у політичному, економічному, соціальному і культурному житті держави на території проживання. На території проживання корінного народу без його згоди чи прохання про це не може здійснюватися військова діяльність, отож, загалом у міжнародному контексті йдеться про демілітаризацію територій, на яких мешкають корінні народи. У Ст. 7 п.2. йдеться про те, що «корінні народи мають колективне право на життя в умовах свободи, миру та безпеки в якості самобутніх народів і не повинні піддаватися жодним актам геноциду чи будь-яким іншим актам насильства...» Логічним продовженням попереднього положення є Ст.10, в якій проголошується, що корінні народи не підлягають примусовому переміщенню зі своїх земель чи територій. Корінні народи мають право створювати і контролювати свої системи освіти та навчальні заклади відповідно до властивих культурних традицій та методик викладання (Ст. 14), власні ЗМІ (Ст. 16), політичні, економічні та соціальні системи та інститути (Ст.20). Ст.46 наголошує, що ніщо в Декларації не може тлумачитися як таке, що санкціонує чи заохочує дії, спрямовані на розчленування чи повне порушення територіальної цілісності суверенних і незалежних держав[1335].

Таким чином, визнання кримських татар корінним народом не лише значно зміцнює правові гарантії розвитку кримськотатарської спільноти в Україні, збагачує механізми впливу останньої в суспільно-політичному житті на півострові, але й вимагає подальшої роботи держави та інститутів громадянського суспільства щодо узгодження положень декларації з існуючою правовою системою та створення соціально-економічних підвалин їхнього запровадження в життя. Варто зазначити, що умови життя кримськотатарського народу в окупованому Криму чимдалі погіршуються.

Андрій Демартіно небезпідставно відзначав у 2011 р., що Крим залишався чи не єдиним у Європі прикладом відносно безконфліктного співіснування та взаємодії ісламської та християнської спільнот[1336]. Це дійсно було так. З одного боку, стосовно кримськотатарської мусульманської общини йшлося про одну з найбільш м’яких і толерантних форм ісламу, що сформувалася на півострові вподовж кількох сторіч (це, зокрема, проявляється у ставленні до жіноцтва як такого, відсутності суворих установлень щодо носіння хіджабу), і яку не вдалося впродовж багатьох років «розкачати» посланцям радикальних течій на кшталт салафітів та хізб-ут-тахрір. З іншого боку, йшлося про пострадянську слов’янську спільноту, сформовану у повоєнний час, яка номінально хоч і вважалася християнською, все ж була скоріше радянською за своїми ментальними ознаками, з властивою їй розмитістю та маргінальністю ідентифікаційних домінант, у якій християнство, як таке, перебувало на маргінесі пріоритетів. Саме тому конфлікт між кримськими татарами і рештою населення Криму розвивався в іншій площині - соціально-економічній.

В умовах окупації ситуація докорінним чином змінилася. Не останню роль у загостренні кримськотатарського питання відіграють послідовні переслідування громади, яка в подіях «кримської весни» виявила свою проукраїнську позицію. Потужним конфліктогенним фактором є притаманна Росії внутрішня напруга навколо мусульманського питання як такого, що в умовах сьогоденного ренесансу доктрини «русского мира» перетворилася на вагомий суспільний подразник. Все це дається взнаки як на індивідуальному, так і на колективному рівні. Безпосереднім наслідком реваншистських настроїв, що запанували в Криму після «кримської весни» стали неприховані акти дискримінації за національною ознакою. Так, були заборонені масові акції до 70-тої річниці депортації кримськотатарського народу (окупаційна влада боялась, що вони можуть консолідувати антиросійські сили на півострові). У відповідь Меджліс виступив з відозвою про невизнання російської влади у Криму. Розпочалися гоніння на лідерів кримськотатарського руху.

Р. Чубарову і М. Джемілєву був заборонений в’їзд до Криму. Розгорнулася інформаційна кампанія стосовно того, що вони є агентами турецьких спецслужб. Одночасно розпочалася процедура визнання Меджлісу екстремістською організацією. 13 квітня псевдопрокурор Криму Н. Поклонська ухвалила рішення про призупинення його діяльності[1337]. На противагу російська влада промотує діяльність альтернативної Меджлісу організації «Къырым», створеної у жовтні 2014 р. Р. Ільясовим, колишнім членом Меджлісу, призначеним віце-прем’єром парламенту Криму[1338]. В липні 2015 р. він намагався провести представницьку конференцію «Къырым», в якій узяли участь лише два десятки членів Курултаю[1339]. В результаті спроба створити легітимний антипод Меджлісу зазнала фіаско.

Наприкінці травня був звільнений і врешті-решт виїхав з Криму Л. Іслямов, який у квітні-травні 2014 р. виконував обов’язки заступника голови Ради міністрів Республіки Крим в уряді С. Аксьонова за квотою Меджлісу. Знятий з посади, як вказував Е. Гафаров, за намагання перебувати на російській державній службі і водночас «брати участь в антиросійських акціях Джемілєва»[1340], відомий бізнесмен і політичний діяч потрапив у перелік персон нон ґрата. У «Джаст-банку», який належав Л. Іслямову, була відкликана ліцензія, телекомпанія ATR припинила мовлення у березні 2015 р., оскільки не пройшла реєстрацію в Роскомнагляді[1341], хоча чотири рази подавала відповідні документи; припинили свою діяльність й інші компанії підприємця. АТР відновив свою діяльність 17 червня 2015 р. вже з Києва.

Частково наслідком бездіяльності Києва на кримському напрямі стала громадська блокада півострова. У вересні 2015 р. активісти під керівництвом М. Джемілєва, Р. Чубарова та Л. Іслямова розпочали блокувати проїзд до півострова вантажівок з продовольством. Це питання було винесене на порядок денний Кабінету міністрів, який ухвалив рішення про запровадження обмежень поставок українських товарів на окуповані території. Ще більшого резонансу набула ініціатива про енергетичну блокаду Криму (координаційний штаб Громадської блокади Криму очолив Л. Іслямов): у листопаді 2015 р. були підірвані електроопори і тим самим припинилося постачання електроенергії.

Попри репресії з боку Росії, кримськотатарські лідери дотримуються досить зваженої позиції і роблять ставку на ненасильницький спротив. Зокрема, М. Джемілєв наголошує: «Якщо почнуться якісь дії з боку кримських татар типу збройного опору, а окупанти якраз провокують кримських татар на це, щоб потім, так само як і в Чечні, знищувати наших людей, то це буде по суті, загибель нашого народу... єдиний наш інструмент - це неприйняття окупантів і збір інформації, доведення до відома світової спільноти»[1342].

В антитезу кримськотатарському питанню безроздільно панує імперський дискурс, запроваджуваний в освітній та культурній царині. 19 серпня 2016 р. в Сімферополі встановили 10-метровий пам’ятник Катерині ІІ[1343]. Відкриваючи монумент, С. Аксьонов порівняв діючого президента Росії з імператрицею і висловив думку, що монумент стане символом того, що Крим ніколи не повернеться до складу України. Слід зауважити, що монумент не єдиний - аналогічний ще 2008 р. відкритий у Севастополі під час святкування 225-річчя з дня заснування міста. Централізоване створення такого роду монументів (серед яких варто згадати і пам’ятник «чемним людям» у Бахчисараї) власне є імплантацією імперського міфу у просторовий контекст. За його допомогою правлячі кола Росії намагаються загальмувати становлення новітньої історичної пам’яті кримської регіональної спільноти та властивих їй пантеону героїв і місць пам’яті.

Кримськотатарська проблема в Криму виявляє тенденцію до перманентного загострення і перетворення чи не на топпривід інформаційного простору та діяльності так званих правоохоронних органів новопосталого, а згодом - скасованого федерального округу. Не випадково поруч із акціями мирного спротиву, керованими як і раніше Меджлісом, певні групи перейшли до раніше невластивих форм активності, зокрема, організації та вишколу кримськотатарських військових формувань[1344].

Координаційний штаб Громадської блокади Криму сформував добровольчий батальйон імені Номана Челебіджихана (штатна чисельність 560 осіб). Передбачалося розширити штат до 1000 осіб, аби створити кримськотатарську армію, яка могла б сприяти поверненню півострова. Загалом комплексна політична програма радикального крила кримськотатарської громади передбачає надання кримським татарам статусу корінного народу Криму; ухвалення конституційного рішення про створення кримськотатарської автономії (республіки) у складі України; створення де-юре кримського уряду, до якого увійшли б найавторитетніші представники кримськотатарського народу; створення вільної економічної зони на частині території Херсонської області, де могли б оселятися біженці, тощо[1345]. Як розповів один із лідерів кримськотатарського народу Р. Чубаров у квітні 2016 р., Президенту України та Міністерству внутрішніх справ була представлена концепція функціонування батальйону «Крим», який пропонується створити з мешканців півострова.

Крім батальйону «Крим», створено ще одну парамілітарну організацію - «Аскер». Завдання її полягає в допомозі державним прикордонним та митним підрозділам. Члени «Аскера» чергують на трьох контрольно-пропускних пунктах (Чонгар, Каланчак, Чаплинка) з метою запобігання конфліктів та здирництва. Характеризуючи призначення організації, М. Джемілєв зазначив: «Основним завдання цього батальйону, звісно, не буде збройний опір... Вони, по-перше, охоронятимуть кордон, посилюватимуть українську присутність у Херсонському регіоні. Але не виключається, що якщо там (у Криму. - Авт.) почнуться якісь криваві речі, чищення етнічні, то цей батальйон, мабуть, буде приходити на допомогу своїм співвітчизникам, чого б це їм не коштувало. Тому вони називають себе «батальйоном смертників»[1346].

Зважаючи на стратегію реінтеграції Криму та перманентне загострення кримського питання, в січні 2016 р. був виданий Указ Президента, який вдосконалював роботу Представництва Президента України в АРК (після окупації воно буле переміщене у м. Херсон). У структурі Представництва було сформовано Службу з питань реінтеграції та деокупації АРК[1347]. Крім того від 20 серпня 2014 р. запроваджена посада Уповноваженого Президента України у справах кримськотатарського народу, яку обіймає М. Джемілєв.

На жаль, нині доводиться вести розмову не лише про складності, небезпеки етнокультурного розвитку Криму, а й про непоправні втрати культурної та наукової спадщини у зв’язку з його анексією. Назвемо найбільш кричущі з них.

За даними Міністерства культури України, станом на 2013 р. на території Автономної республіки Крим діяли 34 музейних установи, де зберігалося 917 477 предметів державної частини Музейного фонду України, 3 772 пам’ятки історії, археології, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Загальна кількість пам’яток культури Криму сягала 8 693, з них: археології - 2 037, історії - 962, монументального мистецтва - 260, архітектури та містобудування - 512, науки та техніки - 13. До Державного реєстру нерухомих пам’яток України було включено 63 пам’ятки національного, 1 080 - місцевого значення[1348]. Серед них - всесвітньо відомі археологічні комплекси «Алустон», «Неаполь Скіфський», рештки античних міст Тірітака, Мірмекій, Пантікапей, Німфей, Парфеній, генуезьких фортець, меморіальні будинки й поховання видатних діячів культури (І. Айвазовського, М. Волошина, О. Гріна, М. Самокиша, Лесі Українки, А. Чехова та ін.), печерні монастирі, палацово-паркові комплекси (Лівадійський, Масандра), караїмські, кримськотатарські, вірменські, грецькі святині, тобто, вся та наочна матеріальна спадщина кількох цивілізацій, що існували в Криму від сивої давнини.

В Криму функціонували 5 державних історико-культурних заповідників, підпорядкованих Міністерству культури Криму (в м. Керч, м. Бахчисарай, палацово-парковий музей-заповідник в м. Алупка, історико-археологічний «Калос Лімен» в м. Чорноморському та «Старий Крим»). Влітку 2014 р. філія «Музей «Судацька фортеця» Національного заповідника «Софія Київська» теж набув статусу Державного республіканського. Крім того кілька установ мали республіканське підпорядкування, серед них: «Еколого-історико-культурний заповідник «Кіммерія М. Волошина», історико-літературний музей і Будинок-музей О. Гріна у Старому Криму, історико-археологічний заповідник «Неаполь Скіфський»[1349].

В межах м. Севастополя перебували 2063 об’єкта культурної спадщини, зокрема унікальний Національний заповідник «Херсонес Таврійський», включений до Списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Крім того в Криму розташовані 30 унікальних парків - пам’яток садово-паркового мистецтва.

Як цілком слушно зауважує С. Кот, «за цими сухими цифрами ховаються унікальні об’єкти - від стародавніх стоянок чи не останніх неандертальців у Європі, залишки давньогрецьких міст-колоній Північного Причорномор’я, легендарні скіфські кургани, середньовічні печерні міста-фортеці Чуфут-кале і Мангуп-кале, комплекс ханського палацу у Бахчисараї, розкішні палаци в Алупці та Лівадії, культові для світової культури меморіальні музеї видатних поетів, письменників та художників...»[1350].

Два роки російського панування не найкращим чином позначилися на стані низки історико-культурних пам’яток: повідомлення місцевих ЗМІ та соціальних мереж сигналізують про загрозливість ситуації. В ніч з 16 на 17 листопада 2015 р. обвалилася частина давньої вежі № 19 Генуезької фортеці у Судаку[1351]. До списку найбільш небезпечних туристичних об’єктів ЮНЕСКО потрапив Херсонес Таврійський[1352]. Тим часом, як міжнародні організації не визнають пам’ятку російським надбанням, ЗМІ та громадськість повідомляють про те, що окупаційна адміністрація вивозить найцінніші артефакти до Ермітажу[1353].

Внаслідок анексії Криму втрачені п’ять бібліотек науково-дослідних установ: Морського гідрофізичного інституту, Експериментального відділення Морського гідрофізичного інституту, Інституту біології південних морів, Карадазького природного заповідника та Кримського філіалу інституту археології. Порівняно з 2013 р. фонди бібліотек НДУ НАН України зменшилися на 0,8 млн прим. Найбільшою в Криму була бібліотека Інституту біології південних морів, заснована в 1871 р. Її фонд складався з понад 160 тис. прим., серед яких - 83 тис. прим. Документів іноземними мовами. Другою за обсягами фондів була бібліотека морського гідрофізичного інституту (120 тис. прим., з них - 26 тис. прим. Іноземна література). Унікальним був фонд бібліотеки Карадазького природного заповідника, заснованої у 1914 р., в якому зберігається особиста бібліотека (близько 40 тис. книг) доктора медицини, приват-доцента Імператорського Московського університету, засновника Карадазької біологічної станції Терентія Івановича В’яземського. Наукову і культурну значущість цієї колекції засвідчує той факт, що постановою Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2001 р. фонд стародрукованих видань XVII-XIX ст. бібліотеки заповідника було включено до переліку наукових об’єктів, які є національним надбанням України[1354].