Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Пріоритети та перспективи етнокультурного поступу Криму

Досвід України на шляху забезпечення прав і потреб етнічних меншин, попри всю його суперечливість, слід наголосити, є унікальним, тим більше, що дійти консенсусного рішення між запитами етнічних громад і титульної нації було не просто. Попервах етнічні меншини артикулювали прагнення мати не лише національну школу, а й національні адміністративно-територіальні одиниці за зразком 1920-1930-х рр. Право на освіту було закріплене конституційно, однак можливості користуватися ним у середовищі окремих етнічних спільнот були різними і залежали передусім від компактності, чисельності, рівня асимільованості й національної свідомості, наявності національних освітніх традицій, врешті - допомоги материнських етносів та гостроти соціально-економічних проблем.

Не менше проблем існувало на рівні повсякденних мовних практик. В Південній Україні та Криму відзначалися наростаючі прикмети асиметричної двомовності, підростаючі покоління тутешніх етнічних меншин (німці, болгари, молдавани, гагаузи) чимдалі більше обходились без знання рідних мов. Вже з другої половини ХХ ст. російська мова в регіоні посіла місце мови міжнаціонального спілкування. Позиції української мови залишалися слабкими. Серед опитаних в 1993-1994 рр. болгар, добре володіли українською - 13%, недостатньо - 24%, зовсім не володіли - 51%[1270]. В побуті панувала болгаро-російська двомовність на тлі виразної архаїзації місцевих болгарських діалектів. Врешті склалася та ситуація, що за підсумками переписів 1989 й 2001 рр. кількість носіїв російської мови значно перевищувала номінальну чисельність росіян. За даними перепису російську мову вважали рідною 29,6% громадян різних національностей[1271]. Результати переписів, власне, зафіксували інерцію мовних процесів піздньорадянської доби: за даними перепису 1989 р., рідною мовою назвали мову етнічної групи 69,5% болгар, 95,6% угорців, 1/14 євреїв, майже третина білорусів, 1/7 поляків, 1/5 греків, 1/4 німців[1272].

За таких обставин, зрозуміло, в обставинах національного піднесення першої половини 1990-х рр. постало гасло відродження шкільництва національними мовами. Ініціативу розбудови національних навчальних закладів взяли на себе товариства етнічних меншин, які вважали створення осередків освіти національними мовами передумовою відродження власних громад. На їхню думку існуюча мережа навчальних закладів не відповідала нагальним потребам (на початку 1989 р. в республіці діяли 4,6 тис. російських шкіл, 11 молдавських, 50 угорських, 2 польські).

На лютий 1991 р. в деяких областях відновилася діяльність національних професійних та самодіяльних театрально-концертних організацій і колективів, газет, етнорелігійних громад. Просвітницька робота організацій етнічних меншин відбувалася самотужки на принципах самоокупності, без дійсної зацікавленої підтримки держави. Втім успіхи в напрямку розбудови етнокультурного життя громад були виразними.

З січня 1992 р. новостворена редакція видавництва „Таврія” почала здійснювати випуск літератури кримськотатарською мовою. Впродовж першого року діяльності було видано комплект з семи підручників для першого класу, зокрема буквар і таблиці з кримськотатарської мови, та підручник. З 1992 р. Головна редакція літератури на мовах нацменшин координувала видання літератури в 10 державних видавництвах. До співпраці з Головною редакцією було залучено близько 100 мовознавців, істориків, етнологів[1273].

У травні 1993 р. відповідно до рішення уряду АР Крим на базі спеціалізованої редакції видавництва „Таврія” розпочало роботу державне навчально-педагогічне видавництво „Кримучпедгиз”. На тлі репатріації та спричинених нею змін в етнонаціональному ландшафті Криму бурхливо розгорталася видавнича справа в АР Крим. Вже в 1991 - 1992 рр. почали виходити вірменська газета „Голуб Масиса”, болгарська „Ізвод”, єврейська „Шолом”, кримськотатарські „Голос Крыма”, „Достулк”, „Авдет”, „Аркет”, україномовна „Кримська світлиця”. Велику роль у донесенні до українського суспільства проблем кримських татар відігравав бюлетень „Кримськотатарське питання” (починаючи з 1998 р. вийшло загалом близько трьох десятків номерів), що видавав Кримський незалежний центр політичних дослідників та журналістів (керівник В. Притула). Бюлетень популяризував історію Кримськотатарського національного руху та курултаїв, публікуючи документи та історичні розвідки, матеріали „круглих столів” тощо. Згодом цей напрямок роботи підхопив бюлетень Центру інформації та документації кримських татар „Кримські студії”, започаткований у Києві в 2000 р.[1274].

Згідно з даними Міністерства інформації України в 1996 р., загальний обсяг передач мовами меншин становив на телебаченні майже 1229 годин, на радіо близько 1988 годин. Впродовж року телетрансляція німецькою мовою в АР Крим становила 32 години[1275]. Крім того держтелерадіокомпанія „Крим” здійснювала мовлення кримськотатарською, болгарською, вірменською, грецькою та російською мовами. Для татарського населення готувалися телепередачі „Повернення”, „Ана Юрт”, „Джаним стирав”, „Генчлик”, „Мирас”, „Едебій керман”,„Хаберлер”, „Тувгьан тілім”, „Дін ве урф - адетлеріміз”, „Шелляле”. На радіо транслювалися програми „Мерабаньиз балалар”, „Пешраф”, „Музика алемінде”. Для болгар готувалася щотижнева телепередача „Болгарські зустрічі”, для вірменського населення - щотижнева програма „Барев”, для греків та німців - щотижневі передачі „Калімера” і „Хоффнуунг”. Для задоволення національно-культурних потреб росіян, що проживали в автономії, виходила в ефір щотижнева радіопередача „Крымская радуга”[1276].

Дискусія навколо засад функціонування національної освіти та її місце в системі обов’язкової освіти України перетворилася на одне з центральних питань оновлення освітньої царини. Вирішальний злам негативної для українського народу русифікаційної інерції, залишеної в спадок десятиліттями радянського владарювання, відбувся внаслідок набуття українською мовою статусу державної і поступової українізації системи освіти. За 1991-1999 рр. частка учнів загальноосвітніх шкіл денної форми навчання, які набували освіту українською мовою, зросла з 47,9 до 65%[1277].

Слід відзначити, що на хвилі ейфорії початку 1990-х рр. справа переведення шкіл на національні мови викладання ввижалася доволі простою: на конференціях і форумах лунали заклики повернутися до досвіду 1920-1930-х рр. Табуювання в радянській історіографії теми коренізації спричинило романтизацію досвіду міжвоєнного періоду. Лише по кількох роках предметного вивчення з’ясувалася вся суперечливість радянської коренізації і номінальність тогочасної національної освіти. Врешті автоматичне перенесення практики 1920-1930-х рр. на дійсність 1990-х виявилося неможливим з низки причин. Власне, українська освітня система постала перед тими ж проблемами, що й сімдесят років перед тим (відмінності між розмовними мовами етнічних меншин України і літературними мовами метрополій, розпорошеність населення і, відповідно, малокомплектність національних шкіл, відсутність педагогічних кадрів, дорожнеча системи національної освіти), хіба що поглибленими внаслідок багатьох десятиріч мовної русифікації і розмивання етнічних анклавів. Попервах ентузіасти не полишали надій надати справі національної освіти всеосяжного характеру й інтегрувати її в загальноосвітню структуру. Відбувалося це передусім у формі факультативів. Програми з історії та мови були розроблені для низки етнічних громад. До справи вироблення методологічних основ полікультурної освіти долучалися філософи, культурологи, етнологи, соціологи, історики.

Врешті національні школи і класи в місцях компактного мешкання етнічних меншин зіштовхнулися з великими проблемами. Досвід їхньої діяльності в багатьох сенсах був корисним, передусім для реформованої системи освіти, але стверджувати, що в Україні вдалося запровадити в життя повноцінну систему освіти мовами етнічних меншин, було б неправильно. На жаль, ані соціально-економічна ситуація, ані швидко змінюваний в контексті глобалізації етнокультурний контекст не сприяли націоналізації шкільної справи, яка вимагала багаторічної системної наполегливої праці. Поволі ілюзії танули під тиском потужного євроінтеграційного проекту, що радикально вплинув на розуміння сутності й перспектив етнонаціональних процесів. Врешті сформульовані в його контексті ідеї полікультурності (мультикультуралізму) захопили й український суспільно-політичний та освітньо-культурний дискурси. Втім запровадження не позбавленої доречності європейської концепції в українських умовах наразилося на безліч проблем об’єктивного характеру, передусім економічних, оскільки нововведення відбувалися на тлі масштабної освітньої реформи[1278] і затяжної економічної кризи.

Перші кримськотатарські школи створювалися стихійно і не завжди мирним шляхом. Нерідко це супроводжувалося пікетуванням органів влади та захопленням шкільних приміщень. Були й випадки, коли місцеві органи державної влади свідомо гальмували чи відкладали відкриття шкіл, класів з навчанням кримськотатарською мовою. У 1990 р. в АР Крим були відкриті чотири класи для дітей татар, а в 1993 р. почала працювати перша на півострові школа з кримськотатарською мовою навчання[1279]. Врешті в 1997 р. Рада Міністрів АР Крим змушена була ухвалити „Програму формування й розвитку мережі навчальних закладів, класів з українською та кримськотатарською мовою навчання” аби унормувати процес[1280].

Оцінюючи досвід освітніх експериментів 1990-х рр., слід відзначити, що національна школа складно вписувалася в загальну логіку освітньої справи. У загальноосвітніх навчальних закладах України навчальний процес здійснювався за типовими навчальними планами, згідно з якими, мови і літератури етноменшин вивчалися як обов’язкові предмети, на які відводиться відповідна кількість годин на тиждень. У варіативній частині типових навчальних планів загальноосвітніх навчальних закладів із різними мовами навчання було передбачено вивчення мов національних меншин і як предмету, і факультативно. Випускники загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням мовами меншин складали державну підсумкову атестацію з рідної мови і літератури[1281].

Непоказні цифри зростання мережі національних навчальних закладів перебували в безпосередній залежності від наявних педагогічних кадрів. У 1991 р. на філологічний факультет Сімферопольського університету був здійснений набір на спеціальності „кримськотатарська мова і література” та „російська мова і література” (50 осіб на денне відділення і 25 на заочне). Щорічно на спеціальність „кримськотатарська мова і література” 30 осіб набирав Сімферопольський держуніверситет, 50-Кримський державний індустріально-педагогічний інститут[1282]. У 1992 р. при виші була відкрита кафедра новогрецької мови. З 1994 р. викладання новогрецької мови здійснювалося в Одеському університеті. 1993 р. в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка було відновлено роботу відділення класичної філології, а в 1995 р. на факультеті іноземної філології створено групу з вивчення новогрецької мови. У 1991— 1995 рр. новогрецьку мову вивчало в Україні 582 студенти, факультативно - ще 226 осіб. У 1999 р. почала працювати кафедра елліністики в Київському університеті[1283]. Факультет новогрецької мови і літератури працював при Маріупольському гуманітарному університеті.

Зважаючи на кількість наборів на мовні спеціальності, можна твердити про безперечну першість російської громади у доступі до забезпечення базового права на освіту рідною мовою, причому в усіх її сегментах та регіонах. У 1993 р. до вузів України за спеціальністю „російська мова і література” було набрано 1 565 студентів. З року в рік зростала мережа філій вищих навчальних закладів Російської Федерації (13), які були відкриті на початку 1990-х років без погодження з МОН України.

Єдино можливим шляхом відновлення і модернізації мовних компетенцій етнічних меншин на той час було навчання за кордоном. Програми безкоштовного чи пільгового навчання надавали практично всі країни-метрополії. Врешті співпраця університетів України і вузів країн, які були батьківщиною походження етнічних меншин, набула сталого характеру.

В 1992 р. Меджліс кримськотатарського народу ухвалив Програму навчання кримськотатарських студентів у вишах Туреччини. В 1997 р. уряд Туреччини запровадив програму TCS для абітурієнтів. Ті, хто успішно проходив тестування, направлялися на 8-місячне навчання до підготовчого інституту (TOMER), а потім розподілялися до вузів. Щорічно уряд Туреччини виділяв 45 квот на безкоштовне навчання кращим випускникам кримськотатарських шкіл. В 2000 р. в Туреччині навчалося вже 309 студентів і 11 аспірантів з АР Крим. За сприяння Меджлісу була створена Асоціація кримськотатарських працівників освіти „Маарівчі”, зареєстрована в 1996 р. як громадська організація[1284].

Станом на 2002/03 навч. р. налічувалося 13 загальноосвітніх навчальних закладів з кримськотатарською мовою навчання (3752 учня)[1285]. В усіх загальноосвітніх навчальних закладах АРК вивчали рідну мову, зокрема як предмет і факультативно 39136 кримськотатарських дітей, або 83,3%[1286].

У 2008 р. в АР Крим працювало 34 школи з трьома мовами (117 класів, 1365 учнів). Україна мала унікальний досвід функціонування п’ятимовної школи. У Старокримській школі навчання велося вірменською, болгарською, грецькою та німецькою мовами[1287].

В решті етнічних громад України впродовж другого десятиріччя незалежності спостерігалася позитивна динаміка розбудови національно орієнтованої освіти та інтеграції її до загальнонаціональної освітньої системи. Варто наголосити, що національні освітньо-культурні товариства не лише активно лобіювали питання розбудови національної освіти, а й виступали діяльними партнерами влади, що, однак, не убезпечувало останню від критичного ставлення до її освітньої практики. Прикладом слугував текст звернення „Міжнаціонального форуму України” (2000 р.), адресований вищим органам державної влади, керівникам обласних та місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування. Серед іншого в ньому зазначалося: „На превеликий жаль, державна політика щодо розвитку національних спільнот відзначається переважно декларативним характером. Позитивні зрушення у цій сфері дуже часто залежать від доброї волі окремих керівників органів державної влади чи місцевого самоврядування, а не є проявом цілеспрямованої, виваженої державної політики. Це призводить до того, що національні спільноти змушені самостійно вирішувати свої проблеми, не відчуваючи істотної підтримки з боку держави. Досі не вирішеними залишаються питання забезпечення достатньої мережі освітніх закладів усіх рівнів, розвитку культур, функціонування мов, матеріальної підтримки організацій та засобів масової інформації національних спільнот”[1288].

В регіональному розрізі претензії етнічних громад виступали потужним конфліктогенним чинником. В 2008 р. влада АР Крим схвалила «Регіональну програму розвитку загальної середньої освіти в АР Крим на період до 2010 року», що була наслідком напруги та перманентних конфліктів і унаочненням бажання досягти порозуміння з лідерами Меджлісу. Кримські татари прагнули створити повноцінну освітню систему з національною мовою викладання - від дошкільних виховних закладів до вузів. Спроби вирішити проблему шляхом квотування (кілька десятків юнаків та дівчат здобували вищу освіту у вузах м. Сімферополя та виїжджали для навчання за кордон, насамперед до Туреччини) не мали далекосяжних наслідків.

Як і в попередні роки, школи етнічних меншин відчували гострий брак кваліфікованих викладачів. Проблема тим більше ускладнювалася внаслідок високої собівартості підготовки вчителів для шкіл, де в масштабах України на 2005 р. навчалися 943 учня (польск.), 3127 учнів (молд.), 3472 (кримські татари). Фактично лише стосовно росіян (525260 учнів) можна було говорити про окупність державних витрат. І все ж Україна йшла на них, зважаючи на суспільну значущість даного напряму. Частково проблему вирішували за сприяння закордонних партнерів.

Педагогів для німецьких шкіл готували Дніпропетровський, Донецький, Сімферопольський, Прикарпатський національні університети, Київський національний лінгвістичний університет, Горлівський, Кам’янець-Подільський та Миколаївський педагогічні інститути, кримськотатарських - Кримський інженерно-педагогічний університет й Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського; румунських і молдавських - Ужгородський національний університет, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, Ізмаїльський державний гуманітарний університет, болгарських - Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, Південноукраїнський педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, Ізмаїльський державний гуманітарний університет, Бердянський педагогічний університет, Чорноморський державний університет ім. Петра Могили; новогрецьких - Київський національний лінгвістичний університет, Таврійський національний університет ім. В.Вернадського, Маріупольський університет, польських - Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Львівський національний університет ім. І. Франка, Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника, Волинський національний університет ім. Лесі Українки, Дрогобицький педагогічний університет, Кам’янець-Подільський державний університет, Східноукраїнський, Хмельницький національні університети; російських - 12 ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації та 34 ВНЗ ІІІ-IV рівнів акредитації в усіх адміністративно-територіальних одиницях України. У Запорізькому державному університеті був проведений набір слухачів для вивчення російської мови - 11 груп (149 студентів), з польської мови - 3 групи (51 студент), словенської мови - 2 групи (30 студентів). В 2010 р. Інститут філології КНУ ім. Тараса Шевченка вперше провів набір на навчання з вивчення білоруської мови. Іврит вивчався у Соломоновому університеті, жіночому педагогічному коледжі „Бет-Хана”552.

З метою забезпечення прав національних меншин на отримання та поширення інформації своєю мовою, поглиблення процесів демократизації, міжнаціонального співробітництва і толерантності в суспільстві держава сприяла розвиткові і надавала матеріальну підтримку засобам масової інформації етноспільнот, виділяла ефірний час на державних теле- і радіоканалах. В 2001 р. річний обсяг передач мовами етноменшин на українському телебаченні складав 537,5 години, на українському радіо - 1205,4, на регіональних радіостанціях - [1289][1290] понад 537. У регіонах, де компактно проживали етнічні меншини, на базі державних телерадіокомпаній були створені спеціальні редакції, що працювали їхніми мовами. Так, Державна телерадіокомпанія „Крим” готувала й випускала в ефір передачі німецькою, вірменською, кримськотатарською, російською мовами, загальний обсяг яких сягав 1154 годин на рік[1291].

Рішення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (2005 р.) про те, що національні канали мають вести мовлення державною мовою, спричинило суттєве скорочення обсягів мовлення мовами нацменшин. Хоча державна телерадіокомпанія „Крим” і транслювала передачі сімома мовами, однак говорити про відповідність структури мовлення етнонаціональній структурі півострова не доводилося. Мовлення ДТРК „Крим” українською мовою сягало 37%, російською - 56,5%, кримськотатарською - 4,5%, німецькою, вірменською, грецькою, болгарською - по 0,4%[1292].

У країні було зареєстровано 3 859 газет і журналів, 4 630 видавців та розповсюджувачів друкованої продукції, реально ж виходили 1264 газети, з них: 1264 україномовних (935,7 млн. примірників), 975 російськомовних (понад 2 млрд примірників). Упродовж 2012-2014 рр. зменшення державного фінансування газет мовами національних меншин привело до зменшення кількості їх назв та річних тиражів. Разом з тим, на регіональному рівні проблема задоволення попиту на медійний продукт національними мовами вирішувалася доволі успішно[1293]. Однак, у Криму динаміка була геть іншою. Станом на 2008 р. в АРК українською мовою виходило лише 5 видань, кримськотатарською - 4, російською - 987. Єдина україномовна газета «Кримська світлиця», її додатки «Джерельце», «Будьмо», «Крим спорт», а також щотижневий додаток до газети «Крымские известия» «Кримський діалог» становили увесь обшир українськомовної преси, орієнтованої на задоволення і висвітлення потреб регіональної спільноти. Суттєво активніше розвивався сегмент кримськотатарської преси. Газети «Полуостров» та «Диалог», «Голос Крыма», «Къырым», «Авдет», «Ватан», «Йылдыз» - так виглядає далеко не повний перелік кримськотатарських видань[1294]. Невеликими накладами і з меншою регулярністю виходили видання національних товариств: німецькі «Hoffnung» та «Guten Tag», єврейські «Шолэм» та «Хаверим», татарська «Жиен», вірменська «Масяц агавни», грецькі «Грецька газета» та «Понтида», караїмська «Крымкалайлар», болгарська «Извор», естонська «Krimmi eestlased».

І чисельність, і наклади російськомовних видань були просто-таки неспівставними з рештою. Сукупний наклад російськомовних видань сягав до півтора мільйонів примірників. Всі 27 комунальних засобів масової інформації працювали російською мовою[1295].

Чинний до 2015 р. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» (1993 р.) з вимогою поширення україномовного продукту в обсязі не менше 50% ефірного часу сприяв позитивній динаміці україномовних передач. Однак представниками правлячої політичної сили було ініційовано зміни до закону, за якими квоту україномовлення було зменшено до 25%. Крім того, вилучено норму про те, що в радіопрограмах український музичний продукт повинен становити не менше 50%[1296].

Слід додати, що вітчизняний теле- й радіоринок не витримував, на жаль, жодної конкуренції із російським інформаційним ресурсом. Не почутими, на жаль, залишилися й попередження науковців стосовно відповідних загроз українському національному суверенітету. А між тим вплив телебачення на перебіг суспільних процесів та стан суспільного організму, як засвідчили події 2013 - 2014 рр., був колосальним і неухильно зростає. В чиїх руках перебуватимуть телекомпанії, які ідеї вони поширюватимуть? - нині ці питання виходять далеко за межі банального інформування, розваг та відпочинку. В сучасному світі телебачення перетворилося на потужний інструмент конструювання масової свідомості, формування життєвих стандартів та ціннісних орієнтацій. Крім того, як слушно зауважив Б. Дубін, «телебачення «протезує» невтілені форми громадської участі, соціальної солідарності (клуби за інтересами, асоціації й союзи, форми самоорганізації споживацької чи дозвільної поведінки, нарешті, реальні політичні партії), створюючи цілі сфери суто візуального життя, віртуально-телевізійної реальності, що зачаровує глядачів своєю немовби доступністю, ілюзією присутності»[1297]. Телебачення ХХІ сторіччя формує базові уявлення про зовнішній світ, відбираючи функції соціалізації у родини, друзів, навчальних закладів, решти джерел інформації. Отож, легковажити станом цього інструменту суспільної інженерії просто неприпустимо.

Те, що російськомовні ЗМІ виступали рупором проросійських імперських настанов, активізуючись у роки парламентських і політичних криз, не було секретом. Так, у лютому 2004 р. «Чорноморські новини» зауважували: «Кримські ЗМІ стоять переважно на проросійських позиціях. Причому ведуть себе агресивно щодо України, цькують все українське, заперечують державність України, виступають за приєднання Криму до Росії, надають шпальти для антиукраїнських виступів російських політиків»[1298].

З висоти сьогоденного гіркого досвіду усвідомлення ролі телебачення у формуванні масової свідомості, попередження громадських та культурних діячів (повсякчасні й розпачливі) про загрозу надмірного захоплення рейтингами й рекламними надприбутками, виглядають ще більш печально. «Російська штучно створена й дириґована телебаченням політична реальність впливає і на Україну: тутешні кабельні мережі транслюють більшість провідних російських телеканалів, і їх дивляться переважно задля розважальних програм. Основний телевізійний контент російського виробництва на українських каналах - телесеріяли, мильні опери та старі радянські фільми. Художні фільми сучасного російського ТБ про війну (Велику Вітчизняну/Другу світову, афганську, чеченську) та інші різновиди насильства (кримінальні та тюремні фільми) ностальгійно відживлюють спогади про радянські часи, транслюючи старий добрий набір солдатських цінностей, часто доповнений мотивами містики або фетишизованою релігійністю. Ідеться не про будь-яку релігію або релігію per se, а винятково про Російську православну церкву, яка в масовому кінематографі постає радше у формі морального націоналізму: творений задля цього набір кліше наголошує загальний мотив повернення до «наших власних споконвічних» православних цінностей»[1299], - писали з цього приводу О. Богомолов та О. Литвиненко.

Отож, інформаційний наступ на засади українського суверенітету тривав безперешкодно, тим часом як київська влада воліла не зважати на зростаючі загрози і поглиблювати «українсько-російське співробітництво» в даному напрямі. Впродовж 2010 р. на українських каналах вийшла низка телепередач спільного виробництва, що оспівували «відновлене російсько-українське братерство».

Як цілком слушно зазначали Олександр Богомолов та Олександр Литвиненко, в українських умовах дискусія на тему «інформаційної безпеки», яка з року в рік загострювалася, набула якісно відмінного від американського та європейського тлумачення цього поняття (як захищеності інформаційних ресурсів та інфраструктури). Йшлося передусім про контроль та управління інформаційним простором[1300]. Після Майдану-2004 українська влада змушена була засвідчувати своє прагнення контролювати внутрішній інформаційний простір, хоч і робила це шляхом безсистемних заборон (вилучення телеканалів «Россия» та «ТБ Центр» з кабельних мереж у 2008-2010 рр.). У 2009 р. було ухвалено «Доктрину інформаційної безпеки України», що значною мірою калькувала російський відповідник 2000 р.

В тогочасному дискурсі української інформаційної безпеки симптоматично віддзеркалювався архаїзм етнократичності, вирваної з контексту глобального світу. Саме тому, на думку О. Богомолова та О. Литвиненка, мова (і, відповідно, етнічна нація), а не громадянська лояльність (і, відповідно, політична нація) перебували в епіцентрі бурхливої дискусії. «Попри те, що мовна ситуація у незалежній Україні виявилася складнішою, ніж спрощені схеми і російських, і українських політиків (асиметрична російсько-українська двомовність поступилася істотно збалансованішою симетричною двомовністю з істотною кількістю російськомовних, що прийняли українську не тільки як свою другу мову, але й важливу частину своєї культурної ідентичності), об’єктом убезпечення в цих романтичних уявленнях є культурна спільнота, а не спільнота громадян чи держава, не територія, але ареал, де домінує українська мова. Для російських політиків - зайвий доказ того, що сфера функціонування російської мови часто перекриває справжні кордони Росії. Тобто мова визначає віртуальний, але водночас найважливіший, бо правдивий, політичний кордон та є символом лояльності»[1301].