Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Кримське питання і завдання націєтворення

Будь-яка макросоціальна революція пов’язана з тектонічними зрушеннями в базових сферах життя, культурного, зокрема. “Парад суверенітетів”, який унаочнював розпад СРСР, каталізував низку етнічних конфліктів у межах геополітичних кордонів СРСР, без яких не минулося ніде, окрім хіба що України та Білорусії. Аж до подій 2014 р. українські високопосадовці із гордістю зазначали, що Україна є взірцем міжетнічної злагоди й толерантності. А між тим в пострадянську добу етнополітичні процеси, що розгорнулися в Україні після розвалу СРСР, набули вкрай суперечливого характеру. Зокрема унаочнилося російсько-українське протистояння, що в нових обставинах загрожувало трансформуватися в геополітичний конфлікт. Ставлення росіян і російськомовних мешканців Донбасу та Криму до ідеї суверенізації України перетворилося на питання державної безпеки.

Хоч проблема російсько-української культурної конкуренції вочевидь перетворилася на топпроблему етнонаціонального простору незалежної України, зводити лише до неї всю широчінь актуалізованих проголошенням державного суверенітету і відмовою від комуністичної перспективи проблем не доводиться. Конфігурація етнонаціональної ситуації в Україні на 1991 р. була доволі складною.

На думку Олени Кривицької, «основним чинником історичного об’єднання регіонів України в одному державному утворенні була географія розселення етнічних українців, усвідомлення їхньої єдності культурною та політичною елітою»[1242]. Близько 95% сучасних кордонів території України становила українська етнічна територія, тобто ареал розселення української етнічної нації. З заходу на схід (від Львівської до Сумської областей), з півночі на південь (від Чернігівської області до північного Криму) спостерігалося зменшення превалюванням етнічних українців. Поліетнічними за складом населення були Крим та прикордоння. Строкатий етнічний вигляд прикордонних регіонів обумовлювався не лише історично притаманним пограниччю алгоритмом формування населення, а й наслідками соціальної інженерії радянської влади (це найбільшою мірою стосувалося Криму й Донбасу, етнонаціональний ландшафт яких був докорінним чином видозмінений у другій половині ХХ ст.).

Щодо зафіксованої переписом чисельності представників етнічних груп, Україна дійсно була неординарним феноменом пострадянського етнокультурного ландшафту. Втім основне завдання не лише новопосталої державності, а й людського конгломерату, що складався з представників понад 130 етносів, полягало в перерозподілі засобів виробництва, залишених від радянських часів, переформатуванні ринку зайнятості та розробці консенсусної за своєю суттю платформи розбудови новітньої державності. З усією очевидністю конфліктогенного потенціалу постали два питання: яка модель державності (ліберальна чи соціально-орієнтована) і який тип нації (етнічна чи політична) є стратегічним орієнтиром України.

Мапа розселення етнічних груп найвиразніше унаочнювала багату на перипетії історію України: не лише перебування у складі імперій впливало на неї. Депортації за національною ознакою та масові трудові міграції у низці регіонів, що називається, переорали етнокультурний шар «до глини», знищивши цілі пласти традиційної етнокультури. На національну катастрофу фактично перетворилося повільне вмирання етнокомплексу українського Полісся внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Не лише етнонаціональна карта України, а й картина етнонаціональної взаємодії, порівняно із довоєнним часом, зазнала докорінних змін. Етнічну більшість як у селах, так і в містах в історичній ретроспективі становили українці (згідно з даними останнього загальносоюзного перепису вони складали близько 72% населення республіки, тобто 37 419 053 особи), однак міра їх впливу на правила й форми етнічної взаємодії у республіці не відповідала питомій вазі. У повоєнні роки загальний потенціал етносу суттєво підважувався тією обставиною, що 1/7 громади була російськомовною. На Донбасі російськомовною була майже половина українців[1243].

Етнонаціональна конфігурація відчутно ускладнювалася в міру просування до південних і південно-східних кордонів України. Антитезою українській гомогенності Півночі й Заходу виступав Крим. Його етнокультурне ядро складали 10 етнічних груп на тлі чисельного домінування росіян (65,6%). Українці складали 26,7%, кримські татари - 10%, білоруси - 2,1%. Решта з 6-ти громад не перетинала одновідсоткового бар’єру[1244].

Слід відзначити, Крим був єдиним регіоном України, етнодемографічна ситуація в якому зазнала радикальних змін саме на етапі набуття Україною суверенітету. Першою в цій низці змін стало зменшення питомої ваги слов’янського населення (з 91,74% у 1989 р. до 84% у 2001 р.) на тлі вибухового зростання кримськотатарської громади (з 1,56% у 1989 р. до 10,16% в 2001 р.). Відбулося це передусім у столиці автономії. Росіяни залишилися пануючою національною групою (66,7%), 21,3% сімферопольців становили українці. Однак, українська громада Сімферополя була істотно русифікованою: у 1989 р. 62,1% українців визнали рідною російську мову. Роки незалежності тільки погіршили ситуацію: в 2001 р. російська мова виявилася рідною для 70,6% українців. Кримськотатарська громада склала 7% (в абсолютних числах - 25 209 осіб)[1245].

Тим часом зростання частки татар в населенні автономії не обмежилося зміною демографічних показників - в суспільно-політичному просторі з’явилася і стрімко зростала громада, з твердою позицією і планом-проспектом свого майбутнього в Криму. «Кримськотатарське питання» потужно політизувало суспільно-політичний простір АРК.

Весь тягар відновлення історичної справедливості щодо кримськотатарського народу був перекладений на незалежну Україну, яка попри надзвичайно складну соціально-економічну та суспільно-економічну ситуацію в односторонньому порядку змушена була вирішувати це завдання. Україна взяла на себе зобов’язання перед несправедливо репресованими народами, зокрема, над депортованими в 1941 р. німцями (в січні 1992 р. Президент України дав принципову згоду німецькому товариству „Відродження” на реалізацію програми переселення депортованих німців), у 1944 р. - болгарами, вірменами і греками Криму, попри те, що сама вона не мала жодного стосунку до цих політичних злочинів. Більше того, Україна сама є державою, що постраждала від злодіянь кремлівських режимів більше за решту складових колишнього СРСР.

Відповідно до Декларації „Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, що зазнали насильницького переселення, та забезпечення їх прав”, Кримський облвиконком ухвалив рішення про виділення 8 400 земельних ділянок для кримських татар. З цього часу розпочався погано контрольований процес повернення на історичну батьківщину десятків тисяч представників громади, причому від початку йшлося про повернення не окремих соціальних груп, а цілого народу. На 1 січня 1998 р. до АРК на постійне місце проживання було переселено 262,8 тис. нащадків депортованих у 1944 р. народів. Питома частка кримських татар в складі населення АР Крим на початку 2000-х рр. становила 12,1% і зросла, порівняно з 1989 р., в 6,4 разу. За межами України залишалося 220-250 тис. потенційних репатріантів.

Взаємини між громадою та державою впродовж 1991-2013 рр. були непростими, оскільки стабільно складними залишалися соціально-економічні умови натуралізації репатріантів та їхньої адаптації до нових обставин життя. Кримськотатарський національний рух перетворився на вагомий фактор внутрішньополітичної ситуації, оскільки громада послідовно виступала за надання ексклюзивних прав в етнополітичному житті України. На першому курултаї кримськотатарського народу (29 червня 1991 р.) було висунуте завдання реалізації права на вільне національно-державне самовизначення на своїй національній території. Після реабілітації національної меншини та початку масового повернення це гасло, як кінцева мета політичної боротьби, було зняте, але його потенційна конфліктогенність залишалася надзвичайно високою. Обумовлювалася вона високою політичною активністю громади, низкою неврегульованих проблем репатріантів та наявністю лакун в українському законодавстві.

За останні 20 років на території автономної республіки Крим виникло близько 300 мікрорайонів компактного проживання кримських татар. Вони становлять 13% від усього населення півострова[1246]. Попри всі труднощі, що супроводжували повернення репатріантів, передовсім кримських татар[1247], слід зазначити, що умови цього повернення були неспівставно більш сприятливими, порівняно із аналогічними процесами в Росії, в соціально-економічному, етнокультурному, а ще більше - суспільно-політичному аспектах. Впродовж останніх двох десятиліть кримськотатарська спільнота сприймалася владою України як рівноправний (хоча доволі проблемний) політичний партнер. У межах системи національного самоуправління поступово сформувалися елементи кримськотатарської державності. Вертикаль татарського самоврядування (Меджліс - районні меджліси - сільські меджліси) забезпечує високий рівень політичної мобільності громади. Кожні 5 років скликається Курултай, до якого входять 250 делегатів, які обирають 33 члени Меджлісу. Він приймає рішення від імені всього кримськотатарського народу, визначає вектор етнокультурного розвитку і консолідує народ навколо актуальних суспільно-політичних завдань[1248]. Завдяки високій самоорганізації репатріанти доволі швидко зміцнили свої позиції не лише в Криму, а й на загальнодержавному рівні. В середині 1990-х рр. кримськотатарські лідери, висунуті Меджлісом, стали на шлях публічної політики. Зміцненню їхнього впливу сприяло запровадження квот на представництво в парламенті АРК.

Після створення в 1999 р. при Президентові України Ради представників кримськотатарського народу з 33 членів Меджлісу, що отримала консультативно-дорадчий статус, відносини між Києвом і кримськотатарською громадою зазнали якісних змін. В 1999-2004 р. відбулися 4 засідання Ради, які накреслили низку невідкладних заходів стосовно вирішення нагальних потреб репатріантів. Однак, неодноразові спроби ухвалити закон «Про статус кримськотатарського народу» у різних модифікаціях не увінчалися успіхом. Не сприяло закріпленню статусу репатріантів у законодавчому полі України й укладення політичного союзу керівництва кримських татар із блоком «Наша Україна». Після 2004 р. інтенсивність роботи Ради представників кримськотатарського народу при Президенті знизилася, жодного разу він не зібрався в повному складі. Натомість громада демонструвала потужний потенціал інтеграції на регіональному рівні: серед державних службовців АРК кримські татари на 2008 р. становили 7,9%, районних державних адміністрацій - 12,5%, у місцевому самоврядуванні - 4,8%, Фонді майна - 4,3%, серед сільських та селищних голів - 7,7%. Частка кримських татар у депутатському корпусі АРК перевищила частку етносу в населенні і сягнула 15%[1249].

Далеко не всім корінним етносам Криму вдалося використати можливості, які надала незалежність України для вирішення своїх нагальних завдань. З метою порятунку народу від етнічного розчинення в 1989 р. було створене кримчацьке культурно-освітнє товариство «Къримчахлар», однак призупинити асиміляцію кримчаків не вдалося. За переписом 2001 р. в Україні мешкало 406 кримчаків (з них - 204 у Криму); і лише 16,7% з них володіли національною мовою. На початку 1990-х рр. відновилася діяльність релігійних караїмських громад. Тоді ж почала свою діяльність Асоціація караїмів Криму („Кримкарайлар”), яка опікується відродженням культурних традицій народу через недільні школи, організацією національних свят, відродженням періодики, поверненням культових споруд та національних святинь, зокрема, давнього печерного міста Чуфут-Кале із цвинтарем-святилищем Балта-Тиймез. Внаслідок високого рівня мовної асиміляції етнос перебуває на межі етнічного розчинення.

Поряд із кримськотатарською розпочалася репатріація решти депортованих етносів півострова. На кінець 1990-х рр. в Криму мешкало близько 2,8 тис. вірменів, однак, в своїй переважній масі вони були новозаселенцями повоєнного часу. Схема-прогноз розселення репатріантів передбачала повернення майже 70 тис. депортованих та їхніх нащадків упродовж 1992-2000 рр., зокрема: 17 200 вірменів[1250]. Втім наслідки її запровадження були не рівноцінними в усіх громадах. Згідно з відомостями ГУ МВС України у Криму станом на 1997 р. мешкали 5 014 вірменів, причому депортацію з їх середовища пережили всього 319 осіб (110 родин)[1251]. Перепис населення 2001 р. зафіксував у Криму без Севастополя 8 769 вірменів. Отож, переважна більшість громади формувалася за рахунок мігрантів новітнього часу, історична доля яких не була пов’язана з Кримом.

Криза стратегії соціалізації депортованих стала очевидною від початку її реалізації. Про це говорили не лише представники національних організацій вірмен, німців, болгар та греків, які наголошували на несиметричності процесу репатріації та «перевагах» кримських татар, отриманих внаслідок радикальних узгоджених дій громади. Кримськотатарське питання в Криму дійсно доволі швидко переросло межі пострадянського тренду відносин влади та національних рухів. Тривала епопея боротьби кримських татар за повернення на батьківщину не мала аналогів в СРСР. За кілька десятиріч, витрачених на неї, кримськотатарський рух перетворився на структуроване суспільно-політичне явище з яскравою етнокультурною специфікою. Новопостала у керма української державності пострадянська номенклатура як Києва, так і АРК власне опинилася перед викликом, на який не мала жодних інструментів впливу - ані соціальних, ані економічних, ані політичних. Вперше за багато десятиріч державна машина, заточена на режим тиску і примушування, змушена була домовлятися, шукаючи взаємовигідні відповіді на надскладні питання в умовах жорсткої економічної та перманентних політичних криз. За цих обставин з усією історичною іронією постала низка українсько-кримськотатарських політичних союзів, що вагомо впливали на «велику» політику в Києві. Визнання кримських татар корінним народом (за яке вони настійливо боролися) спроможне було не лише значно зміцнити правові гарантії розвитку кримськотатарської спільноти в Україні, розширити механізми впливу останньої в суспільно-політичному житті на півострові, проте вимагало подальшої роботи держави та інститутів громадянського суспільства щодо узгодження положень декларації з існуючою правовою системою та створення соціально-економічних підвалин їхнього запровадження в життя.

Пострадянська кримська спільнота реагувала на концептуалізацію кримськотатарського питання стриманим упередженням. Національні організації тут поступово створили майже всі етнічні громади. Гальмування процесів асиміляції та збереження національних святинь - таким було завдання культурно-освітнього товариства «Къримчахлар» та Асоціації караїмів Криму („Кримкарайлар”). Республіканське товариство німців Криму «Видергебурт» («Возрождение»), Кримське мордовське товариство, Рада національних меншин Південного берегу Криму «Рівність», Кримське товариство болгар, Республіканське об’єднання депортованих болгар ім. братів Стоянових, Болгарське культурно-просвітне товариство «Відродження», Федерація греків Криму[1252] та інші опікувалися підтримкою зв’язків із діаспорами та збереженням національної свідомості. Російські організації («Товариство російської культури», «Братство слов’ян Криму», «Русское общество Крыма», «Союз россиян Крыма» та ін.) діяли у фарватері кремлівської стратегії повернення Криму[1253].

Попри існування відповідників національних організацій та їхню показну діяльність, порівнювати процеси, що відбувалися в громадах, не доводиться. Якщо у середовищі кримських татар вирував процес національного відродження, а самі вони стали згуртованою громадою, яка на заклик лідерів спроможна була вирішувати будь-які завдання, то решта етносів перебувала на оборонних позиціях, лишаючись на загал населенням, а не суб’єктом суспільно-політичного життя. Враховуючи тенденції етномовної асиміляції в середовищі етнічних меншин Криму та прискорене старіння російської громади[1254], слід визнати, що найбільш перспективним етнополітичним проектом півострова залишався кримськотатарський. Він пройшов випробування часом і спромігся створити потужні механізми не лише виживання, а й етнічної мобілізації.

Проте 1990-і рр. стали часом набуття життєво важливого досвіду самоорганізації етнічних громад. Виникли і активно заявили про себе представницькі органи - Меджліс (1991 р.), Єврейська рада (1992 р.), Фольксрат (1996 р.). Попри те, що їхня діяльність так і не була повною мірою врегульована законодавчо, вони відіграли вирішальну роль в концептуалізації кримськотатарського, єврейського та німецького рухів, реалізуючи елементи територіальної та національно-культурної автономії.

Цілі, які ставили перед собою ці органи, були не співставні як за стратегією, так і за гостротою проблем. Якщо Меджліс опікувався колосальним колом питань репатріації, облаштування й забезпечення роботою, розбудови системи національної освіти, лобіювання кримськотатарського політичного проекту як у кримському, так і в українському парламентах, то перед єврейськими та німецькими структурами стояли набагато скромніші завдання: упорядкування й збереження національної культурної та історичної спадщини, налагодження взаємодії громад зі світовими центрами, регулювання міграції, відродження традиційних засад етнічного життя.

В той час, як управлінці за радянською традицією трактували націю як етнічну спільноту і не розрізняли понять «етнічний» та «національний», сама українська нація залишалася етнічною спільнотою. Власне радянська риторика і на початку ХХІ ст. визначала порядок денний етнонаціональної політики у державі. Однак голоси експертів стосовно того, що українське суспільство не є не лише багатонаціональним, але й надміру розмаїтим в етнічному відношенні (бо дві найбільші національності - українці та росіяни разом становили 95,1 %усього населення проти 94,8% у 1989р.[1255]) - лунали все виразніше.

Шість наступних за величиною груп (чисельністю від 300 до 100 тис. осіб) сумарно складали 1,5 млн населення (3,1%). Вісім найчисельніших етносів (білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї) разом з росіянами та українцями складали понад 98% населення. Ще вісім етносів (вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці, гагаузи) становили 1,1%. Частка решти (116) етносів в населенні країни сягала 0,4%[1256].

Важливою подією початку ХХІ сторіччя став Перший всеукраїнський перепис населення (5 грудня 2001 р.). Він дав можливість проаналізувати зміни в українському суспільстві за перше десятиріччя незалежності. За його даними, в Україні проживали представники близько 130 національностей та народностей. З них: українців - 37,5 млн осіб (77,8%), росіян - 8,3 млн осіб (17,3%), білорусів - 276 тис. (0,4%), молдаван - 259 тис. (0,5%), кримських татар - 248 тис. (0.5%), болгар - 205 тис. (0,4%), угорців - 157 тис. (0,3%), румун - 151 тис. (0,3%), поляків - 144 тис. (0,3%), євреїв - 104 тис. (0,2%), вірмен - 100 тис. (0,2%), греків - 91 тис. (0,2%), німців - 33,3 (0,1%). Інші етноси були представлені в Україні меншими групами (окрім ромів - 47 тис, азербайджанців - 45 тис. та грузинів - 34 тис.) та поодинокими респондентами[1257].

Важливо, що Всеукраїнський перепис зафіксував перевагу українців. Найменшою питома вага етнічних українців була в АР Крим (24,3%), найбільшою - в Тернопільській області (97,8 %). Найчисельнішими меншинами в Донецькій та Луганській областях були росіяни (відповідно, 38,2% та 39,0%), у Чернівецькій області - румуни (12,5%) та молдовани (7,3%); в Одеській області - росіяни (20,7%), болгари (6,1%) та молдовани (5,0%); у Закарпатській області - угорці (12,1%)[1258]. Найбільшу частку серед тих, хто не належав до етнічних росіян, а називав російську мову рідною становили українці: в Донецькій області - 32,8%, Луганській - 27,99%[1259],

Одеській - 16,52%[1260]. Решта громад у регіональному розрізі складали незначний відсоток населення. З урахуванням дисперсного характеру розселення це становило суттєву перепону для розвитку шкільництва національними мовами.

Втім не реальні контури етнічних анклавів та співвідношення етнічних груп визначали якість дискусії навколо національного питання як такого, регіональних акцентів національної політики держави зокрема. Мовне питання в Криму впродовж років виступало лише маркером загострення українсько-російських міждержавних відносин і слугувало інструментом тиску Кремля на Київ. З новою силою воно постало в епіцентрі етнополітичної дискусії в Криму в післямайданну добу. Електорат В. Януковича почувався приниженим на тлі гуманітарної політики В. Ющенка. Мовний конфлікт нагнітався односторонніми діями органів місцевої влади, які суперечили чинному законодавству. У 2006 р. низкою обласних і міських рад Сходу та Півдня України були ухвалені постанови про визнання російської мови регіональною. За цих обставин багаторічна боротьба навколо запровадження двомовності сфокусувалася навколо пошуку компромісу між прагненням “українофонних” політиків обмежити територію двомовності Кримом та прагненням “русофонних” сил зробити офіційно двомовною всю країну[1261].

Другою за гостротою «больовою точкою» українського націєтворення стала боротьба навколо історичної платформи інтеграції української політичної нації. З часів В. Ющенка історична інструменталізація націєбудівництва вийшла на якісно новий рівень. Варто визнати, що далеко не всі історичні маркери українськості, що централізовано запроваджувалися в той час, спрацювали на користь об’єднанню. Апелювання до трагічних сторінок вітчизняної історії не знімало гостроти поточних проблем, тим часом як своєрідна “одержимість ювілеями” міцно увійшла в офіційну й суспільну практику. На офіційний рівень було виведено відзначення ювілейних дат пам’яті жертв політичних репресій, бою під Крутами, Голодомору, депортації кримських татар та представників інших національностей, 70-ї річниці Великого терору в Україні, 300-річчя Батуринського погрому, 70-річчя бою на Красному полі та ін. З’явилися меморіальні комплекси під Крутами, в реконструйованій Батуринській фортеці, в Биківнянському лісі під Києвом, у 2007 р. у Києві було відкрито Музей радянської окупації. Упродовж 2007-2008 рр. в Україні демонтували понад 400 пам’ятників діячам комуністичного режиму - організаторам Голодомору та політичних репресій 1937-1941 рр., було перейменовано понад 3 тис. топографічних назв.

Південні й східні регіони відповіли на оновлення державної історичної парадигми демаршами, названими згодом “війною пам’ятників”.[1262] Фінальним акордом цієї війни, ініційованої місцевими громадами та представниками націоналістичних організацій, став “ленінопад”, початок якому поклало повалення пам’ятника В. Леніну в Києві 8 грудня 2013 р.[1263]. Результати її в тому, що стосувалося усталення національної ідентичності були мінімальними. Ситуація мало змінилася від тієї, яка змусила Юрія Шаповала в 2011 р. констатувати: «Ми не маємо гідної політики історичної пам’яті в нашій державі. Це є дуже серйозна і важлива річ»[1264]. На жаль, “війна пам’ятників” переросла у справжню війну. Вона вивела врешті з латентної в гостру стадію протистояння різноспрямованих суспільно-політичних доктрин, які безвідповідально використовували об’єктивно існуючі відмінності історичних травм Західної й Східної України для подальшої поляризації суспільства.

Недалекоглядно ховати голову подібно страусу в пісок, воліючи не помічати, що «мовне питання» було лише формою соціалізації ширшого питання - «російського», яке набувало в контексті згаданих вище причин характер регіонального. Саме воно було і залишається не лише визначальним чинником проблематизації відносин Сходу та Заходу України, а й непослідовності процесу націєтворення загалом.

На відміну від наукового дискурсу суспільно-політичні інтерпретації «мовного питання» та концепції його вирішення обмежувалися маніпуляцією загальновідомими фактами без заглиблення в їхню сутність. Наголошуючи, що для більш ніж 50% населення нашої країни російська мова є головним засобом спілкування, політики замовчували, що засіб спілкування і державна мова не обов’язково мають співпадати. Зазначаючи, що регулювання мовного життя країни не повинно вести до його одержавлення та придушення свободи особистості, зазвичай «забували» сказати, що мова - то не єдиний маркер ідентифікації, не менш важливим маркером є культура. Стаючи на захист російськомовних ЗМІ під знаменом свободи слова, апологети «свободи» не підіймали питання про те, що ЗМІ є трансляторами партійних платформ в обгортці «інформації», однак, насправді поширюють не інформацію - а лише її сегмент, окремі ж, взагалі, займаються не інформуванням, а кодуванням електорату.

Визнаючи очевидну конфліктогенність «мовного питання», варто наголосити, що коріння проблем сучасного націєтворення слід шукати не в неспроможності політичних еліт дійти консенсусу у «мовному питанні» і тим більше не в дискримінації за мовною чи етнокультурною ознакою (наведені вище відомості, як здається, повністю спростовують такі закиди), а в глибинних проблемах і суперечностях культуротворення, яке, на жаль, залишає бажати кращого як у центрі, так і в регіонах.

Втім значно більше проблем виникало на рівні адаптації регіональної спільноти до інформаційних навантажень трансформаційного періоду, ускладнених вагомими змінами внутрішньої етнонаціональної ситуації та перманентним ускладненням міждержавних українсько-російських відносин. Соціологічні опитування впродовж років стало фіксували доволі високий рівень напруження в Криму. Прикметно, що чимдалі гострішим ставало не кримськотатарське, а «російське питання», яке суттєво гальмувало процес інтеграції регіональної спільноти до загальноукраїнського контексту.

За даними спеціального дослідження Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова «Ідентичність громадян України: стан і зміни» (травень-червень 2007 р.), понад 90% респондентів сприймали Україну як свою Батьківщину; 99,5% бачили майбутнє свого регіону у складі України; 65,5% були переконані, що відмінності між українськими регіонами не спричинять розпад країни; 61,9% не погодилися з тезою про те, що західні та східні українці можуть вважатися двома різними народами (беззастережно підтримали цю думку лише 6,4% опитаних). Громадяни України, за винятком Криму, виявляли високий рівень патріотизму, підтримували ідею єдності та територіальної цілісності України, пов’язуючи з нею своє майбутнє[1265].

На жаль, аж до подій 2014 р. потужність відцентрових процесів у Криму не сприймалася із відповідними проблемі увагою та рівнем реагування, як органів державної безпеки, так і органів влади та управління. На попередження науковців про те, що «криза ідентичності не є стихійним лихом чи фатумом національної історії, вона є закономірним етапом становлення будь-якої нації під час її переходу до державно-політичної самоорганізації, що неминуче супроводжується певною уніфікацією та узгодженням правил, цінностей і символів. Відсутність сформованої спільної ідентичності, яка б поєднувала більшість громадян, не лише суттєво уповільнює поступальний розвиток українського суспільства, а й створює або критично посилює низку загроз національній безпеці країни»[1266], владні структури легковажно не зважали. Плата за відсутність державницького мислення виявилася чималою.

Російські громадські та громадсько-політичні рухи в АРК виникли на зорі незалежності. Мало хто впродовж десятиліть сприймав їх серйозно. Переважна більшість політикуму скептично ставилася до політичних партій, які не спроможні були подолати прохідного бар’єру навіть у кримський парламент і збирали на свої заходи не більше кількох сотень симпатиків. Утім, був актор, який підходив до них з усією увагою та оптимізмом. Щоправда, знаходився він поза державними кордонами України. Росія не лише підтримувала Російську общину Криму, Народний фронт «Севастополь-Крим-Росія», Національний фронт «Севастополь-Крим-Росія», молодіжні організації та ін. інформаційно, а й спонсорувала їх. Власне, ставлення до них було як до прототипів російських політичних структур на теренах України, своєрідного тарану, за допомогою якого доктрина «русского мира» розчищала собі життєвий простір у Криму.

В арсеналі діячів названих організацій побутував набір ідеологічних лексем («консолідація російсько-культурних кримчан», «захист російського соціокультурного простору в Криму»), за обрисами яких важко було розгледіти реальні контури етнополітичної ситуації на півострові. Натомість семантика та естетика організацій (скажімо, вищим керівним органом Російської общини Криму був Собор, вищим органом, що діяв поміж Соборами - Дума, водночас діяли скаутські дружини, Ради ветеранів труда і праці, проводилися «ленінські набори») підкреслювала, з одного боку, не лише спільність історичного походження з Росією, а й спільність доктринальну, а з іншого, відрізнялася неймовірною еклектичністю, поєднанням непоєднуваного - претензій на імперську велич та радянську псевдодемократичність. Починаючи з 2007 р. РОК разом з «Руським блоком» перейшли до відвертих дій, проголосивши початок всеукраїнської акції з возз’єднання України і Росії під гаслами «Майбутнє України - в союзі з великою Росією!», «Даєш другу Переяславську раду!» Коментуючи мету акції, заступник голови РОК, глава кримської організації партії «Руський блок» Олег Радивілов заявив: «Ми хочемо, щоби Крим з Україною став частиною великої держави. Чи буде це федерація, чи буде конфедерація, чи буде союз домініонів - державний устрій лежить на совісті правителів держав»[1267].

Вважаючи Меджліс кримськотатарського народу незаконною організацією і вимагаючи її ліквідації разом із Радою кримськотатарських представників при Президентові України, РОК натомість не вважала свою власну діяльність з виразними антидержавницькими акцентами ані незаконною, ані антиконституційною. У ще більш одіозних формах виявлялася діяльність Народного фронту «Севастополь-Крим-Росія», який у лютому 2007 р. оголосив початок акції «Україна без Криму». Суть акції полягала в збуренні масових позовів жителів Криму до судів з вимогою змінити Конституцію України і виключити з неї розділ Х «Автономна Республіка Крим». У листопаді 2007 р. Народний фронт «Севастополь-Крим-Росія» та Євразійський союз молоді відправили спільне звернення до В. Ющенка, в якому вимагали виведення з АРК збройних сил України, присутність яких називалася «актом агресії проти Республіки Крим». Конотації звернення були доволі красномовними: «Вимагаємо припинити анексію Криму та Севастополя Україною, що здійснюється із середини 90-х років минулого століття». Місяць потому вони пішли далі, закликавши депутатів Верховної Ради АРК поновити дію Конституції Криму 1992 р., оголосити півострів територією, що перебуває під юрисдикцією Російської федерації, і прибрати з адміністративних споруд «окупаційні» - тобто, українські, прапори[1268].

Чимдалі риторика публічних акцій названих організацій ставала все більш брутальною і зухвалою. 17 січня 2008 р. активісти Народного фронту на мітингу у Сімферополі, вимагаючи безстрокового базування Чорноморського флоту РФ у Криму, закликали керівництво Росії вийти з договору про дружбу з Україною. Під Генеральним консульством РФ фігурували гасла «Ні Великому договору!» та «Ми не любимо Україну!». 21 січня 2008 р. на прес-конференції вони фактично закликали до силового сценарію возз’єднання Криму з Росією. Лише це спонукало СБУ України до відповідних дій.

В листопаді 2006 р. виник новий центр єднання проросійських сил - «Національний фронт «Севастополь-Крим-Росія», який об’єднав 16 громадсько-політичних організацій (серед них: Конгрес російських общин Криму, рух «Російський фронт Сергія Шувайнікова», Кримська асоціація російських співвітчизників, Патріотичний блок «У майбутнє - з Росією!» тощо). Перспективною метою С. Шувайнікова, який очолив Нацфронт, стало створення національних органів самоврядування росіян Криму та скликання Російських установчих зборів Криму, де мала бути обрана Російська дума Криму, тобто - система структурування національного руху за зразком існуючої кримськотатарської.

Отже, задовго до подій так званої «кримської весни» низка провідників російського руху, зокрема, С. Цеков висловлювали претензії на перетворення Криму на форпост російської політики та «русского мира» в Україні. Втім, найбільшою радикальністю вирізнялася діяльність молодіжного крила російських організацій - «Прориву» та Кримського відділення Євразійського союзу молоді (ЄСМ) (керованого Олександром Дугіним) - з виразними екстремістськими та нацистськими установками. їхні методи діяльності та доктринальний зміст викликали заперечення навіть у колі однодумців. Зокрема, Національний фронт «Севастополь-Крим-Росія» у жовтні 2007 р. назвав євразійську ідеологію шкідливою і небезпечною з точки зору збурення «антиросійської істерії» в Україні. Характеристика методів діяльності євразійців, як показало майбутнє, була доречною: «Замість того щоб прищеплювати молодим людям російську національну самосвідомість та ідеали слов’янського братерства, їм прищеплюють ідеологічний аналог сатанізму закликають до створення підпільних сект та проведення епатажних акцій, реально використовують для замовних провокацій у Росії та Україні... молодих росіян-хлопців готують для провокацій і в’язниць, а самі роблять на них політичну рекламу сидячи на кухнях у Москві»[1269].