Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Напрями змін регіональної спільноти в капіталістичну добу

Результати промислового ривка Донбасу за неповні сорок пореформених років були більш ніж вражаючими: загалом у 1900 р. в донецькому краї працювало близько 300 підприємств різних галузей промисловості (на них були задіяні близько 170-175 тис. робітників, з яких понад 80% становили гірники та металурги). На початок XX ст. з 17 потужних металургійних заводів, що діяли на Півдні України, 12 знаходилися в Донбасі. За період з 1872 р. по 1900 р. за участю інвесторів із Франції і Бельгії було створено 16 акціонерних кам’яновугільних підприємств. Донбас став безперечним лідером з виробництва соди й ртуті. Залізнична мережа була чи не найрозвинутішою в імперії. З року в рік зростали показники щільності населення. Втім, за безперечними успіхами стрімкої капіталістичної модернізації, з не меншою очевидністю вимальовувалися породжувані нею проблеми. Ціна надшвидкої індустріалізації була чималою.

Негативний відбиток на напрям соціального життя регіону від початків його стрімкого господарського підйому накладала та обставина, що нові промислові осередки України були “заточені” на виробництво продукції важкої промисловості. Переважна більшість ливарних заводів працювала на розвиток і розбудову залізничної мережі. Залізниця у свою чергу була складовою промислового сектору і практично не використовувалася для обслуговування потреб населення.[79]

Товари масового вжитку промисловістю практично не випускалися: рейки, гірничодобувне обладнання, верстати, будівельні матеріали, значно меншою мірою - сільськогосподарські знаряддя - ось і весь набір продукції. Спроби налагодити випуск предметів масового вжитку не мали успіху. Скажімо, склади Луганського ливарного заводу були переповнені фігурками з чавуну, що не знаходили збуту. І проблема полягала не лишень у тім, що чавун був невисокої якості, а в тому, що споживчий ринок формувався занадто повільно.

Парадокс соціального життя Донбасу полягав у тім, що гігантськими стрибками рухалися у промислову еру лише густонаселені міста. Промисловий переворот, електрифікація та телефонізація міст і шахтних управлінь, театри й друкарні, публічні сади та приватні гімназії міст дисонували із патріархальністю та архаїкою сільської місцевості, де покрівлі були на загал солом’яними, посуд - глиняним, ворота й двері опиралися на дерев’яні петлі, а щорічний виїзд на ярмарок залишався найважливішою культурною подією.

Зародження, зростання і розповсюдження ознак новітньої капіталістичної культури було чітко прив’язане до промислового ландшафту і вже впродовж ХІХ ст. набуло гніздового характеру. Острівці цивілізації в її Московсько-Петербурзькому чи європейському розумінні складалися лише навколо великих промислових об’єктів чи в повітових містах, де діяли земства. Варто зауважити, що процес організації земств розгортався повільно і деінде розтягся на п’ятнадцять років. Катеринославське губернське та Бахмутське повітове земства створили в 1866 р., а Маріупольське повітове “запустили” в 1869 р.[80] Їхня діяльність цілковито залежала від економічної потуги земського центру та його еліти. Так, скажімо, Маріупольське, попри пізніший час утворення, доволі швидко перетворилося на впливову суспільну силу[81] внаслідок того, що місто було важливим торговельно-промисловим центром та мало впливову грецьку еліту[82]. Натомість роботу Бахмутського повітового земства навіть у загальних рисах важко було порівнювати із Маріупольським. У Луганському гірничому окрузі найбільшим поселенням (понад 11 тис. осіб) був Луганський завод. Тут навіть у часи занепаду самого підприємства працювали великий шпиталь, Луганська та Лисичанська школи. Натомість округа залишалася в традиційному для імперії становищі.

Гніздовий характер розвитку промисловості позначався на тенденціях прогресування міст регіону. Маріуполь[83], Луганськ та Юзівка[84] перетворилися на промислові “гіганти”. Найбільші в минулому міста регіону, історичні центри колонізації - Слов’янськ, Бахмут, Старобільськ, Слов’яносербськ навпаки - не могли похвалитися бурхливою господарською динамікою. Та попри виразні регіональні відмінності тенденція урбанізації Донеччини та Луганщини по завершенні промислового перевороту стала визначальною.

За даними перепису 1897 р. у Бахмутському повіті мешкало 322,5 тис. осіб, у Маріупольському - 254 тис., у Слов’яносербському - майже 175 тис. Демографічних диспропорцій у розміщенні населення, враховуючи розміри повітів, практично не спостерігалося. Щоправда, повіти суттєво відрізнялися за етнонаціональною топографією населення: на тлі фактичної етнічної гомогенності Старобільського повіту (українці тут становили 83,4% населення) Маріупольський виглядав своєрідним “ноєвим ковчегом” - тут були представлені кілька великих груп неслов’янського населення (греки (19%), німці (7,5%), татари (6%), євреї (4%))[85], що проживали компактними громадами, а також низка представників найрізноманітніших національностей, які замешкували міста й робітничі поселення - Юзівку, Єнакієве, Макіївку, Алчевськ, Краматорськ, Дружківку, Кадіївку. За чисельністю населення вони давно випереджали “історичні” міста. Однак, за основу визначення адміністративного статусу поселення брали не характер занять населення, а наявність міського управління. Разом із небажанням підприємців зв’язувати себе зобов’язаннями із органами міської адміністрації та громадянського самоуправління ця обставина гальмувала розвиток суспільно-політичного життя в поселеннях. Прагнення зберегти цілковитий контроль над робітничою людністю, мінімізувати витрати на її соціалізацію, громадське та культурне виховання доволі швидко боляче відгукнулося власникам донбаських промислових гігантів, коли вона через свою політичну неписьменність та громадянську безвідповідальність стала легкою здобиччю політичних радикалів.

Цілком інтернаціональний склад інвесторів[86] Південного гірничо-промислового району практично не впливав на соціальну сферу новопосталих навколо виробництв робітничих поселень. Про враження, яке вони справляли на іноземців, напише згодом Г. Куромія[87]. Українців таке існування не приваблювало. Більшість робочої сили копалень та промислових підприємств становили сезонні робітники - малоземельні чи безземельні селяни російських губерній: кочуючи в пошуках роботи, вони долали пішки сотні кілометрів, переносячи з місця на місце холеру, віспу, дизентерію, сухоти й заражаючи один одного у бараках, що вкрай ускладнювало епідемічну ситуацію в робітничих селищах.

Розбудова залізничної мережі, що зв’язала південноукраїнські порти з хліборобними губерніями, значні іноземні капіталовкладення в Донбас та Криворіжжя започаткували епоху трудових міграцій, яка змінила етнічне обличчя низки регіонів до невпізнанності. Промисловий бум на південному сході України суттєво підвищив загальний промисловий потенціал України, однак, не був позбавлений внутрішніх диспропорцій та суперечностей: промисловість регіону виконувала функції постачальника сировини та енергоносіїв, робоча сила сектору рекрутувалася переважно в промислових центрах Росії.

У дореформену добу в промисловості регіону широко застосовувалася праця засуджених, кріпосних та державних селян, приписаних до заводів разом із населеними пунктами, в яких вони мешкали. Однак, вона була неефективною. Ознаки промислового буму, що увиразнилися між 1870-1900 рр., загострили питання поповнення ринку робочої сили. Власні трудові ресурси регіону були явно недостатніми для того, аби забезпечити ними стрімко зростаючий промисловий сектор: по-перше, колонізація регіону все ще тривала; по-друге, внаслідок достатньої кількості земель тут не було надлишку робочої сили в сільськогосподарському секторі; по-третє, стрімкий розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві на тлі доволі високих норм землекористування створював додатковий попит на робочу силу (хоча й переважно сезонний[88]) і в сільському господарстві[89]. Отож, робочу силу для промисловості довелося “експортувати”. Донорами трудових ресурсів стали аграрно перенаселені губернії як України, так і Росії.

З середини 1880-х рр. внаслідок вичерпання вільних земель під заселення та різкого зростання цін на неї, в структурі міграції на Донеччину та Луганщину домінуюче місце посідала індустріальна колонізація. За пореформене півсторіччя на теренах Луганщини та Донеччини з’явилося 157 нових населених пунктів, однак лише Юзівка та Горлівка були засновані від початку як промислові поселення. За чотири десятиріччя між 1858 та 1897 рр. людність Донбасу зросла з 700 767 до 1 463 109 осіб (51,7%). Якщо на кінець ХІХ ст. мігранти в структурі місцевого населення становили близько 15%, то на 1906 р. їхня частка перевищила 25% (мова йде лише про офіційно зареєстрованих мігрантів - Авт.).

Станом на 1892 р. 80% робітників Юзівки були прийшлими з Московської губернії. В 1897 р. з 425 413 заводських робітників українських губерній 42% були народжені поза кордонами України. Українці поволі нарощували свою присутність у містах: попри те, що на час перепису 1897 р. чисельність мешканців міст українських губерній зросла більш ніж удвічі, українці становили 30% міщан, росіяни - 34%, євреї - 27%[90]. Частка немісцевих уродженців серед робітників Області Війська Донського сягала 70,6%, пересічно по Катеринославській губернії - 72,6%, в Бахмутському повіті - 75%[91]. Якщо в цілому в населенні регіону безроздільно домінували українці, то в складі робітництва гірничої промисловості за даними загальноросійського перепису населення переважали росіяни - 74%. У металургійній промисловості вони складали 69%[92]. За чотири пореформені десятиріччя чисельність робітників, задіяних на промислових підприємствах, зросла в 30 разів. На межі тисячоліть на Донбасі виросло перше покоління професійних пролетарів. Втім, переоцінювати чи осучаснювати тогочасні процеси не варто.

Щоб повноцінно розуміти специфіку описуваної нами етнодемографічної ситуації, слід звернути увагу на таку деталь: впродовж 1870-1880-х рр. вугільна промисловість Донбасу обслуговувалася переважно сезонними працівниками. Формування постійного складу робітництва в донбаській промисловості завершилося лише на початку ХХ ст.

Не менш суттєвим був приток мігрантів і до аграрного сектору. В цьому міграційному потоці українці (вихідці з Харківської, Чернігівської та Полтавської губерній) становили більшість. Всього з українських губерній прийшло на Схід України (без міст) 37 369 осіб, з них 20 642 осіли в Бахмутському повіті. Основна маса російських селян прибула з Курської, Орловської та

Тульської губерній. Загалом з центральних російських губерній переселилось у Донбас 36 610 осіб, левова частка їх також осіла у Бахмутському повіті[93]. Помітна кількість селян переселилася з Білорусі (4 535 осіб) та з країн Балтики (976 осіб).

В переважній своїй масі це були малоземельні селяни, що скористалися можливостями, наданими Правилами 31 березня 1867 р.[94] Вони склали прошарок малоземельного селянства і згодом впродовж десятиріч конфліктували з приводу земель із колоністами. Питома вага таких поселенців зростала й надалі, незважаючи на заборону самовільних переселень на початку 1880-х рр. Обсяг міграцій сягав до 40 тис. осіб на рік[95] [96].

Незрівнянно бурхливіші міграційні процеси охопили промислові поселення. Питома вага мігрантів у населенні найбільших міст Донеччини та Луганщини постійно зростала, що знайшло своє відображення в матеріалах Всеросійського перепису.

Структура населення міст Східної України (1897 р.)96

Міста

Загальна

кількість

населення

Місцеві

жителі

Вихідці з місцевих повітів

Вихідці з інших

губерній мперії

Вихідці з інших держав

Бахмут

19 316

14 202

866

4 147

101

Маріуполь

31 116

13 930

3 805

13 033

328

Слов’яносербськ

3 122

2 738

117

265

2

Луганськ

20 404

12 916

3 202

4 221

65

Слов’янськ

15 792

13 335

637

1 786

34

Міста із прогресуючою промисловістю виступали реципієнтами робочої сили, що в переважній своїй масі прибувала з інших губерній. Наприкінці XIX ст. вже близько 70% мігрантів працювали у Донбасі постійно. Найбільш активним, як переконливо доводять дослідження останніх років, був рух російського населення. Частка росіян у середовищі мешканців промислових районів Донбасу у пореформену добу зросла від 13,5 до 24,2%. За даними перепису 1897 р. у гірничозаводській промисловості Донбасу росіяни складали 74%, українці - 22,3%; у металургії росіян було 69%, українців - 31%[97]. Доволі помітними в когорті промислових робітників були етнічні групи білорусів, поляків та євреїв. Приток іноземних спеціалістів, що відіграли визначну роль у створенні промислового потенціалу Південного гірничо-промислового району, став відчутним вже наприкінці ХІХ ст. Перепис 1897 р. зареєстрував на теренах регіону турок, французів, вірменів, англійців[98].

Підсумовуючи виклад доволі суперечливої історії формування етнічної структури Донбасу, слід зауважити, що в пореформену добу вона перебувала під потужним впливом кількох факторів. По-перше, розпочався демонтаж станової системи імперії. Неподоланні раніше мури між станами стали проникними. Пореформені часи перетворилися на епоху, як кажуть зараз, відчинених соціальних ліфтів, що відкрили шлях у політику, економіку, науку низці вихідців з непривілейованих верств. Рух різночинців у місцевих етнічних громадах був доволі помітним і приносив відчутні результати: земства, їхні освітні та медичні установи стали полем діяльності когорти просвітителів, що заклали підґрунтя майбутнього національного відродження. По-друге, іноземні колонії на той час зайняли на загал оборонну позицію, намагаючись призупинити наступ держави на права та привілеї, гарантовані умовами переселення. Ця позиція не мала історичних перспектив і поволі сходила нанівець під впливом економічних факторів. “Пшенична лихоманка” змусила не лише хазяйновитих німців, а й неквапливих греків подивитися на світ під новим кутом зору. Капіталізація сільськогосподарського сектору визначила його майбутнє. Втім аж до 1917 р. всі селянські етнічні громади розвивалися в умовах етнокультурної замкненості: збереження не лише етносу, його генофонду, традицій та духовної культури, а й національного земельного фонду, як їхньої економічної підоснови, виступало основним завданням традиційних громад. З цієї ж самої причини замкненими в межах власних громад залишалися українські та російські селяни, що облаштовували нове життя. Загалом же село лишалося оплотом традиційності в усіх її етнічних формах, щоправда, традиційності, що вступила до завершальної фази свого існування.

Не варто спрощувати тогочасну ситуацію, схиляючись чи то до більшовицьких/необільшовицьких, чи то до позитивістських висновків. Етнічна поселенська структура Донбасу виглядала доволі строкато: лютеранські та католицькі колонії були розкидані в межиріччі р. Мокрі Яли та її притоку, вони межували з Азовським козацьким військом; на теренах колишньої Слов’яно-

Сербії в колишніх ротах, поволі асимілюючись, жили нащадки сербів, волохів, молдаван, болгар і чорногорців; навколо Маріуполя та неподалік Юзівки розкинувся доволі щільний ареал компактного розселення маріупольської грецької громади (що у свою чергу складалася з двох майже рівних чисельністю субетнічних груп: еллінів та урумів); поруч із ними впродовж 1846-1850-х рр. уряд влаштував 17 колоній євреїв-землеробів; українське населення переважало в північно-західній частині регіону на місці старовинних запорозьких паланок; росіяни компактно мешкали в Слов’яносербському, Бахмутському та Павлоградському повітах, а також на землях Війська Донського у Маріупольщині.

Механічне перерахування основних етнічних складових населення Донбасу, звичайно є доволі актуальним. Втім, воно неспроможне дати відповіді на низку важливих питань по суті, оскільки взаємини, що виникали між ними в процесі співжиття та взаємодії, виходили за межі простого культурного обміну чи асиміляції. Одне зрозуміло, кількісне домінування українців аж ніяк не забезпечувало їм не лише культурного домінування, але й достатнього для власного етнозбереження впливу. Беззастережне панування російської мови, як мови офіційного спілкування та освітніх установ у регіоні, аж ніяк не означало русифікації низки місцевих етнічних громад. Русифікація лише розпочиналася навіть у середовищі багатонаціонального колективу різночинської інтелігенції (це яскраво ілюструє історія грецького, німецького, єврейського просвітницького рухів). Обопільне існування і доволі тісне виробниче спілкування низки етнічних громад як міста, так і села обмежувалося сферою трудових процесів і не викликало ще скільки-небудь помітних зрушень у матеріальній і духовній культурі традиційних громад, що родичалися, спілкувалися у власному - доволі вузькому колі.

Інтенсивні процеси так званого культурного обміну в сфері духовної культури на загал зачепили лише два соціальні шари і набули неспівставного характеру і форм. По-перше, досить широко вони захопили землевласників і підприємців, що об’єднали свої зусилля у справі переобладнання державного організму на нових соціально-економічних засадах. Створювані з цією метою сімейні союзи стали основою формування правлячої еліти оновленої Російської імперії, що, у свою чергу плекала нову, позанаціональну, за своєю суттю - імперську - культуру. По-друге, на протилежному полюсі перебував прошарок новостворюваного робітництва, що, як неспростовно доведено російськими, радянськими, вітчизняними і закордонними дослідниками, в своїй переважній масі складався з російських селян, які не мали в місцях виходу засобів до існування. На підприємствах Донбасу вони були поставлені в такі умови існування, що говорити про будь-який культурний обмін, не доводиться. Ця спільнота стала осередком маргіналізації та об’єктом нещадної експлуатації. Перебуваючи в таких обставинах аж до 1917 р., вона акумулювала руйнівний потенціал ненависті як до іноземних інженерів та спеціалістів, що працювали поруч із ними на підприємствах, але фактично жили в “паралельному світі”[99], так і до правлячої еліти, подібність до якої обмежувалася розмовною мовою.

Так, наприкінці ХІХ ст. російська мова перетворюється на мову міжетнічного спілкування в Південній Україні. Жодна з мов, що існували тут, не спроможна була конкурувати з нею, оскільки вона була мовою державних структур, земських навчальних закладів, науки, преси, високої культури. Мови етнічних громад поволі витісняються на периферію побутового вжитку. За культурами етнічних меншин міцно закріплюється тавро меншовартісності. Низка етнічних громад втрачають національну писемність (так було зокрема з маріупольськими греками[100]). Окремі існують, не маючи писемної традиції (молдовани, гагаузи, цигани тощо). Асимілятивний тиск російської культури прискорює розмивання нечисельних міських громад. На початок ХХ ст. питання етнокультурного виживання дисперсного населення набуває надзвичайної гостроти.

Втім не лише в середовищі етнічних меншин відчувався брак виразного усвідомлення власних проблем. Не менш проблемну ділянку етнокультурних взаємин на Луганщині й Донеччині та в їх промисловому осерді становили українсько-російські взаємини. Залучення українського етнічного компоненту до сфери впливу імперського етнічного ядра було завданням державної ваги. Триєдине етноядро було конче потрібне царату в імперську епоху - саме воно забезпечувало переконливу асимілятивну більшість Російської імперії. Воно ж залишалося невичерпним джерелом управлінських, культурних, воєнних кадрів - найчисельнішої в Європі бюрократичної армії, що тримала залізною рукою інородські й тубільні околиці імперії та асимілювала дисперсні меншини. Однак, не варто забувати, що самі росіяни на той час не були повноцінною нацією (це, зокрема, проявлялося й у розмитості уявлень про межі російського/українського/білоруського народів).

Ця обставина залишається мало зрозумілою як вітчизняним, так іще більшою мірою закордонним науковцям, які повсякчас наголошують на непоказному рівні національної свідомості як у середовищі російських робітників, прийшлих у Донбас, так і місцевого українського селянства. Що стосується російських робітників межі ХІХ - ХХ ст. варто пам’ятати, що національної свідомості в сучасному розумінні у них на той час не було і не могло бути. І справа полягала передовсім не у тому, що вони нещодавно прийшли з села, а в тому, що в селі національна свідомість на той час ще не сформувалася. Селяни тільки-но перестали бути кріпаками, отримали прізвища, перестали продаватися на рівні з худобою - про яку національну свідомість в їх середовищі могла йти мова? Звичайно, процес її формування під дією промислового розвитку вже був запущений, але для його повноцінного розвитку потрібні були десятиріччя.

Розмитість ментальних етнічних кордонів та революційно-демократичне піднесення другої половини ХІХ ст. тим часом стали основою формування якісно відмінної від офіційної імперської культурної реальності, що увиразнювалася найнесподіванішим чином, але не в селянському середовищі: у 80-х рр. ХІХ ст. у селі Олексіївці Слов’яносербського повіту завідував земською школою Б. Грінченко - український письменник, упорядник “Словаря української мови”; тим часом Луганськ дав російській культурі письменника, діалектолога, етнографа, укладача “Толкового словаря живого великорусского языка” В. Даля; уродженцями краю були В. Гаршин і М. Чернявський; надбанням всесвітнього мистецтва стала творчість грека А. Куїнджі. Край активно, хоча й не завжди результативно, шукав свою індивідуальність, свій суспільний та культурний “почерк”. Яскравим унаочненням тогочасних пошуків обличчя “царства вугілля й металу” стала прикраса павільйону Новоросійського товариства на промисловій і художній виставці в Нижньому Новгороді (1896 р.) - унікальна пальма, виготовлена із частини рейки ковалями-умільцями Юзівського металургійного заводу О. Мерцаловим і Ф. Шкариним - так звана “пальма Мерцалова”, що залишається символом Донеччини.

Водночас епоха Великих реформ стає політичною платформою потужного економічного піднесення Донбасу. Відсутність тут пережитків кріпосництва, ринок особисто вільної робочої сили, фермерські за своїм змістом багатопрофільні багатоземельні колоністські господарства, потужні іноземні інвестиції, прискорений розвиток акціонерних товариств і банківської мережі разом зі створенням земств та їхньою наполегливою працею щодо соціальної розбудови заклали підвалини процесу, який сміливо можна назвати “донецьким соціально-економічним дивом”.

На відміну від решти регіонів України, переможна хода нових відносин відбувалася тут як у промисловості, так і в сільськогосподарському секторі. Потужним фактором піднесення регіону стала “пшенична лихоманка”, що охопила наприкінці ХІХ ст. Степову Україну. Стрімке зростання закупівельних цін на збіжжя спричинило не менш стрімке зростання посівних площ, а згодом - і вартості робочої сили: вона в півтора - два рази перевищувала тут вартість праці найманих сільськогосподарських працівників у губерніях виходу[101].

З аналогічних причин динамічно зростало населення промислових міст[102], де знаходили застосування тисячі робочих рук з регіонів, що страждали від аграрного голоду[103]. Згідно із відомостями Всеросійського перепису населення, 46,7% переселенців у Донбас становили вихідці з російських губерній, 37,9% - з українських, 0,8% - білоруських, 1,8% - Кавказу, 8,4% - решти регіонів[104].

За півстоліття малозаселений степ перетворився на житницю Російської імперії, обріс найбільш передовою інфраструктурою, обрамився по периметру потужними містами-портами, що зв’язували новопосталий вугільно-промисловий район та плодючі чорноземи із світовими ринками. В цей же час увиразнилася і надалі набула визначального характеру інша ознака розвитку регіону - значні диспропорції у розміщенні населення і виробничих потужностей, однобічний розвиток окремих галузей виробництва.

Величезну частку населення пореформеного Донбасу складали сезонні працівники і селяни-відхідники. Проблема полягала в тому, що це населення, яке з’являлося періодично на час польових, будівельних та іншого роду робіт, взимку зникало, не лишаючи демографічного сліду в регіоні. Для сталого соціально-економічного розвитку регіон конче потребував стабілізації демографічної ситуації. Робітничі і шахтарські поселення, що виникали у цей час як своєрідні “спальні райони” робочої сили навколо підприємств та копалень, були позбавлені принад цивілізації. Власне, їх навіть складно назвати повноцінними міськими поселеннями, що розвиваються на засадах комплексності соціально-економічної та культурної інфраструктури. Попри це розросталися вони з неймовірною швидкістю, що вело до одного - накопичення й поглиблення соціально-побутових проблем їхніх мешканців. Класичним прикладом таких населених пунктів виступала Юзівка.

Вибухове зростання людності, слід відзначити, створювало надто багато проблем і на побутовому, і на соціальному рівні. Зважаючи на перехідний стан суспільства і потужні процеси маргіналізації, що його охопили, слід завважити - поселення було неспроможне повноцінно соціалізувати людність, що зросла впродовж десятиріччя майже вшестеро (!). Це було очевидним не лише для заводської адміністрації, а й для органів влади. Питання про те, як інтегрувати такі великі демографічні групи в реформовану систему адміністративно-територіального управління та суспільний організм, залишалося відкритим. Так, порушивши у 1896 р. перед владою питання про надання поселенню міського статусу, Бахмутська повітова управа констатувала, що органи самоврядування в ньому відсутні, і статус його неясний. “Юзівка не є ані містом, ані посадом, ані містечком”, - зазначалося у поданні[105].

Тоді як Одеса, що отримала потужний економічний поштовх за часів портофранко, перетворилася наприкінці ХІХ ст. на четверте за розміром місто Російської імперії, вдяглася в пишні білокам’яні шати свого адміністративно-торгівельного центру, бульварів, засаджених тінистими платанами, робітничі поселення Донбасу вражали іноземців, та й не лише їх[106], непролазним багном і нечистотами[107]. Навіть Юзівка, що приголомшила О. Купріна як “дивовижне величезне царство вогню та заліза, ... чарівний і водночас страшний апофеоз людського розуму, праці і знання”, в повсякденному своєму житті лишалася мало пристосованою для вибагливого столичного мешканця. Напередодні Першої світової війни 40,4% шахтарів мешкали в землянках без вікон і підлоги[108], 2,5% - в сараях і літніх кухнях, 25,8% - у селянських хатах і лише 22,3% - у цегляних і кам’яних будинках[109].

У переддень революційних потрясінь майбутня столиця радянського Донбасу Юзівка (Сталіно, Донецьк) була унаочненням строкатості етнонаціональної структури регіону. В 1917 р., крім традиційних етнічних груп, тут були зареєстровані 334 татарина, 297 литовців, 130 донських козаків, 101 англієць, 96 циган, 86 латишів, 41 перс, 39 чехів, 31 грузин, 23 болгар, 19 іспанців, по 13 італійців і французів, 12 китайців, по 6 швейцарців і курдів, 5 турок, 4 словени, 2 чуваші, 2 караїми, чеченець і словак[110].

Із етносоціальним життям промислових міст і містечок разюче дисонувала нерівномірність розподілу виробленої на промислових об’єктах доданої вартості. Про етнічні характеристики класу приватних власників, що утримували в своїх руках промислові підприємства та інфраструктуру Донбасу, у радянській історіографії не прийнято було говорити. Сучасна історіографія іноді балансує на межі ксенофобії та ідей про винятковий внесок тієї чи іншої етнічної громади в створення промислового потенціалу регіону. Наголошуючи на “російськості” Донбасу, низка авторів замовчує той факт, що організаторами й інвесторами промислового прориву регіону був інтернаціональний за своїм складом колектив капіталістів. Стартовий капітал феноменального зростання Донбасу був іноземним за своїм походженням. Та й ніяким іншим він бути не міг - у кріпосницької та посткріпосницької Росії його попросту не було. Винятково потужною була присутність у виробничому секторі євреїв: у їхніх руках перебувало від % до 1/3 підприємств усіх галузей промисловості Бахмутщини. Так само представницькою була їхня частка серед постачальників гасу, страхових агентів, банкірів[111].

Не менш вражаючими є відомості про питому частку іноземців, зокрема німців, серед інженерів і техніків на виробництві. Вони не лише домінували серед спеціалістів, що залучалися до розвідки й розробки мінеральних копалин, а й становили більше половини кваліфікованого персоналу, що в подальшому забезпечував функціонування підприємств[112]. Перетинаючись лише на виробництві, іноземні спеціалісти та російське на загал робітництво, існували в неспівставних світах. Перші мешкали в європеїзованих слобідках, відвідували клуби та культурні заклади. Другі - перебивалися в переповнених, необладнаних бараках, позбавлених елементарних надбань цивілізації. 12-годинний робочий день був законодавчо обмежений 11,5-ма годинами лише на початку ХХ ст. І все ж найбільш потужним генератором соціальних суперечностей виступав не стільки побут робітництва (він, по правді, був цілком відповідний становищу робітництва Росії і часто-густо перевищував пересічні для імперії показники), скільки сама виснажлива, небезпечна та депресивна шахтарська справа. Красномовні замальовки про те, чим вона була в той час, знаходимо у О. Купріна: “Ми провели в шахті всього півгодини, але вже стало нестерпно. Повітря було замало, підземна тиша виснажила нерви, тупа, безмежна нудьга стискала все сильніше душу... Ні, дійсно, всіх іпохондриків, меланхоліків, неврастеніків, усіх хворих дітей ХІХ століття я раджу лікарям відправляти на півгодини в глибокі копальні. Піднявшись нагору, ці бідарі, певне, гаряче зрадіють шматочку зеленої травки, освітленої сонцем”[113]. На відміну від великого російського письменника, шахтарі тяжко працювали в підземеллі по дванадцять годин щодня, добираючись до штреків карколомними “американськими гірками”[114] та щохвилини ризикуючи життям.

В щоденній грі зі смертю гартувався особливий шахтарський характер: непримиренний, зовні різкий, з вагомою домішкою фатального світосприйняття. - “Що Сибір - у най свій Сибір, вільна каторга”[115], - так шахтарі висловлювалися про власне становище.

Економічний спад початку ХХ ст. негативно позначався на соціальному середовищі робітничих поселень: 1903 р. в басейні з 290 шахт працювало лише 209, а з 35 доменних печей - 22. Втім, зачепивши суміжні галузі, криза майже не позначилася на вугледобуванні галузі. У кризові для імперії 1900-1903 рр. щорічно стабільно видобувалося 650 - 700 млн. пудів донецького вугілля, а з наступного 1904 р. почалося безперервне зростання обсягів вуглевидобутку, що не припинялося аж до 1917 р.

Попри сприятливу кон’юнктуру розвитку промисловості Донбасу принципи її організації об’єктивно працювали на подальше загострення соціальних суперечностей в регіоні. Воєнний стан вкотре загострив проблему забезпечення промислових підприємств та копалень робочими руками. В грудні 1914 р. кількість робітників копалень завдяки наданому урядом безоплатному проїзду на рудники досягла 200 000 осіб, але на початку лютого 1915 р. знов скоротилася до 170 000 осіб. 15 серпня 1915 р. на рудниках числилося 155 000 робітників, серед них 20 000 військовополонених. У другій половині 1915 р. кількість робітників зменшилася на 8 402 особи (на 4%)[116]. Вихід з ситуації російський уряд шукав у традиційному адміністративно-поліцейському примусі.

З 1916 р. уряд переходить до стратегії забезпечення кадрового голоду кам’яновугільної промисловості Донбасу коштом військовозобов’язаних та військовополонених. На 1 вересня 1916 р. загальна кількість робітників досягла 237 000, з них військовозобов’язаних, які отримали відстрочку від призову до армії, налічувалося 104 600, жінок - 12 400, підлітків - 17 100, біженців - 2 500, військовополонених - 47 900, інших категорій - 52 500. Згідно зі статистикою гірничопромисловців чисельність військовополонених у копальнях на грудень 1916 р. сягнула 72 000 осіб. До кінця лютого 1917 р. загальна кількість робітників зросла до 291 686 осіб, але якісний склад неспівставно погіршився[117].

Для виконання робіт на Донбасі залучалися не лише полонені рядові німецької та австро-угорської армій, а й унтер-офіцери, яких на деяких шахтах було майже 50%. Екзотичним складником тогочасного пролетаріату стали китайці, які працювали на Нікополь-Маріупольському Олександрівському руднику. Використовувалися вони переважно на підсобних роботах, оскільки продуктивність їхньої праці була суттєво нижчою. Втім промисловці охоче вербували їх на копальні, зважаючи на невибагливість у харчуванні. Слід завважити, що імперський уряд офіційно дозволив залучення на промислові об’єкти китайських працівників без посвідчень у Сибіру та у східній частині імперії до Волги. У міру загострення соціальних суперечностей та посилення робітничих заворушень китайці, корейці та частково японці використовувалися гірничими адміністраціями в якості штрейкбрехерів, аби замінити ними учасників страйків. 27 вересня 1916 р. імператор підписав указ про зміну діючих правил допуску на роботу представників “жовтої раси”: їм дозволили працювати у всіх регіонах, за винятком районів бойових дій, партіями не менше 1 000 осіб строком не менше 9 місяців. 18 січня 1917 р. був ухвалений указ, що дозволяв їм роботу фактично без документів про реєстрацію особи. Китайці одержали можливість працювати за свідоцтвом із перерахуванням усіх працівників і вказаним місцем роботи, яке видавалося замість національних паспортів китайським старостам у місці відправки[118]. Характерно, що значна частина завербованих таким чином китайських робітників згодом залишила територію Донбасу[119]. Втім згадки про китайців неодноразово ще знаходитимуться в архівних документах доби революційно-визвольних змагань, передовсім у прив’язці до частин Червоної армії.

Внаслідок описаних вище адміністративних заходів на кінець 1916 р. кількість робочих рук, задіяних у виробництві регіону, перевищила довоєнний рівень, “але відтоді переважало робітництво з низькою кваліфікацією, що значною мірою звело нанівець скромні здобутки довоєнного періоду стосовно заробітної плати та умов праці”[120]. Варто також наголосити, що робота підприємств регіону відбувалася на засадах воєнного стану з відповідним посиленням трудової дисципліни та системи стягнень за її порушення.

За таких обставин спалахи соціальних конфліктів із виразними етнічними акцентами були невідворотними, тим більше, що кінець ХІХ - початок ХХ ст. позначилися низкою політичних криз та економічних негараздів. Один із перших єврейських погромів, зафіксованих у Донбасі, відбувся на хвилі загальноросійського антисемітизму в Юзівці (1892 р.)[121]. Згодом погроми відбувалися в 1903-1905 рр. в Юзівці та Гришиному як звичний для Російської імперії “побічний ефект” революційної активності мас. Не менш запеклого і жорсткого вигляду набули зіткнення російських робітників із бельгійцями (1900 р., ст. Костянтинівка). З 1914 р. Донбас, як і решту імперських терен накрила хвиля антинімецької істерії, що органічно поєдналася з антисемітизмом.

Важливо, що соціальна напруга зростала мірою ускладнення на фронтах Першої світової, погіршення якісного та кількісного стану робітництва і, відповідно, умов та оплати праці. В контексті загального погіршення умов життя, відсталої матеріально-технічної бази виробництва, превалювання важкої ручної праці, суспільно-політичних тривог воєнного часу все це створювало підґрунтя зростаючої соціальної напруги. Невідворотний соціальний вибух за таких обставин був лише питанням часу.

Слід зауважити, масові страйки, заворушення, що переростали в погроми крамниць, шинків, пивоварень тощо, відбувалися в регіоні вже з часів економічної стагнації. Найбільш помітні з них, що втихомирювали за допомогою військових та поліції, сталися в 1887[122], 1892[123], 1900[124], 1905-1907 рр. Втім, вибухова сила стихійних заворушень в рази підвищилася після того, як низка революційних партій Росії звернула свою увагу на цей промисловий район.

В 1902 р. тут розпочала діяльність “Соціал-демократична спілка гірничозаводських робітників Півдня Росії”, в 1903 р. реорганізована на Донецький союз РСДРП. Розглядаючи Донбас як перспективний плацдарм розповсюдження революційних ідей, 1906 р. мережу своїх організацій тут створили есери, згодом - Бунд та сіоністи-соціалісти.

Тим часом національне питання перебувало на маргінесі суспільно-політичного життя Донбасу. Власне, його соціальна база була “приспана” потужним промисловим зростанням: ані українці, ані етнічні меншини на той час ще не усвідомили потужності національно-визвольної хвилі, що наростала на імперських просторах. Частина колишніх емігрантів на початок ХХ ст. вже була значною мірою асимільована і рухалася у фарватері провідних національних політичних рухів. Інші, оберігаючи засади традиційності, ставили за мету консервацію та збереження етнічної ідентичності як такої. Решта емігрувала в пошуках нової долі. Лише зовсім незначна частка національних громад стала на шлях усвідомлення назрілих політичних вимог у контексті парламентських та демократичних зрушень, в інтересах поступального етносоціального та етнокультурного розвитку. Саме тому політичний переворот 1917 р. та подальше військово-політичне протистояння були пов’язані для них із низкою непоправних втрат і особистих трагедій.