Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Наслідки радянських інтеграційних практик у Криму (1921-1991 рр.)

Народження Кримської АСРР

Після кривавої бані, влаштованої більшовиками під час останнього упокорення Криму, питання «Чий Крим?» навіть номінально не підіймалося в суспільному дискурсі. Власне його нікому було підіймати. Найбільш активна частина населення була жорстоко винищена когортою євдокімових, землячок, кунів та решти напівбожевільних «червоних демонів», решта - заклякла від жаху. Саме в таких обставинах більшовики починали будівництво царства загальної рівності на півострові.

Серед тих небагатьох, хто зважився висловитися проти тогочасних засобів діяльності більшовиків, був М. Султан-Галіїв. У доповіді Наркомнацу він зазначав: «Жорстокий червоний терор залишив незгладиму тяжку реакцію у свідомості кримського населення. Всі відчувають сильний, суто тваринний жах перед радянськими працівниками, недовіру та глибоко затамовану злість». Особливу увагу цей казанський татарин приділив характеристиці ставлення корінного населення Криму до влади: «Все у свідомості татарського населення переломлюється як прояв організованої, але прихованої колоніальної політики радянської влади. Вона народжена недовірою до Сходу як до території дрібнобуржуазної стихії та переслідує мету повної економічної та політичної деморалізації турко-татар як авангарду визвольного руху колоній. Радянська влада та комунізм є новою формою європейського імперіалізму, яка ґрунтується на запереченні права приватної власності, а тому є ще більш могутньою і грізною, ніж та, що була раніше. Ось думка, яка отруює наскрізь свідомість кримських татар, які вмирають від голоду та сухот... І не дивно, після всього сказаного, що татарське населення, яке так радісно зустріло радянську владу (про це говорять майже всі працівники) зараз вже налаштоване проти нас, передаючи свої настрої через турецькі судноплави, котрі приїжджають з Туреччини і в Анталію. Воно тікає в гори, шукаючи там порятунку»[982].

М. Султан-Галіїв висловлював думки, які були у всіх на слуху, його висновки впали на добре підготовлений ґрунт. Керівництво РКП(б) покладало великі сподівання на новий турецький уряд Мустафи Кемаля, але всі ознаки засвідчували, що він починав схилятися на бік Антанти. Центральний орган кримських більшовиків з прикрістю вказував, що кемалісти, які відвідували Крим або слідкували за подіями з розповідей людей, які звідти прибували, були дуже стурбовані становищем на півострові. «Головотесне здійснення основ різко окресленої диктатури пролетаріату, - підкреслювала газета - викликало втечу частини туземної інтелігенції, навіть і радикальної, до визволеної братерської кемалістської Туреччини, яку вони подбали поінформувати, як вони розуміли дії радянської влади. Наші помилки стали відомі в Туреччині, і Антанта ними вельми вміло оперує. Ми ризикуємо підірвати наш авторитет в Туреччині та на Сході»[983].

Центр врахував негативні наслідки червоного терору відкликанням з Криму його безпосередніх виконавців і відрядженням на ключові пости М. Полякова (в лютому 1921 р.) та І. Акулова (у березні 1921 р.). На півострів в лютому був направлений М. Султан-Галіїв з метою обстеження існуючого становища, а також С. Кіров (наприкінці квітня) - з метою виявити ставлення місцевих кадрів до питання про організацію республіки[984].

Тим часом дискусії навколо шляхів та методів вирішення кримського питання в більшовицькому середовищі не припинялися. Намагаючись ввести місцеву стихію в рамки, місцева преса відреагувала редакційною статтею з симптоматичною назвою «Побольше вдумчивости! К происходящим районным собраниям Российской коммунистической партии». Зріз домінуючого на той час у партійній масі - масі переможців - погляду заслуговує на цитування: «Коли ми так підійдемо до питання, ми уникнемо двох можливих ухилів - надмірного русифікаторства і неприродної східноманії. Близькість Сходу і головна близькість до нас Константинополя - центра буржуазно-націоналістичного пантюркістського и панісламістського руху - палиця о двох кінцях. З одного боку, кожному революціонеру очевидно, що звідси з Криму можна нанести цьому руху один з ударів, намагатися перетворити національно-визвольний рух в радянський революційний, з іншого боку - пантюркісти-співробітники Кемаля мріють про свій вплив на Крим. І тут потрібне перш за все реальне врахування сил і відповідальностей»[985].

Голова комісії ВЦВК і ЦК РКП(б) Ш. Ібрагімов, заявив на пленумі обкому РКП(б) 16 червня 1921 р., що червоний терор здійснювався надто жорстко, і населення потерпало внаслідок надмірної кількості надзвичайних органів[986].

Ш. Ібрагімов виступав з доповіддю «Про завдання повноважної комісії ЦК РКП(б) та ВЦВК». Її ключовою тезою було «посилення роз’яснювальної роботи серед татар». Констатуючи, що трудове татарське населення недостатньо представлене в радянських органах влади, і партійна робота серед татар також провадиться незадовільно, Ш. Ібрагімов убачав необхідні зрушення за умови перетворення Криму на республіку, в якій татарське населення стало б міцною базою радянської влади й повинне було нести її до всіх мусульманських країн Сходу[987].

Питання про приналежність Криму Росії або Україні в Москві навіть не дискутувалося. Російське керівництво не бажало чути про претензії українських керівників на Крим. Цього було достатньо, оскільки радянська Україна являла собою псевдодержаву і знаходилася під цілковитим контролем Кремля. Позиція Москви озвучувалася керівництвом Криму. 21 січня 1921 р. на спільному засіданні Кримревкому і обкому РКП(б) розглядалося питання «Про політичні взаємовідносини Криму з РСФРР та УСРР», яке завершилося такою резолюцією: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москві в якості окремої одиниці, надати їй назву «Кримська автономна область». Протокол засідання доповнювався судженням Ю. Гавена, який залишався при своїй особливій думці: з метою революціонізування мусульманського Сходу доцільно створити видимість самостійного Криму, й тому Кримську автономну область треба назвати “Кримською Комуною”[988].

Ще 12 листопада 1920 р. в Харкові визнали, що Крим перебуває за межами компетенції ЦК КПУ. Цю позицію засвідчила доповідна записка начальника Закордота при ЦК КП(б)У Фріца Маркуса Феліксу Кону. В ній йшлося, що протягом січня - березня 1921 р. з Криму в Україну було вивезено всіх українських керівників, а також матеріальні ресурси КП(б)У, відправлені раніше для потреб кримської повстанської армії[989].

У програмній статті газети «Красный Крым» від 30 березня 1921 р. уперше чітко вказувалося (не без підказки «старших товаришів з Москви»), що партія більшовиків мусить звернути особливу увагу на роботу серед неросійського населення Криму, і зокрема серед кримських татар: «Без встановлення найтіснішого контакту з татарами... ми не вирішимо цих питань і, зрозуміло, в жодному разі не посилимо симпатій до нас з боку трудящих Туреччини». Останній, ударний висновок газети звучав так: «Кожний радянський працівник повинен у своїй повсякденній роботі пам’ятати, що Крим є всеросійське вікно до Туреччини та Близького Сходу».

Услід за першою статтею орган обкому РКП(б) і Кримревкому почав друкувати програмні статті, які віддзеркалювали рішення X з’їзду РКП(б) щодо національного питання і можливої організації влади в Криму: «Москва та Анкара» (3 квітня 1921 р.), «Про роботу серед татар» (13 квітня), «Революційний рух в Туреччині та національне питання на окраїнах Росії» (15 квітня), «Основне кримське питання» (26 квітня), «Державна форма Криму» (28 квітня), «Ще раз про національне питання Криму» (29 квітня).

Пленум Кримського обкому РКП(б), що відбувся 7 травня, обговорив питання «Про державну форму Криму» і рекомендував 1) залучати різні національні групи Криму (передусім кримських татар) до участі в радянських і партійних структурах влади; 2) надати кримським селянам землю у повне користування навіть за рахунок скорочення земельної площі радгоспів; 3) надати татарській мові статус офіційної з переведенням на неї роботи державних установ. Тільки виконання цих вимог, як підкреслювалося в рішенні пленуму Кримського обкому РКП(б), відкриє шлях до формування остаточного державного устрою Криму для забезпечення дійсно революційного впливу на Схід[990].

Через тиждень, 13 травня Кримський обком РКП(б) організував обласну нараду татар-комуністів, на якій виступив з промовою присутній як спостерігач С. Кіров. Опинившись на певний час (до листопада) в Криму, С. Кіров виступав як повноважний представник вищого партійного керівництва і озвучив сформовану в Москві ідею: перетворити Крим на інтернаціональну республіку - аванпост радянської Росії на Сході. У постанові наради ця ідея втілювалася у таких висловах: «Цілком революційно-доцільною державною формою для Криму є проголошення його інтернаціональною республікою, яка входить в Російську Федерацію, взявши за основу конституцію однієї з існуючих республік».

Аргументуючи таке рішення, нарада виходила з «географічного положення Криму як авангардного поста РСФРР в країнах Близького Сходу, з уже існуючого факту проголошення України республікою, завдяки чому Крим в адміністративному відношенні перетворився на своєрідний острів, з того, що Радянська влада стосовно всіх колишніх колоній царської Росії впроваджувала тактику організації та визнання вже створених республік Татарії, Туркестану, Башкирії, що Крим протягом перших двох періодів Радянської влади був проголошений автономною республікою з санкції ЦК як федеративна частина РСФРР»[991].

У рішеннях цієї наради формулювалася позиція Кремля, а не татар. На обліку в Кримському обкомі РКП(б) перебувало в цей час лише 192 татарина - як місцевих, так і казанських (тобто цілком відірваних від кримськотатарських реалій). У нараді брали участь 23 делеговані ними представника. Думок татарського населення відносно статусу Криму вони не відбивали. Тим часом одним із завдань прибулої з Москви повноважної комісії Ш. Ібрагімова було виявлення татарської позиції щодо статусу Криму. Логічним кроком у цьому напрямі було скликання безпартійної татарської конференції. Одразу після припинення воєнних дій на території колишньої імперії, якою заволоділи більшовики, в усіх її регіонах стали проводитися безпартійні конференції, які допомагали новій владі вивчати настрої й потреби населення і корегувати згідно з ними поточну політику.

«Корегування поточної політики» відбувалося улюбленими більшовиками засобами залаштункових перемовин, дискредитації та прямого примусу. Досить багатогранну картину тогочасної «політичної кухні» зобразив І. Фірдевс у своїх спогадах, які зберігаються в Державному архіві АРК. Цитуємо їх, хоч цитата є довгою, за монографією Т. Бикової, присвяченою утворенню Кримської АСРР:

«Період особливо гострої кризи починається з травня місяця й тягнеться до 7 листопада 1921 р. У зв’язку з повстанням, провалом продрозверстки, гострим голодом, загибеллю технічних культур Криму усередині кримської організації РКП виникають тертя, розбіжності й гостра боротьба, яка призвела до розшарування на місцевих і немісцевих, на підпільників та непідпільників, а також по інших лініях. Зрештою, ця боротьба й тертя виливаються у форму вимоги, з одного боку, якнайшвидшої ліквідації ревкомів, оголошення Криму республікою, ліквідації повстання татар не зброєю, а шляхом розшарування й послідовного проведення щодо татар політики партії з національного питання. Основною групою в організації, яка підняла ці питання, були татарські відповідальні працівники, члени ревкому й бюро татарської секції при обласному комітеті, секретарем якого в той час був я. Ліквідація політичної кризи вимагала прийняття цілого ряду термінових і рішучих заходів, які в загальному зводилися до того, що необхідно було б перенести центр ваги в політиці на національне питання, розуміючи його як татарське, а в економіці орієнтуватися на спеціальні технічні культури Криму. В обстановці воєнного стану й наявності обласного комітету не було жодної можливості навіть оформити як суспільно-партійну думку точку зору тієї частини організації, яка бачила й усвідомлювала неправильність політичної й економічної лінії вищих органів Криму. Обком в особі товаришів Акулова, Полякова, Єфремова й Кірова із плеядою більших і малих військових працівників, слухняних до їхніх примх та велінь, не розумів згубності своєї неправильної політики й тому не знаходив потрібним змінити напрямок. Кримські питання зрештою були перенесені на рішення в ЦК, де правильність точки зору товаришів, які висловлювалися за оголошення Криму республікою й зміну курсу політики була підтверджена, а для організації й проведення рішень ЦК відносно кримських питань була створена спеціальна комісія - повноважна комісія ВЦВК на чолі з товаришем Ш. Ібрагімовим. Незважаючи на постанову ЦК ВЦВК і надсилання спеціальної комісії обком і ревком продовжували свою колишню політику, додавши їй особливу різкість. Вся енергія обласного комітету відтепер була спрямована на вигнання з Криму «республіканців» й у першу чергу невеликої групи місцевих татарських відповідальних працівників. Видаються постанови за постановою про спрямування у розпорядження ЦК Фірдевса, Бабахана, Гавена, вживаються заходи до виключення Меметова з партії та ін. Найбільш скандальним і курйозним моментом, який підкреслив до шаржу й карикатури становище обкому, була наступна обставина: 12 травня одержали повідомлення з центра від Наркомнаца про оголошення Криму республікою, 14 травня ВЦВК підтвердив постанову Наркомнаца, 20 травня одержали телеграму від ЦК, що підтверджувало оголошення Криму Республікою. У той же день ранком IV обласна партійна конференція під тиском обласного комітету в особі Акулова приймає постанову, яка заперечує доцільність оголошення Криму республікою. Вийшло незручне становище - ЦК, ВЦВК, Наркомнац, одна третина організації й населення в особі татар за Республіку, обласний комітет у своїй більшості разом з військовими працівниками - проти. Акулов без спочинку їздить по повітах й організує сили проти Республіки на майбутню через шість місяців V партійну конференцію. Організація в повному розумінні слова приходить до стану занепаду. Доходимо до V конференції, де політика Акулова тріщить по всіх швах і лінія обкому дістає гідний осуд»[992].

Незважаючи на залізні засади «демократичного централізму», центр до запровадження (в 1922 р.) посади генерального секретаря ЦК РКП(б) незадовільно справлявся з групівщиною і анархічними діями місцевих працівників. Тим більше, що в Криму керівні працівники мали протилежну позицію щодо майбутнього статусу півострова: одні бажали відсунути татар на манівці, а інші - створити кримськотатарську автономію, незважаючи на те, що татари являли собою національну меншину.

Політична позиція цих останніх була голосно озвучена на безпартійній татарській конференції, скликаній одразу після обласної наради татар-комуністів. Хоча конференція вважалася безпартійною, на ній задавали тон діячі Міллі Фірки.

А. Бекіров висловлював припущення, що скликання цієї конференції засвідчує факт передачі влади на півострові від Кримревкому до татарської громади. І. Апаз вказував на необхідність негайного утворення наркомату закордонних справ, очолюваного представником кримськотатарського народу. А. Ісхаканова вітала ідею утворення в Криму автономної республіки, але не бажала, щоб її закони писалися в Москві. О. Дерен-Айєрли сподівався на те, що депутати безпартійної татарської конференції виправлять всі помилки, допущені Кримським обкомом РКП(б) під час його перебування при владі. С. Айвазов закликав вирішувати питання, пов’язані зі створенням республіки, в узгодженні з інтересами кримськотатарського народу, а не з інтересами московського пролетаріату. Конференція обрала свій постійний орган - Раду семи і доручила їй сприяти створенню в Криму автономної республіки з урядовими структурами, вільними від диктату з центру, зв’язатися з кемалістською Туреччиною і просити у неї допомоги для подолання широкомасштабної кризи, що виникла на півострові[993].

ЦК РКП(б) і РНК РСФРР аніскільки не заперечували утворення автономної республіки. 18 травня це було підтверджено пленумом ЦК РКП(б), після чого секретар ЦК В. Молотов надіслав в Сімферополь телеграму із запрошенням відвідати кримськими представниками Москви для спільної з Наркомнацем розробки відповідного положення. 24 травня постанова пленуму Центрального комітету була підтверджена рішенням політбюро ЦК, про що В. Молотов знову поінформував кримських керівників. Останні, однак, не працювали тривалий час над розробкою документів про статус майбутньої автономії. У них на руках залишалася більш відповідальна справа: вибори до рад. Після застосування запобіжних, головним чином терористичних заходів, які мусили гарантувати, що на кожний депутатський мандат висуватиметься тільки один представник - від РКП(б), об’єднане засідання президії обкому РКП(б) і Кримревкому затвердило строки виборів: в міські ради - у липні, в районні - з кінця липня, в сільради - у серпні. Кримревком наполегливо надсилав на місця такі стандартні накази:

«Мобілізуйте весь партійний і радянський апарат, пристосовуючи його до виборчої кампанії. До проведення виборів зніміть з роботи якомога більшу кількість відповідальних працівників, надішліть в районні та сільські ревкоми для зміцнення, перевірки, очищення останніх від антирадянських елементів. Районні та сільські ревкоми на час виборів повинні бути міцним оплотом Радянської влади»[994].

Владу, яка називалася радянською, утворювали не ради, а ревкоми, добиваючись потрібних електоральних результатів терором і пропагандою. Ревкоми утворювалися органами більшовицької диктатури - чекістами і особістами. Отже, причинно-наслідкові зв’язки у «народовладді» більшовицького зразка були не прямими, а оберненими. Робітничо-селянську владу насправді формували не робітники з селянами, а створені партією більшовиків органи державної безпеки. Вибори в повітах і сільрадах теж пройшли з величезною перевагою більшовиків. Управління справами Кримревкому у звіті про наслідки виборчої кампанії вказувало: «За дуже рідкісними випадками населення до виборів поставилося свідомо. У ради пройшло понад 70 відсотків комуністів»[995]. Наважимося стверджувати, що іншого результату виборів на той час у Криму просто не могло бути, однак це не означало легітимності нової влади. І так звані «виборці», і позбавлені виборчого права, і ті, хто самоусунувся від «волевиявлення», добре це усвідомлювали. Отже, імітація зовнішніх ознак демократизму та суспільна легітимація більшовицько-радянського тандему на довгі роки стала основним його завданням.

Заключний етап у конструюванні органів радянської влади розпочався з розгляду на оргбюро ЦК РКП(б) питання про стан справ у Криму. 19 вересня 1921 р. після вивчення матеріалів двох ворогуючих між собою угруповань кримських керівників оргбюро ЦК прийняло рішення відкликати І. Акулова з півострова і рекомендувати на посаду голови ЦВК Кримської республіки Ю. Гавена, а на посаду голови РНК - С. Саїд-Галіїва. Нагадаємо, що в тодішній табелі про ранги голова Раднаркому в незалежних або автономних республіках вважався особою № 1. Незабаром Президія ВЦВК затвердила в радянському порядку мандат С. Саїд-Галіїва і відрядила його в Крим «для надання практичної допомоги Кримревкому у підготовці та проведенні Всекримського установчого з’їзду рад і у розв’язанні національного питання»[996].

Всекримський установчий з’їзд рад робітничих, селянських, червоноармійських і червонофлотських депутатів працював у Сімферополі з 7 по 11 листопада 1921 р. 10 листопада його учасники одноголосно ухвалили Конституцію Кримської СРР. У розділі «Основні положення» стаття 2 проголошувала, що державними мовами створюваної республіки є російська і татарська. Тут же вказувалося: «Віднині Кримська СРР стає до лав тих федерацій Великої Радянської Росії, котрі всім своїм існуванням промовляють: тільки в умовах диктатури робітничого класу і найбіднішого селянства можна вирішити національні протиріччя»[997].

Конституція проголосила «вільний, рівний та тісний союз національних груп працюючого населення Криму». В діючій Конституції КСРР було відсутнє положення про те, що кримські татари являли собою титульну націю. Символіка прапора й герба була суто радянською, але назва “Кримська Соціалістична Радянська Республіка” повторювалася двома мовами - російською і кримськотатарською. В ній не містилося й натяку на те, що це - конституція автономної республіки з істотно обмеженим спектром повноважень. У ст. 3 проголошувалося: “Кримська СРР заявляє про свою тверду рішучість залишитись однією з складових частин загальної федерації великої Російської республіки на початку тісного й повного політичного та економічного об’єднання для спільної боротьби за торжество комуністичної революції”.

Варто наголосити, більшовики не розглядали ані Крим, ані кримських татар як суб’єкт внутрішніх політичних відносин, а тим більше - міжнародних. Вони всього лише намагалися використати і кримське, і кримськотатарське питання з найвищою ефективністю для забезпечення своїх власних політичних амбіцій. На початку 1920-х рр. вони не соромилися висловлювати свої аргументи і навіть публікували їх у пресі, намагаючись пояснити свою, як багатьом тоді здавалося, невиправдану прихильність до кримських татар.. Так, зокрема в 1923 р. воєнно-статистичний нарис «Червоний Крим» повідомляв: «Створення самостійної (sic! - Авт.) Кримської Республіки, яка є наймолодшою у Федерації, виходить також з деяких мотивів міжнародного та внутрішнього порядку. Кримські татари, які складають четверту частину всього населення в Криму, тісно пов’язані з Туреччиною та Балканами, тому що в епоху царату маса татар виселилася з Криму в Добруджу, Туреччину та Болгарію. Крим, таким чином, служить ланкою, що пов’язує між собою Радянську Федерацію з Туреччиною та Близьким Сходом, і створення автономної республіки, яка є здійсненням бажань татарських мас, закріплює цей зв’язок та вплив Радянської Росії на мусульманському Сході»[998].

В. Ленін ще у 1919 р. підтримав національну революцію в колишній Османській імперії, а Радянська Росія надала Туреччині фінансову та матеріальну допомогу. Думку про те, що Кримська республіка зможе “перетворитися на смолоскип, що передає світло пролетарської революції на Схід”, поділяли й керівники кримських комуністів. У березні 1919 р. Кримське бюро ЦК КП(б)У з резиденцією в Мелітополі заснувало у своєму складі Мусульманське бюро з метою, як підкреслювалося у постанові, “радянізувати кримських татар, а через них і країни Сходу.”

Втім, у більшовиків була й інша - не менш вагома підстава для запровадження коренізації. За чотири роки після повалення самодержавства кримськотатарський національний рух став масовим і організованим: Міллі Фірка (Народна партія) налічувала близько 10 тис. членів, натомість сили кримських більшовиків, якщо не враховувати партійного складу Червоної армії, обчислювалися кількома сотнями. В листопаді 1920 р. татарські націоналісти звернулися до Кримського ревкому з проханням про легалізацію і надання їм можливості провадити релігійну і культурно-освітню діяльність. Бела Кун відмовився мати справу з Міллі Фіркою, натомість у січні 1921 р. Раднарком РСФРР надіслав до Криму комісію на чолі з членом колегії Наркомату у справах національностей М.Султан-Галіївим. Результатом її діяльності стало утворення в Кримському обкомі РКП(б) татарської секції, припинення червоного терору і амністія членів Міллі Фірки та учасників партизанського руху “зелених”. М. Султан-Галіїв рекомендував створити у Криму автономну республіку із найширшим залученням татар до державного управління.

Отже, мова йшла про територіальну, а не національну автономію. Слід відзначити, що етнонаціональна ситуація на півострові формально не давала підстав для отримання політичних переваг певною етнічною групою. Строкатий склад населення не дозволяв також сформувати кримську республіку як кримськотатарську. Щоб протистояти вимогам татарських організацій визнати їх представниками титульної нації, на що вони мали історичні права, Кримський обком РКП(б) розпорядився терміново провести регіональний перепис населення. Будучи войовничими атеїстами, більшовики провели цей перепис у квітні 1921 р. за релігійною ознакою. Методика проведення перепису розроблялася таким чином, аби довести, що на статус титульної нації в Криму могли претендувати тільки росіяни. Всього в Криму було зареєстровано 721 тис. мешканців 59 національностей. Серед них росіяни, українці і білоруси складали 51,5%, татари, турки і роми - 25,9, євреї та кримчаки - 7,0, німці - 5,9, греки - 3,3, болгари - 1,7, вірмени - 1,7, болгари - 1,6, поляки - 0,8%.[999] Уже після утворення республіки, у листопаді 1921 р. секретар обкому І.Акулов на V обласній партконференції зізнався: “Ми добре враховували настрої татарської частини населення, що оголошення Автономної республіки тлумачилося ними як об’ява Татарської республіки. Коли б ми нашу політику побудували таким чином, то ця політика була б помилковою.”[1000]

У травні 1921 р. в Сімферополі зібралася обласна конференція комуністів кримськотатарської національності. На ній були присутні 22 делегати від 192 комуністів-татар, які стояли на обліку в Кримському обкомі РКП(б). Деякі з них висунули вимогу оголосити Крим татарською республікою, яка матиме право самостійного спілкування з іншими країнами, включно з правом розв’язувати питання про повернення емігрантів. Нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін відреагував на ці вимоги вкрай нервово. В телеграмі на ім’я уповноваженого НКЗС в Криму він занотував: “Пропозиція забезпечити Кримський центр наркомзаксправом недоладна, безглузда, шкідлива, не має жодного підґрунтя й повинна бути безумовно відкинута. Крим не є незалежною державою, а республікою в межах федерації, як Карелія та Башкирія. Такі республіки ніколи наркомзаксправа не мають. Думка про те, щоб Крим провадив щодо Туреччини самостійну революційну політику, настільки шкідлива й небезпечна, що її досить, щоб рішуче відкинути цей проект”[1001].

18 жовтня 1921 р. була прийнята постанова ВЦВК і РНК РСФРР «Про автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки», що створювалася як «територіальна» автономія в складі РСФРР. Згодом, 11 листопада 1921 р. делегати І установчого з’їзду рад Криму постфактум схвалили ті рішення, що вже були прийняті кримськими і центральними органами влади напередодні з’їзду. Однак татари не припиняли спроб зміцнити свій політичний вплив. Так, на Сімферопольській обласній конференції комуністів кримськотатарської національності (травень 1921 р.) гаряче обговорювалася вимога оголосити Крим татарською республікою, яка мала б право самостійного спілкування з іншими країнами, включно з правом розв’язувати питання про повернення емігрантів. Наслідком подібних акцій стали суттєві зміни в тактиці і стратегії більшовиків у автономії.

На почесну посаду голови Кримського ЦВК був обраний Ю. Гавен. Татарам в уряді дісталося 4 наркомати з 13. Наркомом землеробства став У Ібраїмов, робітничо-селянської інспекції - І. Ібраїмов, освіти - К. Хамзін, охорони здоров’я - Х. Чапчакчі. Наявністю татарських функціонерів на важливих посадах в системі влади центр давав зрозуміти, що республіка має національний характер. Однак їх функціональні обов’язки були істотно обмежені. Роль татар у перетворенні губернії на автономну республіку не афішувалася, хоча й не заперечувалася.

Утворення Кримської АСРР відбувалося у важкій економічній ситуації: на півострові, як і у степовій частині України, на Північному Кавказі і в Поволжі, спалахнув жахливий голод. На півострові він не лише обумовлювався природними катаклізмами (посуха), а й критичним антропогенним навантаженням, створюваним частинами Червоної армії. Ситуація в Криму з продовольством виявилася надзвичайно важкою ще до того, як почалася посуха. Суть її переконливо охарактеризував у своїй доповідній записці в Наркомнац РСФРР М.Султан-Галіїв: «У Сімферополі, де в мирний час розміщувалося не більше 80 000 населення, в теперішній час з перебуванням 4-ої армії поміщається до 200 000 осіб. Зрозуміло, що все це, разом узяте, створює жахливу економічну кризу в усьому Криму. Продовольче становище погіршується з дня на день. Весь Південний район (споживаючий), населений переважно татарським населенням, в теперішній час буквально голодує. Хліб дають лише радянським службовцям, а інше населення, як в містах, так і в селах, абсолютно нічого ні отримує. В татарських селах спостерігаються уже випадки голодної смерті. Особливо посилюється дитяча смертність»[1002]. На тлі голодування та антисанітарії, що царювали на півострові, критично загострилася епідеміологічна ситуація: загалом впродовж 1921 р. було зареєстровано понад 5 тис. випадків висипного і 7 тис. поворотного, майже 700 - черевного тифу, понад 1 тис. - віспи[1003]. Епідемії названих захворювань найбільш загрозливого характеру набули у містах: Сімферополі, Севастополі, Керчі та Феодосії. Внаслідок голоду та епідемій вимерла майже третина мешканців Карасубазару.

Почастішання смертних випадків від голоду змусило сімферопольську владу утворити 1 грудня 1921 р. Центральну республіканську комісію допомоги голодуючим - КримЦКДопгол, яку очолив секретар Кримського обкому РКП(б) А. Ізраїлович. Однак спільної мови з центром він не знаходив. Уповноважений КримЦКДопгол у Москві К. Сорін доповідав у Сімферополь: «Я відразу наштовхнувся на цілий ряд перешкод з боку Держплану, ЦСУ, Наркомпрода, Наркомнаці, які, кожний окремо, мали дуже суперечливі відомості про становище в Криму»[1004]. 3 лютого 1922 р. А. Ізраїловича змінив на посаді Крим-ЦКДопголу голова ЦВК Кримської АСРР Ю. Г авен, який так само відзначав неналежну допомогу центру.

Пасивність Кремля у вирішенні проблем голодуючих кримчан тим часом пояснювалася дуже просто - голод був використаний як універсальне знаряддя боротьби з так званим політичним бандитизмом. Ситуація в Криму була ще гіршою для радянської влади, ніж в Україні. В. Ібраїмов у виступі на пленумі обкому 22 серпня висловився цілком відверто: «Вся тактика місцевої влади в Криму спиралася на ЧК і Червону армію, внаслідок чого остаточно тероризувалося робітниче і татарське населення»[1005]. Це викликало відповідну реакцію з боку населення, особливо татар. Наприкінці 1920 р. повстанці, яких тут називали зеленими, налічували в своїх лавах від 8 до 10 тисяч осіб[1006]. Пізніше їх чисельність почала зростати, особливо в районі Ялти та Алушти, де концентрувалося татарське населення. Голод справлявся з повстанцями ефективніше, ніж каральні експедиції. Розповідаючи про боротьбу з голодом, місцеві чиновники мимоволі вказували на причину, яка керувала діями представників влади, коли вони відмовлялися від боротьби з голодом: «Татарин мовчки, без нарікань, без протесту, без боротьби помирав в своїх селах, частіше за все навіть не виходячи з хати»[1007].

За офіційними даними, у квітні 1922 р. в Криму голодувало 377 тис. осіб.[1008] Сукупна кількість жертв голоду становила у першій половині 1922 р. (включно з листопадом і груднем 1921 р.) близько 75 тис.[1009]. У цілому за 1921 - 1923 рр. загинуло близько 100 тис., з них до 75 тис. кримських татар[1010].

Президія ВЦВК лише 16 лютого 1922 р., коли в Криму почалася масова смертність, визнала цей регіон голодуючим. Це означало, що про голод в Криму стало можливим писати, і 18 лютого К.Сорін опублікував в центральній більшовицькій газеті «Правда» першу кореспонденцію з такими словами: «Фунт хліба в Алушті коштує до 160 тис. руб. Всі жахи Поволжя є в наявності в Криму: цілком з’їли всю худобу й коней, сільське населення покидає свої житла і наводнює міста, відсоток смертності прогресивно зростає. По шосейних шляхах Севастополь - Сімферополь - Євпаторія, у містах, на вулицях і біля вокзалів валяються трупи і кинуті матерями діти».

Як уже підкреслювалося, голод завдав найбільш сильний удар по татарському населенню. Це викликало тривогу в союзному Наркоматі у справах національностей, який нічого не знав про розрахунки свого очільника покінчити з антирадянським рухом за допомогою голоду. Представник Наркомнацу прямо заявив про необхідність попередити «загибель цілої нації»[1011].

Перший американський корабель з хлібом прийшов у Феодосію 28 лютого 1922 р., але цей хліб був призначений для голодуючих Поволжя. Безпосередньо в Крим АРА прийшла у серпні 1922 р. Спочатку американці планували годувати лише дітей, але побачене змусило їх звернути увагу й на доросле населення.

Допомога АРА в Криму була найбільшою. Діти і дорослі забезпечувалися пайками, і отримували їжу у відкритих їдальнях. Було налагоджене постачання медикаментів і одягу. Від листопада 1922 р. до червня 1923 р. АРА надіслала в Крим 580 тис. місячних пайків і 104 тис. сухих пайків, 10 740 продовольчих посилок. Католицька місія з листопада 1922 р. до травня 1923 р. надала 265 тис. місячних пайків. Місія Ф.Нансена передала кримській владі з листопада 1922 р. до квітня

1923 р. 42 976 пудів продовольчих продуктів. Американська організація «Джойнт» асигнувала 15 тис. доларів США на потреби кримських дитячих закладів і 40 тис. пудів вугілля для опалення дитбудинків. У травні 1923 р. в Криму почала працювати Українська ЦКНаслідгол, яка відпустила 22 307 пудів продовольства[1012].

В роки голоду чисельність населення Криму скоротилася, за даними поточного обліку, на 140 тис. осіб (з 720 до 580 тис.)[1013]. На тих, хто вижив, чекав тривалий в часі і не менш драматичний комуністичний експеримент.