Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Суспільно-політичне життя

На початковому етапі існування Кримського ханату (1443-1475 рр.) сунітський варіант ісламу ханіфітського мазхаба став державною релігією. Іслам активно поширювався на гірські та передгірні райони Криму внаслідок створення імаретів та вакуфних комплексів у ключових населених пунктах держави - Солхаті, Карасубазарі, Гезлеве, а також діяльності суфійських місіонерів, які будували текке, благодійні вакуфи, мусульманські поселення. Вже в другій половині XV ст. тут сформувалася розгалужена структура духівництва на чолі з муфтієм та кадиескером. Територія ханату поділялася на 24 кадилика.

Особливістю етнорелігійної ситуації в Криму був досить високий рівень віротерпимості: як християни (греки, вірмени), так і караїми й кримчаки були вільними сповідувати власну релігію за умови сплати спеціального податку «джизьі». Умови співіснування конфесій дещо ускладнилися після завоювання Криму османами. Турецький султан став не лише сюзереном кримських ханів, а й халіфом (верховним главою) сунітів. Впродовж XVII ст. зростала вага норм шаріату, скорочувалася зона дії традиційного права, мережа медресе, збудованих в усіх значних населених пунктах, примножувалося коло послідовників вчення суфіїв.

З цього часу мусульманська релігія стала віссю формування етнокультури кримських татар і виступала основою їх етногенезу. Тюркомовна мусульманська спільнота, яка визначала себе назвою «киримли» (кримці), абсорбувала значну кількість старожитніх етносів півострова, трансформувавши їхні генетичні і культурні коди у новий неповторний етнокультурний феномен. На початку XVI ст. центр культурного життя Кримського ханату перемістився до Бахчисараю. Палац кримських ханів та Зинджирлі медресе стали центром розвитку мусульманської науки, диванної лірики і суфійської поезії, що уособив у своїй постаті один із найбільш відомих кримських ханів - Бора Гази Гірей II (1554— 1608 рр.). Впродовж XVII - першої половини XVIII ст. ст. оформлюється кримськотатарська школа поезії і музики, орнаментального мистецтва[868]. З другої половини XVIII ст. і в Криму відчуваються впливи західноєвропейської цивілізації, передусім у культурній сфері. Найбільш суперечливого свого прояву ця тенденція набула в постатях Арслан Гірея, Крим Гірея й Шагін Гірея. Останній, зокрема, володів кількома мовами, намагався реформувати управління ханатом, створити регулярну армію і флот за європейськими зразками.

На час анексії еліта кримськотатарської спільноти підійшла до межі усвідомлення необхідності модернізації. Яким шляхом вона могла відбутися, важко сказати - історія засвідчила, що устремління передостаннього кримського хана вочевидь випереджали стан свідомості його підданих і переважної більшості знаті.

Проте залишається неспростовним фактом, що всі можливі сценарії подальшого етнокультурного розвитку кримськотатарського народу були перервані воєнними поразками, гострою соціально-економічною кризою і врешті - втратою державного суверенітету. Культурні перспективи кримських татар в Російській імперії, попри обіцянки Катерини ІІ, були різко звужені: одна справа - умови етнокультурного розвитку державоутворюючого етносу, зовсім інша - гнаної і зневаженої етнічної меншини.

Втім, до 1832 р. - часу створення Таврійського магометанського духовного управління (ТМДП), що підпорядковувалося Міністерству внутрішніх справ - духовні практики в Криму відбувалися поза будь-яким контролем імперської влади.

Ситуація докорінним чином змінилася на хвилі революційних перетворень початку ХХ ст., коли не лише немусульманське населення Криму почало осмислювати свої суспільно-політичні орієнтири, а й стосовно мусульман стало очевидно - монополія духовенства в сфері регулювання суспільних відносин втрачена назавжди. У курортній оазі, на яку поволі перетворювався Крим, формування політичних організацій після проголошення політичних свобод Маніфестом 17 жовтня 1905 р. відбувалося з неймовірною швидкістю. За відсутності чисельного місцевого пролетаріату їх соціальною базою стала передусім інтелігенція. Невдовзі під впливом невдач на фронтах на не менш потужну силу перетворилися матроси Російського флоту.

Найбільше прихильників і впливових адептів мала ліво-ліберальна партія народної свободи (після повалення самодержавства - конституційних демократів (кадетів)), що створила осередки в усіх великих містах півострова. В Сімферополі на її чолі став князь Оболенський, Феодосії - підприємець С. Крим (Нейман), Джанкої - голова повітової земської управи П. Толстов, Ялті - лікар П. Розанов, Керчі - поміщик Посполітакі, Севастополі - генерал П. Лескевич. У Севастополі, Сімферополі, Керчі, Феодосії, Перекопі та Мелітополі виникли осередки правих лібералів - «Союзу 17 октября» (октябристи). Зовсім непопулярними виявилися програми монархічно-націоналістичних партій: «Союзу Михаїла Архангела» й «Союза русского народа».

Лівий спектр політичних сил представляли гуртки й партії, що виникали на нелегальній основі задовго до проголошення російського парламентаризму. В 1900 р. перший гурток есерів на чолі з лікарем С. Ніконовим виник у Севастополі. Коло симпатиків есерів швидко зростало за рахунок інтелігенції, ремісників та портових працівників. Влітку - восени 1904 р. осередки організації виникли в Сімферополі, Керчі, Ялті та Феодосії, в низці армійських та флотських частин. В роки першої російської революції відділки ПРС виникли в Алупці, Армянському Базарі, Перекопі, Мелітополі та Бахчисараї. ПСР міцно тримали першість серед партій революційного спрямування.

Перший гурток РСДРП виник 1901 р. у Сімферополі. Згодом аналогічні з’явилися в Севастополі, Керчі та Ялті. З 1903 р. вони об’єднувалися в Кримський союз, а в 1904 р. виник Центральний воєнно-морський комітет Кримського союзу РСДРП, що став майданчиком запеклої боротьби між більшовиками та меншовиками.

У революційну добу відточувалася майстерність більшовиків, їхнє вміння радикалізувати маси і вести їх на активні дії. Під впливом більшовиків спалахнули повстання на Чорноморському флоті, найбільш відомими серед яких стали повстання на ескадреному панцернику «Князь Потемкин-Таврический» (розпочалося 14 червня 1905 р.) та міноносці №267. Восени 1906 р. більшовики А. Гладков та М. Антоненко організували повстання на крейсері «Очаков», очолене лейтенантом П. Шмідтом, і підтримане командами кількох воєнних кораблів та армійськими частинами.

Значного розповсюдження в регіоні набули осередки партій національного спрямування, зокрема єврейських, що обумовлювалося доволі високою концентрацією цієї меншини (нагадаємо, Крим входив до смуги осілості). В 1901 р. підвідділ Єврейської соціал-демократичної партії «Поалей-Ціон», що організаційно підпорядковувався Катеринославському партійному центру, виник у Сімферополі. В березні 1905 р. партійний гурток виник у Орєхові. Пізніше з’явилися керченський, феодосійський, голо-пристанський та інші відділи. Зростання лав партії привело до створення губернського об’єднання - Кримської спілки Поалей-Ціон.

В 1905 - 1907 рр. в Криму з’явилися місцеві осередки Бунду (Загальноєврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії). Не менш потужні гуртки мала на півострові «Єврейська соціалістична робітнича партія» (ЄСРП), губернський організаційний центр якої перебував у Сімферополі. Прихильники сіоністської доктрини гуртувалися навколо тимчасового центрального комітету Сіоністської організації Росії (СОР), альгемайн-ціоністів, «Гехолуц», «Маккабі», «Ахдус», «Ферейн» та ін. Низці єврейських осередків був властивий радикалізм, спричинюваний загальним погіршенням соціально-економічної ситуації в смузі осілості.

В 1903 р. в Сімферополі виник осередок вірменської соціал-демократичної партії «Гнчак» («Дзвін»). Згодом відділки були створені в Севастополі, Феодосії та Ялті, а в 1904 р. відбулася загальнокримська партійна конференція, де стався розкол: частина перейшла в лави РСДРП, решта влилася до «Дашнакцутюн».

Джадидистський рух і досвід релігійного самоуправління добре прислужилися в справі політизації кримськотатарської громади. Невдовзі після оприлюднення царського маніфесту в Сімферополі почалися збори представників мусульманських громад, мета яких полягала в укладанні адреса з висвітленням проблем кримськотатарського народу. Для опрацювання звернення була утворена спеціальна комісія: до неї увійшли аджи Емір ефенді, М. Бекіров, І. Гаспринський, М. Давидович, М. Кипчацький, І. Муфтізаде та Сулейман аджи.

В рамках роботи комісії не лише викристалізовувалися ліберальні вподобання громади, а й розпочалося налагодження зв’язків з лідерами інших мусульманських громад. Пошуки об’єднавчих засад зміцнення голосу мусульман у Росії врешті завершилися створенням загальноросійської організації «Бутюнрусіє іттіфак ель муслімін» ліберального спрямування (відбулося кілька з’їздів: 15 серпня 1905 р. на р. Оці, 17-23 січня 1906 р. у Санкт-Петербурзі, 16-21 серпня 1906 р. в Нижньому Новгороді, 15-25 червня 1914 р. у Санкт-Петербурзі)[869]. Проявом об’єднавчої панісламістської інерції слід вважати намагання скликати Всесвітній мусульманський конгрес задля згуртування прогресивних сил мусульманського, передусім тюрко-арабського Сходу, з метою його культурного відродження. Офіційним органом Всесвітнього Мусульманського Конгресу мала стати газета І. Гаспринського «Аль Нахда» («Відродження»), в якій порушувалося широке коло питань сучасного ісламу, проблем господарського та духовного життя, мусульманського реформізму, прогресивного ісламського руху, відродження національної і релігійної самосвідомості. З запланованих шістнадцяти номерів газети з організаційно-фінансових причин вийшли лише три. Однак, значення процесу важко переоцінити: до 1917 р. кримські татари, які висунули зі свого середовища лідерів загальносвітового масштабу, підійшли з доволі сформованою, збалансованою програмою, що стала підосновою його усвідомленої участі в національно-визвольних змаганнях 1917-1921 рр.

На етапі визрівання революційної ситуації 1917 р. кримськотатарське питання вже цілковито сформувалося як основний подразнюючий суспільно-політичний фактор регіонального масштабу. Подальша деградація кримськотатарського селянства в умовах увиразненого національно-культурного підйому, що набрав пантюркістського звучання, в тогочасних геополітичних обставинах перетворювалася на центральне питання чорноморського форпосту Російської імперії, яка посилено готувалася до світової війни.

«Затиснення» національного питання в рамки маніпуляцій з виборами до Думи, стало стратегічною помилкою імперського уряду: ані досягти сталого міжетнічного миру, ані стабільності імперської конструкції, ані створення загальнодержавної ідентичності фіглярськими засобами було неможливо. Єдине чого домоглася тогочасна влада - виведення національного питання за межі пошуків компромісних рішень у думських фракціях на рівень загальнонаціональної революційної боротьби. Бажаючих підняти національне питання на знаменах своїх політичних партій виявилося більше, ніж достатньо.