Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Етнонаціональна ситуація

Наприкінці ХѴІІІ ст. Росія суттєво змінила свої обриси. За О. Толочком, вона поглинула території та народи надзвичайно різноманітного культурного та історичного досвіду - від «західних» шведів Фінляндії до «азіатських» уламків ногайських і татарських орд Причорномор’я. Стрімкість, з якою відбувалися ці зміни, випереджала здатність суспільної думки опанувати етнічну, релігійну, культурну, мовну строкатість нового населення, його специфічні правові традиції, класову й майнову структуру. У багатьох тоді складалося враження, що історію Північного Причорномор’я доцільно переписати, «стираючи з нього сліди орієнтального минулого і видобуваючи із забуття або створюючи наново «європейське» (античне) минуле краю»[795]. Розпочавши з ревізії наявних етнічних спільнот[796], лише за кілька десятиріч імперія по-справжньому підійшла до вирішення питання: що з ними робити?

Якими б драматичними і захоплюючими не були політичні обставини анексії Криму, не слід забувати, що зміни в товщі регіонального етнонаціонального комплексу ними не вичерпувалися. Наважимося стверджувати, що уявлення російського двору та суспільно-політичної еліти імперії про зміст етнонаціональних відносин хибували спрощеннями та стереотипами, властивими епосі «просвіченого абсолютизму». Тим часом етнонаціональний організм, що сформувався тут в добу татарського панування, був унікальним.

Маючи стратегічне географічне розташування, Кримський півострів впродовж віків перебував на перехресті політичних інтересів як європейських, так і азійських держав, перетворившись на зону активного культурного обміну кількох цивілізацій. Його населення було строкатим і в етнічному, і в культурному відношенні. Втім, не лише мирне співіснування племен і народів формувало етнокультурний ландшафт Тавриди. Геноцид був звичною практикою середньовічних воєн і нашесть. Саме тому про переважну більшість мешканців Криму нагадують лише історичні джерела та пам’ятки. З низки народів, власна історія яких нерозривно пов’язана з півостровом, лише чотири етнічні спільноти існують по нині. Це кримські татари, караїми, кримчаки та маріупольські греки[797].

Етногенез кримських татар завершився саме в Криму в епоху пізнього середньовіччя. Кілька поколінь імперських, радянських та вітчизняних істориків намагалися з’ясувати його. Від імперської концепції монголо-татарського походження під тиском неспростовних аргументів згодом довелося відмовитися. В часи незалежності погляд на етнокультуру кримських татар як результат міжцівілізаційного взаємозбагачення суттєво розширився. Згідно з висновками Л. Войтовича, у процесі етногенезу кримських татар були задіяні близько 30 племен, народів та етнічних груп[798]. Саме тому культура етносу яскраво висвітлила домішки іранських, грецьких, романських, тюркських, германських, слов’янських, монгольських та інших впливів, «переплавлених» спільнотою.

До анексії Росією (1783 р.) Кримське ханство було моноетнічною державою, в якій кримські татари становили понад 92% населення. Згідно з матеріалами п’ятої ревізії 1795 р в Криму мешкали 157 319 осіб, з них - 126 тис. кримських татар[799]. Упродовж буремного ХІХ ст. кримськотатарська громада зменшилася в рази після кількох хвиль еміграції[800]: внаслідок першої в 1780-1790-і рр. - у чотири рази, після Кримської війни - вдвічі. Однак, татари залишалися абсолютною більшістю на півострові (понад 50%) аж до 1864 р., а також відносною етнічною більшістю - до кінця XIX століття (близько 36% в 1897 р.). За переписом 1897 р. з загальної кількості кримських татар (187 943), зафіксованих у Таврійській губернії (102 274 чоловіки і 85 669 жінок), у Криму проживали 186 212 осіб. Кримські татари, як і українці та німці, в переважній своїй масі (83,7%) були селянами[801]. Саме ця обставина справляла вирішальний вплив на становище кримськотатарського народу в Російській імперії: позбавлена національного проводу та можливостей саморозвитку громада фактично була відсунута на периферію суспільно-політичного життя.

Наслідки включення Криму до складу російської імперії для самих татар були насправді катастрофічними не лише в демографічному плані: державоутворюючий етнос раптово втратив не лише свій суспільний статус і економічну основу свого відтворення, а й елементарні гарантії фізичного існування. На довгі десятиріччя завданням №1 для кримськотатарської еліти стане забезпечення умов етнокультурного виживання, що, зрозуміло, деформуватиме решту складових його життя. Втім, не менше проблем і суперечностей у цей час було закладено в етнокультурний комплекс Криму загалом. До нових обставин життя і зміни соціальних ніш складно пристосовувалася й решта корінних народів.

Кримчаки як етнос консолідувалися в XIV-XV ст. навколо однієї з течій юдаїзму (рабанітизм), яка сповідує настанови Старого Заповіту і Талмуду. Їх молитовний ритуал усталився в XVI-XVII ст. ст. під впливом євреїв-талмудистів

Константинополя і Палестини. Кримчацька мова сформувалася на основі кількох мов і діалектів: мови євреїв-тюркофонів домонгольського періоду; середньокримського і південнобережного діалектів кримськотатарської мови; мов, що вживалися в єврейських громадах регіону; давньоєврейської мови іврит як мови культу і ділового листування.

Назва «кримчаки» є скороченим варіантом більш повної назви «кримчаки-євреї», що, у свою чергу, є калькою з кримськотатарської назви «яхуділер киримча» (тобто - «євреї кримського зразку»). В другій половині ХІХ ст. термін «кримчаки» став основним для означення даної етнічної групи в офіційних документах (спочатку він використовувався для розрізнення місцевих тюркомовних євреїв-талмудистів і тих євреїв, які почали селитися в Криму після 1783 р.) і тільки наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. він став етнонімом. Саме на цей час припало й завершення процесу етнічного самоусвідомлення громади. Традиційними центрами розселення кримчаків були Феодосія (Кафа) і Білогорськ (Карасу-Базар). В XVI ст. їхня чисельність становила 500-700 осіб, на початку ХІХ ст. - близько 600, у 1897 р. - 3 345, 1912 р. - 7 500, 1926 р. - 6 338, 1940 р. - 9,5-10 тис.

Процес етнічного піднесення, який тільки-но розгортався на початку ХХ ст. (в 1901-1902 кримчацькі активісти започаткували видання в Карасубазарі г. «Газетхаберлері» кримчацькою мовою з використанням єврейської графіки; розпочав свою роботу перший кримчацький просвітитель - І.Кая (1887-1956)), доволі виразно деградував в радянські часи[802].

У складний етап свого існування вступили й караїми, які, як вважається, є нащадками старожитнього населення півострову, що свого часу пристало до караїмізму. Євреї-вигнанці з Персії масово з’явилися в Криму наприкінці VIII ст. Рятуючись від мусульманської навали, вони оселилися в Хозарському каганаті. Певний час кагани намагалися зробити юдейство державною релігією, отож послідовників у неї було чимало. До цього ж часу відноситься й зародження караїмізму, що виник у Багдаді як секта, що визнавала єдиним джерелом віри Біблію і відкидала низку талмудистських догматів. Релігійні переслідування змушували їх мігрувати світом. Наприкінці ХІІІ ст. з терен Візантійської імперії вони дійшли Криму. Згодом на основі місцевого старожитнього населення та послідовників караїмського віровчення відбувся етногенез сучасних кримських караїмів.

Мова караїмів (самоназва - карай, від арамейського - чтець) належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім’ї. Процеси етнічної мобілізації етносу активізувало входження Криму до складу Російської імперії (1783 р.). Зарахування караїмів до євреїв автоматично поставило громаду в становище найбільш незахищеної соціальної верстви. Громада об’єдналася і донесла до самодержців принципові відмінності караїмів та їхньої віри від юдейської. Свого роду національним маніфестом стала супліка про звільнення від подвійного оподаткування (1794 р.). В ній сформульована думка про те, що караїми є старожитнім осілим населенням Криму. В 1795 р. громада, офіційно визначена як „таврійські євреї, іменовані караїмами”, була звільнена від подвійного оподаткування. В 1830-і рр. 6-тисячна громада набула нового визначення - „російські караїми старозаповітного віросповідання”. В 1857 р. караїми набули право вступати на державну службу, отримувати вчені ступені та військову освіту. В 1914 р. в імперії мешкало 14 тис. караїмів, з них 8 тис. - у Криму. Це була одна з найбільш освічених та заможних етнічних груп імператорської Росії: на початку ХХ ст. на понад 12-тисячну громаду припадало 12 мільйонерів, півтисячі кадрових офіцерів, однак, демографічний потенціал громади не давав підстав оптимістично дивитися в майбутнє. Балансування впродовж десятиліть на межі етнокультурного розчинення правитиме на основну тенденцію її життя впродовж наступного ХХ ст.

Складний шлях етнокультурного розвитку здолала самобутня етнічна спільнота, відома нині під назвою «маріупольські греки» (ще - «приазовські греки»). Вона складається з нащадків старожитніх мешканців Криму, які тривалий час розвивалися поза активними зв’язками з історичною батьківщиною в умовах національної, культурної й релігійної ізоляції, і майже порівну ділиться на два субетноси (ромеїв та урумів). В науковому середовищі не припиняються дискусії навколо часу її формування та етнічних компонентів, що склали її основу. Дослідники схиляються до думки, що у візантійський період своєї етнічної історії греки Малої Азії та Криму спілкувалися грецькою мовою. Створення Османської держави призвело до мовної асиміляції малоазійських греків і втрати рідної мови, а згодом - до переходу на спілкування тюркською мовою. Поділ греків на дві мовні групи (мови яких суттєво відрізняються як від грецької, так і від кримськотатарської) відбувся за часів середньовіччя. Певне під впливом навколишнього грецького населення, частина кримських татар перейшла у православ’я; оскільки ж у ті часи релігійна приналежність доволі часто домінувала над етнічною, тюркомовні християни стали ототожнювати себе із греками (як послідовники грецької церкви). Водночас тюркська мова була мовою міжетнічного спілкування в ханстві, отож, греки-ромеї на загал вільно нею володіли (тобто були двомовними).

Не менше проблем, внаслідок втрати писемної традиції, виникає у науковців із кваліфікацією мови другої субетнічної групи - урумів. Згідно із гіпотезою О. Гаркавця урумська мова греків Приазов’я є не діалектом кримськотатарської або турецької, а самостійною мовою, наближеною до тюркських мов. Вона зазнала впливів місцевих татарських, караїмських, кипчацьких, огузько-турецьких, ногайських говорів, що призвело до формування змішаного характеру мови. Урумські говори Північного Приазов’я у своїх діалектних рисах є відображенням кримськотатарських говорів тих місць, звідки уруми були виселені понад два століття тому.

Наслідком імперської політики Росії для старожитнього грецького населення Криму стала докорінна зміна вектору його етнокультурного розвитку внаслідок масового переселення. Одна з найдавніших етнічних громад півострова за волею російської влади була перетворена на колективного мігранта і в переважній своїй більшості виселена далеко за кордони батьківщини.

З висоти сьогоденних напрацювань вітчизняної історіографії імперська версія причин та спонукальних чинників виселення християн не так дає відповіді на дратівливі питання імперської практики, як генерує нові66. Зрозуміло, що скоріше йшлося не про виведення християн з-під загрози мусульманського поневолення чи знищення (вірогідність цієї тези красномовно заперечувала подальша історія самовільних повернень до Криму), а про реалізацію завдання знищення соціально-економічного комплексу Кримського ханату, в якому християни і татари відігравали свої, добре відрегульовані ролі. Бажання царату [803] [804] поставити упосліджених кримських християн собі на користь, прикриваючись високими словами про єдиновірців, було цілком зрозумілим. Ця одна з багатьох, хоч і не основна, причина була перетворена на наріжний камінь східної політики російських самодержців. Однак, відповідність доктрини Третього Риму реальності верифікувалася, як водиться, майбутнім станом «урятованих» та й самого Криму в Російській імперії. Дуже показово в цьому сенсі виглядають неодноразові звернення архієпископа Й. Аргутинського з проханням дозволити вірменам повернутися до Феодосії і згарища Старого Криму[805]. Так тягне лише на рідну землю до національних святинь.

В цьому сенсі втрати малих етнічних громад Криму були не менш фатальними, ніж кримських татар. «Вимушеними переселенцями» (такий термін нині активно затверджується в історіографії стосовно «підопічних» О. Суворова) стали 12,5 тис. вірмен - це було в десятки разів менше, аніж мешкало в Криму до османського завоювання. Вірмени повернулися в Крим наприкінці жовтня 1787 р., але вже на геть інших умовах - як колоністи. До 1807 р. в Старому Криму було дозволено селитися лише вірменам. Навряд чи зрозуміла сучасникам добровільна сегрегація вірменської громади (на 1810 р. з 1 640 мешканців Старого Криму вірмени становили понад 80%[806]) пояснювалася доволі просто. До епохи Великих реформ вірмени Старого Криму мали низку привілеїв, зокрема і - вільної торгівлі поза купецькими гільдіями, підтверджених імператорським указом від 29 лютого 1832 р.

Самовільно, наражаючись на небезпеку адміністративного переслідування, поверталися й греки. Однак довоєнної чисельності громади відновити це не могло. Врешті в минулому одна з найбільших етнічних громад півострова змушено задовольнялася маловиразним животінням невеличких етнічних анклавів.

Не зарадило справі і «розбавлення» старожитнього грецького населення Криму переселенцями нового часу. Перша хвиля масової еміграції греків відбулася в 1775 р. до Криму. Переселенню архіпелазьких греків передувала російсько-турецька війна 1768-1774 рр. Перша Архіпелазька експедиція російського флоту до Середземного моря на чолі з адміралом Г. Спиридоновим, за задумом російського уряду, повинна була викликати повстанський рух на Балканах, очолити його та сприяти грекам у боротьбі проти Туреччини. В середині лютого 1770 р. після висадки невеликого десанту розпочалося повстання в Мореї. Широка і беззастережна підтримка російського флоту з боку греків сприяла вирішальним перемогам у блокаді Дарданелл, Хінській та Чесьменській (1770 р.) морських битвах, які забезпечили російському флотові контроль над Егейським морем.

У січні 1771 р. всі бажаючі архіпелазькі греки згідно з указом Катерини ІІ отримали російське підданство. Молоді люди, захоплені визвольними ідеями, вступали до російського війська аби боротися за звільнення Греції від турецького панування. Вони сформували вісім батальйонів, які склали військовий корпус “Грецьке військо” (“Албанське військо”). Проте перемоги Російської імперії на Балканах були тимчасовими. Мирний договір 1774 р. передбачав повернення островів Грецького Архіпелагу Османській імперії. І хоча умови договору заперечували можливість переслідувань учасників антитурецьких виступів та утиски християн, питання про подальшу долю бійців “Грецького війська” постало зі всією гостротою. 28 березня 1775 р. датований Височайший рескрипт, згідно з яким усі бажаючі емігрувати до Росії греки отримували притулок у Керчі та Єнікале. 21 пункт рескрипту обіцяв грекам численні пільги, зокрема спорудження житла за казенний рахунок, звільнення від податків на 30 років, створення військового училища, казенного шпиталю, аптеки тощо. Ю. Пряхін цілком слушно вважає, що греки згідно з названим документом отримали небачені раніше пільги та станові привілеї в Російській імперії.[807] Перші роки облаштування в Криму стали тяжким випробуванням для архіпелазьких переселенців. З часом хліборобство, рибальство, ремесла та торгівля заступили основне місце серед занять нерегулярного війська. В 1784 р. у Таганрозі був сформований і переведений з Керчі до Балаклави грецький піхотний полк, який проіснував до 1859 р. Переважна ж більшість колишніх емігрантів залишилася в Керчі та Єнікале і стала основою цивільного населення міст.

Попри те, що багатьом етнічним громадам вдалося виторгувати у самодержців певні пільги (зокрема статус колоністів, що мав обмеження в часі), слід визнати, що перспективи етнокультурного відтворення громад, християнських зокрема, були суттєво звужені порівняно із часами татарського панування. Йдеться не лише про недовіру царських урядовців до тубільного за походженням населення, не лише про щільність мовного бар’єру, неспроможність нової влади забезпечувати власні декларації фінансово і організаційно, перманентні війни та загрози воєнного часу. Передусім це стосується катастрофічного зменшення наявного населення в усіх його традиційних для Криму етнічних компонентах. Скажімо, за підрахунками М. Араджионі в 1799 - 1820 рр. до Криму повернулися близько 2,5 тис. вірмен та 700 греків[808]. Власне, про який етнокультурний розвиток чи принаймні культурну наступність могла йти мова в середовищі громад, коли вони обчислювалися кількома тисячами осіб, розкиданими півостровом в умовах бездоріжжя? На жаль, говорити за таких обставин про забезпечення «наступності традицій матеріальної і духовної культур, які століттями формувалися на півострові»[809] можна лише з певною мірою умовності. Подальша історія інкорпорування Криму до тканини імперського організму дає замало підстав для таких висновків, принаймні на рівні суспільного життя.

У цих умовах демографічна проблема в Криму набула державного значення. Власне йшлося про те, що анексувати стратегічну у воєнному відношенні територію, збудувати на ній кілька віддалених одна від одної військових баз в умовах малозаселеності та відсутності комунікацій було замало, аби відчувати, що російська влада тут всерйоз і надовго. Без достатньої кількості населення, спроможного утримувати військовий контингент, та його безумовної лояльності до імперської влади, питання приналежності Криму визначалося розмірами іноземного десанту, що б насмілився його оспорювати. Невідворотно поставало питання про створення на теренах Криму надійного прошарку населення, на яке можна було покласти тягар з утримання і забезпечення російського військового контингенту, який вимірювався десятками тисяч осіб. Зрозуміло, що без налагодження регулярного транспортного сполучення, а ще більшою мірою - сталої системи виробництва й забезпечення, відрізана від метрополії армія перетворювалася на загони мародерів, що перебували на самозабезпеченні. Однак, ресурс місцевого населення не був нескінченним. Саме тому впродовж наступних десятиріч демографічна політика імперії в Криму балансувала між «витискуванням» звідсіля старожитнього населення та стимулюванням колонізації.

Колонізація півострова після приєднання до імперії відбувалася за типовим сценарієм. Кріпосницька епоха взагалі знає лише два види колонізації: нелегальну, обумовлену бажанням позбавитися кріпосної залежності, або примусову - осадництво кріпаків та козацтва на новонабутих, переважно прикордонних землях. Обидві були присутніми в Криму після його анексії.

Державна колонізація тривалий час була оповита серпанком глорифікації. «Російсько-православний тип цивілізації», привнесений на кримський ґрунт, висвітлювався чи не в класичних традиціях колоніальної історіографії. Часто не відступали від цього і українські дослідники. Так В. Григор’янць, характеризуючи початки імперського періоду в історії вірмен Криму, писав: «Ліквідація Кримського ханства і включення півострова до складу Російської імперії спричинили за собою принципові зміни політико-адміністративного і цивілізаційного характеру. Радикально змінилася, насамперед, політико-географічна характеристика півострова: з периферійної васальної території Османської імперії він перетворився на найважливіший воєнно-стратегічний форпост Росії в Північному Причорномор’ї. З цього часу в рамках програми російської колонізації Криму тут розгорнулася інтенсивна соціокультурна реконструкція, спрямована на витіснення тюрко-мусульманського типу цивілізації російсько-православним»[810].

У наведеній фразі, власне, сконцентрований увесь зміст концепту російського Криму. Статус російської воєнно-морської бази в Чорному морі без тіні сумніву ним проголошується значно вищим за статус суверенної держави, а культурні перспективи хронічно депресивної імперської провінції, нашпигованої новобудовами в стилі класицизму, апріорі є кроком уперед, порівняно із незрозумілими росіянину-християнину традиціями мусульманської цивілізації. Цілком об’єктивний тренд імперської стандартизації (етнокультурної, зокрема), що запанував у Росії впродовж ХІХ ст., видається за цивілізаційно вищий досвід фактичної багатокультурності, поліконфесійності та етнокультурного розмаїття, що був розповсюджений у Криму до його анексії російськими самодержцями.

Як цілком слушно зауважує О. Ясь: «Варто взяти до уваги й тодішні раціонально-просвітницькі уявлення про роль і значення народонаселення, зокрема зростання «кількості вірнопідданих» для опанування нового простору, що розглядалося як важлива складова успіху тієї чи іншої держави ранньомодерної доби. Ці уявлення тією чи іншою мірою поділяло чимало тодішніх урядовців і сановників; до того ж вони сполучалися з великими експансіоністськими задумами, відомими як т. зв. «грецький» або східний проект імператриці Катерини ІІ»[811].

Згадані уявлення насправді є ключовими стосовно розуміння стратегії просування так званого «грецького проекту» і зміцнення його «тилів» за рахунок тих територій, які за словами А. Скальковського, навіть у столиці багато хто вважав хіба що не суміжними з Китаєм[812]. Втім, справа полягала не в стільки географічній неписьменності вищого світу та столичного чиновництва, яку можна було б вважати історичним анекдотом, якби вона була не цілком органічною прикметою того часу. Варто наголосити: тоді ніхто не був певний, що ці території приєднані назавжди. Власне битва за Крим і Чорноморське узбережжя тривала. Втім, це не змінювало принципово алгоритму дій імперської адміністрації, який усього лише віддзеркалювала офіційна історіографія: «... слідом за зброєю, за знаменами Російськими, піде плуг, землероб і ремісник - і поселення заведуться поруч з фортецями, ніби під покровом вітчизняних гармат . і не зупинилися, допоки чорні Орли Російські не розкинули своїх крил на берегах Чорного і Азовського морів, поки від Дунаю до Кременчука увесь степ не став великою і квітучою Областю Російською»[813]. Висловлене А. Скальковським стосовно Новоросії, міркування насправді є універсальним за змістом і вичерпно характеризує геополітичну доктрину російських імператорів. Завойовник поводився тут безцеремонно і не зважав на думки завойованих.

Тривале в часі російсько-турецьке протистояння, заручником і розмінною монетою в якому стало місцеве населення, виснажливі війни призвели до знелюднення губернії та її господарського занепаду. Вирішення проблеми було типовим для свого часу і бачилося на шляхах державної колонізації, як іноземної, так і власними силами. 13 лютого 1798 р. з’явився маніфест, що дозволив оселятися в Криму (за винятком Севастополя) іноземним колоністам. Ставка імператорського двору на швидке заселення півострова силами іноземців, як і в решті європейських територіальних надбань не виправдалася.

Найбільш потужні громади створили німці. У середині ХІХ ст., за даними Міністерства внутрішніх справ, у Криму існувало 49 німецьких поселень у Феодосійському, Перекопському, Сімферопольському та Євпаторійському повітах. Вони об’єднувалися у Нейзацький та Цюріхтальський колоністські округи. З 40 тис. німців Таврійській губернії, у Криму мешкали 5 200: 4 800 осіб проживали у сільській місцевості, 400 - у містах. На початок ХХ ст. німці були третьою за чисельністю етнічною групою степових повітів Таврійської губернії. Перший всеросійський перепис населення 1897 р. зафіксував у Криму 31950 німців, які складали 5,8% від загальної кількості населення[814]. Решта іноземних колоністів становили малопомітну на загальному тлі частку.

Вже у згадуваному вище «Рассуждении одного Российского Патриота...» ставка робилася на колонізацію півострова силами донських козаків та українців. В 1787 р. державні селяни малоросійських губерній отримали дозвіл поселятися в Новоросійському краї[815], що спричинило приплив поселенців з Київського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Херсонського та Катеринославського намісництв. Характеристики переселенців були доволі розмаїтими: переселялися як козаки на добровільній основі, так і державні селяни (як це було, скажімо, із мешканцями Чонгарської слободи та села Тонконогівка Катеринославського намісництва (загалом 634 особи)[816], переселених відповідно до розпорядження генерал-губернатора Г. Потьомкіна навесні 1788 р. в урочище Голінкой Таврійської області); як групами, так і в індивідуальному порядку.

Перше російське населення півострова сформували військові, введені сюди відповідно до умов Кючук-Кайнарджійської угоди. Надалі півострів залюднювався шляхом створення військових гарнізонів, заснування міст та портів, земельних пожалувань дворянам та чиновникам. Поволі слов’янське населення у Криму зростало коштом відставних військовослужбовців, чиновництва, державних селян та кріпаків[817]. Внаслідок державної колонізації населення зросло на 70 тис., сягнувши на середину ХІХ ст. 315 тис. осіб[818]. Втім руйнівна для Росії Кримська війна (1853-1856 рр.) звела нанівець досягнення попередніх років. Внаслідок масової еміграції татар до Туреччини за офіційними даними в 1863 р. спорожніли 784 татарські села та аули[819] [820], населення півострова на 1863 р. скоротилося до 192 360 осіб.

Етнічний склад населення Криму (1850-1864 рр.)82

1850

1858

1864

чисельність

%

чисельність

%

чисельність

%

кримські татари

267243

77,8

241849

73

99946

50,3

росіяни

22671

6,6

41744

12,6

56630

28,5

українці

24045

7

13252

4

греки

6870

2

7951

2,4

12915

6,5

євреї

3092

0,9

5963

1,8

10531

5,3

німці

3435

1

4970

1,5

5365

2,7

болгари

1718

0,5

1988

0,6

3180

1,6

Інші

14426

4,2

13583

4,1

10133

5,1

загалом

343500

100

331300

100

198700

100

Як засвідчує таблиця, політика «виштовхування» кримських татар виявилася абсолютно деструктивним для Криму демографічним фактором. Слов’янського населення, яке загалом майже вдвічі поступалося кримськотатарській громаді в 1864 р., було явно недостатньо, аби забезпечити поступальний господарський розвиток територій. Неспроможні були це зробити й іноземні колоністи, зважаючи на їх мізерну частку в населенні регіону (трохи більше 4% у 1864 р.). Позитивне демографічне сальдо відзначалося лише у міських етнічних громадах, таких як вірмени. Так, згідно з даними перепису 1897 р. вірмени становили 0,6% (загалом 8 938 осіб) населення Таврійської губернії. 6389 з них мешкали в містах[821], з них - 3011 у Сімферопольському та 2417 у Феодосійському повітах[822]. Вражали й відомості стосовно соціального складу відносно нечисельної громади: 85 спадкових дворян, 206 особистих дворян і чиновників, 96 священиків, 164 спадкових і особистих почесних громадян, 569 купців, 4699 міщан, 3067 іноземних підданих[823]. Громада виявляла тенденцію до збільшення. На початок Першої світової війни вірменська громада Криму з неповних 9-ти тисяч зросла до 14-15[824]. Однак, ситуація, яка склалася, зважаючи на чисельність громади, не справляла якісного впливу на загальнокримську динаміку.

Найбільш складні проблеми відзначалися в сільському господарстві. В 1853-1865 рр. чисельність селян зменшилася на 46% і склала 122 тис. осіб[825]. Враховуючи кліматичні умови, масиви занедбаних земель і земель, що вимагали складної агротехніки, це означало подальшу болючу агонію сільськогосподарського сектору кримського господарства.

Між 1865 та 1897 рр. населення Криму зросло втричі і досягло 547 тис. осіб[826]. Звертає на себе увагу суттєве розширення етнонаціональної палітри регіону: згідно з переписом тут мешкали представники 22 етнічних груп. Втім, у вражаючих на перший погляд цифрах був зворотний бік. По-перше, йшлося про швидке зростання після критичного падіння чисельності населення півострова внаслідок наймасовішої еміграції кримських татар. По друге, відбувалося «вимивання» старожитнього населення Криму коштом «новоселів», як імперського, так і закордонного походження (на старих позиціях утрималися лише кримські татари, кримчаки та караїми). По третє, фактично ішлося про обтяжливий і не прогнозований процес повсякчасної зміни населення та його етнонаціональної специфіки, що розтягнувся майже на сторіччя. Щільність населення в Криму наприкінці ХІХ ст. сягнула 27,29 осіб на км289. Зрозуміло, що за таких умов всерйоз розмірковувати над соціально-економічними перспективами краю наважувалося не так багато тверезо мислячих людей.

Якісні зміни в населенні краю, як і його відносна стабілізація, відбулися вже в пореформену добу. На час Всеросійського перепису частка росіян в Таврійської губернії[827] [828] сягала 27,9% (404 463 особи). Російське населення було найбільш урбанізованим - 49,1% (142 062 особи) проживали у містах[829]. На початку XX століття росіяни стали найбільшим у відносному значенні (понад 41% всього населення) етносом Криму. Стрімке збільшення російської громади в наступні роки було пов’язане з революційними подіями на теренах Російської імперії - Крим перетворився на штаб-квартиру російського білогвардійського руху, транзитний пункт біженців та політичних емігрантів, місце дислокації іноземних військ.

Українська громада Криму після його анексії формувалася і зростала відповідно до загальноімперських трендів. Сучасні вітчизняні дослідники все частіше змушені нагадувати, що присутність українського етносу в історії Криму не вичерпувалася бурхливими і суперечливими відносинами запорожців із ханатом. Я. Дашкевич, а за ним і Б. Короленко, зокрема зазначають: «українська присутність в Криму засвідчується численними історичними фактами задовго навіть до його приєднання у 1783 році до Російської імперії, - принаймні, з XIV століття (якщо ми ведемо мову про власне українців; предки ж сучасних українців з’являються на півострові значно раніше - з часів існування Київської держави). Особливо значні масштаби української присутності в цьому регіоні простежуються протягом XV-XVIIстоліть, пов’язані з фактором українського ясиру. Велика кількість українських невільників спричинила значні зміни на півострові в антропологічному, демографічному і навіть культурно-релігійному відношенні»[830].

Українці були найчисельнішою етнічною складовою населення Таврійської губернії, нараховуючи 611121 осіб (42,2%), у тому числі чоловіків - 317167 (51,9%) та жінок - 293954 (48,1%). Однак за рівнем урбанізації українське населення поступалося росіянам, кримським татарам та євреям. Усього у містах губернії проживало 10197 українців, що становило 10,4% міських мешканців. Концентрація українського населення у сільській місцевості Криму була найвищою у степових районах. Так, у Перекопському повіті на їхню долю припадало 22% усього населення, Євпаторійському - 21,1%, Феодосійському - 11,5% та Сімферопольському - 7,1%. Серед селян Таврійської губернії частка українців становила 50,1%[831].

Отже, оцінюючи наслідки державного регулювання процесів колонізації Криму після його анексії, слід зауважити, що центральним фактором демографічного розвитку півострова впродовж кінця XVIII-ХТХ ст. ст. виступили не владні колонізаційні потуги, а кілька російсько-турецьких воєн. Це виявлялося не лише в тому, що військові складали стало високу відносно до решти верств частку населення півострова. Серед них широко представлені були не лише відставники, а й службовці низки корпусів, зокрема Кубанського корпусу (в якому переважали етнічні українці), Чорноморського війська, “Грецького (Албанського) війська” тощо. Це виявлялося передусім у плинності і нестабільності населення, якісних змінах його етнодемографічних характеристик, неодноразовому докорінному переформатуванні етнополітичної ситуації, що набуло найбільш трагічних форм на межі XVIII-ХТХ ст. ст., коли власне йшлося про фактичне знищення етнокультурного феномену ханського Криму, яке сприймалося суспільною думкою імперської Росії як цивілізаційно виправданий крок. Чи повноцінною і врівноваженою внаслідок цього стала соціальна та етнодемографічна структура інкорпорованого імперією Криму? Здається, відповідь на це питання допоки відкрита.

Тим часом докорінна зміна демографічної ситуації в Криму тогочасним суспільством сприймалася як абсолютно закономірний і справедливий історичний акт. Якісно нового звучання в контексті модернізаційних процесів та активізації міграційних рухів новітньої доби в імперському дискурсі набуває наприкінці ХІХ ст. проблема національної території: і не так давно колонізоване Поволжя, і Сибір, і Північний Кавказ, і Новоросія, і Крим розглядаються як властиво російські національні території - ареал життєвого простору для майбутніх поколінь євразійської російської нації. Це саме про неї В. Семенов-Тянь-Шанський писав як про «культурно-економічну цілісність», «Російську Євразію»: від Волги до Єнисею від Арктики до Каспію, що ж до нещодавно колонізованих земель, то їх повинно було сприймати як «рідну і цілком рівну російську землю»[832].

Важливо також наголосити, що такі настрої були притаманні не лише державній еліті, а й широким верствам російського населення, передусім селянства, яке після скасування кріпосництва спочатку десятками, а згодом - сотнями тисяч рушило в «російський» Крим шукати кращої долі.

Взаємини російських новопоселенців зі стародавніми мешканцями Криму складалися доволі суперечливим чином. Вчорашні кріпаки, неписьменні і обмежені в своєму світогляді, тим не менш відчували свою цивілізаційну вищість порівняно із татарами. Доволі промовисті замальовки типового ставлення росіянина до «національного питання» знаходимо в образі мужика з Курщини, який, впізнавши у Є. Маркові «свого», «... почав скаржитися на все: на спеку, на камінь, на нехристів, на дорожнечу, на те, що чорного хліба не дають, на те, що народу мало.

- Паршиво! - каже він. - Посеред чужого люду живеш. Ці собачі діти, татари, одне одного як ведуть, а нашого брата з'їдають. Йому прикро, що ми у його перше місце заступаємо, йому при нас конати доводиться; тому що він капость, його порівнювати з росіянином не можна. Були ми кріпаками, всі дома жили; хоч побирайся, йти не смій. А далася воля, народ сюди рушив: пачпорти-заробітки, пачпорти-заробітки! Куди - в сади, куди - по станціях. Так йому, татарину ж, ціни тоді втричі віднялося! Його робота по-давнішньому - колупне рукою, а грошики подай! А наш проти нього вдвічі спрацює. Він ледар і дурень»[833]. Подальші характеристики туземців, міцно приправлені небилицями і побрехеньками (від небажання їсти свинину, особливостей шлюбних відносин, відсутності крадіїв, неприємності мови та відмінностей побуту до зрадництва татар в часи кримської кампанії), не вкладалися в жодний інший формат оцінок російського «мужика-лапотника», як «погань»[834].

«Зізнаюся, мене вразила ця непорушність переконань, що не залежить ні від яких фактів, ця органічна впевненість у перевазі свого і у всіх проявах над чужим, ця нічим не виправдана зневага до татарина як до чужого, - зазначав Євген Львович, - Я бачив, що земляк чимало прибріхував на татар без докорів сумління, але водночас розумів, що ця брехня цілком щира й абсолютно йому необхідна. У такому несправедливому, майже тваринному ставленні до свого й чужого коріниться те інстинктивне чуття національності, сили якого не замінить ніяка освіта і яке в зоології виявляється в більш грубих формах антипатії кішки до собаки... Про зраду татар під час севастопольської війни візник говорив як про речі, що не підлягають щонайменшому сумніву; в цьому випадку він поділяв сумну помилку суспільної думки цілої Росії»[835]. Слід зауважити, що під час паніки, яка охопила півострів, абсолютно не підготовлений до висадки іноземного десанту, поширювалися чутки, що татари переріжуть слов’ян після того, як відійдуть місцева адміністрація та жандарми. Нічого подібного не сталося. Не спалахнуло, не справджуючи прогнозів, і татарське повстання. Найбільшою небезпекою, як з’ясувалося згодом, виявилися козаки, які під приводом боротьби із «зрадниками» займалися масовими грабунками, спалювали цілі поселення та поміщицькі маєтки[836].

Властива Є. Маркову делікатність завадила йому назвати речі своїми іменами. Однак, йшлося не про помилку, а цілком свідоме прагнення призначити кримських татар винними за поразку в Кримській кампанії. Справжній же винуватець - архаїчна машина державного управління, з непомірними геополітичними апетитами, що абсолютно не відповідали економічному й технічному розвитку Росії, - залишилася в затінку.

В дещо пом’якшеному варіанті він, однак, називав винуватців: «Замість того, щоб гнати й розстрілювати на місці злодіїв-чиновників, у нас гнали й розстрілювали найбільш чесне з кримських племен - татар. Нікого так не образили в ту війну, як це тихе й корисне плем’я. Його заплямували як зрадника; його змусили залишити древню батьківщину, де тільки татарин може жити щасливо й без нужди. Хто був у Криму хоча б один місяць - той відразу ж зрозуміє, що Крим загинув після вигнання татар. Тільки вони могли витримати цей сухий пал степу, володіючи таємницями добування й проведення води, розводячи худобу й сади в таких місцях, де довго не проживе німець чи болгарин. Сотні тисяч чесних і терплячих рук відібрано від господарства, стада верблюдів майже зникли; там, де раніше ходило тридцять отар овець, нині ходить одна; де були фонтани, там тепер порожні басейни; де було людне, промислове поселення, - сьогодні пустир; і ці пустирі, як раніше поселення, наповнюють тепер цілі повіти. Проїдьте, наприклад, Євпаторійський повіт, і ви подумаєте, що подорожуєте берегами Мертвого моря. Дорожнеча рук і життєвих припасів із вигнанням татар виросла до нестерпних розмірів, які просто можуть розігнати останнє бідне населення кримських міст. Словом, Крим після вигнання татар - це будинок після пожежі»[837].

Тим часом прадавній мешканець цього будинку був зневажений не лише фізично, а й морально. «Крим поіменований Тавридою, поблизу руїн, де існував давній Херсонес, з самої тієї купи каміння біля Ахтиярської гавані виник Севастополь, Ахт Мечет названий Сімферополь, Кафа Феодосією, Козлов Євпаторією, Єнікаль Пентикапеум, Тамань Фанагориєю тощо. ... Без перешкод перший крок зроблений до очищення Європи від Магометан і до підкорення Стамбула»[838]. Класицизм і ампір прийшли і в Крим, але - тільки офіційний. Обиватель, як і раніше, існував в іншій системі координат, часто - виразно етнічно забарвленій. Втім, це було не повноцінне життя, а животіння на периферії офіційного культурного дискурсу, в якому не було місця доімперській історії Криму в усій її повноті. Наслідки не забарилися.

Один із найдавніше залюднених регіонів імперії наприкінці ХІХ ст. справляв доволі суперечливе враження. Євген Марков висловив його місткою фразою: «Було - і немає нічого»[839]. За російського панування дивним чином давні й середньовічні руїни розтягувалися до самого фундаменту, вмонтованими в паркани виявлялися генуезькі дошки з написами латиною і гербами середньовічних генуезьких родин; на облаштування казарм розбиралися рештки старожитностей; солдати і мешканці перекопували все, що від них лишилося, у пошуках скарбів. Під час подорожі П. Палласа в 1793 р. той бачив всередині Судацької фортеці чимало готичних будівель, а під час другої - із здивуванням з’ясував, що будівництво казарм стерло з лиця землі середньовічні будівлі. Ця сумна доля оминала хіба що цвинтарі.

Чи варто говорити, на яку величезну проблему за цих обставин перетворювалося життя неросійських етносів, що на той момент вже давно були позбавлені права не лише на свій «життєвий простір», а й на свою історію?