Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Економічне життя

Райдужні сподівання часів О. Безбородька на неймовірні економічні вигоди, які принесе Крим у російську скарбницю, як показав час, виявилися невиправдано завищеними. Завойовники, проголосивши наприкінці XVIII ст. гасло «Крим наш!», бачили в благословенному Богом куточку землі чи не райські кущі, однак не помічали праці, яка стояла за всією тією красою.

Втім, прибутки були, і значні. Передусім ішлося про величезні за європейськими мірками земельні площі. Власне заради них і відбувалися всі війни нового часу. Влада щедро жалувала землі поміщикам, надісланим до Криму чиновникам, лояльній кримськотатарській знаті. Укладений 1787 р. кадастр казенних земель, неточний і поверховий, на довгі роки визначив земельну політику в Криму і величезні масштаби зловживань. Указ 9 листопада 1794 р. оформив права власності пересічних кримських татар на так звані «дворянські маєтки» і дозволив подальше придбання землі у власність лише дворянам. Поза імперським правовим полем залишилися такі традиційні для кримських мешканців види землеволодіння/землекористування як общинне землеволодіння, правило «оживлення мертвої природи» (аналог слов’янської займанщини), вакуфи.

Ситуацію, що склалася в Криму, красномовно описав Є. Марков: «...татарин не може не визнати в собі такого туземного звіра, як олень і коза, не може забути, що він жив у цих лісах і володів цими степами і долинами сотні років, ніким не обмежуваний і не оскаржуваний; він не може забути, що раптом прийшов до нього козак, прогнав його хана, забрав його землі і сади, набудував у його містах і селах свої церкви. Хоч які показуйте йому межові книги й плани, купчі, фортеці і дарчі записи, - він напевне знає одне, що у вас нічого не було і раптом майже все з’явилося, що у нього в руках усе було і не лишилося майже нічого. Ви йому доведете судом і законом, що володієте за судом і законом, а він відчуває своєю шкірою і своєю злобою, що ви його пограбували. Чи ви, чи ваш батько, чи ваш сусіда - він не розбирає. Ви, тобто козак, росіянин (татари між собою називають усіх росіян поголовно «козак»), ви йому всі байдужі, всі грабіжники. Так ми, росіяни, відчували свого часу нашестя француза, цього одиничного ворога, що мав сотні тисяч байдужих нам голосів. Так нами володів колись поганий татарин, татарва, а хто саме - Ахмет, Узбек, Мамай - ми не розбирали. ... Користуючись його безправністю як переможеного, його незнанням російської мови як татарина, його невіглаством у законах і довірливістю дикуна, користуючись звичайним безладом перехідного стану країни, відсутністю сумлінних охоронців права, віддаленістю влади, відсутністю суспільства, яке могло б принаймні морально засудити вчинок, назвати зле злим, - перші зграї чиновництва, що налетіли до Криму, здійснили його друге завоювання, більш міцне й ретельніше обдумане, ніж військові заходи Потьомкіних, Довгоруких і Суворових»[772].

Зрозуміло, що нескінченно стримувати напруження в землекористуванні було неможливо. Над розв’язанням накопичених проблем працювали створена 1802 р. в Сімферополі Комісія для розбирання суперечок по землях і для визначення повинностей на Кримському півострові та Комісія для викорінювання зловживань у Таврійській губернії (почала роботу в 1816 р.). Через гостроту проблеми до останньої навіть довелося включити представників кримських татар. Згодом у Санкт-Петербурзі був утворений Комітет для розгляду справ, що виникли за скаргами від татар, які мешкають у Таврійській губернії. Одним з наслідків його діяльності став «Проект Положення для татар-поселян Таврійської губернії», що в доопрацьованому вигляді став затвердженим Миколою І «Положенням для татар-поселян та власників земель у Таврійській губернії» (вересень 1827 р.). Невдовзі (1829 р.) закон «Про вакуфні у Криму маєтки» легалізував приватні і духовні вакуфи.

В наступні роки проблема унормування земельних відносин у Криму не втрачала своєї гостроти і вибухового потенціалу через цілком тривіальну причину - в умовах безкінечних воєнних тривог імперське чиновництво фактично знову пограбувало вакуфи[773]. Лише після того, як наприкінці 1889 р. Особливу комісію про вакуфи очолив Ф. Голіцин, намітилися позитивні зміни в справі унормування земельних відносин: було завершено фіксацію вакуфної нерухомості, регламентовано її використання, наведено лад в управлінні вакуфним майном, розпочалося розселення безземельних кримських татар на вакуфних землях. Як бачимо, понад сторіччя знадобилося на повернення до цивілізованих норм у поземельних відносинах на анексованому півострові. Втім результати руйнівної за наслідками діяльності, за висловом Є. Маркова «легіонів шахраїв», заклали безліч проблем у базис етновідтворення кримських татар на багато десятиріч наперед.

Не лише перспективи кримських татар були упосліджені такою політикою щодо них. Зазнали втрат й перспективи Криму загалом. Висловлені П. Палласом ще наприкінці XVIII ст. заклики виселити татар углиб країни, передавши квітучі долини і сади в руки працелюбних колоністів, віднайшли широкий відгук у середовищі російського чиновництва і військових. Однак, результат виявився цілком протилежним - без докладання татарських рук невдовзі півострів з райського куточку, оспіваного мандрівниками, перетворився на занедбану провінцію. Наслідки російської експансіоністської політики наприкінці XVIII - в другій половині ХІХ ст. змальовані Є. Марковим наступним чином: «Степи, що складають дев’ять десятих усього простору півострова - цілковиті пустелі, трава в них дрібна, вироджена, і в червні, аж до самої осені, вигорає на жовте. Води майже немає. Поселення так рідко, що від одного до іншого їдеш на поштових кілька добрих годин. Які ж є - то не поселення, а руїни. З десяти хат обжиті дві; на одну вцілілу - десять лежать у купах сміття. З десяти фонтанів - вісім напевне розбиті або пересохли. Де на пам’яті старожилів ще були лісові місцевості - нині голизна голизною»[774]. Нагадаємо, на час описання ситуації вже минуло понад 15 років після останньої військової кампанії.

Кримська війна завдала величезного удару по незміцнілій економіці півострова: на руїни перетворився Севастополь, тяжких втрат зазнали Євпаторія, Керч, Сімферополь, Ялта. Втім, причини, що заважали економічному розвитку та модернізації економіки Криму, перебували геть у іншій площині. Власне йшлося передусім про те, що знищивши господарський комплекс ханського Криму, Росія не спромоглася створити щось натомість. Фатальну роль в економічній історії півострова відіграло перенесення сюди епіцентру геополітичного протистояння світових морських держав. Перетворення Криму на військово-морську базу Російської імперії, а Чорного моря - на акваторію воєнних дій невідворотно позначилося на торговельних відносинах. Це у свою чергу відгукнулося на економіці загалом: низка міст-портів з торговельних перепрофілювалися на військові, а невдовзі в рази зменшилася чисельність їхнього населення. З початком російського панування слава Криму як вузлового центру Великого шовкового шляху неухильно занепадає. Питома вага купецтва в населенні півострова скоротилася з 1,6% у 1860-і рр. до 0,6% у 1914 р.[775] Однак, саме тут унаочнювалася парадоксальна ситуація в Російській імперії загалом: переважна більшість купців Таврійської губернії була сконцентрована саме в Криму. На початку ХХ ст. вони становили 81,8% купецького стану губернії. Крим був, як і в попередні епохи, транзитним пунктом міжнародної торгівлі: на внутрішньому ринку залишалося не більше 1/5 вантажів, що доставлялися залізницею та 4% вантажів каботажних перевезень[776]. Однак, варто зважити на суттєве падіння обсягів транзитної торгівлі і на її цілковиту ізоляцію від системи виробничих відносин та внутрішнього ринку.

Обмеженість внутрішнього ринку півострова виступала характерною прикметою горизонтів економічного розвитку півострова в Російській імперії. В другій половині ХІХ ст. тут функціонували лише 19 ярмаркових центрів, з яких лише щорічні торги у Вірменському Базарі та с. Ємельянівка за обсягами наближалися до показників губернських. Решта були невеликими торжищами місцевого значення з доволі обмеженим асортиментом товарів. Ярмарки північного Криму були передусім тваринницькими, тут бракувало мануфактури, бакалії, овочів та фруктів, однак продажі відбувалися на оптових та контрактних засадах. Ярмарки південного Криму (Сімферопольський та Феодосійський повіти) мали аграрну спеціалізацію і продавали товари вроздріб. Лише ярмарок у с. Ічкі був оптовим.

Мережа сільських базарів не покривала і 20% селищ Криму. Згідно з дослідженням К. Сєрової, Таврійська губернія за кількістю базарних місць посідала останнє місце серед українських губерній[777]. Концентрація торгівлі у портових містах та на загал натуральний тип господарювання на решті території півострова власне й були унаочненням кричущих диспропорцій економічного розвитку народногосподарського комплексу регіону в імперський період.

Провідним стримуючим фактором економічного зростання Криму була відсутність інфраструктури, що перетворювала подорож до цього райського куточку на тяжке й небезпечне випробування. В записках Євгена Маркова, що стосуються 1870-х рр., вони змальовані вичерпно: «... за Курськом застрягаєте в таких снігових заметах, звідки вас не в змозі витягти дев’ятеро коней. Ви їдете майже цілиною по 25 верст на день! Під Харковом замість снігових заметів - пісок; за Катеринославом знову нездоланні сніги; біля Перекопу розливи води і ще більш невилазна твань; наближаєтеся до Сімферополя - пилюка, спека пече, на полі фіалки. Ось вам подорож по Росії!.. То на волах, то на руках візників і обозних, то колесами то саньми, відкопуючись від снігу, потопаючи у калюжах, збиваючи полози об каміння, ламаючи одну оглоблю за іншою на косогорах - плентаєтеся ви, бідолашні грішники, засуджені замість подорожі на домашню мандрівку. Тільки б на собаках не довелося їхати .. ,»[778]

Хоч у 1861 р. Російське товариство пароплавства і торгівлі налагодило постійні рейси між Кримом і Одесою, на загальний стан справ це аж ніяк не вплинуло: доставка вантажів та пасажирів з порту в порт не знімала проблеми їхнього транспортування півостровом та на континент. Протяжність шосейних доріг тут була незначною. На південному узбережжі основним видом транспорту лишався гужовий. Зрозуміло, що казати в таких умовах про використання рекреаційного потенціалу півострова не доводилося: кожна поїздка до нього перетворювалася радше на небезпечну пригоду, аніж оздоровчий вояж.

В 1852 р. науковці Харківського університету розробили для Криму проект залізничного сполучення. Реалізація його стала можливою в 1870-і рр. Спочатку було протягнено гілку до Сімферополя (1874 р.), роком пізніше її довели до Севастополя. Нарешті внутрішній ринок і транзитна торгівля, що йшла через кримські порти, були зв’язані в єдине ціле із транспортною мережею Придніпровського району. Ця подія мала величезне значення і виступила потужним фактором модернізації економіки півострова, відкривши товарам місцевого виробництва вихід на український і загальноросійський ринки[779].

Іншою великою проблемою, що вагомо впливала на господарство півострова, була обмеженість водних ресурсів і архаїчність системи водопостачання. Без води провідною галуззю господарства степового Криму залишалося випасне скотарство. «Правічний промисел кочівника й досі міцно тримається серед кримських степів. Табуни верблюдів, коней, биків і овець, як і раніше утворюють виняткове багатство степових поміщиків, особливо мурзаків. Вівці переважають. Деякі знані вівчарі лічать їх тут десятками тисяч. Поки трава не вигоріла в степах, поки ковил молодий і соковитий, отари всі тут. Улітку вони перекочовують у передгір’я дедалі вище й вище на яйлу, на полонини Чатирдагу»[780], - цілком умотивовано зазначав Є. Марков.

Сподівання російських поміщиків на стрімкий розвиток маєтностей не справдилися, в них впродовж десятиліть катастрофічно не вистачало робочих рук. Натомість обробка кримських ґрунтів вимагала фізичних, матеріальних та часових витрат, які, як зазначали сучасники, забезпечувалися лише в невеликих господарствах. Втім, мало хто з чиновництва, яке отримало тут дачі, передбачало розвивати їх як аграрні підприємства.

Після Кримської війни доволі активно розвивалося виноробство. Десятина винограднику в околицях Судака давала 400-500 відер врожаю. Ціна таких земель сягала 3-4 тис. руб. за десятину. На середину 1870-х рр. щорічно вироблялося близько 600 тис. цебер вина, з них 250 тис. - у виноградниках Південного Криму[781]. Провідними центрами кримського виноробства стали Масандра і Магарач, великі підприємства Губоніна (Гурзуф), Токмакова-Молоткова (Алушта), Таюрського (Кастель) та Воронцова (Алупка). Втім, розвиток цієї галузі відчутно гальмувався, по-перше, обмеженістю внутрішнього ринку (татари, як відомо, вина не споживали, отож змушені були продавати врожай великим скупникам); по-друге, нерозвиненістю місцевої переробної й виноробної промисловості; по-третє, складністю транспортування столових сортів винограду на материк через відсутність обладнаних транспортних шляхів.

Традиційно важливою галуззю промисловості залишалося садівництво. Середньорічний врожай фруктів і ягід у Криму дорівнював 400 тис. пудів. У найбільш врожайні роки - до мільйона.[782] Зрозуміло, що основним завданням власників садових господарств ставала своєчасна переробка врожаю та його транспортування на ринки збуту. В 1879 р. в Криму з’явилися перші консервні фабрики братів Абрикосових і товариства «Ейнем». Сушкою та виготовленням консервів активно займалися також фірми Константінова, Коркунова і Шишмана. Налагодження регулярного залізничного сполучення сприяло розвитку садівничої галузі. В 1875-1893 рр. на континент щорічно вивозилося до півмільйона пудів фруктів, у 1913 р. цей показник сягнув 3 млн. пуд.[783] Відповідно зростала і площа земель під садами: з 4,7 тис. дес. у 1870-х до 8,2 тис. дес. у 1917 р.[784] Аналогічні тенденції закріплювалися у виноградарстві. Між 1878 та 1893 рр. вивезення винограду залізницею зросло у 36 разів: з 5,5 до 200 тис. пудів. Площа під виноградниками досягла 6 280 дес. В 1916 р. врожай винограду сягнув 1,1 млн. пуд. з площ у 7 469 дес.[785]

Товаровиробники чутливо зреагували на потреби ринку. Вагомим напрямом місцевого виробництва стало виведення нових сортів садових рослин та акліматизація вже існуючих. Велику роботу в цьому напрямі здійснював Нікітський ботанічний сад, задуманий і реалізований як науково-дослідний, навчальний і виробничий заклад. З часом у цій структурі працювали заснований в 1812 р. економботанічний сад, а з 1828 р. - Магарацький винний підвал, Магарацьке училище виноробства (з 1868 р. - Нікітське училище садівництва і виноробства з вищими курсами (працювали в 1880-1910-і рр.)). Численні нагороди на міжнародних виставках впродовж десятиліть засвідчували досягнення цієї установи.

Проте загальні економічні показники не давали підстав для оптимізму. В хронічно складному становищі перебували тютюнництво, що наприкінці ХІХ ст. внаслідок падіння цін стало витратною галуззю, та бджільництво, що вимагало спеціальних навичок в місцевих умовах. На відверто провальний проект перетворилися намагання влади запровадити шовківництво, покладаючись на колоністів. Промислового характеру воно так і не набуло, залишившись неприбутковим промислом кримськотатарських селян для домашнього вжитку. З кінця 1880-х рр. державної підтримки набула ідея перетворення Південного Криму на край промислового розведення ефіроносів, зокрема казанликської троянди. У Нікітському ботанічному саду була закладена ділянка на 15 ефіроолійних, 28 лікарських, 3 текстильних, 5 жирноолійних та 8 харчових видів рослин, які з часом склали основу ефіроолійної промисловості Криму.

Сучасні дослідники цілком обґрунтовано відзначають, що концепція перспективного розвитку Криму, як така, у імперського уряду була відсутньою[786]. В підоснові заходів, здійснюваних колоніальною адміністрацією, перебуло завдання зміцнення морських кордонів імперії, тому наголос робився на розвиток стратегічно важливих пунктів, натомість Крим, як географічна, економічна та соціокультурна спільність, лишався поза імперським дискурсом.

Внаслідок цього виникла і чимдалі більше загострювалася проблема перспективного розвитку міст, пов’язана перш за все з місцевими географічними та кліматичними особливостями. Найболючішим серед них було питання водопостачання. Для її вирішення вже 1846 р. Х. Стевен запропонував завести воду в Крим каналами з Дніпра. Зрозуміло, що такий проект з інженерної, фінансової та організаційної точки зору був абсолютно фантастичним на той час. То ж проблема вирішувалася шляхом влаштування громадських фонтанів, які перебували під наглядом самоврядування. Тісно пов’язаною із нею було завдання забезпечення пожежної безпеки. Фактично наново в геть іншому культурному контексті після цілковитої руїни кінця XVIII ст. розбудовувалося медичне обслуговування. Лікарі, медичні установи, аптеки, громадські й соціальні установи поволі почали з’являтися в першій половині ХІХ ст. Хоча Крим відносився до курортних регіонів, система охорони громадського здоров’я кульгала на обидві ноги. Наприклад, у 1913 р. у лікувальних закладах регіону налічувалося 1059 ліжок (з них у сільській місцевості 320) та 84 амбулаторії (з них 69 на селі), 57 лікарів[787].

Тим часом населення міст та його концентрація невпинно зростали, а разом із ними - загострювалася епідеміологічна ситуація. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у Таврійській губернії нараховувалося 17 міст, де мешкало 289 316 осіб (20% від загальної кількості населення.) Оскільки всі великі міста губернії розташовувалися на Кримському півострові, рівень урбанізації тут сягав 45%[788]. Попри переважно аграрний характер кримської економіки, урбанізаційні процеси набирали чимдалі більших обертів. У 1910 р. міське населення Таврійської губернії виросло до 408 000 осіб (21,7%), а у 1914 р. - 417 200 (22,9%). Порівняно з результатами Всеросійського перепису 1897 р. приріст міського населення в 1910 р. склав 141%, а в 1914 р. - 144,2%[789].

Наведені дані, однак, не давали приводів для оптимізму: на тлі швидкого зростання міст загострювалася проблема зайнятості та облаштування соціального простору. Промисловість Криму натомість перебувала на етапі формування. Основу промислового сектору складали невеликі підприємства, де кількість робітників не перевищувала 100 осіб. 1898 р. у Криму було 568 фабрик із 6 386 робітниками. Основна частка промислового виробництва припадала на 74 підприємства харчової промисловості. У середньому на одну таку фабрику припадало 11 - 12 робітників. Разом в 1913 р. у промисловості Криму було зайнято 19 000 робітників, у кустарній промисловості - 14 тис.[790] Отже, соціальна сфера півострова змінювалася повільно і, що важливо, із диспропорціями, не властивими промисловим регіонам. Не менш умотивованим виглядає висновок про відсутність об’єктивного соціально-економічного підґрунтя для пролетарської революції. Натомість, з урахуванням нерівномірності землекористування та диспропорцій зосередження земельних володінь по різних етнічних групах[791] [792], варто відзначити існування вагомих підстав для загострення селянського питання на хвилі революційно-демократичних перетворень.

Населення міст Криму (1897-1918 рр.)55

Міста

1897 р.

1913 р.

1918 р.

Євпаторія

17915

27079

Перекоп

5285

6857

Армянськ

4802

Джанкой

5970

Сімферополь

48821

63457

89743

Бахчисарай

12995

16708

21232

Карасубазар

12961

17575

20000

Севастополь

50710

64584

76641

Балаклава

1274

4871

Ялта

13269

21218

30096

Алушта

3236

9865

Алупка

7016

Феодосія

27238

36078

51000

Старий Крим

3330

6894

11583

Керч-Єнікалє

30342

55883

48893

Наприкінці ХІХ ст. розпочалася нова доба в історії економічного розвитку Криму, що була прозорливо передбачена Є. Марковим. Пов’язувалася вона не з відродженням традиційних галузей кримського господарства, а з модою на курорти. Як і передбачав визначний кримознавець, після проведення залізничної гілки до Севастополя. Крим, особливо його південний берег, перетворився на одну суцільну курортну смугу. Різко злетіла вартість землі на узбережжі. В Алушті та Ялті вона продавалася сажнями, сягаючи астрономічних на той час 24 тис. руб. за десятину, землі кращої якості - 36 тис.[793]

В 1861 р. до Криму (в Лівадію) було перенесено літню резиденцію російського імператорського двору. Відтоді доволі швидко змінюється не лише зовнішній вигляд південного узбережжя, а й напрям його розвитку. У пореформений час в імператорських колах визріла концепція розвитку регіону як особливої торговельної і військової бази, розташованої в стратегічному пункті Чорного моря, місця ухвалення важливих державних рішень, великих торгових угод, курорту загальноросійського значення, лабораторії передових досягнень аграрної науки, перлини виноробної промисловості. Започаткована царською родиною мода на оздоровлення легеневих хвороб у «Російській Рив’єрі» з ентузіазмом була підхоплена російською аристократією, а згодом перекинулася і на решту верств населення.

Розпочалася нова ера в історії Криму, пов’язана як з унікальним досвідом розбудови рекреаційних зон, докорінної зміни зовнішнього середовища (флагманом цієї справи виступав Нікітський ботанічний сад), так і нестримними спекулятивними махінаціями, коли величезні маєтності цілком і вроздріб кілька разів переходили з рук у руки, зростаючи в ціні без жодних капіталовкладень. Розбудова величних палацових комплексів та маєтків, що наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. ст. стали візитною карткою Криму, вимагала колосальних капіталовкладень, які були по кишені лише членам царської родини, представникам вищого світу та заможним купцям. Ця обставина поволі перетворювала Крим на елітарну «всеросійську дачу», невдовзі докорінним чином змінивши його імідж і господарський уклад.

На небезпеки, які це в собі приховувало, вказував Є. Марков: лише в дрібних господарствах можна досягти необхідного в місцевих кліматичних умовах рівня ретельності сільськогосподарської обробки; парки прекрасні, але натомість не економічні і споживають забагато води; шалені сезонні заробітки негативно позначаються на життєдіяльності південнокримських міст, прискорюючи маргіналізацію місцевого населення.

Втім, у цей час були відомі випадки напрочуд успішної як для тогочасної імперської околиці підприємницької ініціативності, що набирала європейського розмаху. Казковий за швидкістю та обертами злет невеличкого селища Гурзуф на позиції наймоднішого та найбільш модернізованого курорту пов’язаний з не менш казковою постаттю Петра Губоніна - уродженого кріпака з Коломенського повіту Московської губернії, який завдяки таланту каменяра та кмітливості підприємця в 30-річному віці викупився з неволі і невдовзі став одним з найбагатших купців імперії, побудував кілька залізниць, був серед засновників Брянського рейкопрокатного, залізоробного і механічного та Південно-Російського залізопрокатного заводів, у 44 роки отримав дворянство, а через три роки став дійсним статським радником.

В 1881 р. П. Губонін вклав 250 тис. руб. у купівлю побудованої ще на початку ХІХ ст. садиби герцога А. Рішельє, яка на той час вже кілька разів змінювала власника. Через рік у його власність перейшов маєток князів Барятинських. Саме на їх основі колишній кріпак втілив грандіозний задум сучасного, європейського рівня курорту, що діяв упродовж цілого року: біля зміненого русла гірської річки Авунда розташували модерний комплекс з 7-ми готелів (спроектованих у так званому південнобережному стилі), ванни яких постачалися прісною і морською холодною та теплою водою, грязелікарня, фешенебельний ресторан та рибний завод, пекарні, сад і город, які постачали до нього свою продукцію, загальнодоступний парк, прикрашений скульптурами і фонтанами. Всі будівлі складали єдиний комплекс з селищем. Останнє також було модернізоване зусиллями мецената: у загальнодоступній аптеці місцеві мешканці купували ліки за пільговим тарифом, працювали фельдшерський пункт, пошта, телеграф, ощадкаса, бібліотека, магазини. П. Губонін фінансував будівництво не лише православного храму, а й мечеті.

Створена колишнім кріпаком казка почала занепадати під тиском жорсткої реальності. В 1902 р. син П. Губоніна змушений був продати готельний комплекс «Акціонерному товариству курорту Гурзуф». В 1921 р. він був націоналізований, а через рік відійшов у підпорядкування Наркомвоєнмору. За відомостями кримських краєзнавців в 1932 р. гурзуфська церква була зруйнована, останки похованих під її мармуровим вівтарем П. Губоніна та його дружини викинули на смітник[794].