Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Адміністративний устрій

2 лютого 1784 р. побачив світ указ про створення Таврійської області. До заснування губернії Таврійська область в адміністративно-територіальному відношенні підпорядковувалася управлінню Катеринославського і Таврійського генерал-губернатора князя Г. Потьомкіна, який розглядав новоприєднані території як свої володіння. Згідно указу від 8 лютого 1784 р. Таврійська область поділялася на сім повітів: Сімферопольський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський та Фанагорійський[764]. Указом від 8 лютого 1784 р. шість колишніх кримських каймаків та область Ногайського степу, з яких власне й складався Кримський ханат, були скасовані.

Ханський Бахчисарай втратив столичний блиск і невдовзі перетворився на заштатне місто. Новий адміністративний центр Криму розбудували в географічному центрі півострова. Прагнення стерти історичну пам’ять виявлялося передусім у топоніміці: старі міста, що раніше відігравали важливу роль на місцевому рівні, не отримали статусу міст, натомість розбудовувалися абсолютно нові. Новими були й назви, що відображали пануючу моду на «грецьке», цілком у тренді доктрини «Москва - Третій Рим». Розвивалися передусім міста-порти, де розташовувалися російські військові бази: Феодосія, Керч-Єнікале, Севастополь. У різний час на їх території функціонували особливі адміністративні одиниці - градоначальства.

«Севастополь виявився таким, як я його собі зовсім не уявляв. Ми в Росії не маємо нічого подібного до Севастополя, і російського в ньому немає нічого, крім прапора. Це не столиця, не губернське місто і навіть не повітове, а разом із тим воно пристойне, як сама столиця. Це юнак дев’ятнадцятого століття, вдягнений цілком по-європейському»[765], - так описував майбутнє «місто російської слави» Є. Марков. На час описуваних подій Севастополь, слід додати, зазнав колосальних руйнувань, і за словами того ж Маркова був могилою «...тільки ще в більш жахливих розмірах»[766]. Відбудова вимагала колосальних витрат і розтяглася на довгі роки.

Натомість впадав в око занепад колишніх провідних міських поселень. Посилаючись на П. Сумарокова, Є. Марков зазначав, що на час захоплення росіянами Феодосія мала до 20 тис. будинків, 111 мечетей і до сотні фонтанів, в ній розмістилося до п’яти полків, а вже в другій половині ХІХ ст. стояла лише одна рота. На невелике «нудне містечко» перетворився знаменитий середньовічний Сурож - «Ліверпуль Чорного моря»[767] - Судак.

Неодноразових змін зазнавала адміністративно-територіальна структура. Внаслідок запровадження нового губернського поділу відповідно до указу Павла І від 12 (23) грудня 1796 р. Крим увійшов до складу величезної за розмірами Новоросійської губернії. В 1802 р. з неї створили три - Миколаївську (з 1803 р. - Херсонську), Катеринославську і Таврійську, а в 1822 р. вона була підпорядкована Новоросійському генерал-губернаторству.

Трансформаційний перехід Криму від ханської доби до стандартів Російської імперії (що сама перебувала в стадії постійної трансформації, спричинюваної як нескінченним прирощенням територій, так і чим далі більш очевидною кризою кріпосницької системи) розтягся більш як на півсторіччя і був пов’язаний із низкою тяжких випробувань та загостренням суспільного протистояння. Центральним питанням соціально-економічного переходу стала інкорпорація соціальних верств місцевого населення (передусім кримських татар) у соціальну тканину імперії.

Аби заручитися підтримкою більшості місцевого населення, уряд демонстрував толерантне ставлення до його традицій і способу життя, водночас, крок за кроком упосліджуючи його волю. 24 квітня 1784 р. світ побачив імператорський указ «Про дозвіл Князям і Мурзам татарським користуватися всіма перевагами Російського дворянства». Це був важливий і, слід зазначити, стандартний крок на шляху уніфікації соціальної структури новоприєднаних територій. Очільниками мусульманської громади визнавалися муфтій і кади-ескер. 11 червня були підтверджені посади кади і міських каймакамів. Чисельні беї та мурзи були приписані до дворянського стану і згодом породичалися з російським дворянством. Серед їх нащадків були Г. Державін (рід Нарбекових), Л. Толстой (рід Ідрисових), Ф. Достоєвський (Челебеї), О. Купрін (Туган-Барановські), А. Ахматова (рід Чагодая) та ін.

23 січня 1794 р. указ «Про буття в Таврійській області Магометанському Духовному Правлінню під головуванням Муфтія» замінив посаду кади-ескера помічниками муфтія та п’ятьма ефенді, які обиралися місцевою громадою. Для Криму була встановлена посада особливого муфтія, повністю незалежного від голови мусульман Росії. Названі документи завершили багаторічну боротьбу кримськотатарського духівництва за узаконення релігійної автономії краю, традиції якої занурювалися в глибину віків.

Відповідно акту від 18 березня 1796 р. татари-селяни набули статусу державних селян, право користування державною землею, звільнення від рекрутських повинностей та військового постою[768].

Указ Олександра І 17 квітня 1816 р. зрівняв переважну більшість колишніх мурз у правах з російським дворянством, що відкрило їм доступ до державної служби, культурно-освітньої та суспільної діяльності.

Адміністративна система в Криму розбудовувалася із певним відставанням, Так, прокурорський нагляд тут виник лише в 1803 р.[769] Як засвідчила діяльність губернського прокурора і підпорядкованих йому стряпчих, левова частка правопорушень дореформеного часу припадала на чиновництво, яке використовувало існуючий стан речей собі на користь. Зловживання з привласненням землі перетворилися на візитку кар’єристів, надісланих до Криму. Серед виявлених злочинів переважали економічні та державні. В цьому сенсі вони мало відрізнялися від сьогоденної реальності Криму. Більшість правопорушень припадало на суддів, що дало підстави зробити висновок про відсутність у Криму системи належного і законного судочинства до здійснення судової реформи[770].

Вагомим здобутком кримськотатарської еліти слід вважати ухвалення указу «Про затвердження Положення про Таврійське духівництво на належних до відання його справах», підписаного 23 грудня 1831 р. Миколою І. Затверджена ним система органів духовного правління в загальних своїх рисах проіснувала до встановлення радянської влади, ставши основою розвитку кримськотатарської політико-правової думки[771]. Вона об’єктивно сприяла розвитку традицій внутрішнього самоврядування громади: до 1891 р. обрання муфтія та кади-ескера здійснювали представницькі збори мусульманської громади.

Не менш звивистими стежками відбувався розвиток системи самоуправління. Трансформаційний характер самоуправління в міських поселеннях віддзеркалював перехідний характер провінції і широкий діапазон вольностей, ґрунтованих на умовах повоєнного заселення окремих місцевостей. Так, якщо на загал у кримських містах працювали міські думи, в Старому Криму і Балаклаві (що мали внутрішнє вірменське самоуправління) діяли ратуші. В Ялті натомість функції міського самоврядування виконувалися при міських поліцейських відділках, а думи тривалий час взагалі не було.

На 1862 р. міська дума, магістрат, сирітський і словесний суди, квартирна комісія діяли в Сімферополі, Севастополі, Керч-Єнікале, Карасубазарі, Євпаторії, Перекопі, Феодосії, Бахчисараї. В Карасубазарі на додаток працював єдиний у Криму римо-католицький суд, а Керч-Єнікале - комерційний суд. До епохи Великих реформ уніфікувати й стандартизувати систему місцевого управління, зокрема міського, не вдалося.