Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Імперські інтеграційні практики та їх наслідки в регіональному розрізі (XVIII-ХІХ ст.)

Політична географія Російської імперії у другій половині ХУНТ ст. кілька разів змінювалася на очах одного покоління. Зовнішні кордони Російської імперії перекроювалися не менше шести разів, причому напрямки та характер цього процесу визначалися двома взаємопов’язаними тенденціями - експансією на південь і захід та модернізацією держави на європейських засадах. Цей ґранднаратив виразно змінювався від постаті самодержця, але імперська його складова тільки зростала.

Що стосується інтегративних практик, то в часи «просвіченого абсолютизму» вони мало змінилися порівняно із часами московських царів. Не важко помітити, що тактика Твана IV під час та після завоювання Казанського й Астраханського царств виявляла багато спільних рис: після штурму Казані був виданий наказ зруйнувати мечеті, вцілілим татарам - залишити місто; захопленого в полон хана Ядгар-Мухаммеда доставили до Москви і обернули в православ’я; ханство відійшло під оруду московського царя, який додав до своїх титулів ще й цей; татарське повстання, що тривало кілька десятків років (так звані Череміські війни), придушувалися шляхом винищення загонів «невірних». Згодом у ході адміністративних реформ Петра Т Астраханське й Казанське «царства» (після завоювання ними управляли воєводи) втратили адміністративно-територіальну суб’єктність, перетворившись на губернії. Внаслідок масової втечі старожитнього населення завойовані території доводилося заселяти як насильно, так і на добровільній основі: заводити сюди силоміць захоплених військовою силою ногайців, заманювати їх сюди обіцянками військового заступництва, можливістю торгувати та користуватися випасами і рибними ловами.

Після виступу декабристів імперія постала перед питанням, на яких засадах далі відбуватиметься інтеграція. Не на часі, як з’ясувалося, були ані європейські за своїми напрямами реформаторські проекти Олександра І, ані мрії декабристів, зокрема Павла Пестеля, який забігаючи набагато вперед і відштовхуючись від трактування нації в революційній Франції, пропонував наступну «дорожню карту» оновленої Росії: «Всі племена мають бути злиті в один народ». Засобами досягнення цієї мети називалися поширення на всій території однієї мови - російської, уніфікація законодавчої системи та управління. Омріяний ідеал Пестеля був висловлений у специфічній і доволі промовистій тріаді «Єдинородство, Єдинообразіє, Єдиномисліє»[760].

Переживши гостру політичну кризу і споглядаючи очевидне пришвидшення революціонізування в європейських імперіях, російська еліта опрацювала свою відповідь на виклики часу. Нею стала славнозвісна тріада С. Уварова «Православ’я, Самодержавство, Народність». Третя її складова стала, слід відзначити, доволі винахідливою інтерпретацією досягнень західноєвропейської думки: в антитезу французькій «нації», з її виразними акцентами на пріоритеті громадянських прав, постала «народність», потужно зміцнена концептом вірнопідданства. І те, і інше означало спільність, сформовану в межах певної держави. Однак, у першому випадку йшлося про спільність умовно рівноправних громадян, а в другому - про спільність розділених майже непроникними становими перегородками підданих. Різниця, слід відзначити, колосальна.

Втім і в межах запропонованого Миколою І та С. Уваровим нового суспільно-політичного тренду залишалося доволі багато нез’ясованих гострих кутів і ще більше проблем у тому, що стосувалося методів досягнення умоглядної єдності. За наявності колосальної історіографії, не варто окремо зупинятися на опорі, який спричинило її запровадження в життя навіть у таких близьких, майже подібних - за П. Пестелем та С. Уваровим - етносах, якими були українці та росіяни[761].

Значно більш гострою проблема формування громадянських лояльностей стала вже після Великих реформ, які докорінним чином змінили диспозицію соціальних сил у структурі громадських відносин: запровадження хоч і обмежених форм самоуправління, заміна рекрутчини на регулярну армію з військовим обов’язком, судова реформа і т.д. актуалізували проблему громадянської відповідальності в усіх соціальних верствах, але передусім - у середовищі вчорашнього живого товару - розкріпаченого селянства. Не менш актуальною вона була у середовищі нещодавніх іноземних підданих, приєднаних до імперського організму силою російської зброї.

За висловом В. Трепавлова перспективним завданням влади стало досягнення «цілковитої лояльності, а згодом і загальноімперської ідентичності»[762]. Питання, в чому полягала «загальноімперська ідентичність», для нас залишається відкритим. Загалом феєрію тривалих в часі змагань етнонаціональних еліт приєднаних територій за своє місце в імперській конструкції, зважаючи на її (конструкції) постійну нестабільність, вкрай важко звести до питання про відмінності у розумінні сутності підданства, як це робить В. Трепавлов.

Системотворним чинником національної політики Росії в часи її неймовірно швидкого територіального зростання стала обмеженість адміністративного, демографічного та економічного ресурсу для утримання набутих територій. Як цілком доречно зауважував В. Трепавлов, вже на етапі зростання Московського царства стало зрозуміло, що «... для повноцінного управління колосальним євразійським простором за якимось одним загальним алгоритмом у уряду не вистачає ні досвіду, ні засобів, ні кадрів. Керівній бюрократії доводилося пристосовуватися до різнорідних місцевих умов, аби утримати під своєю владою приєднані народи і території»[763].

Висновки російського історика виглядають деяким перебільшенням чи модернізацією відносин, які властиво побутували в усіх феодальних та ранньофеодальних суспільствах Євразійського континенту. Власне, Російська імперія з її непомірними апетитами втрапила в неподоланну історичну пастку: стадіальний щабель перебування певної етнічної групи визначав міцність її зв’язків та рівень інкорпорованості в тканину тогочасного Московського царства. При цьому саме Московське царство далеко не стосовно всіх приєднаних до нього народів виступало еталоном або принаймні прийнятним компромісом соціального та суспільного розвитку. Величезним діапазоном соціального розвитку, етнокультурної та етнорелігіної строкатості компонентів цієї етнополітичної «клаптикової ковдри», а не рівнем компетентності служилої верстви і обумовлювалися внутрішні суперечності, що визначали стратегічний напрям руху в майбутнє.

Допоки в зону впливу московських царів потрапляли племена з традиційними формами самоорганізації, це не становило проблеми. Проблеми виникли тоді, як постало питання про принципи включення/врахування/інтеграції юридичних систем більш розвинених етносів, приєднаних до загальної системи законодавства. Зважаючи на широкий діапазон місцевих систем - від звичаєвого права й шаріату на Сході та сталих традицій місцевого самоуправління на Заході - це було доволі складною проблемою.

Дієвим інструментом інкорпорації завойованих територій виступала кооптація місцевих еліт, що згодом склали єдину із етнічно російською (цьому сприяли династичні шлюби) верству, яка, власне, і перетворювалася на соціальну тканину, що зв’язувала в єдине ціле різнобарвну країну. Зайвим буде казати, що про загальнонаціональну ідентичність та етнокультурну цілісність не йшлося. Єдиним більш-менш ефективно здійсненим на цьому етапі процесом стало формування дворянської верстви, що поповнила свої лави за рахунок еліти тюркських племен, остзейських німців, польської шляхти та українського козацтва.