Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Від Московського царства до Російської імперії

Кримське ханство залишалося останньою діючою в якості держави скалкою Золотої Орди. Решту Москва прибрала під свою руку. В XVII ст. з’являється план завоювання Криму авторства хорвата Юрія Крижанича, який сформулював моральний імператив повалення ханства, та народів, що його населяли, оскільки ті ніколи не припиняли ображати християн. Пропонуючи скерувати зусилля на опанування Перекопської області, Ю. Крижанич радив московському цареві Олексію Михайловичу звернути увагу на обладнані сучасними пристанями багаті приморські порти, в які можна потрапити через російські ріки; найцінніші в описуваний час східні й західні товари, що переправлялися Великим шовковим шляхом (вина, спеції, масла, шовк й дорогоцінні тканини); життєдайність кримської землі, що постачала Царгород хлібом, вином, оліями, медом та фруктами, а також незліченні табуни коней[753].

Змальована картина була приваблива, але на той час недосяжна. Кілька східних походів, які організували російські царі (зокрема, й невдалий похід князя В. Голіцина за підтримки гетьмана І. Самойловича, що згодом вартував трону царівні Софії), не йшли далі властивого тій епосі здобичництва. Послаблюючи ханство періодичними вилазками, московські царі не порушували усталених традицій. Ясир Кримському ханству вони сплачували аж до 1710 р.

Розмежування, здійснене у процесі посилення російсько-турецького суперництва, не було сталим; поразки російської армії у російсько-турецькій війні 1711 р. його зруйнували. З часів Петра І простір Північного Причорномор’я почав осмислюватися як частина «Південної Росії».

Тиск Росії на Крим відновився у 1830-х рр. Похід фельдмаршала Мініха в 1736 р. супроводжувався сплюндруванням й руйнуванням Карасубазара, Євпаторії, Бахчисарая, низки селищ. У вогні згорів не лише ханський палац, а й архів Гіреїв. Людність рятувалася від жахливої різанини в горах. Рік потому не менш жахливого спустошення ханат зазнав внаслідок рейду військ, керованих фельдмаршалом Лассі.

З новою силою кримське питання виринуло на поверхню політичного життя імператорського двору практично відразу після сходження на престол Катерини ІІ. У липні 1762 р. на її розгляд було подано доповідь «О Малой Татарии», в якій живописалися не лише загрози, що походили з Кримського півострову, а й комерційні вигоди від його приєднання до імперії[754]. Надалі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Пропозиція російських дипломатів до Оттоманської Порти надати Кримському ханату незалежність (власне, відмовитися від своєї зверхності над ним) була сприйнята як виклик і відхилена. Тоді імператриця доручила графу М. Паніну організацію відповідальної місії по «поколебанию татарских орд против нынешнего их подданства». Сучасною мовою йшлося про підривну роботу та банальний підкуп татарської знаті, аби мотивувати її добровільно змінити сюзерена. Не менш витончена гра велася у середовищі низки етнічних громад (передусім християнських), аби створити в їх особі своєрідну «п’яту колону». Для виконання цієї «делікатної» місії Панін отримав величезні кошти (не випадково згодом Катерина ІІ відзначала, що приєднання Криму влетіло імперії в копійчину. Гроші та подарунки щедро роздавалися хану і мурзам, аби мотивувати їх перейти у підданство Росії). Однак, місія виявилася провальною.

Згодом місія Паніна розширилася до перемовин із представниками татарської знаті, яким обіцяли блискучі кар’єри та російську підтримку. Йшлося, фактично, про дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в Кримському ханаті та маніпулювання суперечностями між ворогуючими угрупованнями, що змагалися за ханський престол, а також суперечностями поміж ордами.

Найбільш відверто російська доктрина в кримському питанні була висловлена в документі «Рассуждение одного Российского патриота о бывших с Татарами делах и войнах, и способах к прекращению оных навсегда». Зелене світло для її повномасштабної реалізації увімкнули перемоги П. Румянцева в Молдавії біля р. Ларги і Кагула в липні 1770 р. та взяття у вересні Бендер М. Паніним. Відрізані від степів, ногайські орди єдисанців і буджаків вимушені були укласти «союз» з Росією. Невдовзі їхній приклад наслідували єдичкули та джамбулуки, які відмовились від підданства Порти. Отже, кордони Росії підійшли впритул до володінь кримських ханів. У 1770 р. розпочалося будівництво порубіжної Дніпровської лінії, що простягалася від сучасного Бердянська річками Бердою та Кінськими Водами до Дніпра. Для нарощення тактичної ініціативи імператриці вдалося зіпертися на запорожців: за активну участь у військових діях на суші та морі впродовж російсько-турецької війни 1769-1774 рр. кошовий отаман П. Калнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами, а тисяча козаків - срібними медалями.

Згодом і у стані кримських татар російські переговорники знайшли «слабку ланку». Нею виявилися один з представників правлячого ханського роду - Шагін Гірей та проросійська партія, яка групувалася навколо нього. В липні 1771 р. 30-тисячна армія під рукою князя Долгорукого вступила на кримську землю, заручившись підтримкою 60-тисячної ногайської орди, що вийшла з підданства хана. На ханський престол був посаджений Сахіб-Гірей. Після тривалих безрезультатних переговорів з новим ханом російська сторона вдалася до силового «принуждения к миру» - зважаючи на масове знищення мирного населення і руйнування татарських селищ, що розпочалися у вересні 1772 р., татари змушені були погодитися на підписання договору про «незалежність» ханату від 1 листопада 1772 р.

10 (21) липня 1774 р. біля болгарського села Кючук-Кайнарджи між двома імперіями було укладено мирний договір. У арт. 3 угоди проголошувалося (цитується мовою оригіналу): «Все Татарские народы [...] без изъятия от обеих Империй имеют быть признаны вольными и совершенно независимыми [755] [756] от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавною властию собственнаго их Хана Чингисскаго поколения, всем Татарским обществом избраннаго и возведеннаго, который да управляет ими по древним их законам и обычаям, не отдавая отчета ни в чем никакой посторонней Державе; и для того ни Российский Двор, ни Оттоманская Порта не имеют вступаться как в избрание и возведение помянутаго Хана, так и в домашния, политическим, гражданския и внутренния их дела ни под каким видом, но признавать и почитать оную Татарскую нацию20 в политическом и гражданском состоянии по примеру других Держав, под собственным правленим своим состоящих, ни от кого, кроме единаго Бога, независящих...»[757] [758] [759].

Росія не поспішала виконувати зобов’язання вивести війська22, мотивуючи свої дії незгасаючою загрозою повстань і заколотів. Доволі скоро стало зрозуміло, що присутність російського контингенту не випадкова: власне, і населення півострова і його номінальний сюзерен потрапили в пастку, з якої не було виходу. Крим наводнився російськими емісарами, які не шкодували грошей на підкуп кримськотатарської знаті та впливових очільників іншоетнічних громад, зокрема грецької. Мета їх була доволі прозорою - збільшити коло прихильників російської імператриці та її далекосяжних планів. Навесні 1775 р. татари скинули ненависного їм проросійського хана Сахіб-Гірея; його місце посів Девлет-Гірей ІІІ (1775-1777), який прагнув покінчити з російським ставлеником Шагін-Гіреєм. Однак, знову втрутився Петербург, вкотре порушивши статті Кючук-Кайнарджийського мирного договору.

Генерал князь Прозоровський, в обозі якого знаходився Шагін Гірей, у 1777 р. вступив до Криму і розгромив військо Девлет-Гірея. Останній назавжди залишив батьківщину, вирушивши до Туреччини. Ханський престол перейшов до Шагіна. На відміну від законно обраного хана Девлет-Гірея, влада Шагіна трималася на багнетах російських військ. Повстання кримських татар, що мало на меті привести до влади Селім-Гірей-хана, закликаного повстанцями на ханський престол з Румелії, було приречене на поразку.

Ідеологічне обґрунтування вирішення кримського питання шляхом анексії з’явилося вже після Кючук-Кайнарджійської угоди. В записці “Картина или краткое известие о Российских с татарами войнах и делах, наченшихся в половине десятаго века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжающихся” статс-секретаря Катерини ІІ, члена Колегії іноземних справ, канцлера Російської імперії в часи Павла І, вихідця з козацької старшини

Лівобережної України О. Безбородька виразно проглядалися вкорінені в масовій свідомості тогочасного українства погляди на Кримське ханство як на одвічного ворога і гнобителя, з боку якого походила тривала в часі і смертельна загроза. Наприкінці вересня 1780 р. концепція Безбородька набула подальшого розвитку в “Мемориале по делам политическим”, який вписав вирішення кримського питання в монументальне за розмахом тло геополітичних амбіцій Росії, що через анексію Криму сягали повалення влади Османської імперії у Європі та на Сході, відновлення Грецької імперії на чолі з онуком Катерини Костянтином Павловичем. В історіографію амбітний план увійшов під назвою «Грецького проекту». Під знаком цієї доктрини для Росії пройшло все ХІХ століття.

Першим же кроком на шляху її реалізації стало скасування номінального суверенітету Кримського ханату. Приведений росіянами на ханство Шагін Гірей - поборник західної вченості і мистецтва, який володів кількома європейськими мовами і прагнув докорінно змінити свою отчину за європейськими зразками - наче був народжений для того, аби стати малозначущою перехідною фігурою, зникнення якої було вигідне всім. Реформаторські потуги нового хана не зустріли розуміння у кримськотатарської спільноти. Введення в ханстві регулярного війська передбачалося шляхом запровадження загальної військової повинності. Розширення бюрократичного апарату, до складу якого входили не лише татарська знать, а й іноземці, призвело до зростання податків. Найбільше ж обурення татар викликала поведінка і дії Шагін Гірея, які, здавалося, свідчили про втрату ідентичності правовірного володаря. Хан переніс свою резиденцію з Бахчисарая, традиційної столиці кримських ханів, до Кафи, де оточив себе гяурами-невірними. Він їздив не верхи, як це робили усі його попередники, а на європейський манер - у кареті. Більше того, хан вдався до нечуваного нахабства - поголив бороду.

Традиційне мусульманське суспільство виявилося абсолютно не готовим до татарського Петра І. «Прорубати вікно в Європу», спираючись на російські багнети, йому не вдалося. Більше того - це стало причиною подальшого загострення ситуації на півострові і розколу в середовищі громади. На чолі опозиції до Шагін Гірея стала значна частина знаті та духовенства, які вважали його поведінку зневагою щодо ісламу й усталених традицій. Останньою крапкою в чаші їх терпіння стала страта муфтія після того, як він фактично засудив хана, який побажав стати капітаном гвардії Преображенського полку Катерини ІІ в жовтні 1781 р. Чергове повстання очолили брати хана - Батир та Арслан Гіреї, підтримані кубанськими намісниками. В червні 1782 р. Шагін Гірей змушений був тікати до Керчі, де стояв російський гарнізон, а вже у вересні до Криму було введено російське військо. Попри те, що за два місяці, як повідомляв П. Румянцеву командувач російського корпусу генерал А. де Бальмен, заколот було придушено, а «бунтовщики» винищені, встановлено мир, як його розуміли при імператорському дворі, Шагін Гірей на ханство не повернувся: князь Г. Потьомкін втратив інтерес до цієї персони. Потреба в ній, як показали обставини стрімкого кидка російських військ по півострову, відпала. В грудні Г. Потьомкін, констатуючи повне військове опанування півостровом, запропонував імператриці перейти до прямих зносин із Портою, анексувати Крим і набути «безсмертну славу..., котрої жоден Государ в Росії ще не мав», а водночас разом із Кримом отримати панування в Чорному морі.

В лютому Шагін Гірея примусили зректися влади. Реформатор-невдаха відправився у фактичне заслання до Калуги. 8 квітня Катерина підписала маніфест про анексію Кримського ханату. Документ відомий в історії під назвою «О принятии полуострова Крымскаго, острова Тамана и всей Кубанской стороны, под Российскую Державу».

Відтоді не лишилося перепон на шляху російської експансії в чорноморській акваторії, і, як мислив імператорський двір, далі - на Балкани та Константинополь.