Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Історична доля Донбасу: підсумки

Події весни 2014 р., з легкої руки кремлівських мас-медіа поіменовані поетичною назвою “русская весна”, заскочили донбасівський соціум зненацька. В круговерті подій і потрясінь, які розпочалися із розстрілу київського Майдану, втечі В. Януковича та його “команди”, “ленінопаду”, штурмів адміністрацій та відповідно - політичної кризи, що спричинила вакуум влади як у центрі, так і на місцях, проблема протистояння “двох Україн” на короткий час втратила свою актуальність. До анексії Криму різниця між регіонами сприймалася швидше як важіль політичного тиску, аніж перепустка у безодню. Вимоги донецьких пенсіонерок підключити російське телебачення із улюбленими шоу сприймалися як курйоз, а виступи широковідомого у вузьких колах “новообраного” Донецького губернатора П. Губарева на тлі С. Тарути, виглядали як першоквітневий жарт.

Мірою ускладнення ситуації, розгортання кримського сценарію спочатку в Слов’янську, згодом в Горлівці і, врешті, з перетворенням “гібридної війни” та самопроголошених республік на характерну прикмету політичного життя Східної України, “національна карта” розігрувалася чимдалі активніше. Врешті “російське питання” перетворилося на універсальний важіль зовнішньополітичного тиску РФ, що стояла за бурхливою політичною активністю ватажків віртуальних “народних” республік.

11 серпня 2014 р. Голова МЗС РФ С. Лавров заявив: “Складається враження, що мета так званої антитерористичної операції полягає в тому, щоб зрівняти із землею південний схід, щоб усі росіяни звідти пішли і, напевне, щоб потім його заселити тими, хто вже буде ставитися по-іншому до історії та до культури, до дружби, до багатовікових зв’язків наших народів”[726]. Згодом офіційний представник слідчого комітету РФ В. Маркін повідомив, що порушено кримінальну справу про геноцид російськомовного населення південного сходу України[727].

Гнівні заяви очільника російського МЗС, російського представника в ООН, одіозних діячів Державної Думи були нічим іншим як передвісниками «гібридної» військової інвазії, що на багнетах російських солдатів, переодягнених у ополченські однострої, будувала «русский мир» нового, третього тисячоліття. У міру наростання гуманітарної катастрофи, в яку занурювався російськомовний Донбас, суспільство і науковці змушені були осмислювати гасла, під супровід яких вона поглиблювалася, і минувшину, в якій шукали витоки сьогоденних проблем.

Впродовж десятиліть незалежності мовне питання залишалося найбільш гострим аспектом суспільно-політичного життя України. Навколо нього оберталися передвиборні платформи практично усіх політичних партій. Жодна з них не оминула спокуси підвищити свій рейтинг, проголосивши, що саме вона вирішить мовне питання в Україні раз і назавжди. Тим часом вирішити мовне питання в принципі неможливо, бо це питання не політики, а щоденної комунікативної та культурної практики. Політтехнологи перетворили мовне питання на важіль політичної боротьби, безпосередньо не пов’язаний із реальною сферою етномовного життя. Саме воно в часи передвиборчих гонок використовувалося як потужний мобілізаційний фактор, але, що вкрай важливо, негативний за своїм навантаженням - такий, що активізував архетипічні матриці мислення, архетипічні форми соціальної організації та поведінки. Саме в такий спосіб, питання, що впродовж років перебувало на маргінесі рейтингу життєвих пріоритетів донбасівців, раптово перетворилося на альфу й омегу “русской весны”.

Тим часом мовне, а в ширшому сенсі етнокультурне життя Донбасу в роки незалежності пройшло складний, суперечливий шлях цілком у руслі загальноукраїнських трендів. Повсякчасне балансування поміж Західним та Східним цивілізаційно-культурним контекстом на тлі деіндустріалізації та поглиблення соціальної кризи, відсутності матеріальних підвалин розвитку істотно утруднювало культурний поступ регіону. Нині важко оцінити, скільки можливостей було втрачено, внаслідок загальної соціокультурної деградації, дегуманізації простору монопрофільних міст, формалізації та бюрократизації діяльності місцевих культосвітніх закладів і повсякчасного “перетягування канату” в питанні українсько-російської етнокультурної конкуренції. Та попри всі негаразди самобутній поступ Донбасу культурного не припинився. Віддзеркаленням тих складних культурних пошуків, що повільно, але виразно відбувалися в Донбасі впродовж незалежності, ставлячи із регіональною різкістю й пристрастю світоглядні й ідентичнісні питання, важливі для його мешканців, стала особлива донецька (донбаська) російськомовна літературна школа. За визначенням Володимира Рафеєнка[728], в своїх сутнісних особливостях і образотворчих прийомах - “гоголівська школа - відтворення життя через метафізику. Метафізика - це український контекст; те, чого ... у російських письменників немає”[729]. Луганськ став колискою потужної соціологічної школи, що передовсім асоціюється із постаттю Іллі Кононова. Чого лише варті здобутки донецької та луганської історичних шкіл, які попри всі матеріальні негаразди, ідеологічні війни та ціннісні переорієнтації заклали підвалини реальної історії Донбасу. Як засвідчили минулорічні загальноукраїнські талант-шоу, зокрема “Голос України”, Донбас залишається батьківщиною талантів європейського рівня. Світового визнання набули Донецька школа лікування онкології та травматичної хірургії. Усіх здобутків й не перелічити.

Не відмінність культурного контексту Донбасу від решти України, а глибокі соціально-економічні проблеми регіону перебували в підоснові донбаської кризи, яку уміло використала в своїх інтересах Москва.

Назвемо лише найбільш кричущі з них. Донбас впродовж десятиріч був регіоном екстенсивної економіки. Депресивні вмираючі шахтарські та військові містечка, висока щільність населення на тлі критичної екологічної ситуації, що місцями набуває вигляду екологічної катастрофи, все це дається взнаки в демографічному плані. Починаючи з 1994 р. стало скорочується кількість мешканців Донецька і Маріуполя. В 1995 р. з групи великих міст вибув Луганськ, на час перепису 2001 р. з групи великих міст вибув Маріуполь, Донецьк втратив статус міста-мільйонника. В січні 2010 р. в ньому мешкали 968 тис. осіб[730].

Провідною демографічною тенденцією є динамічне старіння регіону. Із врахуванням більш раннього виходу на пенсію (через шкідливість низки виробничих процесів) воно лягає важким тягарем на державний бюджет. У 2009 р. коефіцієнт смертності в середовищі міських/сільських мешканців в Луганській області становив 16,4/19,9, в Донецькій - 16,5/19,5, при пересічному в Україні 13,7/18,9. Тут варто зауважити, що в Україні є регіони, де темпи вимирання села сягають, чи навіть перевищують показники сіл Донбасу (Сумська, Чернігівська, Полтавська, Житомирська, Кіровоградська області). Але в жодному з регіонів України такими темпами не вимирає місто. Донбас же впродовж років незалежності стало втрачає населення, причому Луганська область (разом із Чернігівською та Сумською) є безперечним лідером у цьому процесі. За 19902010 рр. вона втратила 555,5 тис. мешканців (понад 18% від загалу). Втрати Донецької області склали 872,5 тис. в абсолютних числах, що поставило її на другу сходинку в групі областей, втрати яких становлять від 14 до 18% населення. Донецька область перебуває серед областей із критичною (понад 50 на 1000 населення) захворюваністю на ВІЛ. У 2007 р. цей показник сягнув 82,7 (вищим він був лише у Миколаївській області - 96,6)[731]. Власне, саме колосальні проблеми у виробничому житті та соціогуманітарній сфері є однією з важливих причин конфлікту на Сході України.

Водночас, разом із м. Київ, Київською та Дніпропетровською областями, Донецька в 2008-2009 рр. входила до групи регіонів, що формували понад 60% торгового обороту України. На жаль, промисловості Донбасу традиційно властиві разючі диспропорції, зокрема й моногалузева експортна спеціалізація (понад 60% експорту складає продукція металургійної галузі)[732]. Від’ємним є сальдо в сфері експорту/імпорту послуг (5,6% та 7,3% відповідно). Пріоритетною галуззю іноземних інвестицій до останнього часу були металургійна галузь у Донецькій, хімічна й нафтохімічна промисловість у Луганській області[733]. Левову частку закордонних інвестицій складає тут російський капітал. Якщо ж урахувати, що Росія, відповідно, була й залишається основним споживачем виробленої в Донбасі продукції, цілком зрозумілими стають заяви керівництва нашого північно-східного сусіда щодо державних інтересів Росії в південно-східних і південних регіонах України. Проекти “Новоросія” та “русская весна”[734] під гаслом захисту прав росіян на повірку виявилися матеріалізацією прагнення за будь-яку ціну убезпечити бізнес-інтереси російських фінансово-промислових груп та оборонної галузі, суттєво прив’язаних до українських підприємств-постачальників.

Гострота нинішнього протистояння має й внутрішні причини, зокрема обумовлюється тим, що Донбас завдяки геополітичному розташуванню, виробничому та демографічному потенціалу, відіграє роль одного з ключових політичних плацдармів, що суттєво впливає на формування конфігурації центральної влади. Чисельний місцевий електорат - ласий шматок загальноукраїнського електорального “пирога”. Дана обставина виявлялася вирішальною впродовж останнього десятиріччя української політичної історії. Донбас, власне, перетворився на вотчину Партії Регіонів, що паразитувала на так званій проблемі захисту прав росіян і російськомовних. Вироблена політтехнологами схема “двох Україн” культивувалася в середовищі донбасівських виборців особливо агресивно і, слід визнати, отримувала значну підтримку регіональної спільноти. Втім наполегливість, із якою безвідповідальні політики протиставляли останнім часом регіон решті України, насправді вражає.

Визнання природно властивих регіонам етнокультурних властивостей під час передвиборчих кампаній перетворювалося на акт виснажливого самобичування. Вигуки на кшталт “мусимо визнати неприємний факт: ми РІЗНІ! Не погані, не добрі, не дурні ні розумні - просто різні! Маємо різне світосприйняття, іншу ментальність, бачення Добра і Зла”, - стали нормою політичного дискурсу. “Ми різні” звучало так, начебто факт електоральних відмінностей сам по собі був міною під національною державністю. Маніпуляція політтехнологів полягала в тому, що звичайне для демократичних країн право обирати підносилося як загроза державній безпеці. В той час, як у будь-якій країні на останньому турі виборів першої особи держави завжди обирають поміж двома кандидатами, лише в нашій політтехнологи “наловчилися” перетворювати цей вибір на щось екстраординарне, майже цивілізаційне. Така сама практика в Італії, Франції, Німеччині - врешті, усюди. Лишень в Україні це “означає” боротьбу між “двома Українами”!

Славнозвісний конфлікт між “двома Українами”, будучи смисловим віддзеркаленням геополітичної напруги, є, власне, не стільки конфліктом між двома національними проектами (українським і російським), як між двома політичними проектами сучасного світу: між тим, який уважає, що нації та національні ідентичності є віссю сучасної світової конструкції, і тим, який так не вважає, залишаючись у своїй суті імперським.

Концепція видатного теоретика націоналізму Роджерса Брубейкера[735] виявилася найближчою до розуміння сутності етнополітичних процесів на пострадянських просторах, отримавши в подіях так званої “русской весны” своє підтвердження на практиці. Втім, питань, що виникають у контексті нинішньої ситуації на Сході України перед гуманітаріями (соціологами, політологами, істориками і т. і.) не меншає. Навпаки, в новому форматі геополітичної ситуації, нав’язаної Росією, постає безліч запитань, що новою мірою актуалізують метафору “двох Україн”: Якою мірою сепаратизм Донбасу є національним за змістом і формою? Які механізми державної та громадської протидії може протиставити Україна, охоплена вогнем, виразній, надзвичайно агресивній іноземній ідеологічній експансії, що виступає чинником політичної дестабілізації й гальмування процесів сучасного націєтворення? Якою мірою контроверсійність радянської (пострадянської) та західноєвропейської концепцій націоналізму є безпосередньою передумовою і віддзеркаленням проблем у політичному діалозі “Захід - Схід” (не тільки в українському контексті, а й у контексті політичної дискусії “Захід [Євросоюз - США] - Схід [Росія]” стосовно українського питання в його новітній історичній версії?

Названі проблемні напрями лише нарощуватимуть свою актуальність і потребують подальшого вивчення.