Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Частина І.

ДОНБАС

Технологічний вибух у Східній Україні: обставини і наслідки

Модерна колонізація Луганщини і Донеччини

Історія заселення та господарського освоєння території, що в новітній історії стала називатися Донбасом, за своїми основними тенденціями та змістом, є невід’ємною складовою історії України. Тривалий час терени сучасного Донбасу були частиною величезної за площею етноконтактної зони, відомої в історичній літературі під назвою “Дике Поле”[1].

Перебуваючи під контролем Кримського ханату, Степова Україна виконувала роль своєрідної буферної зони між кочовими цивілізаціями Степу і землеробською цивілізацією Подніпров’я, що розбудовувалася після монголо-татарського нашестя під протекторатом Речі Посполитої. Неозорими донецькими степами кочували татарські й ногайські орди; через них пролягали небезпечні міжнародні торговельні шляхи; ними з даниною та невільниками просувалися загони кочовиків після регулярних набігів на українські й російські землі; цими ж шляхами доставлялася данина, яку аж до кінця XVII століття сплачувала кримському хану Москва.

Розглядаючи ці землі лише як місце кочовищ, татари і ногайці не дозволяли закріпитися тут жодному постійному населенню. Та, попри всі небезпеки, безкраї степи, які були багаті на живину, птицю та рибні промисли, приманювали мешканців прикордоння. Принадність регіону багатократно зросла в епоху посилення кріпосницького гніту у Речі Посполитій і в Московському царстві. Масове покріпачення селянства разом із посиленням експлуатації стали спонукальним чинником для шукачів волі. Поява козацтва, як особливого стану вільних воїнів та Запорозької Січі, як колиски їхньої свободи, стали відправним пунктом стихійної селянсько-козацької колонізації Дикого Поля. Попри всі небезпеки, вона набула незворотного характеру. Важливо розуміти, що вже на початковому етапі цей процес набув дихотомічного вигляду: тут зустрілися два потоки стихійних колонізаторів - запорозьких та донських козаків, “вичавлюваних” сюди кріпосницьким гнобленням Речі Посполитої й Московії. Про цей час згодом відомий дослідник історії колонізації Південної України А. Клаус писав: „Но главнейшую часть русских колонизаторов издавна, и особенно в течение прошлого века, составляли толпы беглых, искавших простора, разгула и свободы. На Яик, низовое Поволжье и Дон, в Малороссию и нынешнюю Новороссию являлись дворяне, убегавшие от царской службы; попы, монахи и сектаторы (“сектанти” - Авт.), изгоняемые давлением Москвы; крестьяне, которым крепостная кабала становилась невмоготу. Весь этот сброд или сливался с вольным козачеством, или селился особыми способами, хуторами и уметами, в местах возможно глухих и отдаленных от враждебной Москвы. Но тут же колонизаторы эти сталкивались с кочевыми хозяевами степей, уступавшими свои привольные пастбища только силе и, конечно, не даром; а следом Москва, шаг за шагом раздвигая свои рубежи, вновь захватывала в переделку своих беглецов и “нещадно” гнула их, по прежнему, под свое железное ярмо (цит. мовою оригіналу - Авт.)”[2].

Початковий етап стихійної народної колонізації, що припав на середину XVI - першу половину XVII ст., був найбільш небезпечним: ногайські орди (Єдисанська, Буджацька, Джамбуйлуцька та Єдичкульська), що тут кочували, перешкоджали спробам будь-якого населення осісти на цих теренах. На свій страх і ризик козаки натомість уперто створювали зимівники і хутори, займалися риболовецьким і звіроловним промислом, варили сіль.

На середину XVII ст. Середнє Подонців’я вже перебувало під контролем запорозького козацтва, яке своїми шаблями заступало не лише переправи на Сіверському Дінці, але й Торські соляні промисли. Загони запорожців контролювали шляхи, що вели з Криму на Лівобережну Україну та до Московщини. Так, за повідомленнями джерел, 1642 р. на Дінці, при гирлі р. Жеребець отаборився козацький загін “литовських черкас” отамана Василя Рябухи та полковника Грицька Торського, що нараховував понад 700 осіб[3]. Не менш численними є й повідомлення про те, що козацькі загони не гребували пограбуванням нерозважливих купців, що просувалися степовими шляхами.

В контексті військово-козацької експансії на території сучасної Луганщини з’явилося кілька невеличких поселень: Осиновий Острог (1637 р.), Новопсков (1638 р.) та Білолуцьк на Айдарі (1643 р.). Потужного поштовху українській колонізації краю надала війна під проводом Б. Хмельницького: рятуючись від бойових дій, на землі сучасної Донеччини втікали тисячі селян з Правобережної України. Тогочасні біженці створювали нові села, втім мало хто з них пустив міцне коріння в небезпечному і негостинному степу. Після Білоцерківської угоди 1651 р., коли польська шляхта почала повертатися в Україну до своїх колишніх маєтків, процес стихійної міграції дещо зменшився, тим більше, що контроль козацьких загонів з центральних районів України над Подонців’ям слабшав. Натомість посилювався приток населення із Слобідської України та Війська Донського, яке перебувало під протекторатом російського царя. Помітне зростання впливовості запорозького козацтва в Північному Приазов’ї відзначалося після зруйнування царськими військами в 1709 р. Чортомлицької Січі й переходу запорожців під протекторат Османської імперії.

Зростання чисельності та активізація зовнішньополітичної активності українського козацтва суттєво впливали на характер українсько-російських взаємин, що мали виразно амбівалентний характер. Це обумовлювалося безперервною боротьбою проросійських та пропольських “партій” у козацтві. Власне, саме вона перетворилася на провідний фактор тогочасної історії України, справляючи вирішальний вплив як на суспільно-політичне життя етнічних українських земель, так і на спрямування колонізаційних векторів українського народу. Беручи участь то в антимосковських акціях у союзі з татарами, то співпрацюючи з московською правлячою династією проти татар і поляків, то звертаючись до угод із польською короною, українське козацтво не було безпринципним “слугою кількох господ”. Воно, власне, виявилося заручником надскладної геополітичної ситуації, в якій намагалося вижити саме і захистити автентичність власного народу перед обличчям могутніх сусідів. За таких обставин українсько-російське пограниччя перетворилося на передній край суспільно-політичного та етнокультурного протистояння. Втім, усю, як то кажуть, “красу гри” сповна можна оцінити, лишень зваживши, що вона відбувалася в контексті геополітичного протистояння трьох найпотужніших державно-політичних утворень тогочасної Євразії: Речі Посполитої, Османської імперії та Московії. Кожне з них мало свої види на Дике Поле. Наприкінці XVII ст. Донеччина перетворилася на ласий шматок простору потенційної колонізації, на який претендували кілька політичних центрів, що, відповідно до власних уявлень про майбутнє, розглядали цю територію чи то як південну окраїну Росії, чи то - південно-східну частину новопосталої Слобожанщини, східний край володінь запорозьких козаків, західну окраїну Землі Війська Донського.

У 70-і - 80-і роки XVII ст. колонізація краю відбувалася силами донських, запорозьких козаків та „покозаченої людності”. Спочатку пости, караульні поселення, а згодом і козацькі зимівники, що являли собою багатогалузеві господарства фермерського типу, вкрили регіон і поклали початок його економічному освоєнню. Попри всі небезпеки, чисельність постійного українського населення причорноморських степів у додержавний період перевищувала 20 тис. осіб. Запорожці просувалися в південні степи, створюючи тут невеликі хутори, що спеціалізувалися на розведенні худоби, звіроловному промислі[4]. Незалежно від напряму векторів колонізації, Донеччина опановувалася передусім мілітаризованими групами населення[5], що займали землю на засадах первинної власності на землю через її сільськогосподарське освоєння. Мілітаризовані групи населення осідали на землі, розорювали її, будуючи перші житла та господарчі будівлі. Після етапу “вольниці” на колонізованих землях встановлювалося подвірне землеволодіння на засадах спадкового характеру власності, набутої через заїмку. Так, власне, легалізувалося давнє звичаєве (дофеодальне) право, яке згодом було анульоване імперською владою.

Колонізація Донбасу росіянами та українцями відбувалася на тому етапі синхронно. Втім, вона ніколи не була симетричною внаслідок специфіки соціально-економічного розвитку Московії та Гетьманщини. Як зазначав В. Пірко, українці та росіяни, колонізуючи донецькі степи, рухалися назустріч один одному, а в місцях, де вони перетиналися, утворювалися змішані україно-російські поселення. Однак, можливості особисто вільних козаків важко порівнювати із можливостями та спонукальними чинниками давно вже закріпачених російських селян[6], їхніх власників - російських дворян, а тим більше - співвідносити із інтересами державної стратегії укріплення південно-західних кордонів Російської імперії у Причорномор’ї.

В ті небезпечні часи російські самодержці активно використовували тактику примусових переселень на землі, заплановані до колонізації. Місія зміцнення російської присутності в Дикому Полі була покладена на “служилых по прибору” (вони зобов’язані були нести полкову й гарнізонну службу), а вже за ними сюди скеровували селян. Козацтво виступило рушійною силою повторної слов’янської колонізації лівобережжя та середньої течії Сіверського Дінця. Нова потужна колонізаційна хвиля складалася з донського і запорозького козацтва, покозаченої людності (“черкаського воровства”[7]). Пік закладки донських станиць припав на 70-80-і рр. XVII ст., втім вони виявилися не вельми вдалою формою освоєння регіону в умовах повсякчасної загрози набігів кочовиків. Більш життєздатними форпостами просування південного вектору російської експансії стали засічні лінії Московського царства, під прикриттям яких російські самодержці повільно, але неухильно рухалися до морських фарватерів. Кількість постійних поселень лишалася незначною, до того ж і чисельність населення не дозволяла говорити про скільки-небудь виразні перспективи колонізації краю.

На початку XVIII ст. до найбільших поселень на лівобережжі Сіверського Дінця належали Луганське (нині - Станично-Луганське) із населенням 149 осіб, Боровське - 120 осіб та Краснянське - 115 осіб. Людність Староайдарського, Теплинського, Трьохізбенського, Сухорєвського, Ново-Краснянського Юрту, Ново-Айдарського, Біленського, Закотинського та Обливи не перевищувала 100 осіб в кожному. Так само нечисельною і спорадичною була християнська колонізація краю. Небагатолюдні чернечі обителі виникли в низці місць. Найбільш відомим центром християнської традиції став Святогірський монастир, що виник на основі скитів у крейдяних печерах над Сіверським Дінцем задовго до першої відомої нині письмової згадки 1526 р. Впродовж XVII ст. монастир кілька разів зазнавав нападів кримського війська, щоразу відновлюючись. Християнська колонізація, звісно, не спроможна була вплинути на процес колонізації демографічно (та вона й не ставила перед собою такого завдання), але потужно впливала на суспільство України духовно, закріплюючи за певними географічними об’єктами образи християнських святинь, стовпів християнської цивілізації. Вони надавали нового звучання непростим взаєминам східних слов’ян із Диким Полем і ставлення до останнього як до Богом даної займанщини.

Потужну притягальну енергію генерували солеварні промисли, що давали можливість заробити як “черкасам”, так і донським козакам. Влітку 1663 р. на Маяцькому городищі було споруджене перше на правобережжі Дінця укріплене містечко, що складалося з “черкас” й існувало на умовах козацького самоврядування. Під прикриттям Маяцького острога розвивалося казенне солеваріння. Згодом ближче до соляних варниць побудували містечко Соляне (Тор, з 1784 р. - Слов’янськ)[8], заселене українськими козаками.

Наприкінці XVII ст. розпочалося будівництво системи укріплень, що тяглася від Сіверського Дінця по Голій Долині до Сухого Торця, по Казенному Торцю до його впадіння в Сіверський Донець. Лінія прикривала всі поселення навколо соляних промислів та Святогірський монастир. Торська лінія своєю чергою була частиною Ізюмської лінії, зведеної слобідськими козацькими полками впродовж 1679-1681 рр. Згодом всі поселення в межиріччі Дінця і Тору приписали до Ізюмського слобідського полку. Втім, передаючи ці землі під контроль слобідських козаків, московські царі аж ніяк не відмовлялися від далекоглядних планів. Вони лише констатували свою неспроможність контролювати ці землі інакше, аніж руками своїх тимчасових попутників. Остаточне вирішення козацького питання московський уряд переніс на пізніший час, коли його державні інститути достатньо зміцнилися на новоосвоєних землях.

В 1686 р. відбулася знакова й водночас драматична подія в історії українського народу: за “Вічним миром’’ частина земель Війська Запорозького увійшла до складу Росії. Лівобережжя України та Слобожанщина вступили в епоху болючих трансформацій базових засад соціально-економічного, політичного й культурного життя суспільства, що відбувалися під тиском Москви, яка поволі перетворювалася на потужніший імперський центр. Поза цією датою російська історіографія на загал не залишає місця українській колонізаційній енергії, що тьмяніє на тлі “грандіозних” планів російських самодержців.

Спонукальним чинником активізації діяльності молодого амбітного російського імператора на південно-західному напрямі стало стратегічне значення торських сольових промислів. Згідно з указом Петра І в 1701 р. навколо давніх солеварень розпочалося будівництво укріпленого містечка Бахмут. В 1704 р. в ньому проживало “жителів руських, торських і маяцьких та інших міст - 36 чоловік; черкес Ізюмського полку, тюркських і маяцьких жителів, - 112 чоловік; донських козаків - 2 людини”. З усіх жителів було “Ізюмського полку козаків - 54, різних міст та чинів руських людей - 19 чоловік”[9]. Попри нечисленність населення в 1703 р. Бахмут став провінційним центром Азовської губернії. В 1708 р. після поразки повстання під проводом К. Булавіна він був вщент зруйнований. Проте відродження містечка відбулося доволі швидко і цілком логічно - сіль у ті часи цінилася на вагу золота. В 1715 р. тут збудували новий солеварний “завод”, 1736 р. Бахмутська фортеця була відбудована та укріплена, і поселення знову перетворилося на провідний опорний пункт південного кордону Російської імперії[10]. У 1782 р. тут, крім солдат гарнізону, мешкали різних чинів та звань 960 чоловіків та 845 жінок.[11]

Непогану соціально-економічну динаміку демонстрував і Тор, в якому 1715 р. також запрацював солеварний завод. В 1732 р. населення містечка сягнуло 364 жителя, в 1767 р. - 2 068, а в 1773 р. - 3 872. 1774 р. третину місцевих мешканців становили солевари. В 1782 р. солеваріння тут заборонили, отож місцеве населення вимушене було переорієнтуватися на торгівлю та ремесла. Згодом, отримавши нову назву Словенськ (Слов’янськ), поселення набуло статус повітового міста[12].

Втім і після включення до сфери інтересів міцніючої Російської імперії, регіон залишався буферною зоною із низкою ризиків, що перешкоджали її розвитку: населення було нечисленним, тимчасовим і неповним (переважно чоловіки). Воно мешкало переважно не в повноцінних поселеннях, а у військових заставах, між якими курсували дозори, що несли прикордонну і розвідувальну службу. Так само нечисленним і змінюваним залишалося населення соляних промислів[13], що приваблювали шукачів удачі, як з українських, так і російських земель. Набіги кочовиків, епідемії, збройні сутички між козацькими загонами, повстання[14], перетворювали життя зайшлої сюди людності на щоденне випробування. Фактично, це було існування не лише на цивілізаційному пограниччі, а й на грані життя та смерті. З переходом Російської та Османської імперій у смугу тривалого протистояння (цей процес не в останню чергу спонукало відкриття тут покладів кам’яного вугілля та залізної руди) Дике Поле перетворилося на спірну територію, яку на зовнішньому рівні оспорювали названі імперії, на внутрішньому - запорозькі та донські козаки.

Найбільш активний етап донської колонізації відмежований часами Булавінського повстання, після якого, згідно з висновками І. Бровченко, місцеве населення було знищене, а разом із ним зникла й створена останнім система етнокультурних зв’язків[15]. Починаючи з 1711 р. українська присутність у регіоні неспівставно зростає, оскільки російський уряд розглядав українське козацтво як найбільш лояльний прошарок, на який покладалося завдання захисту інтересів російських самодержців на південному напрямку. З 30-х рр. XVIII ст. в краї чисельно переважала українська етнічна складова[16]. Причому землі, на яких переважали українські поселенці, простягалися далеко на схід від сучасної Луганської області, аж до Кубані і деяких районів Ставропілля.

Обмежуючи вплив донського козацтва, вміло використовуючи суперечності поміж донцями та запорожцями, закликаючи на поселення в південно-східні степи воєнних поселенців (переважно християнського віросповідання), Росія вирішувала свої стратегічні завдання: по-перше, послаблювала Османську імперію та її вплив у Причорномор’ї; по-друге, акумулювала навколо себе повстанські мілітарні формування одновірців, які планувала використати в переможних війнах з Портою за вихід до Чорного моря; по-третє, повільно але неухильно колонізувала степи, інкорпоруючи їх в існуючу систему соціально-економічних і суспільно-політичних відносин.

Наприкінці 1708 р. зі створенням Азовської губернії Бахмут став центром однойменного повіту, до якого увійшли всі населені пункти від Айдару до Осколу. Впродовж 1713-1738 рр. Бахмут був центром прикордонного повіту. Перенесення російсько-турецького прикордоння в межиріччя р. Самара та Орель вкотре перетворило ці землі на небезпечні для проживання, загальмувавши соціально-економічний поступ краю. Лише після повернення до Росії запорожців, переможної російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та переміщення кордонів на узбережжя Азовського моря небезпека минула.

Зробивши черговий крок у напрямі Чорного й Азовського морів, Росія потурбувалася про закріплення на здобутих територіях. Місія їхнього утримання була покладена на військових поселенців, рекрутованих з числа “природних ворогів” Османської імперії. В 1752 р. на площі близько 1,4 млн. десятин створюється військово-адміністративна одиниця під назвою Нова Сербія, в межах якої селились вихідці з Балкан: серби, чорногорці, валахи та ін. В 1761 р. їх налічувалося понад 7,5 тис. осіб. З мігрантів були сформовані два військово-поселенські полки для захисту кордонів. Аналогічну структуру мала й створена в 1753 р. в Бахмутській провінції Слов’яносербія, яку заселяли українці, росіяни, серби, хорвати, чорногорці, молдавани. Нова Сербія та Слов’яносербія проіснували до 1764 р. і були ліквідовані під час оформлення Новоросійської губернії. Необхідність в їхньому існуванні відпала відразу після перемог Росії у війні із Туреччиною: колишній передній край оборонних рубежів перетворився на глибокий тил, отже, докорінним чином змінилася логіка його існування. Зрозуміло, що тимчасові за своїм змістом адміністративно-територіальні одиниці (перша з яких проіснувала 12, а друга 11 років) не лишили ані стійких соціально-економічних, ані стійких ментальних слідів. Вже в середині XIX ст. місць компактного проживання сербського і взагалі південнослов’янського населення практично не залишилось: воно розчинилося безслідно.

Новий етап у заселенні краю розпочався у середині XVIII ст., після того, як, за затвердженим “Планом про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель до їх заселення” (22 березня 1764 р.), стартувала державна програма колонізації[17]. У відповідь на неї кримський хан скерував сюди Буджацьку та Єдисанську орди та 10 тис. яничар. Військове протистояння вкотре загострилося. Врешті в ході війни 1768-1774 рр. Росія зміцнила тут свій вплив і вибудувала нову захисну лінію від р. Берда і р. Дніпро до р. Кальміус. З цього часу уряд вживав низку заходів для стимулювання припливу мігрантів. Після поділу Польщі 1772 р. сюди переселилася невелика кількість білорусів, а після усталення території Азовської губернії (якій була передана Катерининська провінція (1776 р.)) згідно з планами зміцнення Української лінії, сюди відправили два гусарські та три пікінерські полки зі строкатим з етнічної точки зору складом.

Однак і в цей час воєнних тривог та постійного протиборства центральною фігурою, першопроходцем донецької цілини був козак - український чи російський. Московський уряд спромігся “грати” на суперечностях між донськими і запорозькими козаками, протегуючи то одним, то іншим у колонізації краю. Чергове погіршення міжкозацьких взаємин 1734-1775 рр. було використано Російською імперією у власних інтересах. У 1796 р. більша частина території сучасної Донеччини указом Катерини ІІ була передана у підпорядкування Війська Донського, яке після жорстокої розправи із Запорозькою Січчю перетворилося на надійну опору імперського центру.

Після трагічного для українського етносу 1775 р. міграційні шлюзи запрацювали на повну силу. До регіону рушив потік переселенців (зокрема, й запорожців), що добровільно оселялися на дворянських землях. Втім, аж до вирішення “Східного питання” та анексії Криму приріст населення залишався незначним. Так, населення Бахмутської провінції[18] на 1774 р. складали 29 395 чоловіків та 26 931 жінка. Після утворення губернії її людність поповнилася 6 652 мешканцями поміщицьких слобод. Про перспективи економічного розвитку регіону красномовно свідчить той факт, що на майже 63 тис. мешканців припадало 349 осіб, яких переписчики назвали цеховими та купцями.

Впродовж XVIII ст. поселенська структура регіону усталюється та ускладнюється: формуються великі опорні пункти колонізації (села, слободи, станиці), на околицях відбруньковуються хутори, що за сприятливих обставин перетворюються на більші поселення. Усталюється й адміністративно-територіальне структурування провінції: в 1778 р. Азовська губернія ділилася вже на 9 повітів - Катеринославський, Олександрівський, Павловський (з 1780 - Павлоградський), Марієнпольський (Маріупольський), Таганрозький, Бахмутський, Торський, Натальїнський (Костянтиноградський) і Царичанський. Своє автономне управління мала в її складі Земля Війська Донського. У такому складі (з деякими змінами) Азовська губернія проіснувала до 1783 р.[19]

Втім впродовж усього XVIII ст. щільність населення регіону відповідає початковій стадії колонізації. Повільність і непослідовність господарського освоєння краю віддзеркалювали й показники економічного зростання. Провідною галуззю економіки аж до середини XVIII ст. залишався соляний промисел, на другому місці міцно трималося тваринництво, передовсім випасне, яке впродовж XVIIT ст. набуло товарного характеру. Попри наявність великої кількості корисних копалин, чисельні майданчики з видобутку та виробництва солі, селітри, вугілля не виходили за межі кустарних промислів, орієнтуючись передовсім на місцевий збут - занадто обмежений внаслідок малочисельності населення та натурального типу господарювання. У формі промислів розвиваються також металургія та гончарна справа.

Попри щедру роздачу “рангових дач” урядам Єкатерини II та Олександра I так і не вдалося досягти рішучого перелому в їх заселенні. Так, скажімо, за Єкатерини II в Бахмутському повіті виникло лише 3 поселення[20]. “Живих душ” катастрофічно не вистачало. Крім того, формуванню постійного місцевого населення не сприяли постійні переходи поселенців з метою отримання слобод[21]. Це позначалося на поселенській структурі регіону, в якій переважали військові та приватновласницькі поселення[22]. В 1780-х рр. близько половини селян були кріпаками. Роздача земель тривала. Навіть керівники іноземних військових формувань, що переходили на службу Російській імперії, отримавши землі під військові поселення, незабаром перетворювалися на поміщиків.

1789 р. імперський уряд визначив межі для кочування татар і ногайців, заборонивши їм наближатися до “російських помешкань, що наново заводяться”[23]. З цього часу небезпека набігів кочовиків перестала суттєво впливати на перспективи колонізації краю. Вже після Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) масштаби переселення значно зросли. Причорномор’я надовго стало основним районом заселення й колонізації. Складний, деінде мозаїчний, характер розселення етнічних громад на теренах Південної України загалом, Донеччини й Луганщини, зокрема, повною мірою віддзеркалював перипетії збирання причорноморських земель під скіпетром російських самодержців. На кінець XIX ст. у найбільш космополітичних причорноморських портових містах проживали представники п’ятдесяти етносів. Зрозуміло, що чисельність, господарський, соціальний та політичний потенціал громад не були рівноцінними. Очевидно також, що процес колонізації Причорномор’я та Приазов’я не був однолінійним чи наперед визначеним. Він, власне, був віддзеркаленням суперечливих соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, що настійливо штовхали Російську імперію до радикального переформатування.

Характерною рисою демографічної ситуації в Південній Україні за часів російсько-турецького військового протистояння була стрімка змінюваність основних етносоціальних показників. Вперше національний склад тут було визначено в 1779 р. Тоді українці становили 64,76% мешканців регіону, молдавани - 11,3%, росіяни[24] - 9,85%, греки - 6,31%, вірмени - 4,76%, грузини - 0,45%, інші - 2,57%. Українці становили більшість, але при цьому їхній соціальний вплив значно поступався навіть групі іноземних колоністів, не кажучи вже про росіян, що безроздільно домінували на всіх щаблях управлінської вертикалі. До середини XIX ст., незважаючи на активне переселення німців, молдаван, євреїв, питома вага українців на півдні зросла до 73,52%. В 1858 р. найбільше українського населення було в Верхньодніпровському (98,35%), Новомосковському (94,75%), Олександрійському (91,07%), Павлоградському (86,09%), Катеринославському (77,01%) повітах, найменше - в Тираспольському (54,11%) повіті[25]. Отже, українці становили переважну більшість у повітах, що прилягали до Лівобережної України, а в решті повітів Степової України складали більше половини населення. Фактично стихійне заселення прилеглих до історичного етнічного українського ареалу земель відбулося природним шляхом: українці, всі ті, яким не вистачало землі у власних селах, спустилися південніше і почали окультурювати вільні землі, що були на той час доступні. Згодом етнографи зафіксували наслідки культурного обміну та запозичення елементів традиційної української культури Полтавщини, Черкащини, Слобожанщини населенням південноукраїнських загалом, донецьких сіл, зокрема.

Етнодемографічна структура території сучасного Донбасу формувалася під дією чинників, універсальних для Південної України. Втім частка російського населення тут була суттєво вищою, аніж пересічно в районах новітньої колонізації. На теренах Азовської губернії ревізія 1778-1779 рр. зафіксувала 27 етнічних груп. Чисельно домінували українці: вони становили 61,3%. Майже втричі поступалися їм росіяни (20,51%), греки становили 7,33%, вірмени - 6,13%, молдовани - 2,5%, на решту громад припадало трохи більше 2%[26].

Приток вільних переселенців до Південно-Східної України набув розмаху, що приводило до сталого скорочення питомої ваги кріпаків у селянському стані регіону (з 44,71% у 1806 р., 43,02% у 1808 р., 37,8% у 1836 р. до 31,89% у 1858 р.). Наплив мігрантів трохи зменшився на час нетривалої російсько-турецької війни 1812-1815 рр. та епідемії чуми, що її вона супроводжувала, і з новою силою розпочався в 1813-1824 рр. Це не було дивним: Бахмутський повіт на той час лишився фактично єдиним районом офіційно дозволеного заселення, отже - прихистком для всіх селян центральних українських та російських губерній, що шукали тут спасіння від закріпачення.

Остання чверть XVIII - перша половина XIX ст. стали часом грандіозних державних демографічних проектів. Перманентна експансія імперії, одномоментні прирощення величезних територій, які роками мали невизначений статус і перебували на напіввоєнному становищі, обмеженість внаслідок безперервних воєн матеріальних і людських ресурсів, які б можна було задіяти в їх інтеграції, спонукали царат вдатися до політики урядової колонізації, яку в не менших масштабах та небезуспішно здійснювала низка європейських монархій, зокрема й Австрійська. Питаннями міграційної політики опікувалася Канцелярія Опікунства іноземних колоністів[27]. Указ від 9 червня 1763 р. дозволяв іноземцям, що переселялися до Росії, “будувати і містити по їх законах церкви в тих місцях, де вони селитися побажають”[28]. Попри детально розроблену законодавчу базу масового характеру іноземна колонізація набула лише з кінця XVIII ст. Переселенський рух стимулювався чутками про привілеї та успіхи колоністів. Постачальниками нових підданих імперії стали Пруссія, Швейцарія, Голландія, Австрійська й Османська імперії. Якщо з європейських країн до Росії переселялися за релігійними мотивами та в пошуках матеріальних вигод; з земель, що перебували під контролем Туреччини, відбувалися масові переселення політичних вигнанців, біженців (Росія, зокрема, надавала притулок балканським і малоазійським повстанцям, з яких формувалися спеціальні військові підрозділи), а також потенційних союзників у боротьбі із Портою. Таким чином виникла низка військово-землеробських поселень (зокрема, й Слов’яносербія) та Маріупольський грецький округ, що прихистили потенційних союзників російського імператорського двору в просуванні Балканського та Грецького “проектів”. Слов’яносербія виявилася скороминущою відповіддю на виклики часу. Попри те, що господарських очікувань Росії вона не виправдала, свою основну місію - сприяти поваленню влади Османської імперії в Причорномор’ї - вона почасти виконала. На відміну від неї Грецький Маріупольський округ проіснував до епохи Великих реформ і був ліквідований лише тоді, як місія повалення потуги Османської імперії в метрополії була виконана[29].

Переважна більшість іноземців, що вирішили пов’язати своє майбутнє із Росією, створили в регіоні розгалужену мережу колоній. Колонії мали право на внутрішнє самоврядування[30], але підпорядковувалися нормам російського цивільного права. Окружні колоністські начальники призначалися для них з числа росіян. Компактно розташовані колонії об’єднали в колоністські округи - адміністративно-територіальні одиниці, які користувалися автономією у питаннях соціально-економічного і духовного життя. На Півдні України містилася й решта німецьких колоністських округів - Лібентальський, Кучурганський, Молочанський, Бердянський і Маріупольський[31]. Окрему сторінку в історії Південної України складала історія Маріупольського грецького округу[32], що цілком розміщувався на теренах сучасного Донбасу.

Внаслідок складних дипломатичних заходів російського уряду наприкінці ХУНТ - на початку ХІХ ст. в регіоні сформувалися численні діаспори європейських етносів, які, щоправда, чимдалі кількісно поступалися українським і російським переселенцям. Становлячи незначну частину населення, вони мали суттєві переваги над левовою часткою людності: державними та кріпосними селянами. Тноземні колоністи були неоднорідними в соціально-економічному, етнічному, культурному та конфесійному відношеннях. До епохи Великих реформ вони користувалися визначними для свого часу суспільними привілеями та економічними можливостями. Найбільшу проблему колоністських общин становили труднощі з підтриманням доволі високих стандартів культурного життя, збереженням національно-культурних ознак і подальшим прогресуванням етносів в умовах кріпосницької Росії. Переважна частина колоністів не була інтегрована до загальноімперського політичного та культурного середовища, становлячи стан підданих з розмитою ідентичністю. Значна їх частина не виключала можливості повторної еміграції у пошуках більш сприятливих умов життєдіяльності.

Ще більш суперечливого характеру набуло становище єврейської громади, що стрімко зростала в регіоні після встановлення смуги осілості та примусового виселення євреїв з Литви та Білорусі (1804 р.). Оскільки смуга осілості проходила Донеччиною, єврейська складова донецьких містечок зростала доволі стрімко: в 1864 р. вони складали вже 15% городян Бахмуту, на кінець століття їхня частка в населенні міста сягнула 23%, при цьому вони становили 36,4% торговців, 59,1% промисловців міста[33].

Впродовж 1820-х рр. в контексті урядової політики аграризації єврейства на Донбасі виникала низка єврейських землеробських колоній, що поступово розбудовувалися під кураторством і за подобою сусідніх німецьких.

Відлунням колишньої слави українського козацтва була історія Азовського козацького війська. Воно було сформовано 27 травня 1832 р. на базі Дунайського полку, утвореного 1828 р. з нащадків запорожців, які переселилися після знищення Запорозької Січі до Туреччини. Центром його управління була визначена станиця Петровська. До Азовського козацького війська приєднали раніше заселений Петрівський посад, селища Новопетровське й Новоспаське, заселені вихідцями з Чернігівщини. Козаки заснували станиці Микільську[34] й Покровську[35] та кілька хуторів. Згодом до війська було прилучено Петровський Посад[36], с. Новоспасівське[37], станицю Стародубську[38], засновані переселенцями з Чернігівської губернії. У 1832 р. Азовське козацьке військо нараховувало 1 619 осіб обох статей, впродовж року чисельність війська зросла до 6 000 осіб. У 1834 р. в Азовському козачому війську налічувалося 971 сімейство у складі 4 945 осіб[39].

Головним суспільно-політичним центром тогочасної Східної України, її своєрідною столицею був Бахмут. На відміну від закритого - на той час ще цілковито грецького - Маріуполя, в ньому вирувало життя. Відчуваючи потужний культурний вплив Слобожанщини та Харківського університету, місцева еліта намагалася розбудовувати місцеве життя відповідно до сучасних стандартів. 1808 р. тут відкрилося перше народне училище.

Загалом на час проведення реформи 1861 р. на території Маріупольщини і Бахмутського повіту діяло 47 початкових шкіл (з них 15 приватних), в яких навчалося 1 365 дітей і викладало 60 учителів[40]. Не важко помітити, що культурний розвиток регіону відбувався занадто повільним темпом. Відсутність виразних подій у його громадському та культурному житті, постатей[41], які б представили регіон на загальноукраїнському чи загальноімперському рівні, була цілком зрозумілою: занадто багато сил піонери донецької цілини витрачали на її освоєння; практично увесь ресурс громад йшов на те, аби пустити міцне коріння в донецький ґрунт. Далеко не всі етнічні громади мали достатній для цього запас міцності. Найбільш позитивним виявився досвід німецьких (зокрема, менонітських) та грецьких колоністів, об’єднаних міцними етноконфесійними зв’язками.

Іноземні колонії в тілі Російської імперії є доволі цікавим історичним феноменом, що ось вже понад двадцять років незалежності робить їх напрочуд принадним предметом дослідження вітчизняних науковців. Слід зазначити, що переважна більшість іноземних мігрантів, попри всі негаразди, пов’язані із освоєнням цілинних степових земель, отримали виняткові умови для соціально-економічної реалізації та збереження автентичних культурних анклавів. Проблеми та здобутки їх інтеграції у суспільно-політичне та етнокультурне життя регіону зокрема, імперії загалом, найбільш увиразнені на прикладі маріупольських греків.

Економічне піднесення першої половини XIX ст. надало грецьким громадам реальні можливості вирішувати докорінні проблеми свого національно-культурного життя. Першим кроком у напряму задоволення нагальних потреб громад у кваліфікованих, освічених чиновниках, які б, зокрема, обслуговували існування автономного Грецького округу (здійснювали листування, діловодство тощо), вчителях, лікарях, агрономах, безумовно, було відкриття регулярних навчальних закладів. На перших порах свого існування вони втілювали давні сподівання грецьких мігрантів на створення грецької національної школи. Проте невдовзі далася взнаки об’єктивна необхідність вивченні паралельно з грецькою також і російської мови, по-перше, як державної мови; по-друге, як єдино можливої мови міжнаціонального спілкування. Ледве утворена грецька національна школа відразу потрапила у новий період свого існування, на якому відбувалася боротьба між грецькою і російською мовами за місце в формуванні майбутнього напряму національно-культурного розвитку маріупольських греків.

На той час якісних змін зазнала також суспільно-політична ситуація і в Україні, і в Російській імперії загалом. За майже півстоліття, що минули з моменту переселення, Луганщина й Донеччина з небезпечних для життя та підприємництва суміжних з Кримським ханатом земель перетворилися на глибокий тил Російської імперії, який завдяки протекціонізму її уряду та відсутності тут кріпосництва отримав такі перспективи економічного розвитку, яких на той час не мала, мабуть, жодна інша територія держави. З іншого боку, величезна імперія стояла напередодні епохальних соціально-економічних реформ, які зміцнили тенденції загальної уніфікації всіх її національних і територіальних складових, централізації управління.

Після скасування кріпосництва реформування в сфері прав іноземних переселенців та козацтва стало неминучим. У 1859 р. Грецький округ, в 1865 р. - Азовське козацьке військо[42], в 1871 р. - німецькі та єврейські колонії підпорядкували громадянському управлінню. Колишні колонії об’єднали у волості, які зберігали свою етнічну однорідність. В 1869 р. був скасований Грецький суд. І, нарешті, в 1874 р. запровадили загальний військовий обов’язок. Таким чином, ліквідацію станових привілеїв колоністів було завершено.

Механізм дії соціально-економічних реформ 1860-1870-х рр., що увійшли в історіографію під назвою “Великих реформ”, та їхні перспективні наслідки були цілковито універсальними і доволі виразно проглядаються на прикладі греків. - 1859 р. Грецький округ підпорядкували громадянському управлінню Катеринославської губернії. Колишні грецькі колонії об’єднали в 11 волостей: Мангуську, Ялтанську, Малоянісольську, Сартанську, Гнатівську, Каранську, Бешевську, Старокерменчицьку, Великоянісольську, Стильську й Анадольську. Починаючи з 1859 р. (відразу після ліквідації Маріупольського Грецького округу), в Маріуполі офіційно дозволили оселятися представникам різних національностей. Співвідношення етнічних груп у місті стрімко змінювалося. Якщо в 1818 р. у Маріуполі, за офіційними даними, проживало два росіянина, в 1843 р. - 6 родин іноземців і два росіянина; то в 1864 р. - вже 106 католиків і 393 єврея[43]. 1892 р. Маріуполь перетворився на третє місто губернії за чисельністю населення. Найбільшою його частиною була тепер російська “Слободка”. Греки на той час становили лише 22% міських мешканців. Суттєвих змін зазнав і національний склад сільської округи. - 1779 р. питома вага етнічних груп на теренах повіту була наступною: греки - 77,79%, українці - 15,78%, грузини - 5,02%. У 1884 р., коли сільська людність зросла до 161 044 осіб, греки становили лише 34%, росіяни й українці - 50%, німці - 13%, євреї - 3%. На тлі масової селянської колонізації тенденція до зменшення питомої ваги іноземних вихідців у населенні міста й селищ стала визначальною.

Аналіз перебігу та результатів заселення й господарського освоєння Донбасу в XVIII — першій половині XIX ст. свідчить про те, що вони відбувалися двома зовні схожими, але по суті різними шляхами. Урядова колонізація була спрямована на якнайшвидшу інтеграцію цих земель до складу Російської імперії, використання їх вигідного стратегічного положення та величезних природних ресурсів в інтересах правлячих кіл держави. Саме внаслідок урядової колонізації сюди потрапила переважна більшість росіян, а також решта етнічних меншин.

Час показав, що в умовах кріпосництва іноземні колонії із завданням прискореного освоєння регіону справитися були неспроможні: відсутність повноцінних товарно-грошових відносин замикала їх у власних межах і ставила на шлях господарської стагнації. Виходу з окресленої ситуації не було: освоєння донецької цілини було пов’язано із низкою випробувань і втрат. Від самих же етнічних груп мало що залежало, оскільки вони, попри пільги, залишалися лише об’єктом державної переселенської стратегії.

Натомість для українського населення регіону, що закономірно складало його більшість, заселення та господарське освоєння регіону органічно продовжувало багатовіковий процес зростання тіла нації, розширення її етнічного ареалу. В зазначений період цей процес внаслідок сприятливої геополітичної ситуації набрав небаченої динаміки, перетворившись на народну колонізацію. Масштаби її рік від року зростали.