Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Війна в соціокультурному просторі українського Донбасу

Події весни 2014 р., реальна загроза втрати територіальної цілісності й суверенітету виступили в якості каталізатора процесу націєтворення, вивівши суспільство зі стану своєрідного анабіозу. Універсальний фактор світової історії і в Україні спрацював безвідмовно, за короткий час переформатувавши структуру ціннісних пріоритетів і фобій українців. Переважно індивідуальний і біологічний їх характер (за класифікацією Ю. Щербатих[683]) змінився на (переважно) колективний і соціальний (суспільний). В регіоні, який опинився в епіцентрі гібридної війни, процес набув форми «луганського синдрому». На думку І. Кононова останній став результатом когнітивного дисонансу, який сформувався не в індивідуальних свідомостях, а в масовій свідомості регіональної спільноти. Саме стереотипи і фобії, які накопичувалися десятками років, штовхнули людей в пошуках екзистенційної безпеки в бік агресора. Це знайшло вияв в достатньо масовій явці мешканців міст Донбасу на так званий «референдум» 11 травня 2014 р.»[684] Віддаючи належне думці знаного науковця, слід додати: когнітивний дисонанс донбасівців формувався десятиріччями. Саме тому навесні 2014 р. в своїй більшості вони не мали ментальних точок опертя для опору. Не лише панівний у регіоні історичний дискурс, а й створений мас-медіа фон (Росія - супердежава), утверджували думку - опиратися безперспективно. Більше того, місцеві мешканці не ідентифікували Росію як загарбника, пов’язуючи саме із нею вихід регіону із тривалої соціальної депресії.

Геть іншу, і, слід наголосити - цілком не очікувану агресором, реакцію генерувала решта України. Агресивні дії «старшого брата» і загроза втрати близьких на війні мобілізували українське суспільство, його внутрішні, зокрема духовні й культурні ресурси, на супротив. Не буде перебільшенням твердження, що так само, як трагедія 11 вересня 2001 р. сприяла подоланню кризи національної ідентичності і «повернула» США її ідентичність[685], так російська інвазія стала відправною точкою мобілізації української ідентичності.

Війна, хоч і не визнана, створила якісно відмінні умови життєдіяльності суспільства: нагальність якісних змін у базисі й надбудові державного і суспільного організмів, про яку йшлося всі роки Незалежності, стала не просто очевидною, вона, власне, перетворилася на запоруку збереження державного суверенітету й майбутнього українців як нації. Війна поставила в умови термінового розв’язання надскладних проблем. Тиск агресора, з одного боку, спровокував низку позитивних змін у країні, але з іншого - суспільство й досі блукає серед глухих кутів старих непорозумінь і невизначеності шляхів їхнього подолання. Як цілком слушно зауважує один з найвідоміших українських соціологів, заступник директора Інституту соціології НАН України Є. Головаха, «Існує спектр думок, і жодна з них не є домінуючою... Це означає, що люди живуть у стані невизначеності»[686]. Нині переважній більшості громадян зрозуміло, що далі так тривати не може. Країна, що змушена протистояти зовнішній агресії, не може цього собі дозволити. Успіх опору безпосередньо залежить від скоординованості дій, згуртованості, якщо не суспільної злагоди, то принаймні суспільного компромісу. Передусім - у тих питаннях, що роками виступали найгострішими соціальними подразниками: мовному, історичної пам’яті й історичної політики, засад націєтворення, культурних домінант, орієнтирів і перспектив.

Війна не знімає з порядку денного мовне питання, а, навпаки, підносить його на принципово новий щабель. За словами того ж Є. Головахи, соціологічні дослідження засвідчують суттєве зменшення білінгвів, які вільно спілкуються двома мовами, появу прошарку людей, які принципово спілкуються українською мовою, й існування великого пласту людей, які принципово спілкуються російською[687]. Зрозуміло, що це - лише зовнішні й прелімінарні зміни, спричинені війною. Повною мірою оцінити її наслідки можна буде лише по завершенні. Однак, уже зараз зрозуміло, що шлях до вирішення мовного питання не буде простим.

Українське суспільство, власне, перебуває в найдинамічнішій стадії свого оновлення. На жаль, і найболючішій водночас

Найболючішою проблемою українського націєтворення впродовж років залишалася невизначеність національної ідентичності. Згідно з результатами опитування, проведеного в липні 2014 р. Соціологічною групою «Рейтинг», 86% опитаних українців вважали себе патріотами. При цьому, однозначно характеризували себе як патріотів 50%, ще 36% надали відповідь «швидше так, ніж ні». Порівняно з 2010 р. частка патріотів зросла з 76% до 86%. Натомість більш ніж удвічі зменшилася частка тих, хто так не вважав (з 15% у 2010 проти 6% у 2014 р.). Частка тих, хто назвався патріотом, була помітно більшою серед мешканців Заходу, Півночі і Центру, заможних і освічених, а також україномовних респондентів. 76% опитаних підтримали б проголошення Незалежності України, якби сьогодні перед ними постав такий вибір, що засвідчило стрімке ( з 61% до 76%) зростання поборників незалежності на тлі подій 2014 р. Незалежність України підтримала переважна більшість усіх регіонів країни, крім Донбасу: тут кількість як прибічників, так і прихильників Незалежності є однаковою - по 34%, натомість майже третина (31 %) не змогли визначитися із відповіддю[688].

Отож можна констатувати, що саме війна виступила в якості найбільш виразного і дієвого подразника кристалізації національної свідомості та ідентичності, якого бракувало впродовж років незалежності.

Згідно з висновками вітчизняних політологів, після оголошення АТО та ескалації військового конфлікту на Донбасі ставлення до Майдану перестало бути визначальною диспозицією для сприйняття України як держави та Батьківщини (позиція «якщо ти на Майдані, ти - патріот»). Натомість українці виявляли громадянську солідарність і співчуття до постраждалих внаслідок бойових дій. Понад те, події на Донбасі виступили потужним локомотивом зростання волонтерського руху та інших форм самоорганізації громадян. Експериментальним майданчиком шаленої за темпом роботи суспільства по самоусвідомленню стали мас-медіа та інтернетпростір. Візуальні, когнітивні, вербальні та ідейні інструменти самопізнання та висловлення громадянської позиції впродовж весни - літа 2014 р., напевно, ніколи раніше не набували такої яскравості та всеохопності: масове використання державних знаків та символів не лише в міському, а й особистому просторі (помешканнях, на персональних сторінках користувачів, аватарках тощо) візуально позначило межі й пріоритети українськості. Патріотичний підйом автоматично в рази підвищив цікавість до історії та культури українського народу й відчуття національної гордості[689]. Не буде перебільшенням твердження, що соціальні мережі в подіях весни - літа 2014 р. відіграли роль найпотужнішого інструменту самоорганізації та саморегуляції суспільства, заклавши принципово нову конфігурацію горизонтальних зв’язків.

Справою майбутнього залишається обчислення культурних та фінансових втрат України внаслідок бойових дій на території Донбасу. Музейні та культурні установи, що перебувають на окупованих територіях, фактично позбавлені будь-яких гарантій існування та збереження фондів. З 59 державних музейних установ Донецької області на підконтрольній Україні території перебувають 30 з філіями та КЗ «Державний історико-культурний заповідник у м. Святогірське»; з 34 державних музеїв Луганської області на підконтрольній території знаходяться усього 14. На окупованій території лишилися найбільші музеї регіону. Лише в Донецьку до початку бойових дій функціонували 140 музеїв і музейних кімнат (державних, відомчих, громадських). Найпотужнішими серед них були державні обласні краєзнавчий (180 тис. експонатів) і художній музеї, Музей історії і розвитку Донецької залізниці, один з найсучасніших - музей спортивного клубу «Шахтар» (відкритий 2010 р.).

Аби уявити умови діяльності культурних, науково-дослідних, музейних та наукових установ Східної України впродовж найбільш активної фази збройного протистояння, достатньо згадати, яким чином обстріли позначилися на Донецькому обласному краєзнавчому музеї - з 29 зал збереглося лише 3, практично знищені археологічна й природознавча частини (зокрема, зала «Рослинний і тваринний світ Донеччини», одна з найбільших в Україні діорам «Святі гори»)699. Згодом робота музею була частково відновлена під вивіскою Донецького республіканського краєзнавчого музею, який нині опікується «патріотичним» вихованням ДНРівської молоді та юнацтва. Доля золотої колекції невідома.

Не менш проблематично склалася доля Донецького художнього музею - одного з найбільших художніх музеїв України, до збірки якого входило понад 12 тис. творів (ікон, починаючи з XVI ст., українських, російських, західноєвропейських творів мистецтва від XVII ст., зокрема й картин Я. Амігоні, К. Лішевського, М. Барачеллі, Дж. Доу, Д. Левицького, В. Боровиковського, І. Айвазовського, В. Полєнова, В. Васнецова, З. Серебрякової, Б. Кустодієва та ін.). Нині музей функціонує на базі філії - єдиного на Сході музею народної архітектури та побуту у с. Прелєсне Слов’янського району (на підконтрольній Україні території).

Невідомою лишається доля матеріалів Горлівського художнього музею, в якому серед понад 3 тис. творів мистецтва зберігалися 28 робіт М. Реріха. Свого часу відомим на всю Україну був єдиний в своєму роді Горлівський музей мініатюрної книги ім. В. Разумова, де було зібрано 7 тис. міні-, мікрокниг з 59 країн на 102 мовах. На жаль, колекція музею знаходиться під загрозою знищення. В аналогічному стані перебуває Луганський обласний краєзнавчий музей, що мав колекцію з понад 50 тис. предметів. [690] [691]

На території, підконтрольній ДНР, залишилися 24 архівні установи, з них: 12 архівних відділів (Горлівської, Докучаєвської, Донецької, Єнакієвської, Ждановської, Кіровської, Макіївської, Сніжнянської, Торезської, Харцизської, Шахтарської, Ясинуватської міських рад. У лютому 2015 р. до них відійшов архівний відділ Дебальцевської міської ради); 6 архівних відділів (Амвросіївської, Новоазовської, Старобешівської, Тельманівської, Шахтарської, Ясинуватської райдержадміністрацій); 6 трудових архівів (Амвросіївської, Макіївської міських рад; Новоазовської, Старобешівської, Тельманівської, Ясинуватської районних рад). Всі архівні установи відновили роботу, крім архівного відділу Ждановської міської ради. Через відсутність зв’язку відсутня інформація про стан та роботу 7 архівних відділів (Кіровської міської ради; Амвросіївської, Новоазовської, Тельманівської райдержадміністрацій; трудових архівів Амвросіївської міської ради, Новоазовської, Тельманівської районних рад)[692].

Станом на 01 січня 2014 р. в архівних установах Донецької області (за даними Паспорту архівів) зберігалося 2787,0 тисяч архівних документів. З них: 2308,0 тисяч од. зб. документів НАФ (82,8%) та 479,0 тисяч од. зб. документів з кадрових питань для соціального захисту громадян (17,2% від загального масиву).[693] Під час пожежі у будинках Маріупольської та Дзержинської міських рад постраждали архівні документи міськвиконкомів, їх структурних підрозділів та інших установ. Після захоплення адміністративної будівлі ОДА пройшли чутки про вивезення документів з будівлі вантажівками та їх знищення. Кількість пошкоджених справ досі не уточнена[694].

Величезних втрат зазнала всеукраїнська мережа академічних бібліотек. За даними статистичного збірника «Бібліотечна Україна в цифрах», в Україні за підсумками 2014 р. функціонувало 15 987 бібліотек Міністерства культури України, в 2013 р. їх було 17 995, зокрема 675 бібліотек АР Крим, 681 бібліотека Донецької області, 566 бібліотек Луганської області. За даними Міністерства культури України, нині на тимчасово окупованих територіях перебувають 412 публічних бібліотек Донецької області та 338 - Луганської області. З 39 вищих навчальних закладів Донецької та Луганської областей, які опинилися в окупації, 16 переїхали в інші міста України, на жаль, їхні бібліотеки залишилися на окупованих територіях[695].

Якщо обраховувати втрати суто кількісними показниками, варто зазначити: фонди академічних бібліотек м. Донецька становили 480 тис. прим, зокрема іноземними мовами - 145 тис. прим. Найбільш представницькими були фонди бібліотек Донецького фізико-технічного інституту ім. О.О.Галкіна (фонд 150 тис. прим., 70 тис. прим. іноземними мовами), Донецького ботанічного саду (53 тис. прим. / 7 тис. прим. відповідно), Інституту економіки промисловості (72 тис. прим./ 2 тис. прим.); Інституту прикладної математики і механіки (92 тис. прим./ 26 тис. прим.); Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії (113 тис. прим./ 40 тис. прим.)[696].

Вагомі колекції та особові бібліотеки, раритетні стародруки зберігалися у фондах Донецьких бібліотек. Зокрема, у Бібліотеці Фізико-технічного інституту ім. О. Галкіна зберігається частина особової бібліотеки академіка А. Іоффе (понад 700 прим. з питань фізики твердого тіла). Бібліотека Донецького ботанічного саду зберігала матеріали із особових бібліотек вчених д. б. н. М. Ілліна, д. б. н. Є. Боброва, чл.-кор. АН УРСР В. Тарабріна та ін.

Осмислення людиноненависницької суті «русскомирской» ідеологічної доктрини стало чи не найпотужнішим викликом для української та регіональних культурних та інтелектуальних еліт. Далеко не всі з ним справилися, втім за своїми перспективними наслідками для подальшого культурного поступу держави, як такої, вагу подій зими 2013 - весни 2014 р. важко переоцінити. Власне, вони перетворилися на найпотужніший чинник системної реконцептуалізації процесу українського націєтворення.

Бурхливі процеси розгорнулися в освітній сфері. Не буде перебільшенням твердити, що перший шок від фактичних втрат у лавах педагогічного корпусу, який пішов на співробітництво з сепаратистами, евакуація з окупованих територій низки вищих навчальних закладів, невизначеність їхнього подальшого існування, складнощі адаптації й часткова упередженість всередині освітянської верстви в купі із низкою заявлених реформ і суттєвим зниженням фінансування галузі в умовах війни, поставили українську освіту на межу небачених перевантажень. Варто уваги, що за таких критичних обставин освітня галузь спромоглася не лише функціонувати, а й знайти в собі сили для оптимізації та оновлення. Власне, в цьому українські освітяни виявилися відповідними своїй місії і світовим трендам.

Водночас, перед Україною в сфері освіти стоять інші завдання: збалансувати економічні можливості держави й об’єктивні соціальні потреби в освічених кадрах; адаптувати освітню галузь відповідно до євроінтеграційної перспективи; закласти міцне підґрунтя сталості демократичних і національних традицій в освітянські справі. В контексті подій на сході України виявилися й низка проблем, на які раніше не звертали уваги. Йдеться перш за все про те, що далеко не всі освітяни виявилися на висоті свого становища: тоді як своїм авторитетом вони могли підтримати стабільність українського суверенітету, виступили організаторами та співучасниками сепаратистської вакханалії. Існуючи в умовах гострого фінансового дефіциту, освітня галузь має водночас здійснити реформаційний ривок, який би дозволив Україні з надією дивитися в майбутнє.

Яким шляхом надалі підуть названі процеси, важко спрогнозувати. Однак гострий конфлікт пострадянських і традиційних домінант, різновекторність соціокультурних переваг регіонів і нестабільність інтеграційної платформи суттєво підвищуватимуть в умовах війни та перехідного періоду суспільну роль освітянської та культурної еліти. За цих обставин залишається сподіватися, що регулююча, корегуючи та об’єднавча місія держави й суспільних інститутів перебуватимуть на висоті сьогоденних викликів.

Ставлення суспільства до національної ідеї динамічно змінюється. Зміни, що відбулися в масовій свідомості під впливом подій весни - літа 2014 р., без перебільшення, можна назвати системотворними. Від непоказних 5% 2011 р. мета збереження суверенітету і територіальної цілісності опанувала величезною більшістю українців. У «Стратегії сталого розвитку «Україна - 2020» зазначено, що «Революція Гідності та боротьба за свободу України створили нову українську ідею - ідею гідності, свободи і майбутнього»[697].

Зрозуміло, що зміст національної ідеї для сучасних патріотів України, передусім тих, які перебувають на передньому краю збройного протистояння, в багатьох аспектах кардинально відрізняється від версій національної ідеї у викладенні В. Липинського, І. Франка, С. Бандери тощо. Попри звинувачення російської пропаганди, не є панівною її націоналістична інтерпретація. Частини «Свободи» і «Правого сектору» на етапі російської збройної інвазії створили кістяк добровольчих формувань, мають славний бойовий досвід. Втім, не лише вибори 2014 р., а й подальша історія збройного протистояння засвідчила: українські націоналісти і надалі складатимуть харизматичний і впливовий політичний сегмент процесу націєтворення, але визнати його в якості альфи й омеги життя України українці не згодні.

Нова геополітична ситуація в Європі та умови війни вкотре повертають Україну до потреби вирішення завдань націєтворення, зокрема й вироблення консенсусної моделі національної ідеї. Пошуки об’єднавчої платформи в суспільстві тривають. Державний апарат також намагається впливати на процес, хоча й не завжди вдало. Зарано говорити про досягнення узгодженого рішення між владними елітами, які змушені йти в фарватері рішень міжнародних арбітрів російсько-українського конфлікту, і лідерами громадянського суспільства, яке гартується у вогні протистояння агресії. Одне зрозуміло, бездумне наслідування ідей українського націоналізму в умовах сучасного глобалізованого світу не має перспектив.

Певна частина українських патріотів може (а фактично так і є) сприйняти намагання переформатувати національну ідею як зраду, підступи ворогів українства. Однак, подальше культивування формату національного проекту, омріяного на межі ХІХ-ХХ ст., не матиме успіху. Варто усвідомити, що відтоді не просто минуло багато часу: світ, а разом з ним і центральні актори тогочасного проекту (Росія/росіяни, Польща/поляки, Україна/українці) змінилися до невпізнанності, багато з завдань тогочасного проекту вже вирішені, натомість глобалізація висуває принципово нові виклики і завдання, на які український проект, якщо він зацікавлений у прогресивному розвитку, має шукати і давати сучасні відповіді. Давати їх, перебуваючи в полоні політичного дискурсу ХІХ ст., неможливо.

Перші кроки влади на цьому напрямі слід вважати маловиразними. Так, Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення консолідації громадян України та припинення громадянського протистояння в Донецькій та Луганській областях» від 13 квітня 2014 р. у преамбулі торкнувся ключового питання - консолідації нації, «з метою досягнення громадянської злагоди у суспільстві, недопущення кровопролиття, для забезпечення консолідації громадян України всіх національностей, задля єдності, цілісності території України, припинення посягань на суверенітет держави»[698]. Однак, відповіді на те, яким чином можна досягти консолідації нації, у документі шукати дарма.

Тим часом як для владних еліт, які піднялися на хвилі подій останніх років, пошук цементу, який би скріпив різнобарвні і в політичному, і в етнокультурному сенсі складові українського суспільства, залишається завданням №1, суспільство вирішує його шляхом саморегуляції.

Механізми єднання, запущені Революцію Гідності, під час якої загинуло понад сто громадян України різних національностей[699], та визвольною війною українського народу привели до того, що, за словами К. Фурси, «українська національна ідентичність великою мірою просунулася в тому напрямі, який називають політичною ідентичністю»[700].

Семимильними кроками українське суспільство рухається в напрямі вирішення решти актуальних завдань націєтворення. Хто б, і яким чином не оцінював події осені 2013 - зими 2014 рр., незаперечним лишатиметься той факт, що вони надали найпотужнішого за всю новітню історію імпульсу щодо переосмислення вітчизняної історії, політичної дії, базових духовних та ідеологічних практик, власне - українського проекту як такого. Якими будуть наслідки - покаже майбутнє, на сьогодні можна констатувати - Україна вступила в якісно новий етап свого модерного існування.

Не менш активно до справи інформаційного протистояння агресії долучилися неурядові проекти й організації, які згуртували навколо себе широке коло експертів і митців. Так розпочинав свою роботу неурядовий проект «Информационное Сопротивление» («Інформаційний Опір», далі - «ІС»), неурядової організації «Центр військово-політичних досліджень» (м. Київ), що стартував 2 березня 2014 р. з часу вторгнення Росії до Криму. Головним завданням «ІС» називалася інформаційна протидія зовнішнім загрозам, що виникають для України у військовій, економічній та енергетичній сферах, а також у сфері інформаційної безпеки. Нині потенціал «ІС» вельми зміцнений за рахунок залучення до співпраці відомих публіцистів. Зокрема, на постійні основі на сайті проекту публікується О. Степова[701]. Всеукраїнська громадська організація Наукове гуманітарне товариство започаткувало багатомовний інтернетсайт «Історичний опір або як утворилася Україна», який містить достатній обсяг інформації про історію України, формування української ідентичності, країни, держави та народу,витоки та перебіг українсько-російських конфліктів[702].

Згадані проекти, як зазначають експерти, значно більш ефективно опікуються тими завданнями, якими в умовах війни мали б перейматися державні інституції, зокрема, Міністерство інформаційної політики України та Міністерство культури і спорту України. Втім, як на наш погляд, історія їхньої діяльності засвідчує не лише неповороткість державної машини, а й вихід суспільства на якісно новий рівень свідомості. Перехід інтелектуалів з позиції виснажливого розчарування неефективністю державного апарату до активної участі у процесах формування національних ідентитетів на базі використання можливостей сучасних комунікаційних мереж почав приносити перші плоди, як у вигляді сталих горизонтальних зв’язків, так і суттєвого зростання опорного ресурсу масової свідомості.

Невичерпний потенціал інтелектуального й духовного спротиву демонструє надзвичайно репрезентативний феномен інтелектуально-мистецького опору, що постав у відповідь на інформаційну інтервенцію російських спецорганів та фейкових утворів. Серед найбільш підтримуваних суспільством можна назвати такі деперсоніфіковані проекти, як «Горький Лук» (Gorky Look - також: Гіркий лук, Горе лукове)[703], «Дід Свирид»[704], «Кримський бандерівець»[705], «Циля Зингельшухер»[706], «Фашик Донецкий»[707] а також цілком реальних осіб, таких як: О. Забужко, С. Жадан, О. Степова, Д. Казанський, В. Торба та ін. Справляє враження не лише кількість творчих особистостей, які стали на захист України, але й розмаїтість образотворчих форм, викликаних до життя абсурдною російською ідеологічною інвазією. Це й так званий «бойовий суржик», яким пише Дід Свирид; й іронічно-інформаційний формат «Кримського бандерівця»[708], і соковите сатиричне слово Олени Степової, і виразно одеський сленг Цилі Зінгельшухер.

Журналіст В. Торба до останньої можливості залишався в окупованому Луганську, доносячи через Фейсбук та українські мас-медіа правду про події в Східній Україні від березневих проросійських мітингів до «гібридної» російської окупації. Після виключення міста з українського інформаційного простору подовжував записувати побачене у щоденнику. Завдяки нотаткам з окупованого Луганська, оприлюднюваним при нагоді через Інтернет, отримав прізвисько «літописець сучасності». Ці записки згодом стали основою непересічного явища в сучасній публіцистиці - книги «Я - свідок (Записки з окупованого Луганська)», яку записало і транслювало в ефірі Українське радіо[709].

Як би не війна, може б і не народився талант української письменниці й публіцистки О. Степової, авторки книги «Все будет Украина!»[710], завдяки якій трагедія Сходу України стала зрозумілою і близькою далеко за її межами. Подорожуючи з книжкою містами країни, О. Степова надзвичайно багато зробила для налагодження порозуміння між регіонами, розвінчання хибних стереотипів, ламання гібридних технологій іншування. Втім, і продовжує свою місію на сторінках власного блогу, сторінках у соцмережах, співпрацюючи з мас-медіа і недержавними проектами (зокрема «Інформаційний спротив», ІС).

Війна показала українському загалу нових, цілком реальних героїв українського спротиву новітньої доби, Голгофа і подвиг яких прикметно задокументовані численними засобами комунікації не лише з української, а й протиборчої сторони. Це - легендарний командир Севастопольської бригади тактичної авіації Повітряного командування «Південь» Ю. Мамчур, панотці низки церков, як традиційних, так і протестантських[711], пересічні громадяни, представники, як з’ясувалося, реально існуючих політичних еліт такі, як В. Рибак[712], правозахисники, волонтери, лікарі, науковці й митці такі, як загиблий В. Сліпак[713], які не лише самі протистояли вбивчій силі війни, а й генерували смисли, які дають наснагу пересічним українцям боронити свою землю і боротися за її майбутнє.

У відповідь на виклики часу постав громадський рух на чолі з освітянами, які змушені були евакуюватися з окупованих територій Донецької та Луганської областей, і нині працюють над розробкою дорожньої карти повернення української освіти на визволені території. Цілком слушною є думка про визначний вплив освітніх проектів стосовно реінтеграції населення названих територій у культурний простір України: «Якщо на Донбас не повернеться українська освіта, там утвориться інтелектуальне гетто, і сценарій реваншу проросійських сил буде присутній там завжди»[714].

Новим явищем мистецького життя України стало культурне, інформаційне й духовне волонтерство, як антитеза патрональності держави, як виклик владі і відповідь на запити часу. Лише у 2014 р. громадські активісти у різних населених пунктах організували численну кількість проукраїнських заходів, що були присвячені національному вбранню (паради вишиванок), національному прапору (автопробіги, вивішування прапорів на балконах будинків, перефарбування у кольори національного прапора мостів та інших елементів міської інфраструктури), ідеї національної єдності та непорушності кордонів України (флешмоб «Карта України», що потрапив у національну Книгу рекордів), прямої фінансової допомоги через sms-благодійництво. Соціальні мережі перетворилися на майданчик масового патріотичного флешмобу: мешканці Криму й тимчасово окупованих територій фотографували свої паспорти з написом «Врятуйте людей Донбасу» або «Крим - це Україна»[715].

З-поміж найбільш знаних проектів такого ґатунку є «Народний тил», «Крила Фенікса», «Повернись живим», «Армія SOS», «Крим SOS», «Фролівська 9/11», «Станція Харків», «Відповідальні громадяни», діяльність яких спрямована на допомогу учасникам АТО, переселенцям та жителям зони військових дій[716]. «Урешті, віковий ментальний архетип українця «моя хата скраю» здобув дієву ціннісну опозицію у виборі/визначенні стратегії індивідуальної поведінки в соціальному полі»[717].

Якими б запеклими не були ідеологічні баталії впродовж першого року агресії на Сході, нині можна констатувати: послідовна діяльність волонтерських рухів та організацій у соціальних мережах стабілізували інформаційний простір на засадах культивування патріотизму та належності до спільноти єдиної держави.

Подолання владою і суспільством ідеології подвійних стандартів, безумовно сприятиме оздоровленню країни, налагодженню довіри і взаємодії між ними, без чого сподівання на вихід з замкненого кола хронічної соціально-економічної й суспільно-політичної кризи залишатимуться марними. Не менш важливими є меседжі, які транслюють патріотичні громадські організації - заклики до солідаризації суспільства на засадах пацифізму та гуманізму у логічному ланцюгу: «мирний Донбас - єдина Україна - громадянський діалог». У березні 2014 р. громадські організації, політичні партії, ініціативні групи Донбасу заявили про утворення в м. Донецьк Координаційного комітету патріотичних сил Донбасу (ККПСД), у Маніфесті якого зазначалося: «Ми, російськомовні патріоти України в Донбасі, об’єднались із метою запобігання розколу країни, захисту нашого регіону і недопущення втягування його в громадянський та військовий конфлікти. Заявляючи про вірність нашій Батьківщині, Україні, ми беремо на себе координацію патріотичних сил у регіоні та допомогу владі у встановленні стабільності, законності та запобіганні громадського протистояння»[718].

Вже майже три роки українське суспільство перебуває в стані війни, однак суспільний підйом українців не спадає. Це відбирає колосальні сили і пов’язане з величезними випробуваннями. Потужна духовна робота, що унаочнює тектонічні зрушення в культурних елітах триває. Не всі її вияви вітальні чи «рафіновані», окремі різко негативні й засуджуючі. Втім, з усією очевидністю переосмислення базових засад державо- й націєтворення зачепило найширші кола культурної еліти, не обмежуючись теренами України.

Звісно, не слід забувати і тяжких уроків “русской весны”, яка пройшлася мечем по родинах і долях, зробила вигнанцями сотні тисяч пересічних громадян, у тому числі тих, хто є гордістю України. Але якими б болючими не були б ті уроки, вони роблять Україну сильнішою.

Впродовж років перебіг суспільно-політичних та етнокультурних процесів у регіоні, час від часу фіксований соціологічними опитуваннями, живив невтішні висновки про те, що сформована під виразним впливом протилежних тенденцій економічна модель Донбасу мала у своїй основі клієнтельну організацію економічних груп на основі особистих залежностей. Як зауважував І. Кононов: ”Ця модель стимулювала глибоке соціальне розшарування, ієрархічну підпорядкованість більшості населення незначній меншості та постійну інтенцію насильства”[719]. Що ж до власного проекту організації політичного простору, то його місцева еліта не виробила. Федералізм, який після 2004 р. частина її обрала своїм прапором, став не більш як ситуаційною реакцією на політичний програш.

За тих умов, як і попереджали соціологи, чималий інтелектуальний і соціокультурний потенціал регіону виявився практично незатребуваним. Вразливість Донбасу Б. Попов вбачав у тому, що його культурна інфраструктура має яскраво виражений техноцентричний характер. Зокрема, ще в 2006 р. він зауважував, що своїми силами Донбас навряд чи зможе створити регіонально зорієнтовані розробки в галузі соціокультурології, ідеології, соціології, в усіх галузях гуманітарного знання, тобто саме те, що, на його думку, становить зміст постіндустріальної парадигми[720].

Події останніх років і підтверджують висновки соціологів, і водночас демонструють просто-таки космічні темпи подолання місцевими інтелектуальною та мистецькою елітами стану своєрідної багаторічної “замороженості”. З одного боку, вони ніколи не були самостійними та самодостатніми, перебуваючи не лише під потужним впливом харизми очільників місцевих олігархічно-управлінських кланів, а й живучи за рахунок їх фінансової підтримки. З позицій обслуги навряд чи можна щось генерувати чи синтезувати. З іншого боку, події “русской весны” поставили перед ними ті екзистенційні питання, які стали локомотивом стрімкої мобілізації та потужної внутрішньої роботи щодо осмислення якісно нового концепту регіональної ідентичності та регіональної парадигми в геополітичній системі координат. В цій ситуації варто наголосити, що рівень смислового та гуманістичного наповнення ідей, які генерує частина інтелектуалів, яка перебуває на платформі “Єдина Україна”, неспівставно перевищує за якістю інтелектуальний продукт, як апологетів платформи “Єдина Росія”, так і платформи “Донбас понад усе”.

Репрезентантами цієї напруженої роботи інтелекту й вдачі Донбасу стали С. Жадан, О. Стяжкіна, О. Степова, Д. Казанський, В. Торба. Живе й міцніє українське літературне слово, поставлене подіями останнього часу під безпосередній удар. Найбільш яскравим унаочненням його є Олексій Чупа - український поет, прозаїк, засновник донецького слему.

Певне, найголовніший на тепер результат “русской весны” полягає не в трагічних наслідках суспільного протистояння, не в зневірі та розчаруванні, не в болі від непоправних втрат, а в раптовій і осяйній силі любові, яка під її впливом прокинулася в сотнях тисяч сердець, що перед тим її не відчували. Принаймні, так гостро.

Йдеться про любов до Батьківщини. Ту любов, про яку О. Стяжкіна казала так: “Про любов, усвідомлення якої для мене стало несподіванкою. Жила-була країна, а виявилося - Батьківщина. Україна. В цій любові немає нічого від материнської парадигми. Жодного «Батьківщина-мати кличе». Є дитяче. Батьківщина як дитя. Як усяке пізнє дитя - поки слабеньке. Багато чого не може, не уміє ще. Спати не дає зовсім. Плаче. І серце стискається так, що немає сил дихати. Колись виросте і, напевне, як усі діти - розчарує. Але вірю, що дасть привід і для радості також. Без цієї віри з дітьми - ніяк. Без віри і тієї самої любові, що довготерпить, не дратується, не помишляє зла, не радіє неправді, а сорадіє істині. Все покриває, всьому вірує, всього сподівається, все витримує”[721]. І цілком очевидно, що нема різниці, якою мовою про неї йдеться.

Вже сьогодні можна констатувати, що війна відіграє вирішальну роль у визначенні вектору націєтворення в Україні. Саме під впливом воєнних загроз шальки ваг, що впродовж чверті століття безвольно балансували між варіантами етнічної та політичної нації, виразно колихнулись на користь створення політичної нації. Це означатиме не лише невідворотну втрату українськими націоналістами монополії висловлення українських націє- і державотворчих амбіцій, а й загострення внутрішньополітичної боротьби по завершенні збройного протистояння агресору.

Зміни в товщі масової свідомості, спричинені як подіями 2013-2014 рр., так і російською агресією, тривають. За висновками Вікторії Середи, ґрунтованими на результатах дослідження, виконаного в рамках проекту “Регіон, нація та більше: транскультурна та міждисциплінарна реконцептуалізація України” (2013 та 2015 рр.)[722], українська самоідентифікація вже в 2013 р. домінувала у всіх регіонах України, крім Криму. Частка опитаних, які вважали себе українцями, не була меншою 70%. Тоді ж виразно превалювали ті компоненти української національної ідентичності, які стосувалися політичних лояльностей, а не етнічного походження. Соціологічний зріз 2015 р. засвідчив суттєве послаблення етнічних компонентів, порівняно з 2013 р. Важливим наслідком дослідження стало спростування стереотипу про поділ України на регіони відповідно до етнічних та політичних варіацій української національної ідентичності. Теза про те, що мешканці західних регіонів більш схильні до етнічної моделі нації, а мешканці східних регіонів - до політичної моделі нації, виявилася некоректною.

Важливим результатом проекту стало встановлення факту, що для російської ідентичності громадян України найважливішими компонентами є повага до українських традицій, любов до України, громадянська лояльність щодо України та повага до української національної символіки. Порівняно з 2013 р. дуже суттєво зменшилася підтримка тези про те, що Україна та Росія повинні бути однією державою, дещо зменшилася підтримка тези про те, що в України та Росії є спільна культура.

Дослідження виявило існування не двох моделей пам’яті - української та радянської, а чотирьох: української, імперської, віктимної та радянської. Остання ж, на думку В. Середи, означає не стільки нелояльність до України, скільки радянську українську ідентичність, яка схиляється в бік підтримки ідеї про східнослов’янську єдність, але все одно є українською. Про виразну зміну цінностей українців під впливом подій останніх років свідчать також відповіді на питання «кому слід ставити пам’ятники»: за даними 2015 р. на них заслуговують лише дві групи постатей - Небесна сотня (62,7%) та учасники АТО (70%)[723].

Саме в контексті зазначеного надактуальним видається проблема інтеграції загальнонаціонального культурного проекту на основі регіональних культурних проектів, що нині перебувають у найгарячішій фазі з’ясування своїх стосунків. О. Кривицька вважає, що «серйозним гальмом для України залишається регіональна поляризація суспільних настроїв, яка стоїть на заваді формуванню спільного культурного простору. У південно-східному регіоні домінує пасивний, з високими патерналістськими очікуваннями, різновид соціокультурної ідентифікації - аж до вибудови специфічних, зі спільними російськими й українськими коренями “донбаської”, “кримської”, “одеської” ідентичностей. Регіональна ідентичність Заходу країни має виразну антиросійську складову, що підживлює активність проросійських еліт»[724].

Водночас соціологи дійшли висновку, що попри принципові відмінності в історичній долі різних регіонів України на рівні масової свідомості та соціальної поведінки серйозних розбіжностей поміж ними немає. Оцінки економічної ситуації та напрямів економічних перетворень, ставлення до форм політичного устрою та розвитку багатопартійної системи відрізняються мало. Істотні відмінності виявляються у ставленні до геополітичних та деяких соціокультурних проблем, а небезпека ідентифікаційних криз - у розмиванні смислотворчих критеріїв і внесенні у суспільство “бацил конфронтації”. Отож, ризиковий контекст ідентифікації створюють такі чинники: диференціація мовних практик і ставлення до статусу російської мови; оцінка історичної, передусім радянської, спадщини; комплекс питань, що стосуються геополітичного вибору України, особливо тих, що торкаються відносин з Росією[725].