Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Донбас у суспільно-політичному просторі України

Не менш суперечливі процеси мали місце у суспільно-політичному житті регіону в добу незалежності. Взявши високий старт на її зорі, регіональна спільнота згодом зробила виразний поворот вліво. Стрімка економічна та соціальна деградація підготувала ґрунт для розповсюдження популістської демагогії наступниці КПРС. Донецька ідентичність цього часу багато в чому нагадувала радянську. Тут майже 10 років після отримання незалежності домінували комуністичні електоральні настрої[565]. На виборах 1998 р. за них проголосувало 39% виборців регіону, що було істотно вище, ніж в середньому по Україні (24,7%). “Золота доба” комуністичного бренду на Донбасі добігла кінця на початку 2000-х років. Низка вдалих економічних рішень дещо пожвавили економічне життя регіону. На хвилі економічного зростання постали соціальні і політичні лідери, що формували якісно нове політичне обличчя Донбасу.

За В. Головком[566], із 2000-х рр. “новим героєм” донецької ідентичності стає бізнесмен - більше того, бізнесмен від металургії, що пов’язано насамперед із занепадом вугільної галузі. Хоч у металургії виробництво також скорочувалося, зайнятість тут підтримувалася штучно і була у 2000 р. більшою, ніж за радянських часів. Відтак вплив патерналістської системи відносин у регіоні зростав. Але вже з середини 90-х рр. донбаські еліти зіткнулися з неможливістю нарощування свого впливу, бо виявилися відсунутими на другі ролі дніпропетровськими. Утім, за принципом пружини ареал впливу донецької ідентичності розширювався, хоч паралельно відбувалися процеси дистанціювання луганчан від донецької ідентичності. Популярними стали твердження про те, що більша частина Луганської області не має жодного стосунку до Донбасу.

Наслідком складних багатовекторних процесів становлення регіональних еліт став вихід на загальнореспубліканську політичну сцену нового потужного гравця. Нею стала оновлена (реформована) наприкінці 2001 р. Партія регіонів (ПР) - колишня Партія регіонального відродження України, яка значно зміцніла за рахунок кількох політичних сил та фінансової підтримки місцевого лобі. З приходом у велику політику В. Януковича (очолив партію в квітні 2003 р.) політсила обрала курс на всеукраїнський владний олімп. З цього ж часу й сепаратистська риторика перетворилася на своєрідну “візитку” регіоналів, хоча протиставлення регіональної ідентичності Донбасу національній виявлялося на тому етапі не так у прагненні автономізації, як у бажанні посилення статусу регіону у рамках України. Упевненість у власній винятковості стимулювала ідеї “перетворення України на колонію Донбасу” (Б. Бахтєєв). Вона виявилася напрочуд життєвою і з часом опановувала все більшою електоральною аудиторією та місцевим політикумом.

Втім, було б неправильно казати, що Донбас був цілковито на стороні комуністів чи то регіоналів. На початок 1998 р. в Донецькій області було зареєстровано 30 обласних організацій політичних партій з тих 53, що на той час існували в Україні. Наприкінці 1990-х рр. місцеві організації переважної більшості партій були нечисленними і не мали суттєвої підтримки в середовищі суспільства, що перебувало в стадії болючої трансформації.

Процеси відродження, що поряд із системною кризою характеризували сутність 1990-х рр., викликали суперечливу реакцію у середовищі суспільного загалу Донбасу. Не можна всерйоз стверджувати, що масове створення низки національних суспільних організацій та рухів, що спостерігалося в ті часи, було передусім реакцією етнічних меншин на загрозу українізації. Варто наголосити, що бурхливі процеси національного самоусвідомлення, з’ясування роками замовчуваних етнокультурних проблем та підрахунку соціокультурних втрат охопили практично всі етнічні громади Донбасу. Це був загальний процес, характерний для СРСР у переддень його розвалу. Попри те, що на той час ні засновники тих організацій, ні їх звичайні симпатики не усвідомлювали всю глибину проблем, цей рух набув масового характеру. Він був віддзеркаленням процесу етнонаціонального пробудження, який спричинила “гласність” та правда про глибинну суть радянського “інтернаціоналізму”, замішаного на крові жертв Великого терору та депортацій за національною ознакою.

Роки незалежності дали бурхливий приріст мережі національно-культурних товариств, об’єднань, асоціацій тощо. Значна частина користувалася державною підтримкою, але більшість існувала на благодійні пожертви та завдяки підтримці представництв іноземних дипломатичних місій та фондів. Якщо восени 1990 р. в Україні нараховувалося 84 таких об’єднання, на початку 1995 р. - 260, то у 2004 р. - 1 067. 33 з них були загальнодержавними, решта - регіональними. Станом на 1995 р. у Донецькій області діяло 31 громадське формування етнічних меншин, у 2002 р. - 94, у 2005 р. - 137, у 2007 р. - 148, а в 2009 р. - 158. На перший погляд менш бурхливо інституалізація суспільно-політичної активності етнічних меншин відбувалася в Луганській області: у 1990-х рр. було створено 15 обласних національно-культурних товариств, а у 2008 р. їхня кількість збільшилася до 40[567]. Слід погодитися із думкою О. Богомолова та О. Литвиненко, які, зазначали: ще у 2012 р. Луганськ за кількістю проросійських організацій наближався до вдвічі більшого від нього Донецька; рівень проросійських симпатій місцевого населення, власне, й визначав рівень російських “інвестицій” у регіон[568].

Можна додати, що впливовість російського лобі на місцях була прямо пропорційною російським інвестиціям у місцеву економіку і рівню залежності останньої від російського ринку збуту. На жаль, цей факт не розцінювався як виклик державному суверенітету.

Найбільшу, і слід відзначити, найактивнішу частину мережі громадських об’єднань створили маріупольські греки - 44 товариства. Саме на Донеччині сформувався центр грецького національно-культурного руху України, повноваження якого зі створенням 1995 р. у Маріуполі Федерації грецьких товариств України, яка набула всеукраїнського статусу, перейшли до Союзу греків України (Донецьк). Завдяки організаторським здібностям керівництва Федерація грецьких товариств України на кінець 1990-х рр. стала лідером у національному русі. Високий рівень громадської активності демонстрували також Донецька обласна єврейська громада та Донецьке обласне відділення товариства німців “Відерґебурт”. Загалом грецька, єврейська та німецька меншини мають найвищий, порівняно з іншими подібними структурами, ступінь самоорганізації та найбільш розгалужену систему місцевих осередків[569].

Доволі динамічно на Донеччині розгортався російський вектор із типовими вимогами щодо підвищення статусу російської мови, встановлення тісних відносин із Росією тощо. Згідно із класифікацією А. Шайхатдінова організації російської меншини в Донецькій області були представлені громадсько-політичними об’єднаннями (Інтеррух Донбасу, Громадянський конгрес, Конгрес російських організацій України (особливо активно виступали у 1990-х рр.), Російський рух (кінець 1990-2000-і рр.), “Донбаська Русь” (кінець 2000-х рр.) тощо, і тісно пов’язані з ними товариства росіян “Русь” (функціонує з 1991 р.), Російська громада (кінець 1990-х - 2000-і рр.), Російський дім у Донбасі (кінець 2000-х рр.)), а також політичними партіями та їх донецькими осередками національного штибу - Слов’янська партія, Російський блок, партія Російсько-український Союз “Русь”. Незважаючи на помітне місце російських організацій у суспільно-політичному житті Донеччини, їх діалог зі спеціалізованими органами влади, що займалися етнічними меншинами, був мінімальним[570]. Лише нині стають зрозумілими причини самоізоляції названих партій. Слід відзначити, що російські політичні партії, які закордонні спонсори виразно намагалися перетворити на агентів свого впливу на місцевих та парламентських виборах, впродовж років демонстрували непоказні результати. Так, на позаминулих парламентських виборах в регіоні “Русский блок” отримав 0,51%, а партія “ЗУБР” з подібною програмою - 0,45% підтримки виборців.

У Луганській області відповідно до вимог українського законодавства було зареєстровано 40 національно-культурних товариств, з них - 21 мало обласний статус. Етнічний спектр організацій був доволі різнобарвним і представляв строкату палітру Луганщини: як найбільші традиційні етнічні меншини (росіяни, євреї, роми), так і етнічні громади новочасних мігрантів, що перебувають у стадії становлення (вихідці з Африки, Індії, Дагестану тощо) створили свої організації. За ініціативи керівників національно-культурних товариств регіону у 2002 р. з метою задоволення та захисту національно-культурних, соціальних та інших інтересів представників етнічних меншин в області було створено Асамблею народів Луганщини[571].

Прикметною рисою етнонаціональних процесів на Донбасі була доволі висока затребуваність неокозацького міфу та відповідних рухів у повноті етнічних та регіональних модифікацій: запорозького, донського, азовського, чорноморського та кубанського. Будучи носіями новітніх версій ідеологем “захисту Вітчизни”, “захисту віри православної”, “Оборони засад традиційності”, вони, відповідно до політичної ситуації, сформулювали безліч інтерпретацій як терміну “Вітчизна”, так і поняття “традиції” (діапазон був широким - від російського самодержавства до радянсько-сталінської величі). На впливовий фактор регіонального життя перетворилися створені ними парамілітарні організації. До таких слід віднести сформоване в 2002 р. Українське реєстрове козацтво (УРК)[572], що підтримувало на виборах до Верховної Ради 4-го скликання блок “За єдину Україну”. Засадами діяльності цієї організації виголошувалося повернення до автентичних українських коренів, відновлення незалежності Київського патріархату. Отож, цілком зрозумілим стала його позиція в контексті подій весни 2014 р. З початком гібридної війни на Донбасі батальйон УРК поповнив ряди ЗСУ Донецьке обласне об’єднання козаків України ім. І. Сірка виступало за відтворення традицій українського козацтва. Характерно, що значну частку, попри виразні етнічні орієнтації, в обох рухах складали російськомовні та білінгварні мешканці Донбасу.

В опозиції до українського політичного проекту перебувала низка організацій опікуваних УПЦ (МП), що підтримували тісні взаємини із донськими й терськими козаками РФ, сповідуючи ідеї “русского мира”, єдності “братів слов’ян захисників православ’я” та протистояння “західній загрозі”. Наслідком реалізації політики Росії з підтримки прикордонних козацьких формувань стало створення у 2009 р. в Луганській області місцевого округу у складі козацької області, що знаходилася по інший бік державного кордону - на прилеглій території Російської Федерації.

В установчих зборах, на яких був присутній тодішній заступник голови Луганської обласної ради, брав участь 71 представник українських донських козаків. У 2011 р. було створено козацький підрозділ Всевеликого війська Донського зі станицею у Сєверодонецьку. Створюючи його, неокозаки посилалися на історичний прецедент існування Донської республіки (травень 1918 р. - початок 1920 р.)[573].

Сформована у переддень подій 2013-2014 рр. структура, що перебувала поза правовим полем України і декларувала антидержавні гасла, мала б, за логікою, зацікавити структури держбезпеки. Але цього не сталося. До зміцнення Всевеликого війська Донського, що фактично дублювало державницькі структури, СБУ не виявляла жодної цікавості навіть попри те, що за федеральним Законом “Про державну службу російського козацтва” (5 грудня 2005 р.) до кола його повноважень у Росії віднесені такі функції, як організація державної служби, духовне і патріотичне виховання козачої молоді, шефство над підрозділами російської армії, політична і суспільна діяльність[574]. В контексті визначених повноважень та тієї обставини, що глава Всевеликого війська Донського призначається персонально президентом РФ, увиразнюються очевидні екстраполяції в дорадянську дійсність із тією лише різницею, що цей привілейований стан донського козацтва підпорядковується не монарху, а президенту. Не менш виразно виявляються і намагання протиставити донське козацтво українському, використавши його на користь утвердження не лише неоімперського міфу, а й неоімперської державності.

Під час “русской весны” призначення парамілітарних організацій, що протиставлялися державному контексту України і виходили далеко за межі її правового поля, стало цілком очевидним. Саме донські козаки - піддані України - а згодом і прибулі їм “на допомогу” донські козаки Росії склали кістяк охоронців обласної держадміністрації від імовірного захоплення прибічниками Євромайдану[575]. Під час військових дій на Донбасі у 2014 р. загони Всевеликого війська Донського, як українські, так і російські, на чолі з отаманом М. Козіциним, громадянином РФ, брали активну участь у бойових діях на південному сході Луганської області. Козаки М. Козіцина влітку 2014 р. утримували в полоні 15 заручників-спостерігачів ОБСЄ, за що останній потрапив до санкційного списку Європейського Союзу. На Донбасі загони М. Козіцина виступали як організовані бандформування, що тероризували й грабували цивільне населення окупованих територій[576].

Участь неокозаків у так званій гібридній війні унаочнює виразні аналогії з часами першої української революції. Обернена в минуле за допомогою інструментів новітнього часу спроба повернути хід історії за допомогою козацтва та “реконструкторів-білогвардійців”, приречена на поразку. Не лише через очевидну оперетковість реконструкторів та відносну нечисленність козацтва, яке в Україні не є соціальним прошарком, а являє собою, скоріше, хобі представників низки соціальних верств різного ступеню освіти й культури, а й передусім через соціально-економічну та ідеологічну архаїчність феномену як такого.

Тим часом перші акти названої вистави виглядали більш ніж упевнено. Блискавичне поширення на Донбасі перед тим невластивих йому ідей “русского мира” виглядало як інсценізація одного з новомодних російських серіалів про російських ГРУшників. За повідомленнями ЗМІ, просування проекту “Новоросії” та ідей “русского мира” на Донбасі, а також фінансування незаконних військових формувань спонсорував російський олігарх Константин Малофєєв (засновник інвестгрупи “Маршал Капітал”, найбільший міноритарій і член Ради директорів Ростелекому, голова спостережної ради Фонду Василія Великого). ЗМІ характеризували К. Малофєєва як особу “щиро й серйозно звихнуту на духовності, державності, військовій історії”. Слід зауважити, що саме в “Маршал Капітал” працювали найбільш помітні фігури “русской весны” - колишні співробітники ФСБ РФ полковник І. Гіркін (після участі в анексії Криму на чолі групи диверсантів організував й очолив сепаратистський заколот у Слов’янську, певний час був “міністром оборони” самопроголошеної “Донецької народної республіки”) та генерал-майор О. Бородай (виконував обов’язки “прем’єр-міністра” “ДНР”)[577]. Діяльність такого роду вершителів людських доль та їх підручних “реконструкторів”, слід визнати, знаходила давно підготований ґрунт на місцях.

Детальний аналіз медійного простору Донбасу доби незалежності, здійснений Ю. Ніколайцем, дає об’єктивні підстави для висновку, що регіональні мас-медіа (що перебувають у власності олігархічних груп та провідних політичних партій) відіграли важливу роль у формуванні не лише світоглядної картини місцевих мешканців та того сурогату історичної пам'яті, що видається за її реальний прототип, а й базових складових фіксованої різними соціологічними опитуваннями регіональної ідентичності[578]. Колаж із заміток про Донецько-Криворізьку республіку (найвище політичне досягнення місцевого населення - “власну державу” “народу Донбасу”)[579], програмних матеріалів Партії регіонів та неприхованої реклами її ставлеників у місцевих владних структурах, шельмування історії ОУН - УПА, фальсифікату шовіністичного та антифашистського звучання[580], міцно замішаного на гаслах пролетарського інтернаціоналізму та російського месіанства - таким був далеко не повний перелік медіаприводів місцевої преси та телебачення. Відкритий інформаційний простір та свобода слова в Україні були використані для потужної ідеологічної інтервенції, наслідком якої стала тотальна дезорієнтація регіональної спільноти. Культивування нігілізму, а не просто критичного ставлення до центральної влади (за винятком тих періодів, коли її очолювали представники ПР), власне і було міною уповільненої дії під українською державною конструкцією. Слід відзначити, що аналогічні тенденції відзначалися не лише в засобах масової інформації, а у місцевому науковому та науково-популярному дискурсах.

Під впливом рішень сєверодонецьких з’їздів утворилася громадська організація “Донецька республіка”, яка, за словами її організаторів, об’єднала “перші вогнища опору ... фашистському режиму Віктора Ющенка” і виступила із закликом “до повалення окупаційної влади”[581]. В одному із “звернень до громадян Донбасу” говорилося: “Громадяни Донбасу, у нас є своя історія, своя культура, своя рідна російська мова, свої герої і свій президент Артем[582]. Ніякого стосунку до Грушевського, “української” мови, УПА і Ющенка ми не маємо”[583]. До справи воскресіння з мертвих і наповнення перед тим невластивим сакральним змістом міфічної держави міфічного донбаського народу зацікавлені сили підійшли професійно.

Прикрих випадків видання, тиражування та безперешкодного розповсюдження прекрасно надрукованих, багато ілюстрованих видань, які отруювали місцевих мешканців ідеями штучної радянської гордості, нацьковували одних українських громадян на інших, сприяли реабілітації Сталіна чимало[584].

Маніпулювання історичними фактами та міфами, непрофесійно вихопленими з контексту, а то й відверто фальсифікованими, стало прикметною ознакою діяльності низки напівімпортованих рухів та організацій. Повідомлення про всілякі презентації політичних/політологічних видань, конференції та круглі столи, організаторами яких виступали ініціатори і автори “Хартії возз’єднання народу Росії, України і Білорусії”, активісти громадських рухів “Український вибір”, “Інтернаціональна Росія”, “Донбас за Євразійський союз”, “Донецька республіка”, Інститут країн Співдружності незалежних держав тощо, були явищем звичним у суспільно-політичному житті та інформаційному просторі регіону. Детальний аналіз подібного ґатунку заходів зайняв би кілька десятків сторінок[585]

Впродовж тривалого часу мешканці регіону жили в якісно відмінному від решти України інформаційному середовищі, яке значною мірою підготувало сприятливий ґрунт для бурхливої реакції на черговий майдан та російської спецоперації під гаслами “русского мира ”. Водночас не слід ототожнювати сепаратизм місцевих еліт та широкої регіональної спільноти як такої.

Трагічні події в Києві, низка захоплень держадміністрацій по всій країні, акти вандалізму та суспільної агресії, що їх супроводжували, втеча В. Януковича та його заяви, розтиражовані та гіпертрофовані українськими та російськими медіа, справили в Донбасі ефект детонатора. Спроба скасування Закону “Про основи державної мовної політики” на хвилі революції Гідності, “зрада” В. Януковича довершили справу і стали каталізатором наростання масового невдоволення мешканців Донбасу. Слід визнати, що в ті вирішальні для української державності дні і тижні Російській Федерації вдалося інформаційно відрізати Донбас від України, занурити його у потік пропаганди і створити засобами масової інформації паралельну реальність, в якій зміна політичного керівництва в Києві сприймалася місцевим населенням не інакше як передвісник апокаліпсису. За активної участі спеціально підготовлених осіб, осередків лівих партій та активної підтримки управлінців-регіоналів політичне протистояння щодо зовнішньо- та внутрішньополітичних перспектив між новою центральною владою і місцевою владою на Донбасі вилилося в низку проросійських та сепаратистських мітингів. Проте не слід забувати і того, що попри шалену пропаганду нечувана для Донбасу частка донеччан (суттєво більша за інсценовані сепаратистами мітинги) вийшла на вулицю, щоб засвідчити єдність з Україною, з гаслами “Донбас + Україна = Ми разом!”, “Російські солдати, вас чекають вдома!”, “Україна єдина!”, “Донбас і Крим - Україна!”[586].