Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

За фасадом парадної вітрини соціалізму

Аби зрозуміти, в який спосіб більшовики домоглися показної масової підтримки свого курсу в Донбасі, слід розпочати з перших кроків радянської влади в опануванні суспільно-політичними настроями мешканців регіону.

Постанова РНК Росії від 5 вересня 1918 р., що, як і більшість російських постанов та розпоряджень, автоматично поширювалася на всі території, підконтрольні більшовицькій владі, проголосила початок Червоного терору. Йшлося про ізолювання ворогів пролетарської держави у концентраційних таборах, а також про розстріл усіх тих, хто мав стосунок до білогвардійських організацій, антирадянських заколотів та заворушень. Улітку 1920 р. на території України вже діяли 24 концтабори, розраховані на 20 тисяч ув’язнених. На початку 1921 р. в них утримувалося 6 тисяч осіб, серед яких 43-45% складали ув’язнені на термін до 5 років, 38-40% - ув’язнені до кінця війни, 5-6% становили заручники та стільки ж - військовополонені, 4-5% отримали строки понад 5 років[318].

Вузловою структурою в системі надзвичайних органів в Україні була ВУНК (Всеукраїнська надзвичайна комісія, рос. - ВУЧК). У 1920-1921 рр. у повітах Донецької губернії було створено та діяло чотири політбюро (Олександро-Грушівське, Дебальцівське, Слов’янське та Юзівське) та шість повітових відділів (Бахмутський, Гришинський, Луганський, Маріупольський, Старобільський й Таганрозький) надзвичайної комісії. Кожен із повітів було розподілено на 4 - 5 дільниць, які очолювали дільничні уповноважені. Створювалися НК і в армії - у вигляді особих відділів. Особий відділ при Донецькій губернській ЧК проводив роботу у військових частинах та на підприємствах мілітаризованої промисловості. Наказом від 26 лютого 1921 р. відбулось злиття відділів із Донецькою губернською ЧК та її органами на місцях. Так, було ліквідовано посаду уповноваженого особого відділу в Шахтинському районі, а також при Старобільському, Слов’янському, Юзівському політбюро та Луганській повітовій ЧК. В Алмазнянському, Бахмутському, Должанському, Горлівському, Криндачівському та Семейкінському районах уповноважені особих відділів залишалися в якості “уповноваженого Донецької губернської ЧК”, і територіально підпорядковувалися в адміністративно-господарському відношенні відповідним політбюро або повітовим ЧК[319].

Тодішній очільник Донецької губернської ЧК К. Карлсон закликав підлеглих, враховуючи перехід до мирного будівництва, забути про попередні методи роботи, зокрема “масові операції, масові арешти”, практику заручництва тощо. На його думку органи державної безпеки мали перейти від прямих каральних акцій до “повсякденної нелегкої охорони наших завоювань від ворогів радянської влади»[320]. На початку 1921 р. місцями Донецької губернії був поширений наказ Ф. Дзержинського щодо згортання арештів серед спеціалістів за “старими справами”, негайне звільнення арештованих та залучення їх на відновлення промислових об’єктів під поручительство відповідальних комуністів, зацікавлених у справі[321].

Наприкінці березня 1922 р. функції ВУЧК у дещо видозміненому форматі перейшли до Донецького губернського відділу ДПУ До кола його повноважень входило придушення контрреволюційних виступів та їхнє упередження; боротьба зі шпигунством, політична охорона кордонів, боротьба із контрабандою та незаконним перетином державного кордону, виконання спеціальних доручень Президії ВУЦВКу та РНК стосовно охорони революційного порядку[322]. Налагодивши регулярний збір та акумуляцію відомостей, складання секретних оглядів стосовно політично-економічної ситуації, ДПУ а через неї й політбюро КП(б)У взяли Донбас під цілковитий невсипущий контроль. Тим більше, що спиралася вона на цілком відчутну воєнну силу - Донецьку дивізію (сформована 25 лютого 1921 р.) військ ВЧК України та Криму, на яку покладалося завдання в умовах паливної та транспортної кризи забезпечити безперебійний вивіз вугілля та продуктів харчування з Донбасу. На неї, крім придушення антирадянських виступів та рухів[323], покладалося також завдання охорони зсипних пунктів, державних споруд, станцій, підприємств кам’яновугільної промисловості.

Так званий «місцевий бандитизм» випалювали розпеченим залізом: у розпорядженні названих вище органів було широке коло засобів, включаючи практику заручників із так званих куркулів (по одному на десять осіб), мобілізацію чоловічого населення “бандитської місцевості” віком від 19 до 45 років до лав Червоної армії або примусове виселення до віддалених регіонів Росії[324]. За вбивство членів комнезамів розстрілювали за подвійною нормою шляхом жеребкування між відповідальними за злочин. Якщо вбитого знаходити поза межами населених пунктів відповідальними вважалися сусідні поселення[325].

Спецапарат на Донбасі формувався з певним запізненням, за образом і подобою російських відповідників. Кадри також були переважно російського походження[326]. Роботи в них, слід відзначити вистачало. Українські історики цілком обґрунтовано зазначають, що криміногенна ситуація на Донбасі в буремні 1920-і рр. була тяжкою. Давалися взнаки й роки воєнно-революційних потрясінь, і транзитний характер регіону на шляху наступу/відступу усіх збройних формувань, і наплив біженців, позбавлених засобів існування, і безробіття в промислових центрах, і, врешті, системна економічна криза, що унаочнилася в голоді 1921-1921 рр.

Проте варто наголосити, що криміногенна ситуація в Донбасі на той час була дійсно доволі складною, але не складнішою аніж на решті території Країни рад. Органи правопорядку, що створювалися в контексті розбудови радянської державності, передовсім розбудовувалися саме для зміцнення влади, а вже побічним напрямком своєї діяльності мали боротьбу із злочинністю. Ґрунтовне дослідження Оксани Міхеєвої не підтверджує широко розповсюджених стереотипів про те, що Донбас був чи не осердям кримінального розгулу. Як переконливо довела дослідниця, впродовж 20-х рр. левову частку правопорушень (понад 70%), зафіксованих у регіоні, складали майнові. Впродовж голоду 1921- 1922 р. зростання кількості побутових майнових злочинів було зрозумілою реакцією соціуму на катастрофічні умови життя. В 1924-1926 рр. відзначався сплеск майнових злочинів, пов’язаний із кампанією розвантаження бупрів[327] та напливом “гастролерів” з інших регіонів СРСР.

Однією з перших жертв тотальної соціальної агресії стали інженерно-технічні працівники, які отримали презирливе прізвисько “специ”. Чекісти своєю чергою не лише не стримували соціальну агресію працівників проти керівного складу підприємств, а й часом вміло режисували її. Стараннями радянської преси вони були перетворені на опудало, робітникам настійливо вправляли думку - саме “специ” є безпосередньою причиною проблем на виробництві, саме вони є втіленням економічної контрреволюції[328].

Втім не лише ІТР були постійною мішенню чекістських спецоперацій. Власне, жодна з соціальних груп регіону не почувалася у безпеці. Додатковим інструментом стабілізації суспільно-політичної ситуації, який активно застосовували більшовики з перших днів приходу до влади, було зміцнення і розширення тотального нагляду за всіма потенційними противниками, спеціалістами та експертами, громадськими авторитетами, а згодом - цілими виробничими колективами і стратегічними населеними пунктами. На засадах глибокої конспірації трудові колективи Донбасу були пронизані мережею сексотів та чекістів, імплантованих у колективи, що тримали суспільство під невсипущим контролем. На їхнє утримання, до слова, виділялися оглядні суми. За підрахунками авторів та упорядників першого тому “Реабілітованих історією” по Донецькій області, 87% опрацьованих ними справ були порушені на підставі інформації сексотів чи інформаторів ДПУ[329].

З середини 1920-х рр. діяльність ДПУ в Донбасі набула вигляду централізовано спланованих кампаній. Передовсім вони скеровувалися проти сіоністських організацій та груп - “Гехолуц”, “Цафім”, “СТП”, “ССМ Гістадрут”, “ЦСЮФ”, “ЄВОСМ”, “Гашомер Гацоір”, “Маккабі” та “ССП”. Наступною мішенню прицільного знищення стали колишні учасники меншовицької партії та анархісти, а також служителі культу.

Послідовним і плановим напрямком діяльності чекістів була боротьба з так званою економічною контрреволюцією, вістря якої було спрямоване проти старих спеціалістів та колишніх власників шахт. Залучивши спеціалістів із дореволюційним стажем до відновлення промислових об’єктів, радянська влада ніколи не забувала, ким вони були за царя. Для тиску на цей прошарок використовувалося і робітництво, тим більше, що це було нескладно: доволі високі зарплати “колишніх” у період непу спрощували справу нацьковування пролетарів на “буржуїв”. Дослідники відзначають, що хуліганство, побиття і навіть вбивства спеців мали місце задовго до “Шахтинської справи”. В резолюції квітневого (1928 р.) об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б), опублікованій 12 квітня 1928 р. в “Правді”, “розкрита організація” характеризувалася як “шкідницька” та контрреволюційна. Щоденні репортажі з судового процесу, обвинувачувальний висновок і вирок, в найбільш повній версії опубліковані в “Известиях”, а також низка популярних брошур та підрозділ у “Короткому курсі” історії ВКП(б) намертво закарбували в масовій свідомості міф про контрреволюційну організацію, створену з ініціативи колишніх гірничопромисловців та іноземних розвідок.

Чимало сил і красномовства державних прокурорів було витрачено, аби довести: “шахтинці” представляють смертельну загрозу для робітничого класу. “Тихою сапою” назвав свої замальовки з процесу відомий журналіст А. Аграновський, кваліфікувавши “Шахтинську справу” як форму економічної інтервенції, а “шахтинців” - як диверсійний загін світового капіталу. Демонізація і карикатуризація обвинувачуваних, а в їх особі і “шкідників” як особливої суспільної групи, перетворилася на дієвий інструмент соціальної мобілізації - деструктивної і антигуманної за своїм спрямуванням. Робітники в ній були сліпим інструментом більшовицької соціальної політики, однак, слід відзначити, виконали покладену на них функцію з ентузіазмом. В суспільній думці фізичне знищення “спеців” підносилося як вищий прояв радянської кадрової політики, правомірна заміна старого на нове і прогресивне. Деструктивні наслідки таких соціальних експериментів далися взнаки вже в невіддаленому майбутньому.

1930 р. голосно пролунала дочірня від справи “Промпартії” справа “Українського хімічного центру”. В матеріалах чекістських структур вона подавалася як центральна стосовно “галузевих” контрреволюційних організацій у коксобензольній, хімічній та воєнно-хімічній промисловості України. Була зв’язана з філією “Промпартії” - інженерним центром та з її ЦК. Пожежа на Киштимському та вибух амонального та нітровочного цехів на Штерівському динамітному заводі чи не вперше саме в Донбасі були кваліфіковані як диверсії[330]. На квітень 1931 р. припала справа “Шкідницької диверсійної організації на Єнакієвському заводі ім. Рикова об’єднання “Сталь”” на чолі з головним інженером Ломовим та 6 “шкідниками” - технічними директорами й техніками[331]. 21 особа (серед них - 14 інженерів) була притягнута 1931 р. за матеріалами аналогічної “Шкідницької та диверсійної організації на Рубіжанській групі заводів “Червоний прапор””. 1931 р. датовані й “Контрреволюційна шкідницька організація на колишніх (!) донецьких залізницях” (7 технічно-інженерних кадрів), “Контрреволюційна організація в коксобензольній промисловості СРСР” (12 осіб), “Контрреволюційна шкідницька організація в Південному машинобудівельному тресті (ПМТ)” (2 особи), “Український інженерний центр - філія “Промпартії” на Україні”, “Бойова диверсійна офіцерська шкідницька контрреволюційна організація в Донтопі”.

В цей же час була інспірована регіональна версія “Української Військової Організації” (УВО) із закордонним центром та керівництвом у складі Є.Коновальця, А. Мельника, Р. Дашкевича та ін. Троє з 89 осіб, що проходили за матеріалами справи, були з Донеччини. На банальне перерахування самих лише назв сфабрикованих чекістами справ знадобляться десятки сторінок тексту.

Інтенсивність репресій на Донбасі виявляла виразну тенденцію до зростання. Згідно зі справами, що збереглися в архівах Донбасу, впродовж 20-х рр. було репресовано 376 осіб: 66 - 1921 р., 2 - 1922 р., 2 - 1923 р., 13 - 1924 р., 37 - 1925 р., 20 - 1926 р., 99 - 1927 р., 137 - 1928 р.[332], 169 - 1929 р., 1 558 - 1930 р., 962 - 1931 р., 1 557 - 1932 р., 1 964 - 1933 р. (разом - 6 210 осіб)[333]. Втім жорсткість присудів в цілому була такою, що не створювала критичного соціального напруження. Питома частка приговорів до розстрілу невпинно зменшувалася і була далекою від критичної: від 7,6% у 1929 р. до 5,2% - 1930 р., 1,2 - 1931 р., 0,6% - 1932 р., 1,5% - 1933 р. Зауважимо, що позитивна динаміка спаду терору останніх двох років була скоріше віддзеркаленням загального стану суспільно-політичного та економічного колапсу, аніж політичної відлиги. За межею виходу з активної фази кризи 1932-1933 рр. розпочинається нова ера чекістського терору на Донбасі.

Коли голод ще лютував в українському селі, почалися широкомасштабні репресивні акції, що мали збалансувати суспільно-політичну ситуацію в республіці, забезпечити мовчазну зміну політичного бомонду УСРР та підвести кадрове підґрунтя під нову стратегію упокорення України. Саме впродовж Голодомору оформилася позиція нетерпимості до щонайменших виявів незадоволення та критики з наступною беззастережною перекваліфікацією на антирадянську діяльність. Відповідно зміцнилася тенденція до сталого підсилення репресивної діяльності, тим більше, що вище керівництво радянської України було оновлене і активно дискредитувало діяльність попереднього. На останнє списали і так звані “продовольчі труднощі”, і прориви на виробництві, і тимчасові перемоги класового ворога - українських і польських буржуазних націоналістів. Знесиленою Голодомором Україною загалом, Донбасом зокрема, поширювалася добре зрежисована вакханалія погрому. Першими її жертвами стали молоді літератори, що гуртувалися навколо журнал “Литературный Донбасс”.Спецоперація знищила під корінь не лише перші паростки літературного українського слова в осерді промислового Донбасу, а й цілий культурний пласт, який сформувався тут упродовж 20-х рр. під дією гасел пролетарської революції. Наслідки цієї репресивної акції стосовно перспектив етнокультурного розвитку Донбасу повнотою не оцінені й досі. Варто лише зауважити, що знищуючи ентузіастів пролеткульту - плоть від плоті пролетаріату, влада виявила реальну сутність більшовизму.

Паралельно з локалізацією загрози розповзання “націоналістичної контрреволюції” через митців мінімізувався їхній вплив на широкі верстви населення через їхні твори. В грудні 1934 р. згідно з рішенням Луганського міськпарткому “Про вилучення контрреволюційної літератури з бібліотек та книготорговельної мережі” розпочалася кампанія стерилізації скарбниць знань. Під персональну відповідальність директорів навчальних закладів, завідуючих книгарнями, членів партії, секретарів організацій усюди, де були бібліотеки, розпочалася негайна очистка фондів від контрреволюційної, націоналістичної та троцькістської літератури. До кінця року було вилучено близько семи тисяч видань, зокрема й таких авторів, як М. Грушевський, М. Скрипник, О. Вишня, згадуваний вище Г. Баглюк та ін.

Під невсипним наглядом чекістів перебували навчальні заклади, передовсім виші. За підрахунками А. Климова жертвами політичних репресій впродовж 20-40-х рр. стали понад 250 викладачів і студентів луганських вишів. Переважна більшість були знищені фізично[334].

Поволі репресії поширювалися на всі галузі виробництва. Документи свідчать про те, що від середини 30-х рр. фактично всі працівники підприємств перебували під пильним наглядом партійних, комсомольських (комсорги фактично були зобов’язані стежити і доповідати про все, що відбувалося на виробництві) організацій, органів державної безпеки та сексотів, що працювали на них. Втім, посилення партійного й комсомольського контролю (а фактично - нагляду), ущільнення мережі сексотів й культивування атмосфери тотального стеження, шпигуноманії і пошуку шкідників не сприяли покращенню трудової атмосфери. Своєю чергою самі комсомольці й партійці перебували між своєрідним адміністративно-ідеологічним молотом та ковадлом. Під час партчистки 1933 р. з лав обласної організації за найменші натяки на невдоволення політикою партії було виключено 19% складу. Під час партчистки 1936 р. виключених стало ще більше. Як правило, вони ставали першими жертвами рознарядок на арешти, які надходили з Кремля.

Нетривале послаблення терору змінилося черговим стрибком репресій після вбивства С. Кірова. Впродовж наступного року на Донеччині було заарештовано 1 068 осіб за звинуваченнями політичного характеру, в 1936 р. - вже 1 462 особи[335]. Переважну більшість репресованих (близько 40%) у 19341936 рр. становили робітники, частка службовців коливалася навколо 30%, на третьому місці із тенденцією до зменшення від 9,9% у 1934 р. до 4,7% у 1936 р. перебувала соціальна верства колгоспного селянства[336]. Змінився національний зріз каральних операцій. Якщо на початку 30-х рр. українці серед репресованих складали близько 70%, то в 1934 р. їхня частка зменшилася до 43,4%, 1935 р. - до 46,5%, 1936 р. - до 43,5%. Натомість невпинно зростала частка нацменів. Сталу тенденцію до зростання зберігала російська меншина: 13,9% у 1934 р., 22,8% у 1935 р., 32,5% у 1936 р. Після зарахування до контрреволюційних народів в середовищі репресованих різко зросла частка німців: 37,6% у 1934 р., 22,3% у 1935 р., 12,7% у 1936 р.[337] Стала тенденція до ужорсточення характеризувала присуди: в 1934 р. до розстрілу засудили двох, 1935 р. - 17, 1936 р. 168 осіб[338].

Великий терор став логічним продовженням хворобливого стану і Країни рад і суспільства. Автори та упорядники Донецької серії “Реабілітованих історією” зазначали, що Великий терор спрямовувався передовсім на знищення політичних суперників, колишніх керівників опозицій і ухилів партії, криваву чистку партійного та державного апарату, старих більшовиків та “колишніх”, знищення осередків вільнодумства, передовсім в середовищі інтелігенції, та “націоналізмів”[339]. Така трактовка - не нова. Вона походить з інтерпретацій безпосередніх жертв Великого терору. Втім, вона не враховує того, що суспільство, яке мутувало в умовах масового терору впродовж двадцяти років радянської дійсності, на той час вже було цілком дезорієнтоване, розсоціалізоване і деморалізоване. На ідеях невідворотного загострення класової боротьби виросло щонайменше два покоління радянських громадян, які ментально абсолютно не сприймали навіть старих більшовиків, не те, що маргінальні соціальні групи - так званих “колишніх”. Масовий психоз та заперечення всіх стандартів соціального співжиття, власне, і стали підосновою масового терору. Не лише Й. Сталін був відповідальний за нього. Доведене багатьма роками більшовицької революції до стану афекту суспільство самознищувало в собі все, що не вписувалося в більшовицький революційний дискурс, включаючи його безпосередніх творців.

Зі всією своєю нищівною силою Великий терор обрушився на провідну галузь економіки Донбасу - вугільну. Для цього на той час було багато підстав. Від 1936 р. вугільна промисловість перебувала в занепаді, не допомогли ані масові форми організації стахановської праці, ані підвищення на третину норм виробітку. З’явилося принципово нове явище на виробничому ландшафті Донбасу - “шахти виправно-трудових робіт”. Однак жодні інструменти позаекономічного визиску не давали бажаних результатів. Бравурна друга п’ятирічка в Донбасі кульгала на обидві ноги. З усією невідворотністю поставало питання - хто винен?

Ті, хто впродовж років ігнорували настановлення, що запуск шахти має довго і осмислено готуватися; що шахта - то не лише виробки, а й складна система комунікацій та кріплень; що головне - техніка безпеки - піднімали вугільну промисловість авральним чином, ігноруючи всі закони здорового глузду заради швидкого результату. Тепер вони почали шукати винних. Вихід був знайдений у методі “переведення стрілок”. Винними призначили непоступливих інтелігентів та робітників. Інженерно-технічні працівники масово засуджувалися під надуманими звинуваченнями у шкідництві.

Погром в їхньому середовищі розпочався з ліквідації так званих “троцькістських гнізд” (відповідно до закритого листа ЦК ВКП(б) від 15 липня 1936 р. “Про терористичну діяльність контрреволюційного троцькістсько-зінов’євського блоку”). В серпні-вересні було заарештовано близько 600 осіб: 146 працівників вугільної промисловості, 36 залізничників, 115 металургів та машинобудівників, 54 енергетики, 27 апаратників, 64 освітян і працівників культури, 79 сільських мешканців. Завідувача вугільним відділом обкому партії С. Шаєва “призначили” очільником антирадянського троцькістського центру, а керівників трестів “Чистяківантрацит” І. Антонцева та “Донбасантрацит” Зубкова - його підручними.

Підвищена аварійність на підприємствах, що кваліфікувалася не інакше як шкідництво, ставилася в безпосередню провину комсомольським секретарям, які, як видно, з агентурних та службових матеріалів НКВС, перебували під невсипним контролем. В той час нагляд і агентурна робота вважалися обов’язком комсоргів, за свою роботу по виявленню ворогів та шкідників вони в 19371938 рр. звітували щоквартально.

Стараннями чекістів, партійних і комсомольських працівників людність поволі вводилася в стан афекту. Тотальна підозрілість, шпигуно- та шкідництвоманія охопили широкі верстви населення. Доносительство поширювалося країною наче епідемія, тим більше, що вона вміло моделювалася владними засобами масової інформації. Не лише в документальних, а й художніх фільмах шкідник, диверсант, шпигун став центральною фігурою суспільного дискурсу. Вплив таких “творів” на масову свідомість був колосальним. На 1937 р. на цю хворобу не хворіли лише глухі та незрячі. Так, приміром, у луганській СШ № 13 понад половини з 20 педагогів фіксували буквально кожен крок своїх колег[340]. Втім, помилиться той, хто вважатиме цю школу винятком. Практика набула універсального розповсюдження.

Одним із провідних напрямків діяльності каральних служб стало переслідування робітників, які насмілювалися критикувати стахановський рух. А таких, слід зазначити, було вдосталь. Невдовзі до масштабних репресій на виробництві додалися репресії за національною ознакою.

Ленінська теорія збройного повстання послужила ідеологічною матрицею для розробки чекістами широкомасштабної превентивної операції на постімперських просторах. Як показало майбутнє, у Києві, Харкові, Москві та Ленінграді, „було встановлене” існування великих терористичних шпигунських та диверсійних організацій, у решті міст і містечок формувалися антирадянські та повстанські справи регіонального рівня. Принцип демократичного централізму виявився в своїй найодіознішій ганебній інтерпретації. Власне, він не мав нічого спільного з реальним життям, у такий спосіб влада тоталітарного зразка реалізувала власні стереотипи мислення та утаємничені моделі знищення уявного ворога. „Розконспіровані” осередки антирадянського спрямування з „призначеними” республіканськими центрами, міськими (селищними) філіями, колгоспними, фабричними, заводськими та управлінськими осередками були нічим іншим, як матеріалізованою матрицею, власне, кремлівської диверсійної роботи за кордоном.

Найстрашніші конвеєрні розправи із мешканцями Донбасу, які мали нещастя потрапили в лабети НКВС за кремлівськими рознарядками, пов’язані із діяльністю “трійок”. До складу першої “трійки” увійшли головою Д. Соколинський, членами - Е. Прамнек, Р. Руденко. Згодом Соколинського замінив В. Чистов, засудженого як ворога народу Е. Прамнека заступив надісланий Кремлем О. Щербаков, а по тому - П. Любавін. На місцях не лише з готовністю виконували рознарядки згори, а й зверталися із зустрічними пропозиціями збільшити ліміти, зокрема й за першою (розстрільною) категорією.

Не відставали від донецьких колег луганчани. В червні 1938 р. Ворошиловградська область стала самостійною адміністративно-територіальною одиницею. Швидкісними темпами розбудовувався її апарат, і передовсім - каральний. Управління тільки-но створеної Ворошиловградської області очолив надісланий з Москви капітан держбезпеки Г. Коркунов. Спущені керівництвом рознарядки по першій і другій категоріях виконувалися із ударницьким заповзяттям. Після відрядження на Луганщину в липні 1938 р. нарком внутрішніх справ України О. Успенський доповідав М. Єжову про результати виконання його наказів і між іншим зазначив, що лише на заводі .№60 було “знешкоджено” 1 400 антирадянських елементів, серед яких не лише звичні троцькісти, меншовики, “колишні” й діти репресованих, а й екзотичні для Луганщини дашнаки. Залишається лише дивуватися, як після таких масштабних чисток верстатобудівний завод не зупинився.

“Ліміти” спускалися не лише окремим районам, а й окремим підприємствам, зокрема шахтам. За їхнім виконанням новопризначений керівник Луганського НКВС Г. Коркунов[341] слідкував особисто. Міськрайапарати зобов’язали щодня робити подання на 30-40 арештів, за невиконання нещадно карали[342].

В 1937-1938 рр. каральні органи Луганщини поставили абсолютний рекорд: було репресовано тільки згідно із справами, що збереглися, 12 929 осіб. Для порівняння: впродовж 1941 - 1945 рр. було репресовано 8 720, а в 1929 - 1935 рр. - 6 218 луганчан[343].

Терор пішов на спад лише в другій половині листопада 1938 р., коли були ліквідовані судові трійки та відбулося декларативне повернення до норм ведення слідства. Масові розстріли зненацька припинилися - як у таборах, так і по всій країні. Постанова Ради народних комісарів СРСР та ЦК ВКП(б) “Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства” (17 листопада 1938 р.) цинічно констатувала всі недоліки в роботі слідчих органів, які впритул не помічала впродовж двох років конвеєрних розстрілів і катувань сотень тисяч радянських та іноземних громадян. Після фінальних репресій в середовищі добровільних і підневільних катів радянської енкаведистської системи документ за підписами В. Молотова і Й. Сталіна завершувався словами: “РНК СРСР та ЦК ВКП(б) попереджають всіх працівників НКВС і Прокуратури, що за найменше порушення радянських законів і директив Партії і Уряду кожен працівник НКВС і Прокуратури, не дивлячись на особи, буде притягуватися до суворої судової відповідальності”[344]. Можна лише уявити, який шок пережили чекісти, і скільки часу знадобилося їм на те, аби узгодити у власній свідомості оточуючу реальність і світ партійно-радянських циркулярів.

Загалом за відомостями обласної редколегії “Реабілітовані історією” за роки Великого терору в Донецькій області було незаконно репресовано 25 381 особу: 60% з яких складали особи віком від 31 до 40 років[345], 42,2% були робітниками, 11,9 - службовцями, 8,9% - інженерно-технічними працівниками, 3% - освітянами (зокрема тими, хто працював у системі профосвіти)[346]. 69,2% відсотків репресованих були розстріляні. Тож, удар, завданий в ті роки по людському потенціалу регіону, був непоправним і доволі скоро боляче позначився на стані виробничого сектору.

Спад Великого терору в Донецькій області унаочнювався в статистиці репресивного відомства: в 1939 р. заарештовано 257 осіб, у 1940 р. - 5 1 8[347]. Частка робітників скоротилася до 55,6%, службовців виросла до 21,9%, різко зменшилася питома вага національних меншин: 48,8% становили українці, 24,9% росіяни, 6,2% євреї, 6,1% поляки, 4,6% німці, 2,7% білоруси, 1,4% греки. Розстрільні вироки складали “всього лише” 3% від загальної маси присудів[348].

„Безумовно, масові репресії 1937-1938 рр. були не лише безпрецедентно масштабними, але й безпрецедентно жорстокими. Проте в них була своя логіка, своя структура і свої правила, які, незважаючи на множинні порушення, забезпечували доволі високий рівень керованості репресивним процесом,”[349] - таким чином резюмували результати своєї подвижницької роботи М. Охотін та А. Рогинський. Додамо лишень, що вони забезпечували також високий рівень керованості процесами соціально-економічного розвитку та відтворення суспільства в жорстко визначених тоталітарних рамках. Суспільство в режимі стисненої пружини здійснило модернізаційний ривок, власне, саме завдяки єзуїтським методам оптимізації державного керування суспільством. Втрати часу та ресурсів внаслідок можливих дискусій навколо спрямування державного курсу були зведені нанівець, однак, майбутнє показало, що штучне пришвидшення природних процесів „ментального дозрівання” суспільства методами терору та банального „промивання мізків” все ж приречене на поразку. Ефект реставрації множинності пластів суспільного мислення й формування алгоритмів прийнятного майбутнього лише пролонгувався, матеріалізувавшись в епоху горбачовської “перебудови”.

Водночас не будемо применшувати досягнення тоталітарної пропагандистської машини в опануванні масовою свідомістю широких верств населення радянської України загалом, Донбасу зокрема. Слід визнати, що традиційність етнічних громад з притаманною їм солідаризацією навколо питань громадської ваги, відіграла на руку більшовицькій пропагандистській машині. Почавши з окремих процесів кінця 20 - початку 30-х рр., держава трансформувала власну доктрину відповідно до трагедії Голодомору та масових депортацій, і використавши останні з метою зміцнення власного іміджу, підійшла до епохи Великого терору з гаслами, які в масовій свідомості тиражували ідеї виправданості й справедливості репресій, зокрема й за національною ознакою. Власне, ідея чергового революційного Термідору була не новою, втім більшовики, зважаючи на низький рівень суспільної свідомості, використали її потенціал з найвищим коефіцієнтом корисної дії. Цим і пояснювався небачений розгул репресій на тлі відсутності відкритого протестного руху.

Потрясіння 1937-1938 рр. стали логічним продовженням методики упокорення суспільства методами фізичного й психологічного садизму. Саме в той момент, коли гасло: „Жити стало краще, жити стало веселіше!”, здавалося, стало органічною складовою світогляду донбасівських трударів, вони втрапили в нову м’ясорубку.

Неймовірної сили катастрофа вкотре була використана владою для режисерування широкомасштабного політичного шоу: країна існувала в єдиному інформаційному полі - на місцях у пошуках ворогів народу нишпорили спецбригади (вони перевіряли характеристики арештованих), преса з номеру в номер публікувала списки викритих ворогів, серед останніх - добре відомі прізвища колишніх „любимих вождів” народу. Народ мовчки читав і мовчки працював. Мовчали й місцеві керівники, які перебували під „ковпаком” органів державної безпеки і чекали на свою чергу. Стан тотального стеження, бойкоту засуджених, заарештованих та їхніх родин, мовчазного жаху глибоко в’ївся в свідомість етнічних громад задовго до Великого терору, однак масштаби трагедії 1937-1938 рр. були несумісними з можливостями пересічного обивателя стосовно їхнього осмислення.

Впродовж Великого терору були фізично знищені практично всі керівники вугільних трестів, найбільших шахт, провідних дільниць, підприємств коксохімічної промисловості, директори всіх, крім Сталінського, заводів чорної металургії, директор 30-тисячного колективу Маріупольського заводу ім. Ілліча, видатний інженер та господарник республіки М. Радін[350], директор Єнакіївського металургійного заводу Р. Пучков, макіївського металургійного заводу Г. Гвахарія, розробник диспетчерської служби шахт С. Володарський. Загалом за 1937-1938 рр. були репресовані 4 230 осіб, 2 745 з них були розстріляні. Серед них: 602 інженерно-технічних працівника, 3 286 робітників, 342 службовця донецьких шахт. З 28 заарештованих завідувачів шахт 20 були розстріляні, до розстрілу були засуджені 18 з 31 заарештованих головних інженерів шахт[351].

Наслідки не забарилися: інженерно-технічні працівники просто кидали місця своєї роботи при першій ліпшій нагоді. Приміром, з 266 інженерно-технічних працівників, які прибули на горлівські шахти в 1936 р., вибули 258[352]. На шахті 17/17-біс тресту “Сталінвугілля” начальники дільниць змінювалися по 5-10 разів на рік. І, слід зазначити, ця шахта була не винятком, а правилом.

Тезу про те, що саме репресіями “господарський комплекс був доведений до хаотичного стану, передусім вугільна промисловість, кадри якої зазнали справжнього розгрому”[353], слід вважати цілком доведеною. Репресивна машина не шкодувала нікого: ані орденоносних радянських “генералів індустріалізації”, ані нікому не відомих п’ятнадцятирічних ФЗУшників, ані партійно-радянських бонз (незалежно від того, походили вони з “бувших” і відмовилися від ситого життя багатих спадкоємців на користь професії революціонера, чи були “чистокровними” пролетарями[354], що розпочали свою трудову діяльність у 12-15 років на почесній посаді коногона), ані місцевих, ані уродженців далеких Малої Азії, Греції, Польщі чи вже ненависної на той час Німеччини, ані глибокомудрих професорів, які навчалися у Варшаві й друкувалися в Парижі, ані абсолютно неписьменних хліборобів, ані переконаних більшовиків, ані їхніх непримиренних супротивників, ані чоловіків, ані жінок - усім знаходилося місце в нескінченних багатотомних рукописах слідчих НКВС.

Великий терор знищив цілу плеяду нових письменників: не лише представників українського культурного руху, таких як, М. Чернявський, Г. Баглюк, І. Приблудний та О. Селівановський, а й першого і найбільш відомого з грецької письменницької порості Г. Костоправа. Тим самим на довгі роки був призупинений культурний поступ як етнічних українців, так і етнічних меншин.

В ході “грецької операції” на Донеччині арештували 3 658 осіб, з них розстріляли 3 470. Це в величезній своїй більшості були чоловіки в розквіті сил. Що значила їхня страта для грецької громади, яка в сукупності станом на 1926 р. налічувала понад 90 тис.? Зважаючи на необраховані втрати впродовж Голодомору, можна казати про нищівний удар по генофонду грецької громади, для якої втрата понад 3 тисяч чоловіків, важила дуже багато. Цілком не випадково вона впродовж ХХ ст. виявляла сталу тенденцію до зменшення в абсолютних показниках.

В ході “польської операції” на Донеччині було репресовано 3 777 поляків, з них 3 029 розстріляно, 723 відправлено до таборів. В ході виконання рознарядок по “польській операції” Луганщина втратила близько 800 мешканців[355].

З заарештованих на території Донецької області 4 265 німців розстріляли 3 608[356]. Впродовж Великого терору тільки за тими справами, що збереглися, в Луганській області було розстріляно майже три з половиною тисячі німців[357]. Для нечисленної громади це був фатальний демографічний і культурний удар, від якого вона вже ніколи не оправиться. Депортації за національною ознакою наприкінці 30-х та напередодні відступу радянських військ з Донбасу довершили справу - переважна частка німецьких колоній в регіоні припинила своє існування.

Абсолютну більшість - 81,3% - репресованих луганчан становили люди середньої вікової групи[358]. Наслідки такої селекційної роботи чекістських органів на забарилися. За підрахунками редколегії луганського корпусу “Реабілітованих історією” втрати виробничого сектору області через репресії склали близько 100 тис. людино-років. Багатьма сотнями років обчислюються втрати внаслідок утримання громадян у закладах попереднього ув’язнення, що тривали від кількох днів до кількох років[359].

Але ж була й інша сторона цієї “селекційної” роботи: з суспільства вилучалися молоді чоловіки й жінки фертильного віку, до того ж, передовсім, найбільш освічена і активна їхня частина. Перспективні втрати народу України внаслідок Великого терору в усією вірогідністю не будуть прораховані ніколи. А найстрашніше те, що вони нічим не можуть бути компенсовані. Бо суспільство втратило можливість мати у своєму генофонді не лише десятки тисяч пересічних етнічних греків, поляків, німців, татар і т.і., а й нащадків Г. Костоправа, Г. Баглюка та ін.

Епоха Великого терору справила непоправну шкоду особистій і масовій свідомості. Найважливішим наслідком Великого терору слід вважати знецінення вартості людського життя, яке могло закінчитися будь-якої миті під самим сміховинним приводом.

Репресії стали не лише невід’ємною складовою індустріалізації, а й інструментом мобілізації населення, досягнення найвищих рівнів його позаекономічного визиску, дезорієнтації масової свідомості й переорієнтації соціальної напруги в потрібне керівній партії річище. Фактично масовий терор як у місті, так і в селі став вирішальним фактором завершення більшовицького перевороту, що призвів до якісно нової соціально-економічної конфігурації суспільного організму Країни рад. Репресії сполучалися із так званою кампанією зміцнення трудової дисципліни. Робітники і службовці втратили можливість самовільно змінювати місце роботи, за найменше запізнення на роботу, необережне поводження з інструментом (не те що невихід на роботу) передбачалися суворі покарання[360]. Грань поміж виробничим, суспільним і особистим життям на Донбасі, як ніде інде, була майже нівельована. Людина перетворилася на гвинтик виробничої машини, а її життя - на людино-години виробничого циклу. На кінець чекістської спецоперації в Донбасі була встановлена залізна дисципліна. Фактично промислове осердя Луганщини та Донеччини перетворилося на один великий трудовий табір, де людина сама собі не належала.

Рівень тогочасного визиску та рівень стресу, в якому звично відбувалося життя пересічного донбаського мешканця, важко уявити, спираючись на сьогоденний досвід. Ті, хто нині не менш звично тиражує штампи про те, що всі мешканці Донбасу є нащадками каторжників, навіть не уявляють, про що вони пишуть. Фігурально висловлюючись, каторжанами в той час були всі - від першого секретаря обкому до нікому не відомого сторожа.

Суспільство стало найбільшою жертвою більшовицького режиму: репресувавши умовних “ворогів”, він використав їх образ для надшвидкої мобілізації населення. Та важливо, що мобілізація ця досягалася інструментами дегуманізації соціального середовища, оскільки основою для єднання став жупел ворога та енергія нищення. Наслідки цього нелюдського експерименту виразні на Донбасі й нині.