Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Резюме

Предметом аналітичної доповіді є реконцептуалізація історії Донбасу та Криму в контексті світових трендів теорій націй і націоналізмів. Суттєво удосконалений дослідницький інструментарій виступив передумовою здійснення адекватного прогнозування тенденцій та системних загроз на сучасному етапі українського націєтворення. Оновлення дослідницького інструментарію, застосування міждисциплінарних підходів та наскрізного проблемно-хронологічного аналізу надало можливість предметно розглянути етапи формування донбасівської та кримської регіональних ідентичностей, визначити їх місце в українському національному проекті й суттєво збагатити за рахунок цього концептуальні позиції української гуманітаристики. Поглиблення історично-теоретичного знання з проблематикисприятиме інтеграції регіональних спільнот до загальноукраїнського соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного контексту.

Пропонована аналітична доповідь є узагальненням результатів комплексного дослідження історії Донбасу та Криму, здійсненого в рамках проекту «Донбас і Крим у суспільно-політичному та етнокультурному просторі України: історичний досвід, модерні виклики, перспективи». В ній на широкому історичному тлі досліджені державні практики регулювання міжнаціональних взаємин на Сході України та в Криму, особливості та проблеми інтеграції регіональних ідентичностей у загальнонаціональний та загальнодержавний контекст, що дозволило не лише встановили властиві регіонам форми міжетнічної та соціальної взаємодії, а й окреслити сучасні тенденції, перспективи й потенційні загрози.

В інформаційному шквалі, що супроводжує українську кризу, за виразної суперечливості її оцінок з боку міжнародних гарантів українського суверенітету, вітчизняна наука змушена переглядати цілу низку теоретико-методологічних засад. Без цього зрозуміти місце України в нинішній геополітичній системі координат, а тим більше - відстояти її стратегічні інтереси, неможливо. Це завдання української гуманітаристики вкрай актуальне, оскільки західні теоретичні підходи до аналізу ситуації здебільшого виявляються неефективними. Сутність змін, спричинених радянською владою в базисі суспільних відносин, які обумовлюють принципи взаємодії та самоорганізації соціальних феноменів (націй, етнічних меншин, верств і класів, соціальних інститутів тощо), досі повною мірою не осмислені. Суспільні організми колишніх республік СРСР на загал розглядаються як версії постіндустріальних соціальних організмів, тоді як значно більш промовисто їх характеризує інший термін - “пострадянські”. Досвід українського суспільства стане в нагоді для низки пострадянських спільнот, вірогідність втягнення яких в аналогічні “гібридні” конфлікти під приводом захисту прав росіян і російськомовних залишається доволі високою.

Втім, не лише для них досвід України може стати життєво важливим. Україна фактично стала полігоном для випробування новітніх технологій комбінованих інформаційно-військових інвазій, спрямованих на системну дестабілізацію соціально-економічного і суспільно-політичного життя країни-жертви при одночасній її дискредитації на міжнародній арені. Саме це змушує поглянути на українську кризу під новим кутом зору. Як би не намагалися співвіднести ситуацію на Донбасі та в Криму із відомими замороженими конфліктами (абхазьким, придністровським, боснійським, сербським, сирійським тощо), йдеться про принципово нову ситуацію. Специфіка її полягає передусім у тому, що в неї втягнені регіональні спільноти із іншими соціальними характеристиками. Жоден зі згаданих конфліктів не розвивався на подібному соціальному ґрунті. Отже, розуміння особливостей регіональних спільнот, без перебільшення, може виявитися ключовим фактором адекватної інтерпретації ситуації та виходу з кризи. За цих обставин наукова актуальність дослідження історичних обставин формування та прикметних ознак феномену регіональних спільнот Донбасу та Криму є безперечною.

Одним із завдань дослідження є введення зазначеної проблематики в контекст державної регіональної, національної та соціогуманітарної стратегії з метою подолання трагічних наслідків збройного протистояння на Сході України та анексії Криму. Втім, не менш важливим її завданням є відтворення об’єктивної історії регіонів і відновлення в повному обсязі історичної пам’яті народу, що зробить його невразливим стосовно зовнішніх інформаційних загроз.

У рамках доповіді запропоновані нові теоретико-методологічні підходи до дослідження етнонаціональної історії Донбасу і Криму, аналізу сучасного стану міжетнічних відносин у регіонах та перспектив українського націєтворення в світлі подій «русской весны». Це дозволило:

- реконцептуалізувати основні проблеми регіонального соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку, як основи і фактора гальмування процесу націєтворення;

- визначити причини виникнення і пускові механізми загострення міжетнічних конфліктів та регіонального сепаратизму;

- надати сучасну інтерпретацію практикам націєтворення та національної політики, що застосовувалися на Донбасі та в Криму в їх історичній динаміці;

- з’ясувати найбільш дієві інструменти гармонізації етнонаціональних процесів з метою підвищення ефективності державних заходів по інтеграції регіональних спільнот до загальнодержавного простору;

- окреслити цивілізаційні, соціально-економічні, суспільно-політичні, етнокультурні та ментальні витоки конфліктогенної складової регіональної ідентичності;

- здійснити сутнісний аналіз свідомістних стереотипів, суспільних та історичних міфів, що перебувають в основі процесів етнокультурного синтезу, маргіналізації та асиміляції;

- визначити міру актуальності названих процесів на окремих історичних етапах;

- ввести проблему в контекст державної національної та соціогуманітарної стратегії з метою подолання трагічних наслідків збройного протистояння на Сході України та анексії Криму;

- обґрунтувати необхідність теоретичних новацій у підходах до трактувань взаємовідносин центру і регіонів, української політичної нації та етнічних меншин з огляду на сучасну геополітичну ситуацію.

Основні висновки дослідження:

Криза на Донбасі та в Криму є віддзеркаленням кризи пострадянської ментальності, з притаманними їй відсутністю бачення мети та розуміння шляхів її досягнення, що чимдалі загострювалася на тлі глобальної економічної кризи та соціальної стагнації. У такий спосіб проявила себе всеохоплююча криза державної ідеології в системі координат пострадянських економік, неспроможних вписатися в сучасні світові тренди. В її основі перебуває цілий комплекс проблем соціально-економічного, суспільно-політичного та етнокультурного характеру, що обумовлюють болючу, малоефективну та затяжну пострадянську трансформацію державних та суспільних організмів України і Росії загалом, їх регіональних сегментів, зокрема.

Вирішальним чинником донбасівської кризи є імперська щодо України та українців політична доктрина Росії, керівництво якої визнало суспільно-політичну кризу початку 2014 р. в Україні слушним часом для втілення власної геополітичної стратегії, ґрунтованої на амбіціях євразійського лідерства. З найбільшою відвертістю неоімперські устремління Росії виявилися в анексії Кримського півострова. Крим і Донбас були обрані як найслабші ланки української модерної державності не випадково. Стратегія полягала у відокремленні від України широкого поясу причорноморських земель - колонізованих найпізніше з усіх земель, що входять до її складу. Саме такий зміст вкладався в нині збанкрутілий політичний проект «Новоросія». Попри те, що він зазнав поразки, не варто заперечувати того очевидного факту, що і на загальному, і на регіональному рівні залишається безліч об’єктивних проблем, що роблять Україну вразливою перед аналогічними «проектами». Проблеми ці мають комплексний характер. Отже, й підхід до їх вирішення має набути вигляду комплексної державної стратегії з урахуванням регіональної специфіки.

Специфіка Донбасу та Криму має історичні витоки.

Репресії та депортації за національною ознакою фактично знищили історичну етнонаціональну конфігурацію Східної України. Трудові міграції повоєнних років створили вагому діаспору російського населення в промисловому осерді Східної України - Донбасі. Характерною рисою новочасної регіональної спільноти, сформованої методами соціальної інженерії впродовж чотирьох десятиліть з трудових мігрантів з усіх регіонів СРСР, був її нестійкий характер. Стабілізація цієї повсякчас відкритої демографічної системи відбулася на основі радянської масової культури та пролетарської ментальності; це, власне, і є основою нинішнього протистояння регіональної спільноти стосовно решти України.

Упродовж майже півсторіччя Донбас існував як відкрита демографічна система, нестабільна у своїх етнонаціональних та соціокультурних характеристиках. Через відносну нечисленність старожитнього місцевого населення стабілізація системи відбувалася на засадах масової радянської культури, позанаціональної за своєю суттю. Процес цей охопив життя принаймні двох поколінь нинішніх мешканців промислового Донбасу і є впливовим фактором його контроверсійності щодо українського проекту, сфокусованого на ідеях етноцентризму.

В Україні не було іншого такого регіону, який би зазнав настільки цинічного, необґрунтованого і катастрофічного за своїми наслідками втручання в процеси етновідтворення, як Крим. Після масової депортації 1944 р., яку можна прирівняти хіба що до нашесть раннього середньовіччя, Крим постав перед проблемою докорінного знищення цивілізаційного шару, який напрацьовувався століттями. Повоєнна етнонаціональна історія Криму розпочалася практично з нуля. Додатковим ускладнюючим фактором було те, що відбувалася вона в радянському позанаціональному контексті на тлі формування міфу про «Велику Вітчизняну війну». Повоєнна колонізація Криму перетворилася на один з наймасштабніших демографічних проектів, що здійснювався руками партійно-радянської номенклатури та силових відомств авральними темпами в обставинах цілковитого нехтування інтересами та етнокультурними запитами населення. В результаті упродовж 1940-1950-х рр. тут сформувалася найбільш молода територіальна спільнота України, яка постала не внаслідок спільності історичного, територіального та етнокультурного походження, а - втілення радянського демографічного проекту. Фатальну роль в ескалації кримського питання відіграла не так вага частки росіян у його населенні, як якісний стан російської громади. Не темпи її зростання, а перетворення Криму на всесоюзну, а згодом і загальну пострадянську «дачу» для привілейованих верств України та Росії зробило його міною уповільненої дії. Фатальним було й те, що ця «дача» була водночас воєнно-морською базою.

«Викривлення минулого», властиво, приватизація минувшини національних республік та її підміна історією КПРС відігравали важливу роль у забезпеченні високого рівня керованості радянським суспільством, однак на етапі кризи та розвалу СРСР це перетворилося на надпотужний інструмент політизації етнічності: викривлена оптика розвернулася в зворотному напрямку, деформувавши і нівелювавши той нечисленний позитивний досвід, що існував у радянському минулому.

Впродовж десятиріч у фокусі суспільно-політичної дискусії перебували проблеми формування у жителів регіонів української національної ідентичності зокрема, української політичної нації загалом. Формування української політичної нації - складний і суперечливий процес, розтягнений у часі внаслідок низки історичних факторів, вузлове місце серед яких, на наш погляд, посідає радянський комуністичний експеримент, що вплинув на базові основи українського націєтворення. Втім, цей процес є історично обумовленим, об’єктивним, і як засвідчили події 2014-2015 рр. незворотним, хоча й таким, що відчутно гальмує. Нині питання полягає не в тому, бути чи ні українській політичній нації, а в тому, якою вона буде і на яких засадах інтегруватиметься.

Не слід підміняти стратегію національного примирення тактикою замирення так званих буремних регіонів. Компроміси на етапі подолання відкритого військового протистояння не мають закладати базу конфліктів майбутнього. Основою стабільної соборності України в майбутньому може стати лише консенсусна футурологічна програма, що передбачає: 1) перехід від імітації державотворення до створення модерного державного організму, заснованого на реальній демократії і пріоритеті прав людини; 2) завершення етапу варварського первісного накопичення капіталу, демонтаж олігархічної системи, вибудовування консенсусної економічної програми, що враховуватиме інтереси побудови централізованої держави, здатної протистояти зовнішнім воєнним загрозам, з одного боку, та суспільства, що має стати соціальною основою існування «держави-воїна» і буде спроможним забезпечувати її матеріально, з іншого; 3) завершення суспільних дискусій навколо проблем націєтворення, створення консенсусної програми етнонаціонального розвитку України, перехід від мови національних ідентичностей на мову громадянських цінностей, перетворення українізації на довготривалу, зважену, виведену за межі політичних спекуляцій, програму національного розвитку України.

Нівелювання гостроти нинішніх суперечностей між регіонами і центром перебуває в площині подолання хронічних соціально-економічних проблем, реструктуризації їх господарських комплексів, рекреації життєвого простору, гуманізації соціального життя й повноцінного включення до загальнодержавного етнокультурного дискурсу. Власне, перераховані завдання актуальні не лише для Донбасу та Криму, а й на решті терен України.

Донбасівську регіональну спільноту з огляду на її етнодемографічну конфігурацію можна охарактеризувати як відкриту систему, найпізніше колонізований регіон, в історичну пам’ять якого найменше за часом імплементована українська історія. Це, однак, не означає, що в ній більше місця належить історії Росії. Найвагоміший пласт історії регіону припадає на радянську минувшину, до того ж - міфізовану та ідеалізовану. Саме тому наступ на неї сприймається як наступ на регіональну самобутність. Незважаючи на гостроту конфронтації навколо питань декомунізації й дерадянізації, яка, власне, і є підосновою опорності регіональної спільноти, її не варто сприймати як неподоланну. Певний «перекос» у структурі регіональної пам’яттєвої матриці давно мав би бути виправлений внаслідок розробки, публікації та популяризації повної історії Донбасу.

Ускладнюючим фактором етнополітичної стабілізації в Криму виступає, як не дивно, протяжність його політичної історії при очевидній відсутності тяглості історичного процесу, зіпертого на певні етнічні групи. Аналогічним генератором суперечностей в історії Донбасу виступають значні за хронологією історичні відтинки бездержавної історії, що створюють живильне середовище для політичних спекуляцій навколо приналежності регіону. Зважаючи на те, що гібридна ідеологічна війна та гібридизація інформаційного простору в ближчій перспективі перетворяться на повсякдення української державності та українсько-російських відносин, варто унормувати та зміцнити концептуальні підвалини історії України, як спадкоємиці усіх народів, державних і протодержавних утворень, що існували на її історичних теренах. Стосовно Криму найнагальнішим виглядає завдання демонтажу імперського міфу, який «перетравив» усю багату історичну минувшину півострова, звівши її до певного сурогату «новоросійського» простору, здобутого російською зброєю та освяченого імперською славою. Важливою його складовою, особливо на етапах деякого зменшення безпосереднього протистояння по демаркаційній лінії конфлікту, лишатиметься інформаційна війна, передусім - пам’яттєві війни по лініях протиставлення національно-визвольного, імперського, радянського та неоімперського дискурсів.

Стратегія державної етнонаціональної політики в регіонах має враховувати специфіку громад і набути адресного характеру. Очевидно, що набір заходів державної підтримки історичних етнічних меншин, мігрантів новітнього часу, компактних громад та дисперсного населення не може бути уніфікований. Варто поставити питання про розробку довгострокових програм гармонізації відносин влади й етнічних громад, вважаючи національні організації та об’єднання виразником їх колективної волі. Стосовно мігрантів новітньої доби слід запроваджувати стратегію повноцінної інтеграції в етнокультурний та суспільно-політичний простір України.

Вирішення комплексу соціально-економічних та суспільно-політичних проблем регіонів зокрема, України загалом, вимагатиме виваженої стратегії і докорінного реформування. Що ж стосується зміцнення доцентрової потужності суспільно-політичного та етнокультурного поля України, вона може бути підсилена вже в найближчій перспективі. Вирішальну роль тут відіграватиме оптимізація інформаційної та культосвітньої політики. На часі не лише створення сучасних комплексних досліджень з історії регіонів, а й послідовна просвітницька робота, спрямована на створення інформаційного простору, який би об’єднував регіони, регіональні спільноти та регіональні ідентичності на засадах толерантності й спільної праці заради майбутнього України.

Події останнього часу засвідчують, що в процесах загострення соціальної конфронтації вирішальну роль відіграють механізми культурного розтління суспільства, що ведуть до архаїзації масової свідомості, створення умов, які відкидають суспільство (регіональні спільноти) в стан соціальної й культурної архаїки, з невідворотністю генерують ситуацію відсутності політичного вибору (що доволі зручно для маніпулювання суспільством). Оборотною стороною цього процесу є посилення, а згодом і домінування ірраціонального в масовій свідомості. Отож, опертя на людський потенціал регіонів має стати стратегією їх інтеграції до загальноукраїнського проекту та відродження. Зважаючи на історичний досвід, слід зауважити, що ставка на потенціал ресурсної економіки в сучасному контексті приречена на поразку. Вона лише продовжуватиме агонію «Всесоюзної кочегарки», замість того, аби наповнити регіон новим життям і новими сенсами. Донбас потребує перспективи, високої мети, інтегрованої в загальноукраїнський національний проект.

Не менше проблем вимагають свого рішення в Криму. Поселенська структура півострова, переважно штучно вибудована в імперський період і штучно наповнена промисловим змістом за радянських часів, нині приходить у все більшу суперечність із потребами соціального розвитку регіону та екологічними стратегіями майбутнього. Ядро кримської промисловості налаштоване на використання природного ресурсу, що пришвидшено вичерпується. У випадку із Кримом, це ще більшою мірою актуально аніж на Донбасі, бо не просто ставитьпитання про невідворотний занепад регіонального промислового ресурсу у зв’язку із безальтернативним вичерпанням сировини, а й вступає у непримиренну суперечність із рівноцінною промисловості галуззю економіки - курортною. Суперечність ця насправді не вирішувана без радикальних усвідомлених дій державного рівня: подальше забруднення довкілля промисловими відходами, критичні антропогенні навантаження від напливу туристів, з якими Крим за нинішнього стану очисних споруд та енергетичного комплексу не здатний впоратися, соціальні навантаження - все це знищує рекреаційний потенціал півострова, без якого колишня «Всесоюзна оздоровниця» перетвориться на депресивну провінцію, позбавлену перспектив розвитку. Варто прагнути вийти за формат радянської «Всесоюзної оздоровниці» з доволі сумнівною як за нинішніми критеріями якістю послуг та ставити питання про якісно новий підхід до використання оздоровчих можливостей регіонального рекреаційного комплексу, які насправді є унікальними, але використовуються не за призначенням.

Варто вже сьогодні потурбуватися про розробку проекту соціальної та психологічної реабілітації населення тимчасово окупованих територій, розпочати створення інституцій та підготовку спеціалістів для його реалізації. Але значно важливіше розпочати розробку проекту оновлення не лише Донбасу, а й Луганщини та Донеччини загалом, у фокусі якого перебуватимуть не економіка регіону чи певна галузь економіки, а людський потенціал. Підвищення соціальних стандартів, рівня життя, розширення світоглядних меж і культурних обріїв регіональних спільнот має стати основою стратегії їх інтеграції до загальноукраїнського проекту. Ресурс для докорінного переформатування народногосподарського комплексу регіонів на сучасних засадах інноваційності, гуманізму, толерантності цілком достатній.

Вивчення сучасного стану суспільно-політичної ситуації в Криму дозволяє зробити висновок про імовірність кількох можливих сценаріїв політико-правового унормування ситуації: 1) доопрацювання конституції АР Крим; 2) надання етнічним меншинам права утворити органи національного самоврядування; 3) зміни в структурі вищих органів влади і управління республіки, які враховуватимуть особливості її історичного шляху. Не варто сподіватися на швидкий ефект внаслідок асиметричності процесів етнічної мобілізації в громадах регіону. Втім, і далі робити вигляд, що фактично існуючої національно-персональної автономії кримськотатарського народу не існує, означає залишати постійне джерело етнополітичної нестабільності в регіоні.

Консультації з академічним та експертним середовищем мають перетворитися на звичну норму проходження всіх адміністративних рішень, що стосуються як окупованих, так і визволених територій Донбасу. Передовсім це стосується проходження рішень, пов’язаних із здійсненням освітньої, гуманітарної, історичної, економічної, соціальної та етнонаціональної політики держави. Варто визнати необхідним створення постійно діючої експертної комісії з представників органів державного управління, міністерств і відомств, а також науковців (зокрема Українського Інституту національної пам’яті, Інституту історії України, Інституту соціології, Інституту економіки та прогнозування, Інституту держави і права НАНУ тощо), яка здійснювала б фаховий моніторинг та експертизу законодавчих проектів, управлінських рішень та суспільних ініціатив.

Не менш нагальним і стратегічно важливим напрямом державної стратегії має стати інформаційна політика загалом, історична зокрема. Не втрачає своєї актуальності завдання розробки з залученням широкого кола фахівців консенсусної за своїм принципом стратегії політики пам’яті. Не йдеться про примирення з комуністичною спадщиною, чи, навпаки, тотальне її засудження. На часі переосмислення радянської спадщини. Держава повинна подбати про найширшу її популяризацію, реконцептуалізацію на цій основі масового історичного дискурсу та усвідомлення широкими верствами населення усієї повноти трагізму історичного досвіду України. Робота по запровадженню політики пам’яті на засадах громадянського примирення, духовного зростання й удосконалення суспільства має бути переведена на рівень державної стратегії і здійснюватися на високому фаховому та інтелектуальному рівні.

Стартовим майданчиком налагодження конструктивного діалогу із регіональними спільнотами та протистояння зовнішній експансії могла б стати широка, послідовна і систематична популяризація минувшини регіонів, зокрема й через засоби масової інформації.

Доповідь підготовлена в рамках дослідницького проекту «Донбас і Крим у суспільно-політичному та етнокультурному просторі України: історичний досвід, модерні виклики, перспективи». Названий проект є складовою частиною цільової комплексної програми наукових досліджень НАН України “Інтеграція Донбасу і Криму в політико-правовий і соціокультурний простір України: історичний досвід, сучасні виклики, перспективи”, яка виконується згідно з розпорядженням Президії НАН України від 28.04.2016 р. № 265.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка