Історія України - Основні дати, події, коментарі

ТЕМА 15. ДОБА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

16 жовтня 

1918 р.

Маніфест австрійського цісаря Карла І, який проголосив перетворення Австро-Угорщини на союз держав т.б. федеративну державу. Маніфест гарантував відновлення Польської держави і не давав ніяких обіцянок, щодо держави української.

18-19 жовтня

1918 р.

У Львові скликано «з’їзд мужів довір’я» - спільне зібрання близько 500 представників українських політичних партій Галичини і Буковини, депутатів (послів) парламенту , та крайових сеймів, єпископів, громадських діячів. Воно обрало Українську Національну Раду – вищим органом влади західноукраїнських земель на чолі з адвокатом Є. Петрушевичем. Українська Національна Рада у своєму Маніфесті проголосила, що «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині... творить одноцільну українську територію» і що «ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава...». К.Левицький, переводячи це рішення на зрозумілу для народу мову, заявив на мітингу 20 жовтня, що воно означає «утворення Української держави в межах Австро-Угорщини».

28 жовтня 

1918 р.

У Кракові створено Польську Ліквідаційну комісію, яка заявила, що вся Галичина повинна відійти до Польщі і 1 листопада мала прибути до Львова щоб перебрати владу від австрійського намісника Галичини генерала К.Гуйна.

31 жовтня 

1918 р.

Пізно ввечері відбулось спільне засідання членів Національної Ради і військового Комітету, на якому було повідомлено, що посилаючись на відсутність вказівок з Відня намісник у Львові відмовився передавати владу українцям. Від імені Військового Комітету сотник УСС Д. Вітовський заявив потребу негайно брати владу інакше завтра її візьмуть поляки. Було прийнято рішення про збройне повстання в ніч на 1 листопада.

1 листопада

1918 р.

В 4-й годині ранку українські військові (всього було близько 1,5 тис. чол.) захопили ратушу, намісництво і заарештували намісника К.Гуйна, комендатуру. О 5-й годині – взято міський телеграф, за кілька годин – вокзали. Таким чином влада у Львові перейшла до українців, над ратушею замайорів жовто-блакитний прапор. Майже без перешкод здійснено переворот в інших містах і селищах Східної Галичини. У відовзі 1 листопада Укр. Національна Рада заявила: «волею українського народу утворилась на українських землях бувшої Австро-Угорської держави Українська держава».

2 листопада

1918 р.

Буковинське народне віче (близько 40 тис. чол.) у Чернівцях ухвалило рішення про воз’єднання краю з щойно проголошеною у Львові Українською Державою. Обрано Український Крайовий Комітет  на чолі з письменником О. Поповичем. Але вже 5 листопада румунський уряд віддав наказ військам окупувати Буковину і 11 листопада вони вже зайняли Чернівці.

5 листопада

1918 р.

Звернення Української Національної Ради з програмним Маніфестом до народу, в якому декларовано загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статті перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці і громадський спокій, проведення аграрної реформи.

9 листопада

1918 р.

Для реалізації задекларованих у Маніфесті положень було утворено уряд – Державний Секретаріат (згодом перейменовано у Раду Державних Секретарів) на чолі з адвокатом К.Левицьким. Тодіж, 9 листопадаУкраїнська національна Рада затвердила назву держави: Західно Українська Народна Республіка (ЗУНР).

13 листопада

1918 р.

Ухвалено «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-угорської імперії», який складався з 5 артикулів:

1) назва держави;

2) кордони;

3) державний суверенітет;

4) державний устрій;

5) герб.

Державна територія ЗУНР мала охоплювати землі населені переважно українцями й означеними на етнографічній карті австрійської монархії 1855 року – це близько 70 тис. км2. Населення (на початок листопада 1918 р.) – 6,2 млн. чол., з яких 71% становили українці, 14 % - поляки, 13% - євреї, 2% - інші, головним чином німці. Єдиним джерелом влади проголошувався народ, який на основі загального, рівного, безпосереднього,  таємного і пропорційного права мав обрати в майбутньому Установчі Збори ЗУНР, а до цього реалізовував свою волю через Національну Раду як законодавчий і Державний Секретаріат як виконавчий орган. Гербом ЗУНР був золотий лев на синім полі, обернений у правий бік.

13 листопада

1918р.

Наказ про мобілізацію громадян до Української Галицької Армії (УГА) підписаний Головою Державного Секретаріату К. Левицьким і держ. секретарем військових справ Д. Вітовським. Ядром УГА став легіон Українських Січових Стрільців. Формування армії відбувалося найефективнішим шляхом – знизу, тому назви військових частин мали назви Коломийська, Бережанська тощо. У другій половині листопада УГА налічувала 25 тис. чол. А до вересня 1919р. її ряди зросли до 125 тис. Головним чином тому, що населення вважало захист рідної землі справою життя і смерті.

21 листопада

1918р.

Відступ Українських військ зі Львова. Збройні сутички між українськими та польськими військами у Львові розпочалися відразу 1 листопада. Не дивлячись на перевагу поляків в чисельності, а вони складали більшість у 200-тисячному Львові, перші три тижні бої велися з перемінним успіхом. І лише після того як з Перемишля до Львова було перекинуто польські військові угруповування було прийнято рішення залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з 2 січня 1919 р. – до Станіслава.

1 грудня

1918 р.

Укладено двосторонній «передвступний» договір між ЗУНР і Директорією про «маючу наступну злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 3 січня Українська Національна Рада у Станіславі затвердила цей договір.

 

4 січня

1919 р.

Українська Національна Рада в Станіславі прийняла Закон про утворення Виділу (Президії) Ради в кількості 9 осіб (десятим був Президент Ради – Є. Петрушевич). До його компетенцій входило формування уряду, призначення найвищих урядовців та військових, оповіщення законів, право амністії та помилування. Було утворено новий уряд – Раду державних секретарів на чолі з С. Голубовичем. Цим було завершено реорганізацію державно-урядової структури.

 

7 січня

1919 р.

Чехословаччина з дозволу країн Антанти захопила, скориставшись слабкістю угорського уряду західну частину Закарпаття, включаючи Ужгород.

 

21 січня

1919 р.

Всенародні збори «угорських українців» у м. Хуст прийняли рішення про приєднання до УНР.

 

22 січня

1919 р.

Акт злуки ЗУНР і УНР.

 

 

23 січня

1919 р.

Хотинське повстання проти румунської окупації Бессарабії. Після придушення румунськими військами цього виступу, частина повстанців перейшли через Дністер на територію України.

 

13 лютого

1919 р.

Закон «Про основи шкільництва» оголошував школи державними, а вчителів – державними службовцями; дозволено відкривати приватні школи; українська мова стала основою в державних школах; за національними меншостями – поляками і євреями – визнано «право на школу в рідній мові».

 

14 лютого

1919 р.

Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії в Долині, Городенці, Рогатині, Чорткові і Яворові, а також учительські, жіночі семінарії в Коломиї, Львові і Тернополі. Всього було відкрито 20 гімназій, 30 середніх шкіл, 3 реальні училища, 7 учительських чоловічих і жіночих семінарії.

15 лютого

1919 р.

Закон «Про мову» утверджував державність української мови, норми її функціонування та право національним меншинам вільно послуговуватися «їх рідною мовою в урядових зносинах з державними властями».

15-17 лютого

1919 р.

Вовчухівська операція УГА, в ході якої українські вояки фактично перервали залізничний зв’язок між Львовом і Перемишлем, яким ішла основна допомога польським військам в Галичині.

25 лютого

1919 р.

Припинено  бойові дії в Галичині на вимогу країн Антанти. Ще 5 лютого до Львова прибула франко-англійська місія під командуванням французького генерала Бартельмі. Доки на фронті утримувалась рівновага місія не проявляла активності. Як тільки в результаті Вовчухівської операції Львів опинився в стадії блокади і над головним угруповуванням польських військ нависла загроза розгрому, Антанта відреагувала миттєво вимагаючи припинити наступ. Голова місії Бартельмі прибув до головної тодішньої Ставки українських сил Ходорова і пред’явив ультиматум Антанти: припинити війну і встановити демаркаційну лінію. Згідно з нею українські війська мали відійти на схід від річки Буг і до Польщі переходили Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, значна частина Східної Галичини. Як справедливо зазначала українська сторона – це був «диктат» і тому галичани рішуче відкинули цей ультиматум. Таким чином місія Бартельмі провалилася. Антанта стала на шлях односторонньої допомоги Польщі. Як з’ясувалося згодом Бартельмі у своєму поїзді навіть привіз зброю для оточених польських військ.

9 березня 

1919 р.

На прохання митрополита А. Шептицького звільнено всіх інтернованих римо-католицьких священників, а 10 березня Виділ Української Національної Ради оголосив амністію політв’язням засудженим до 1 листопада. Українська влада прагнула досягти громадянської злагоди.

21-23 березня

1919 р.

З’їзд вчителів середніх шкіл у Станіславові підвів підсумок реформи освіти, зазначивши в своїй резолюції: «Школа повинна бути національна і має не тільки приготовляти до студій на університеті, а до життя і праці. Вона має бути вільна від всяких односторонніх впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних клас».

30-31 березня

 1919 р.

Робітничо-селянський з’їзд у Станіславові. Головна вимога – надання землі селянству.

4 квітня

1919 р.

Впроваджено в обіг власну валюту – гривні  (вартість = австрійській кроні) і карбованець (вартість = 2 крон). Із запровадженням нової валюти (головним чином банкноти 500 і 1000 гривень) відчувався брак дрібних грошей, що змушувало деякі повітові власті, зокрема Тернополя, Збаража, Бродів та інші  розпочати друк міських бон на 1, 2, 5 і 10 гривень, часто на простому, а то  і обгортковому  папері. Вході грошової реформи, уряд прагнув підвищити зарплату, особливо кваліфіковами працівникам. Доречі зарплата педагога (2400 кран) не набагато відрізняється від платні прем’єр-міністра С.Голубовича (3500 кран).

8 квітня

1919 р.

Закон про громадянство, згідно якого «право своїни» надавалося особам із постійним осідком проживання не менше 5 років і служба у державних установах і організаціях дозволялася лише після прийняття громадянської присяги. Особи - «чужинці» мали право з 26 травня покинути державу.

14 квітня

1919 р.

Закон «Про Земельну реформу», за яким поміщицькі землі переходили в розпорядження земельного фонду. Порядкувати ними мала земельна повітова комісія з 3-х річними повноваженнями, а також комісії в громадах із щорічним обновлюваним складом. Стаття 18 закону передбачала: «... наділення землею не може розпочатися перед покінченням війни, поворотом жовнірів  та полонених додому». При цьому заборонялося самовільне захоплення і розподіл вивільнених земель. Порушення каралося 6-ти місячним ув’язненням або штрафом 10 тис. корон. Уряд намагався уникнути звинувачень у «більшовизмі» і схильності до революційних конфіскацій і цим не задовольнив інтереси селян, які не хотіли чекати і масово захоплювати поміщицькі угіддя. Для ліквідації цих конфліктів владі приходилося застосовувати силу.

15 квітня

1919 р.

Повстання в промисловому центрі Дрогобичі, яке знайшло підтримку навколишніх селян. Проходячи під радянськими гаслами, воно було прямим викликом Урядові ЗУНР. Силами жандармерії і військ виступ було припинено.

15 квітня

1919 р.

Ухвалено закон «Про вибори до сейму західної області УНР», передбачав загальні, таємні, прямі вибори по національним куріям цивільних осіб не молодших 28 років. Мали бути вибрані: 160 депутатів від українського населення краю, 33 – від польського, 27 – від єврейського і 6 – від німецького. Всього 226 обранців.

21 квітня

1919 р.

Антанта прийняла рішення відправити армію Й. Галлера (близько 80 тис.) із Франції в Галичину. Ця армія повинна була використана виключно в боротьбі проти більшовиків. 30 квітня Й. Галлер прибув до Львова. Розпочалося широкомасштабна операція по цілковитому оволодінню Галичиною. УГА з боями відступили на південь Тернопільщини між річками Дністер і Збруч, контролюючи лише невеликий клаптик галицької території.

7-28 червня

1919 р.

Чортківська офензива (пролом). 25 тисячна УГА під командуванням генерала О.Грекова стрімким контрнаступом змусила відступити понад 100 тис. польську армію. У результаті успішних боїв українські війська вийшли на підступи до Львова. Але цей успіх, через нестачу резервів, був нетривким. Польське військо отримавши допомогу, до Галичини прибув сам Ю. Пілсудський, зупинили наступ, а 28 червня поляки перейшли в контрнаступ по всьому фронту від Бродів до Калуша.

9 червня

1919 р.

Українська національна Рада, для того щоб стабілізувати ситуацію, передала в руки Є. Петрушевича всю виконавчу і законодавчу владу.

25 червня

1919 р.

Верховна Рада Антанти в Парижі прийняла рішення «щоб забезпечити особи і маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд,:...  Уповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж по річку Збруч». Таким чином Антанта дала дозвіл Польщі на повну окупацію Східної Галичини.

15 липня

1919 р.

УГА і уряд залишають Галичину переправляються за р. Збруч на територію, яку контролювали війська Директорії.

10 вересня

1919 р.

Сер-Жерменським договором Австрія зреклася Буковини на користь Румунії, а Закарпаття – на користь Чехословаччини.

16 листопада 1919 р.

Є. Петрушевич, диктатор ЗУНР, покидає Україну і виїжджає до Відня.

18 березня

1921 р.

Ризький мирний договір між Польщею з одного боку і РСФРР та УСРР – з другого встановив новий кордон за яким, західноукраїнські землі відійшли до відновленої ІІ Речі Посполитої.

15 берзня 

1923 р.

Рішення Ради Амбасадорів (Послів) великих держав Франції, Великої Британії, Італії та Японії – визнати Східну Галичину частиною Польщі за умови, що цим етнічним українським землям буде надано статус автономії. Уряд ЗУНР, який перебував на еміграції після різкого протесту, змушений був самоліквідовуватися. Польща не тільки не виконала умови про надання автономії, а навпаки скасувала статус Галичини, як окремої адміністративної одиниці (розпущено Галицький сейм) замінено назву «Східна Галичина» на термін «Східна Малопольща» тощо.