Холодний Яр. Горліс-Горський Юрій

XI

До манастиря підпливала сила. Підлягаючі червоній мобілізації хлопці з дальших сіл, де існувала «совєтская власть», виходили із сіл групами, з червоними прапорами, до Черкас і Кам'янки, та... потім «збивалися з дороги» і йшли до Холодного Яру. Деякі групи привозили зі собою зв'язаних співробітників воєнкоматів, що переводили мобілізацію.

«Подарованих» 2-ою бригадою рушниць не вистарчить. Добули частину зброї із захованого в печерах під валами запасу.

Одного ранку прибув до манастиря отаман Петренко з трьомастами михайлівчан та прусівчан. Привів із собою п'ять кам'янських чекістів, яких його хлопці упіймали десь коло Райгорода. Після допиту в штабі, бачу з вікна келії, як Чорнота з козаками повів їх зв'язаних за вали. Виходжу без зброї і йду туди. Чекісти стоять в рові під валом, благаючи, щоби їх не вбивати. Дивлюся на їх зблідлі, скривлені від страху обличчя і цілого мене обхоплює палка ненависть. Це ж вони... вбивники Галі...

Андрій, уважно глянувши на мене, виняв і протягнув мені свій кинджал.

— На... Легше на серці стане...

Беру кинджал і підходжу до уповноважненого «по барбє с бандітізмом» — здоровенного москаля-матроса.

Скорчившись, благає подарувати йому життя. Клянеться, що поїде відразу до свого «радімого» Петрограду і ніколи на Україну більше не приїде.

Розмахнувшися, вбиваю кинджал у ліву кишеню френча на грудях. Впавши, чекіст судорожне чіпляється холодіючими пальцями за траву, неначе намагаючися цим затримати зникаюче життя. Дивлюся якийсь час на заслинений труп і усвідомлюю собі, що та ненависть в мене не до цієї неестетичної купи м'язів, а до цілости ворожої сили, яка руками цих тварин, що навіть померти як слід не вміють, прямує, не перебираючи в засобах, до своєї ціли. Та від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями — залежить висновок боротьби. Пропхнувши кинджалом другого, з таким почуттям, як би то був мішок із половою, витираю і віддаю Андрієві кинджал. Останніх покололи козаки багнетами. Трупів їх не закопували. По ночах доносилося із за валів хрипле гавкання лисиць, що обглодували кістяки чекістів.

Одного дня після обіду сторожа зпід Грушківки привела до штабу селянина, що йшов з пакетом до штабу Холодного Яру від... кам'янської чека.

Був це бідний дядько, який під час нашого побуту в Кам'янці носив там жидам воду. Селянин оповів, що його послав сам «товариш начальник» із чека та наказав віддати самому отаманові і то обов'язково під розписку, інакше його розстріляють, коли повернеться. У пакеті відозва-наказ, підписаний повноважним представником Всеросійської чека на правобережній Україні, що очевидно приїхав до Кам'янки знайомитися з положенням на Чигиринщині. Зверху, звичайно по московськи, надруковано великими літерами: «Холодноярським бандитам — нещадний червоний терор!» Дальше йшов категоричний наказ до трьох днів здати зброю і зголоситися всім до чека. В такому разі «рабоче-крестьянская» власть помилує нас і дарує всім життя. Інакше всі будемо винищені, а непокірні села спалені.

Селянин, діставши «за службу» чарку і обід, озираючися, оповів нам, що сьогодні вранці чекісти настромили відрубані голови двох холодноярців із села Косар на списи і поставили їх на залізничному переїзді, на дорозі, що вела через Грушківку до Холодного Яру. На одному списі висить табличка: «Холодному Яру — нещадний червоний терор!» На другому: «Це чекає всіх бандитів!»

Здогадуємося, що це голови двох наших хлопців із села Косар, які три дні тому відпросилися провідати вночі батьків і не вернулися.

Видавши дядькові розписку з печаткою Холодного Яру, зав'язую йому знову в келії очі і відправляю до передової сторожі. Пізніше ми довідалися, що ця відозва була розліплена в довколишиих містах і доступних для червоних селах.

Штаб і повстанком, розлігшися в саду на траві, почали обсуджувати новинку. Отаман висловлює думку, що треба написати відповідну відповідь і, передавши її, для «більшого фасону» видрукувати до чигиринської друкарні, де ми мали своїх хлопців, передати її до чека та розповсюдити в містах. Голова повстанкому, лігши на живіт відразу-же захопився виготовленням тексту. За півгодини списав олівцем кільканадцять карток у своїй записній книжці і почав на голос читати написане. У тій відповіді Дігтяр таки добре загнуздав свого партійно-демократичного гнідого. Почавши від того, що большевики неправно розігнали всеросійські устанодавчі збори і зломали засади свободи, рівенства, братерства та права націй на самопреділення, закінчив палким закликом до москалів-червоноармійців, щоби вони не проливали невинної крови, а об'єдналися з українськими повстанцями, які борються за правдивий соціялізм, та повертали зброю проти нових деспотів, що стали на місце «кривавого Миколая». Окремий розділ присвячував «обдуреним братам-українцям» і закликав їх прозріти, не «здіймати з матері полатаної сорочки». Отаман, вислухавши, заперечуюче крутнув головою:

— Не годиться. Напиши но осауле ти. По військовому. Коротко та ясно.

Озброївшись олівцем, починаю ломати собі голову над різними варіянтами відповіді. Нарешті, глянувши на большевицький «зразок», що лежав переді мною — пишу з нього «плагіята»: «Московсько-жидівським червоним катам України-нещадний жовто-блакитний терор!» Дальше від імені Холодного Яру та всіх українських повстанців пропоную «товаришам» негайно визбиратися у свою Московщину, інакше всіх їх на Україні чекає смерть. Не потрібуємо «няньок», щоби опікувалися нашими справами. Самі собі раду дамо. Окремо обіцяю своїм зрадникам, які пішли на послуги до ворога, що пощади для них не буде.

Відповідь усім, за винятком Дігтяра, сподобалася. Лише Чорнота «збунтувався» проти виразу «жовто-блакитний терор». — Блакитний, чи ще там який рожевий колір — на суконки для молоденьких панночок добре надається. Але вбирати у нього нещадний терор — як це до чорта виглядає?! Носимо чорні верхи на шапках, маємо чорний прапор, — чому не можна назвати свого терору чорним?

Отаманенко зауважив, що тоді хтось з боку міг би змішувати нас з анархістами-терористами. Погодилися на тому, щоби замість слова жовто-блакитний, ужити слово — національний.

Підвечір до мене підійшов на подвір'ї Чорнота, який радився перед тим щось з отаманом. Глянув на небо, на якому бігали хвилясті хмарки.

— Під ранок буде дощ, а вечір буде темний, захмарений. Підеш зо мною наших хлопців голови забрати, а червоноармійські на їх місце настромити?

Охоче згоджуюся.

Ми знали, що під Кам'янкою вночі стояла виставлена в наш бік застава із шести чоловік з кулеметом. Стояла вона по грушківській дорозі на високому курганові, або як називали його — «майданові», що мав на своїй верхівці широке заглиблення. Хтось оповідав мені, що у ньому козацькі «хеміки» робили у старовину селітру для пороху.

Вечір видався дійсно темний, з вітром. Взявши із собою двадцять чоловік з двома ручними кулеметами, заходимо той курган полями ззаду, від Кам'янки. Поклавши хлопців коло дороги лицем до міста, у шестерьох, взявши з собою тільки кинджали і револьвери, плазуємо до кургану. У півсотні кроках від нього Чорнота поліз на розвідку сам. Повернувшися, оповів шепотом, що чотири червоноармійці сплять посеред заглиблення, а два лежать, розмовляючи коло кулемета на гребіні з протилежного боку. Коли підліземо, хлопці залишаться лежати у прокопаному з цієї сторони хіднику на курган, а ми удвох, прокравшися по під внутрішніми боками заглиблення, прикінчимо з плечей двох, що не сплять, «чеченськими вдарами» між лопатки. Кавказький кинджал, вбитий поперек лезом між лопатки, неминуче розриває, завдяки формі свого леза, позвоночний стовп, що відразу паралізує всі почуття. Це було вірніше як шукати з плечей серця. Після того хлопці підскочать і прикінчать сонних.

Виплазувши тихо на курган, залишаємо хлопців і розлазимося з Андрієм в оба боки попід внутрішніми схилами ями.

За дві-три хвилини червоноармійці, що весело оповідали один одному свої любовні пригоди в «матушкє Расєє», замовкли навіки. В наступні секунди — сонні стали мертвими. Вся застава не видала ні одного крику.

Відрубавши червоноармійцям голови, повертаємося з ними до своїх. Прислухавшись якийсь час, плазуємо всі до переїзду. Коло поручнів стоять застромлені у петлі списи з головами. Витягнувши списи і знявши з них голови, Чорнота з одним із козаків понасилювали, б'ючи до землі, на кожний по три ворожих голови. На місце відв'язаних чекістських табличок Андрій прив'язав заготовлені ним у манастирі: «Московсько-жидівським червоним катам України-нещадний національний терор!» — «Це чекає усіх червоних бандитів!» Списи стали на своє місце, «лицем» до міста. Забравши голови загинувших хлопців, відступаємо назад і, захопивши з Кургана кулемет та рушниці, прямуємо полями до лісу. Добре змочені по дорозі дощем, вертаємося до манастиря.

В наступні ночі наша «відозва» була розліплена у Чигирині, Черкасах, Знам'янці, Олександрівці. Міліціонер телепинської міліції, що приїздив до Кам'янки з пакетом від свого начальника, розліпив її вночі на мурах у Кам'янці.

* * *

Грушківські хлопці упіймали і привели до манастиря свого односельчанина Семена Залізняка, що зрадив нас у Кам'янці. Залізняк, забравши до Кам'янки жінку і дитину, прийшов вночі до своєї хати за якимись потрібними речами.

Допитом його занявся спеціяльно Чорнота. Я у цей час був занятий іншою «роботою». Проходжуючись по валах, відбив у жирного манастирського кота молоде пташеня. Ситий кіт, упіймавши його, грався ним і трохи помняв. Провозившися з ним, поки почало підлітати, за порадою старої черниці несу його валом на місце, де взяв, щоби його могли знайти там «батьки» і забрати до гнізда. По дорозі наздігнав мене Чорнота, який з двома козаками вів поза валом зв'язаного зрадника. Вирок на нього був вже винесений давно. Побачивши мене на валу, Залізняк підняв до мене зблідле жалке обличчя.

— Рятуй мене, Юрій!.. Ти ж там любив мою маленьку Ганусю... Тепер вона зостанеться сиріткою...

Мовчки проходжу вперед. За плечима у мене розлягається розпучливий рик. Ще пару місяців тому мені було би його жаль. А тепер... Ця, зліплена з української глини, ворожа цегла мусить бути розтовчена.

Пустивши пташеня і зачекавши поки воно зв'язалося криком з батьками, що з тривожним криком літали навкруги по деревах і корчах, іду назад. В рові під валом лежить Семен Залізняк. По тому, що голова розсічена шаблею майже на двоє, пізнаю важку руку Чорноти. Припоминаю собі його слова. Гануся — це була його надзвичайно мила і розумна донечка років п'яти-шести. Коли вона відвідувала нас у Кам'янці, я цілими годинами пестився з нею.

Може Залізняк і зрадив через те, що, повіривши у сталість большевицької влади, не хотів, щоб Гануся побачила його колись мертвим, щоби не побачила знущань над матір'ю, спаленої хати. Та чи не все одно — чому зрадив? Чому віддав на смерть два десятки товаришів?