Історія світової цивілізації

Східна й західна моделі розвитку передцивілізаційних суспільств

Отож якщо дивитися на історію первісності з позицій теорії цивілізаційного процесу, то її середній період — доба родового ладу — може бути схарактеризований як перехідна стадія, на якій співіснують два принципово різних за своїми потенціями типи соціокультурних утворень: вищих рибалок і мисливців на морського звіра, на яких вичерпуються продуктивні можливості ліній привласнюючого господарства; та ранніх землеробів і тваринників, з яких, власне, і починається розвиток суспільств відтворюючого господарства у напрямку до цивілізації. Кінець цієї перехідної стадії відповідав, з одного боку, кризі спеціалізовано-рибальських суспільств та їх переорієнтації (якщо дозволяли умови) на землеробство й тваринництво, а з іншого — утворенню широкого спектра ліній подальшої еволюції суспільств відтворюючого господарства, притаманних уже пізньо-первісній (передцивілізаційній) стадії племен-вождівств.

Власне кажучи, різні лінії розвитку землеробсько-тваринницьких суспільств спостерігаються вже на стадії родового ладу, що було пов’язане з розмаїттям форм організації господарсько-соціокультурного життя у відповідності до природних умов, специфіки рослин і тварин, на культивації яких були зосереджені суспільні зусилля, та культурних традицій відповідних соціумів. Не зосереджуючись на розгляді археологічної та етнографічної конкретики, зазначимо лише, що на цьому етапі основними лініями ранньоземлеробсько-тваринницького господарства були: по-перше, тропічна, зорієнтована на клубнево-коренеплідне землеробство, та, по-друге, пов’язана із зерновими культурами.

Принципова відмінність між ними починалася з того, що у наближених до екватора широтах відсутність чітко виражених пір року, а відтак і сезонного характеру землеробської праці, не стимулювала накопичення харчових запасів, і кожна сім’я, маючи свій город, протягом року брала з нього їстівні клубні та корені відповідно до своїх потреб. З іншого боку, такі продукти харчування були мало придатні для зберігання і транспортування, що перешкоджало їх концентрації в руках місцевих лідерів («бігменів») та обміну на престижні чи інші речі. Отже, досягнувши певного рівня самозабезпеченості, такі суспільства (як, скажімо, добре етнографічно досліджені папуаси Нової Гвінеї), не маючи стимулів і можливостей для підвищення продуктивності праці, виробництва надлишків харчів, їх концентрації, зберігання і обміну, швидко опинялися у стані економічно-соціально-культурної стагнації, не долаючи рівня родового ладу. Незважаючи на наявність общинно-родових лідерів, які постійно конкурують між собою, спираючись на групи своїх родичів, за вплив у межах відповідних поселень, такі суспільства здебільшого так і не виходять на стадію утворення сталих племен-вождівств. Винятки з цього правила пояснюються або встановленням регулярних зв’язків з розвинутішими сусідніми цивілізаціями, вплив яких стимулює місцевий розвиток (як у хауса на півночі Нігерії), або тим, що (як то було у Полінезії) першопоселенці приносять з собою вже досить розвинуту соціокультурну систему, яка зберігається і модифікується, незважаючи на певну деградацію матеріального виробництва в нових умовах (полінезійці, скажімо, забули кераміку, оскільки на опанованих ними островах Океанії не було глини). До того ж в усіх таких випадках ми спостерігаємо комплексне господарство, в системі якого описаний тип землеробства поєднується з розвинутим скотарством або рибальством та іншими промислами.

Але магістральний шлях пізньопервісного людства до цивілізації пролягав через розвиток зернового землеробства (пшениця та ячмінь, просо, рис, кукурудза-маїс тощо), як правило, пов’язаного (за винятком Мезоамерики) з тваринництвом. Зерно й худобу зручно було накопичувати, відчужувати, обмінювати, а це сприяло прискоренню соціально-економічного, суспільно-політичного та культурно-інформаційного розвитку зорієнтованих на відповідні господарські форми етнічних груп. Тому не дивно, що всі без винятку ранні (як і практично всі пізніші) цивілізації виникають саме на господарській базі зернового землеробства, поєднаного з городництвом, садівництвом, скотарством чи рибальством.

Пізня первісність, як зазначалося, характеризується неподільним пануванням землеробсько-скотарських методів господарювання при утворенні племінних інститутів типу чіфдомів-вождівств, аристократична верхівка яких реалізує суспільне право влади-власності на колективні ресурси через використання редистрибутивної системи. Зрозуміло, що в різних умовах на цій стадії складалися різні господарсько-соціокультурні системи, котрі можна класифікувати за різними критеріями по-різному. Так, їх можна було б розрізняти за ознаками причетності до певних археологічних «епох» (неоліт, енеоліт, бронзовий вік) або за технологією виконання землеробських робіт. Але при узагальнюючому, системному розгляді проблеми (з урахуванням наявної, здебільшого археологічної, фактологічної бази) найдоцільніше спочатку розмежувати лінії переважно землеробських суспільств, які й виводять на рівень ранніх цивілізацій, та переважно скотарських (у найрозвинутішому виді — кочівницьких) соціумів, а потім серед перших вирізняти, з одного боку, землеробсько-скотарські то суто землеробські суспільства у зонах, де така діяльність вимагала колективної організації праці, та, з іншого, такі ж суспільства у зонах, де остання або не була погрібною, або, принаймні, не відігравала істотної ролі. Останнє здебільшого, хоча й не завжди, було пов’язане з умовами водопостачання. Там, де необхідною була іригація, завжди розвивалися колективні форми хліборобства, тоді як там, де атмосферних опадів було достатньо, створювалися умови для утвердження парцелярно-сімейних форм виробництва. Розгляньмо тепер конкретніше ці лінії розвитку пізньопервісного, по суті вже передцивілізаційного, суспільства.

Початок розходження всіх названих ліній простежуємо ще з глибин близькосхідного неоліту, при тому що передумовами їх утворення (як завжди то було за часів первісності, якщо не ширше) були кризові явища, пов’язані зі складною взаємодією демографічних, природно-кліматичних та культурно-господарських факторів.

Ранньоземлеробсько-тваринницький у своїй основі господарсько-культурний комплекс протонеоліту Палестини та Сирії IX — VII тис. до н. е., як і синхронні йому пам’ятки передгір’їв Південно-Східної Анатолії, Північної Месопотамії та Загросу,досягнув не лише оптимальної адаптації до місцевих умов, а й зміг забезпечити базу для виникнення таких високо інтегрованих соціумів, як, наприклад, той, чиїм центром був Ієрихон з його кам’яними стінами і потужною вежею, названий ласими до сенсаційних заяв американськими археологами «найдавнішим листом у світі».

Такий рівень розвитку зумовлював швидке зростання населення, для якого зручних для обробітку кам’яними мотиками земель у цьому центрі випереджаючого розвитку незабаром стало не вистачати. На це накладається нова фаза посилення аридизації на Близькому Сході, що датується приблизно кінцем VII — VI тис. до н. е., коли місцеве населення вже було знайоме не лише з дрібною, а й з великою рогатою худобою, навчилося виготовляти керамічний посуд та робило перші експерименти з плавленням кольорових металів. Наявність поселень площею до 10 гектарів свідчить про досить високим рівень соціокультурної самоорганізації відповідних общин, в яких існувала диференціація сфер діяльності.

Таким чином, на кінець VII тис. до н. е. на Близькому Сході була досягнута певна «точка біфуркації», коли традиційна система життєдіяльності з огляду на екологічні та демографічні зрушення опинилася у кризовому стані, але накопичений відповідними суспільствами досвід і культурно-інформаційний потенціал надавав можливість пошуку, у відповідності до розмаїття конкретних умов, шляхів подальшого розвитку.

Тому не дивно, що не пізніше як з межі VII — VI тис. до н. е. на Близькому Сході вже існували не лише система зрошувального землеробства (корені якої сягають VII, якщо не VIII тис. до н. е.), а й високоспеціалізоване відгінне та навіть напівкочове скотарство. Зрозуміло, що там, де атмосферні опади були в достатній кількості, потреба у штучному зрошенні не відчувалася, як і не було підстав кидати землеробство і переорієнтовуватися на пастуший спосіб життя. Таким чином, до початку VI тис. до н. е. на Близькому Сході, а незабаром і в усьому Західноазійсько-Північноафрикансько-Європейському макрорегіоні спостерігаємо розмежування між переважно пастушими суспільствами степів, напівпустель та відкритих нагір’їв, з одного боку, та аграрними в основі своїй суспільствами, частина яких, розташована у посушливих зонах уздовж річок, дедалі більше орієнтувалася на іригаційне землеробство.

Спеціалізація окремих общин на відгінному скотарстві була пов’язана насамперед із тим, що за умов зростання кількості й густоти населення та посилення посухи найслабкіші, у цілому периферійні групи близькосхідного протонеолітично-ранньонеолітичного населення («нащадки Авеля») витискувалися у мало придатні для землеробства місцевості, де їм залишалося лише орієнтуватися на розведення домашньої, головно дрібної рогатої, худоби. Але, пристосувавшись до таких умов, це населення змогло протягом найближчих тисячоліть опанувати величезні сухі простори Північної Африки, Аравії та Середнього Сходу. При цьому не пізніше як з першої половини VI тис. до н. е. дрібна рогата худоба через Кавказ, а велика через Балкани потрапляє в області Північного Причорномор’я, Приазов’я та Передкавказзя, де для скотарства були чудові передгірсько-степово-лісостепові ландшафти. Поєднання дрібної та великої рогатої худоби з доместикованим не пізніше межі V — IV тис. до н. е. місцевими індоєвропейськими племенами конем привело до створення стада, оптимально пристосованого до місцевих екологічних умов. А це, враховуючи ту бойову перевагу, яку давало оволодіння конем, забезпечило широку експансію індоєвропейських войовничих скотарських племен просторами Євразії — від Західної Європи до північних областей Індії та Китаю — в IV — II тис. до н. е.

Підвищення продуктивності скотарського господарства на стадії пізньої первісності було органічно пов'язане з розширенням площі пасовиськ, що (при покращенні видового складу стада, вдосконаленні організації праці та її матеріально-технічного забезпечення) давало змогу підняти чисельність поголів’я худоби. Тому поступово пасовиськами стають майже всі відкриті й непридатні для землеробства простори Північної Африки та Євразії, ефективне використання яких передбачало збільшення довжини перегонів худоби, що своєю чергою підвищувало мобільність способу життя скотарів та зменшувало вагомість заняття землеробством. Цьому сприяли й аридизадійні процеси, особливо відчутні у Північній Африці, Аравії, на Середньому Сході та у Центральній Азії протягом III та особливо ІІ тис. до н. е. Посилення посухи вело до звуження кормової бази, що також стимулювало підвищення мобільності скотарів. Унаслідок цих процесів упродовж другої половини II тис. до н. е. скотарські племена зони Євразійських степів переходять до номадизму. Але кочівницький шлях розвитку в контексті загальної еволюції людства виявився безвихідним. З огляду на екстенсивність кочового скотарства та численні інші обставини номади власними силами були здатні вийти лише на рівень формування ранньодержавних структур, та й то за умови підкорення сусідніх хліборобських племен та встановлення безпосередніх зв’язків із вже усталеними цивілізаціями. Власний потенціал кочівницької лінії розвитку, таким чином, вичерпується досить швидко, і від середини І тис. до н. е. ніякого істотного поступу у господарсько-соціокультурній системі номадів не спостерігається (крім, зрозуміло, запозичень у розвинутіших сусідів, особливо через сприйняття світових релігій).

Отже, визнавши скотарсько-кочівницьку лінію еволюції пізньо-первісних суспільств урешті-решт безвихідною, доходимо висновку, що на рівень цивілізації власними силами здатні вийти лише землеробські або, тим більше, землеробсько-скотарські суспільства, зорієнтовані на злакові культури. Тому можна сказати, що лише хліборобство (якщо під останнім взагалі розуміти культивування злакових культур як таких, включно з рисом, кукурудзою-маїсом, просом тощо) забезпечує господарську базу для виникнення цивілізації.

Але, як зазначалося вище, з VII — VI тис. до н. е. спостерігається розходження двох ліній еволюції хліборобсько-скотарських суспільств, одна з яких орієнтувалася на іригаційне землеробство, тоді як друга в екологічних зонах з достатніми атмосферними опадами не потребувала зрошення. Як відомо, перші цивілізації виникають в умовах широкомасштабного іригаційного землеробства в долинах великих рік — Нілу, Тігру і Євфрату, Каруну і Кархе та Інду з його численними притоками. В інших випадках (Мінойський Крит, ольмеки і майя на Юкатані, найдавніший Китай тощо) ранні цивілізації можуть виникати й не на основі поливного землеробства, але й тут ми неодмінно бачимо вирішальну роль організаційної діяльності владних структур у забезпеченні ефективного функціонування систем виробництва та перерозподілу матеріальних благ. Останнє стосується навіть полінезійських соціальних організмів, що вийшли на рівень ранньополітичних структур (як то було на Гавайях чи Тонга). І навпаки, високорозвинуті енеолітичні культури Балкано-Дунайсько-Карпатського ареалу (Кораново, Боян, Гумельниця, Кукутені-Трипілля та ін.), які в першій половині IV тис. до н. е. майже нічим не поступалися тогочасним месопотамсько-єгипетським, але були зорієнтовані на більш-менш індивідуально-родинне (в межах общини) хліборобсько-тваринницьке господарство, незабаром опиняються у стані стагнації, після чого гинуть унаслідок як внутрішньої кризи, гак і нападів степових сусідів — скотарських індоєвропейських племен, що набирали силу протягом IV — III тис. до н. е. В чому тут справа?

Базою соціокультурного піднесення передньоазійсько-східносередземноморських суспільств на кінець енеоліту стає якісне вдосконалення всієї системи виробництва та перерозподілу завдяки планомірному й послідовному розширенню іригаційних систем у сухому поясі та розвитку комплексного багатогалузевого господарства в узбережній зоні Егеїди. Ці перетворення були можливі лише завдяки формуванню міцної професійної адміністрації, яка поступово набувала вигляду ранньодержавного апарату. Її діяльність — навіть без скільки-небудь істотного вдосконалення сільськогосподарських знарядь праці — сприяє якісному підвищенню загальної продуктивності харчового виробництва. Завдяки феномену влади-власності та посиленню ролі редистрибутивної системи ця верхівка концентрує у своїх руках суспільний додатковий продукт, чим забезпечує як власне престижне споживання, так і утримання навколо себе штату військових, ремісників, прислуги тощо.

Протягом III тис. до н. е. дедалі більшого значення й поширення набуває металургія бронзи, переважно спрямована на виготовлення зброї. Високоорганізовані та добре забезпечені додатковим харчовим продуктом перші державні утворення Давнього Сходу завдяки розвитку зовнішньої торгівлі акумулюють великий відсоток світового кольорового металу, що, при їхньому високому демографічному потенціалі, надає їм ще більшу військову перевагу над пізньопервісними сусідами. Внаслідок цього з середини ІІІ тис. до н. е. на Близькому Сході стає помітним різке підвищення експансіонізму спочатку великих іригаційних деспотій (Єгипту, царств Аккаду та III династії Ура), а з початку II тис. до н. е. — ранньополітичних об’єднань Анатолії та Егеїди (Хеттське царство, Мінойський Крит, Мікенська Греція тощо). Врешті-решт це приводить до утворення цілісної системи взаємопов’язаних східносередземноморсько-передньоазійських цивілізацій доби пізньої бронзи. Причому всі вони (не лише Єгипет та Нижня Месопотамія, а й Мінойський Крит та Ахейська Греція, де іригація не практикувалася, але завдяки чіткому розподілу праці у межах високоорганізованої палацової економіки був також досягнутий високий суспільно-економічний рівень) демонструють саме східний шлях розвитку.

На відміну від цього за доби енеоліту та бронзового віку населення Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону з Середньою Наддніпрянщиною, не кажучи вже про інші несередземноморські області Європи, не могло забезпечити собі вихід на той рівень сільськогосподарського виробництва, який був необхідним для виникнення ранньоцивілізаційної системи. У відповідних екологічних умовах організація колективного землеробства була непотрібною, і навіть під час посилення аридизації перехід до поливного землеробства не зміг би дати того підвищення продуктивності виробництва, яке спостерігалося у субтропіках. Не виникало потреби й у чіткій міжобщинній спеціалізації та наступному редистрибутивному перерозподілі продуктів праці, оскільки ландшафтні умови (на відміну, скажімо, від Егеїди) на значних територіях мало чим відрізнялися, а ефективних транспортних засобів для забезпечення зв’язків із центрами формування цивілізацій тут не було. Тому за умов кризи місцевої системи енеолітичного землеробства, тим більше при встановленні панування індоєвропейських скотарських племен основна увага протягом ІІІ — II тис. до н. е. приділяється саме тваринництву, хоча і його можливості були обмеженими. Продуктивні зміни розпочалися лише з часу оволодіння залізом, що збіглося з тиском з боку кочівнецьких племен Євразійських степів, з одного боку, та налагодженням давніми греками, фінікійцями, карфагенцями та етрусками торговельних зв’язків з варварськими етносами Європи. Останні опинилися в зоні близької периферії високорозвинутої Античної цивілізації. Подібні процеси в той самий час спостерігалися й у Південній. Південно-Східній та Східній Азії, але сама природа Античної цивілізації та європейських варварських суспільств яскраво відрізнялася від того, що ми бачимо на прикладі тогочасних цивілізованих і пізньо-первісних суспільств Індостану, Індокитаю чи Далекого Сходу.

Таким чином, на пізньопервісно-передцивілізаційній стадії соціокультурної еволюції спостерігаємо два основних шляхи розвитку землеробсько-скотарських суспільств: східний, пов’язаний з посиленням ролі ранньополітичних органів племен-чіфдомів у системі виробництва та перерозподілу, і західний, де відповідні тенденції не набувають значного поширення, і господарство ґрунтується на системі автономних, хоча й об’єднаних в общини, родин.

Перший, східний, шлях характеризується забезпеченням зростання ефективності економіки за рахунок удосконалення її організації, редистрибутивно-господарською формою концентрації додаткового (а значною мірою й необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності (володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий соціальний статус) організованим при ставках вождів-князів ремеслом та через централізовано налагоджену зовнішню торгівлю. Колективізм виробництва та редистрибутивна система блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування влади-власності над парцелою, що відбивається в усіх аспектах суспільно-політичного та культурно-культового життя. Цей шлях завдяки високій мірі акумуляції енергетичних витрат, їх інформаційно-культурного забезпечення, накопичення вражаючих техніко-технологічних, адміністративно-політичних, символічно-проективних тощо здобутків спричинює вихід на створення цивілізацій давньосхідного типу Близького, Середнього і Далекого Сходу та доколумбової Америки.

Другий, західний, шлях до початку залізного віку був нездатний забезпечити вихід суспільств, що його репрезентують, на цивілізаційний рівень і розкриває свої продуктивні можливості пізніше — з І тис. до н. е.