Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Україна у 1994-2005 рр.

1994-2004 рр. були вкрай суперечливим періодом української історії. З одного боку, відбувалось подальше становлення та розбудова незалежної Української держави, а з другого — посилилась криміналізація економіки, залежність від Росії, загострилась внутрішньополітична боротьба тощо.

Внутрішньополітичне життя. Головною подією внутрішньополітичного життя було протистояння між Президентом та Верховною Радою. Кожен з цих суб’єктів намагався отримати перевагу в управлінні державою. Перемогу в цьому двобої здобув Л. Кучма, що було закріплено прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією, яка надала президенту особливо великі повноваження. Попри це, тривала подальша політизація та радикалізація суспільно-політичного життя. До кінця 1990-х років в Україні вже було зареєстровано понад 100 політичних партій. Серед партій демократичного спрямування лідером був НРУ на чолі з В. Чорноволом, але наприкінці 1990-х років ця партія розкололась, а сам В. Чорновіл загинув за загадкових обставин (березень 1999 р.). Натомість у 2001-2002 рр. сформувалась нова правоцентристська сила: блок “Наша Україна” В. Ющенко та партія “Батьківщина” (БЮТ) на чолі з Ю. Тимошенко, які стали головними опозиційними силами і почали боротьбу за владу. Серед лівих партій лідерство належало комуністам П. Симоненка та соціалістам О. Мороза, які здобували значну підтримку виборців як на парламентських (1994, 1998, 2002), так і на президентських (1999) виборах. До найвпливовіших центристських та пропрезидентських партій належали Народно-демократична партія (НДП) В. Пустовойтенка, Соціал-демократична партія об’єднана (СДПУ(о) В. Медведчука та Партія регіонів України В. Януковича. У 1997-1998 рр. значний вплив мало Всеукраїнське об’єднання “Громада” П. Лазаренка, але після його втечі за кордон (внаслідок звинувачень у корупції) ця політична сила розпалась. Постійне зростання кількості політичних партій, близькість їхніх програм та переважання у їхній діяльності розмов над реальними справами вело до зростання політичної апатії суспільства і втрати довіри до політичних партій.

Подальше погіршення життєвого рівня призвело до певної дискредитації ідеї незалежності серед значної частини населення. Як наслідок — на парламентських виборах 1998 р. значну частину депутатських місць знову здобули ліві партії (головою парламенту став лідер Селянської партії О. Ткаченко), а на президентських виборах 31 жовтня 1999 р. до другого туру вийшов (поряд з Л. Кучмою) голова КПУ П. Симоненко. Проте у другому турі цих виборів, що відбувся 14 листопада 1999 р., переміг Л. Кучма (набрав 56,2 % голосів, тоді як Симоненко — близько 38 %). Таким чином, серед населення почала наростати недовіра також і до лівих партій. Як наслідок, на початку 2000 р. в парламенті виникла правоцентристська більшість, яка виступила проти курсу лівих і за продовження розбудови незалежної України. Новим Головою Верховної Ради депутати обрали І. Плюща. Ці події дістали назву “оксамитова революція”. Тенденцію до падіння авторитету комуністів засвідчили і парламентські вибори 2002 р., і особливо — президентські вибори 2004 р.

Після обрання на другий термін, Л. Кучма продовжив курс на зміцнення виконавчої влади. Ним 23 грудня 1999 р. було призначено головою уряду В. Ющенка, що мав популярність серед населення як людина справи. Завдяки цьому було підвищено авторитет виконавчої влади. Проте вже у травні 2001 р. уряд Ющенка був звільнений і новий уряд очолив спочатку А. Кінах, а з листопада 2002 р. — В.Янукович. Водночас Головою ВР України у квітні 2002 р. був обраний В. Литвин (до цього очолював Адміністрацію Президента). Була проведена ротація кадрів також у судовій системі. Таким чином, Л. Кучма зміцнив свої позиції в усіх гілках влади.

У зовнішній політиці Україна продовжувала балансувати між Росією та США. Проте відносини з цими країнами періодично загострювалися: зі США через так званий кольчужний скандал (нібито Україна поставила режиму С. Хусейна системи протиповітряної оборони “Кольчуга”), а з Росією — через підвищення митних тарифів на українську продукцію, завищення цін на нафту та претензії Росії на український острів Тузлу. До певних здобутків цього періоду у зовнішній політиці належали: підписання Україною 16 листопада 1994 р. Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (чим Україна підтвердила своє прагнення до без’ядерного статусу), поглиблення співпраці з ЄЕС (у вересні 1995 р. Україна стала повноправним членом Ради Європи, а невдовзі почала брати участь у роботі Європарламенту та інших структур ЄЕС) та НАТО (з НАТО в липні 1997 р. було укладено “Хартію про особливе партнерство”). Проте окремі здобутки на цьому шляху не привели до входження України до ЄЕС або НАТО.

Досить складним питанням залишалась демаркація державних кордонів України. Так, лише у 1997 р. було досягнуто певного порозуміння щодо кордонів з Росією та Румунією. Проте остання продовжувала робити численні демарші з приводу о. Зміїний та будівництва Україною судноплавного русла в гирлі Дунаю.

У сфері економіки до початку 1996 р. вдалось призупинити інфляцію, що дало можливість у вересні цього року замінити купони повноцінною національною валютою — гривнею. Національна валюта України була орієнтована на долар США, і до 1998 р. її курс залишався стабільним, але внаслідок світової валютної кризи в серпні 1998 р. почалось падіння її курсу по відношенню до долара і цей процес вдалось зупинити лише у 2001 р.

Окрім створення власної грошової системи, було завершено реформування промислового сектора. Це виявилось у проведенні приватизації, внаслідок чого зменшився державний сектор у промисловості. У промисловість пішли приватні та закордонні інвестиції, що вело до її стабілізації та виходу з кризи. Проте приватизаційні процеси часто здійснювалися не на користь держави. Ще меншим був ефект від реформ у сільському господарстві. Тут до 1999 р. було в основному ліквідовано колгоспну систему і відновлено право селян на земельну власність. Проте відсутність в останніх коштів не дала змоги покращити показники товарного зростання у сільськогосподарському секторі.

Важливі зміни відбувалися в цей період також у сфері освіти, науки та культури. До позитивних моментів у цій сфері належала ліквідація контролю з боку партії, відновлення свободи думки, зв’язків з іншими країнами, повернення спадщини репресованих діячів науки та культури, припинення русифікації. Головним негативним моментом був брак фінансування, що призвело до масового виїзду висококваліфікованих фахівців за кордон або їх перехід у приватні структури.

Було збільшено мережу вищих навчальних закладів. Виникли також приватні спеціалізовані середні (гімназії, коледжі, ліцеї) та вищі (інститути, університети, академії) навчальні заклади. Особливо важливі вищі навчальні заклади почали отримувати статус державних, а з кінця 1990-х років — національних, що сприяло поліпшенню їх фінансування та розширенню самостійності. На 2000 р. в Україні діяло 298 ВНЗ, які здатні повністю забезпечити всіх випускників 11-х класів середньої школи студентськими місцями. До найбільших таких державних закладів належать Київський, Львівський та Харківський національні університети та Національний політехнічний університет України “КПІ”, а до недержавних — Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП) та ін. З’явилась практика обміну студентами з закордонними ВНЗ та навчання за кордоном. Україна інтегрується до Болонського процесу. В системі середньої освіти почалась українізація. У 1999-2001 рр. проведено освітню реформу, яка полягала у зближенні програм середньої та вищої шкіл, переході до 12-річної освіти, 12-бальної системи оцінювання та прийому дітей до перших класів з 6-річного віку. АН УРСР у 1994 р. перетворено на Національну АН України (її керівником залишається Б. Патон). Це зумовило набуття нею самостійності та зрівняння у статусі з академіями наук інших країн. На 2001 р. у наукових установах України працювало близько 0,5 млн осіб (з них половина — у ВНЗ). Було створено національну Вищу атестаційну комісію (ВАК), яка почала здійснювати надання вчених ступенів та звань вітчизняним науковцям. Активізувались дослідження у сфері гуманітарних дисциплін. Україна також займає одне з провідних місць у світі у галузі літакобудування, у створенні сучасних зразків зброї, має технології в галузі космонавтики та ракетобудування тощо.

Розвиток літератури, музики та театру характеризувався приходом молодих діячів та поверненням доробку репресованих у радянський період митців. Проте хронічною проблемою є брак коштів, а також конкуренція з боку новітніх засобів інформації (відео- та комп’ютерна продукція). Дедалі більшого поширення набуває несприйняття класичного мистецтва серед молоді.

Релігійне життя характеризувалось швидким відродженням потягу населення до релігії. Як наслідок — в Україні до кінця 1990-х років почали легально діяти десятки конфесій. Найвпливовіші з них: УПЦ київського та московського патріархатів (перша переважає в центральних областях, друга — у східних), УАПЦ та УГКЦ (особливо в західних областях). В Західній Україні також є чимало віруючих римо-католицького обряду. 23-27 червня 2001 р. Україну з офіційним візитом відвідав Папа Римський Іоанн Павло ІІ. Швидкими темпами зростає чисельність послідовників протестантських конфесій, серед яких лідерами є євангельські християни (баптисти) та п’ятидесятники. Серед кримських татар переважає мусульманство. В Україні також існує центр хасидського руху, діє чимало синагог. Проте поряд з традиційними церквами, внаслідок швидкого падіння старої ідеології та повільного формування нової системи цінностей, посиленого загальною соціально-економічною кризою, почали інтенсивно виникати різні секти та відверто виражені окультні групи. Останні намагаються взяти під свій контроль молодь, яка особливо швидко піддається впливу. Яскравим прикладом цього була діяльність у першій половині 1990-х років сумнозвісного Білого братства. Відбувались також зіткнення на релігійному ґрунті між представниками традиційних конфесій. Усе це були сигнали того, що потрібно проводити виважену політику у релігійному питанні, виховувати у населення толерантне ставлення до представників інших конфесій.

Президентські вибори 2004 р. Внутрішня політика нової влади. Весь 2004 р. минув під знаком президентських виборів. Це призвело до радикалізації внутрішньополітичного життя. Більшість політичних партій демократичного спрямування вперше за багато років спромоглися на досягнення порозуміння і виступили в коаліції з блоком партій “Наша Україна”, від якого кандидатом у президенти було висунуто В. Ющенка. Натомість пропрезидентські партії об’єдналися навколо кандидатури прем’єр-міністра В. Януковича. З-поміж решти кандидатів (яких загалом було 24) реальну вагу мали лише лідер СПУ О. Мороз та лідер КПУ П. Симоненко. Особливого загострення передвиборча кампанія набула наприкінці літа 2004 р. До найрезонансніших подій цього періоду належав замах на життя В. Ющенка внаслідок отруєння.

31 жовтня 2004 р. відбулись четверті за роки незалежної України президентські вибори. В них змагалося 24 кандидати, з яких найбільше голосів здобули В. Ющенко (39,87 %) та В. Янукович (39,32 %). Але оскільки жоден з них не здобув понад 50 % голосів виборців, то був призначений другий тур виборів. Він відбувся 21 листопада 2004 р., але у зв’язку з численними порушеннями виборчого законодавства призвів до масових акцій протесту, центром яких став майдан Незалежності у Києві, на якому у перші ж дні після другого туру виборів зібралось близько 1 млн осіб, які перебували на ньому цілодобово і заявляли про свою підтримку Ющенка. Аналогічні акції протесту відбувались також у Дніпропетровську, Львові, Луцьку, Чернігові та інших містах України і дістали назву Помаранчевої революції (назва від кольору, що використовувався в агітаційній символіці блоком “Наша Україна”). Громадяни України при цьому протестували не лише проти фактів грубого порушення свого виборчого права, а й проти незадовільного становища в різних сферах життя країни (незадовільне соціальне забезпечення, криміналізація економіки та політики тощо). Світове співтовариство (за винятком Білорусі, Китаю та ще кількох країн) також не визнало результатів другого туру виборів в Україні. Все це змусило вдатися до перегляду документів, пов’язаних з другим туром виборів президента України, наслідком чого стала постанова Верховного Суду України про визнання цього туру таким, що не відбувся у зв’язку із численними порушеннями при його проведенні і призначенні повторного переголосування на 26 грудня 2004 р. В цьому турі переміг В. Ющенко, який набрав 51,99 % голосів виборців, тоді як В. Янукович — 44 %.

23 січня 2005 р. відбулась інавгурація В. Ющенка. Причому одразу ж після офіційної церемонії він прибув на київський майдан Незалежності, де перед 500 тис. осіб виступив із промовою, в якій заявив, що зробить все для швидкого економічного розвитку України та зростання добробуту її громадян. А вже наступного дня він розпочав активну політичну діяльність. 24 січня 2005 р. Ющенко відвідав спільний молебень глав християнських церков у Софійському Соборі, що продемонструвало його прагнення до релігійного миру в державі. Цього ж дня Ющенко зробив і перші кадрові призначення: виконуючою обов’язки прем’єр-міністра було призначено Ю. Тимошенко, головою Національної Ради безпеки та оборони — П. Порошенка. Було також видано Указ про заміну інституту Адміністрації Президента України на Секретаріат Президента України. Його головою було призначено О. Зінченка.

4 лютого 2005 р. Верховна Рада України затвердила новий склад уряду, головою якого була обрана Ю. Тимошенко. Проведено повну ротацію голів обласних державних адміністрацій, а з березня 2005 р. почалася заміна також голів районних державних адміністрацій. Новий уряд проголосив курс на істотне збільшення соціальної спрямованості бюджету. Зокрема, нова редакція держбюджету на 2005 р. передбачила збільшення розмірів мінімальної зарплати і пенсії та їх наближення до прожиткового рівня.

Головними завданнями внутрішньої політики нової влади є: 1) здійснення реальних кроків щодо покращання життєвого рівня населення; 2) наведення порядку в ціновій політиці (особливо щодо продуктів харчування та паливно-мастильних матеріалів); 3) зміцнення гривні; 4) виведення з кризи сільського господарства; 5) боротьба з корупцією; 6) подолання сепаратистських тенденцій в окремих регіонах; 7) наведення ладу в питаннях приватизації; 8) проведення адміністративної реформи та впорядкування правового поля.

Політичні партії вже з березня 2005 р. почали активну підготовку до парламентських виборів 2006 р. (відбуваються партійні з’їзди, визначаються тактика та можливі союзники у політичній боротьбі).

Відповідно до змін, внесених у Конституцію в грудні 2004 р., вибори народних депутатів відбуватимуться за пропорційною системою, тобто за списками політичних партій та блоків. Майбутні вибори знову загострили внутрішньополітичну ситуацію, що була посилена бензиновою та продовольчою кризами весни-літа 2005 р. Загострились конфлікти серед президентської команди, що призвели до відставки уряду Тимошенко у вересні 2005 р.

Зовнішня політика нової влади. 24 січня 2005 р. відбувся перший державний візит Президента України В. Ющенка до Росії. Цим самим він виконав одну зі своїх передвиборчих заяв, а також підтвердив важливість для України нормальних відносин з Росією. Зустріч Ющенка з Путіним у Москві тривала понад 3 години і мала суто офіційний характер. На ній Ющенко, зокрема, наголосив, що у питаннях щодо інтеграції до ЄЕП та співпраці в рамках СНД Україна буде керуватися національними інтересами та пріоритетністю євроінтеграційних прагнень.

25 січня 2005 р. Ющенко відвідав Страсбург, де виступив на сесії Європарламенту. Він закликав європейських політичних лідерів до активної співпраці з Україною та підтвердив, що вступ до Євросоюзу є пріоритетним для України.

27 січня Ющенко прибув до Польщі, де взяв участь у відзначенні 60-річчя звільнення в’язнів німецького концтабору Освенцим, а вже 28 січня прибув на всесвітній економічний форум до швейцарського м. Давос, де виступив зі спеціальним зверненням до глав держав та урядів про поглиблення їх співпраці з Україною.

На початку березня 2005 р. В. Ющенко здійснив державний візит до Німеччини. Він виступив на засіданні Бундестагу, заявивши у своїй промові про необхідність для країн Заходу, зокрема і для Німеччини, підтримати демократичні перетворення в Україні та надання останній більшого сприяння для вступу до Євросоюзу.

22-23 березня 2005 р. В. Ющенко здійснив державний візит до Туркменістану, під час якого було досягнуто домовленості про порядок поставок туркменського газу в Україну, який становить понад 50 % імпортованого Україною газу, а також укладено ще ряд міждержавних угод.

4-6 квітня 2005 р. відбувся візит В. Ющенка до США, під час якого В. Ющенко виступив у Конгресі США та провів переговори з президентом США Д. Бушем. Було, зокрема, досягнуто домовленості про спрощення візового режиму між обома країнами, обговорено ситуацію в Іраку та питання виведення українських миротворців з цієї країни тощо. На зворотному шляху Ющенко відвідав Ватикан і взяв участь у церемонії поховання Папи Римського Іоанна Павла ІІ, а потім відвідав Польщу.

Основними завданнями зовнішньої політики української влади на сучасному етапі є: 1) зміцнення позитивного іміджу України на міжнародній арені; 2) інтеграція до Євросоюзу та НАТО; 3) збереження добросусідських відносин із Росією та США; 4) виведення миротворчих сил з Іраку.