Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

93

Четвер, 2 березня 1916 року

Пал Келемен спостерігає за жінкою на вокзалі в Босанскі-Брод

Лихоманка і втома, що дошкуляли йому останнім часом, нарешті отримали пояснення: у нього малярія. Не в тяжкій формі, але все одно він потребував лікування. Зрозуміло, він дуже зрадів, дізнавшись, що буде поміщений в угорський госпіталь. Накрапав дрібний весняний дощик, коли Келемен попрощався зі своїми товаришами-офіцерами і солдатами, причому прощання було дуже зворушливим — його сержант навіть заплакав. А потім він залишив табір у цьому заболоченому місці під Каттаро і попрямував на військовому транспортному кораблі під Фьюме[154].

Вони йшли вздовж узбережжя Далмації, загасивши вогні, під крижаним вітром, повз найнебезпечнішого місця в Адріатичному морі — там, де море перетворювалося на мішок, забитий гігантським італійським мінним загородженням біля Отранто. Сам він не розумів, чому екіпаж насилу приховував хвилювання. Він «не міг зрозуміти, що досі знаходяться люди, у яких від думки про небезпеку починають блищати очі. Усе ще б’є ключем така жива, уперта енергія». Поки інші тупцювали на промерзлій палубі, нервово шукаючи очима італійські міни, Келемен сидів на самоті в порожній офіцерській їдальні та пив червоне вино «Vöslauer Goldeck».

А сьогодні він сидить і чекає на потяг до Босанскі-Брод. Це залізничний вузол, і тут багато солдатів[155]. Вулицями снують вантажівки, на вокзалі можна побачити паровози і вагони всіляких типів і моделей. Усюди укладено великі штабелі продуктових консервів і боєприпасів. Старі бородаті ополченці в забрудненій формі навантажують і розвантажують. У привокзальному ресторані тісняться військові та державні службовці. За одним із столиків сидить молода жінка. Уся його увага прикута саме до неї:

На ній проста поношена сукня, навколо шиї — щось на кшталт хутряного боа. Я не міг відірвати очей від цієї тендітної, стомленої жінки, від її дорожньої подушечки, шалі та сумочки, коробок, що стояли на стільцях, пальто, що висіло на гачку. На якусь мить вона повернула своє байдуже обличчя до мене, потім з тією самою байдужістю повернулася до свого заняття. Перед нею лежала листівка польової пошти [156] . У руці вона тримала ручку, але так ані слова й не написала. Можливо, це через те, що я дивлюся на неї, а можливо, їй заважає зосередитися галаслива метушня солдат: їхня рота вирушає на фронт. Нарешті вона зосереджується і рішуче надписує адресу. Потім опускає голову і сидить нерухомо.

Потяг з ротою солдатів відходить від перону. У ресторані луною віддаються вигуки, крики та співи. Вона припіднімає голову, але не визирає у вікно. Я сиджу, розгорнувши газету, крадькома поглядаючи на жінку: у неї по обличчю котяться сльози. Вона бариться, перш ніж дістати носовичок, потім усе-таки дістає його і обережно проводить по щоках. Знову бере ручку й пише ще кілька слів. У ресторан входить кондуктор, дзвонить у дзвіночок і гучно оголошує, що на перон прибуває північний потяг. Жінка розплачується, з похмурим і безнадійним виглядом, що видає в ній самотню мандрівницю, надягає пальто і збирає зі стільців свій багаж. Раптово вона згадує про недописану листівку на столі та рве її на дрібні частини. Руки в рукавичках тремтять, вона кидає клаптики на скатертину. Носильник проводжає її на перон, несучи її валізу.