Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

91

Неділя, 13 лютого 1916 року

Рафаель де Ногалес і дикі гуси на ріці Тигр

Холоднішає. Близько одинадцятої години ранковий дощ поступається місцем рясному снігопаду. Пласка пустельна рівнина, що оточувала їх, одяглася в екзотичний білий колір. Рафаель де Ногалес знаходиться на борту пароплава, що прямує мулистим Тигром на південь, на фронт. Він знову прагне бою, небезпеки. Учора він залишив штаб у Багдаді і попрямував служити в кавалерійську бригаду, яка бере участь у важких боях навколо Ель-Кута.

Якби не холод, то можна було б назвати цю подорож приємною, майже ідилічною.

Єдине, що порушує монотонність пейзажу, так це джирти і водяні колеса, що повільно крутилися по обидва боки річки. На берегах раз у раз виникали запилюжені пальмові гайки і жовтого кольору невеликі села. Зграї диких гусей, плескаючи крилами, пролітали над нами у свинцевому небі, — можливо, їх злякав трикутний парус, який підняла на дау команда, під акомпанемент протяжної, тужливої пісні, такої схожої на скаргу і настільки ж сумної, як і пустельний обрій.

Де Ногалес справді хотів звільнитися з лав османської армії, коли виснажений, хворий, він після свого тривалого й небезпечного кінного переходу з Саїрта нарешті досяг Алеппо. Ніщо не могло змусити його змінити своє рішення. Навпаки. Знову і знову він натикався на сліди різанини християн, бачив колони депортованих вірмен, у першу чергу жінок і дітей, «скелетів у брудному лахмітті», — під суворим наглядом османських солдатів вони плентали назустріч загибелі.

З військового міністерства в Константинополі йому повідомили телеграмою, що його прохання не задовільнили, запропонувавши полікуватися в штабному госпіталі. Де Ногалес не наважився пристати на пропозицію. Будучи свідком геноциду, він побоювався за своє життя. Контактуючи з німецькою військовою делегацією в Алеппо, він почувався в безпеці настільки, що через місяць реабілітації подав прохання про нове місце служби[147].

Спершу він отримав місце в адміністрації маленького глухого містечка в провінції Адана. Там він вів нерівну, але небезуспішну боротьбу із заворушеннями, корупцією та сумною некомпетентністю османського транспортного апарату, поки несподівана телеграма в грудні не закликала його на нову службу, цього разу — в штаб німецького генерал-фельдмаршала фон дер Гольця, який керував османською Шостою армією в Месопотамії.

Не без хвилювання, але сподіваючись на зміни і на завершення внутрішнього заслання в Адану з її караванами, де Ногалес вирушив на південь, на фронт, в Месопотамію. Відбиття британського наступу на Багдад розцінювали як значну перемогу, при цьому очікували ще більших успіхів, якщо вдасться змусити капітулювати оточений в Ель-Куті британський корпус. Зараз навколо маленького містечка тривали важкі бої, а крім того, вони велися і вниз за течією річки, де британські частини намагалися дістатися обложених.

Через кілька годин плавання річкою їх зустріли. Обидва судна зупинилися. Він бачить, як низенький чоловік у формі османського полковника, з гострою борідкою, тримаючись «гордо, але скромно», піднімається до них на борт. Це Нуреддин, той самий, який не тільки керував розгромом британців під Ктесифоном, але і безпосередньо відповідав за успішне оточення корпусу Таунсхенда. Нуреддин прямував тепер до Константинополя, «принижений і всього позбавлений», зміщений з поста губернатора Багдада. Новий його губернатор Халіль не міг похвалитися своїми військовими талантами[148], але мав солідні політичні зв'язки[149]. І тепер, коли в повітрі майорить тінь великої перемоги, він намагався узурпувати роль офіційного тріумфатора.

Війна прискореними темпами продукувала героїв. Газети рясніли повідомленнями про подвиги. Але імена цих героїв настільки ж швидко забували. Більшості з них уготована смерть або забуття. У перемоги під Ктесифоном був архітектор, німецький генерал-фельдмаршал фон дер Гольц. Незважаючи на своє високе становище, він знаходиться в ізоляції, до того ж хворий і живе на самоті в тісному і брудному похідному наметі. На той час 72-річному Кольмару фон дер Гольцу залишалося жити всього два місяці. Він помре від тифу[150].

Ближче до вечора де Ногалес помітив дим, що спіралями «піднімався до свинцево-жовтого неба». Фронт зовсім близько. Вони дісталися місця, де потрібно пересісти з пароплава на сухопутний транспорт. Тут він зміг побачити гвинтики гігантського апарату, що рухає війну. У більшості армій було потрібно до п'ятнадцятьох осіб, які працювали за лінією фронту, забезпечуючи постачання одного солдата.

За останні п'ятдесят років зброя зазнала значних змін, стала більш смертоносною, але транспортні засоби залишилися колишніми. У цьому одна з найважливіших причин того, що війна часто застопорюється, зупиняється, тупцює на місці. Коли потяги прибувають до місця призначення, армії пересуваються далі точно так само, як за часів Цезаря або Наполеона, тобто за допомогою м’язової сили, що криється в ногах людини або спині коня. Але організація, що дедалі більше ускладнюється, вимагає більше спорядження, а точна зброя — більше боєприпасів[151].

Результат більшості військових кампаній — особливо якщо вони розгортаються за межами Західної Європи, з її розгалуженою мережею залізниць, — залежить не стільки від тактики, скільки від логістики. Нехай навіть солдати відважні та зброя у них найсучасніша, вони програють, якщо транспортний апарат, що має їх забезпечувати, слабкий або нерозвинений. Військовий конфлікт дедалі більш вироджується в економічне змагання, у війну заводів і фабрик. Саме логістика була слабкою стороною османської армії.

За час служби де Ногалес зіткнувся з безліччю прикладів безсилля і корумпованості в османських військах, але на фронті в Месопотамії були мобілізовані всі наявні сили. І те, що побачив де Ногалес, коли його пароплав наблизився до берега, дійсно вражало. Не можна було засумніватися в серйозності й енергійності того, що відбувалося. Самій сцені властиве дещо позачасове.

Щомиті дедалі виразніше помітна лінія пароплавів, дау, нанкінів, террад, куф і плотів, пришвартованих біля лівого берега Тигра: на них вантажили і розвантажували боєприпаси та предмети першої необхідності, що пірамідально накопичилися вздовж крутих берегів річки. Тисячі волів, верблюдів та інших в'ючних тварин, під наглядом арабів-кочівників у мальовничих одежах, мирно паслися навколо великої території, де біліли похідні намети, що губилися вдалині. Під звуки військового маршу скакали кавалерійські патрулі та крокували піхотні взводи, оточені ордами людей у формі. Над натовпом піднімався гомін голосів, схожий на віддалений рокіт моря, що повсякчас переривався ревом тварин, хрипким виттям сирен, молитовними вигуками імамів, вигуками перських, арабських і єврейських купців, які щедро пропонували нашим солдатам тютюн, оливки і жирні страви.

Де Ногалес провів ніч на борту закопченої та пробитої кулями «Файрфлай», англійської канонерки, що потрапила до рук турків після боїв при Умме, близько двох місяців тому. Супротивники тримали на Тигрі невеликі флотилії з важкою зброєю, щоб забезпечити собі безпечне постачання. Адже для обох армій ріка, навігацію якою цього року істотно ускладнила посуха, була артерією життя.

Час від часу чувся слабкий рокіт далеких вибухів. Десь біля горизонту від пальмових гаїв піднімався густий дим. Там знаходився Ель-Кут і його обложені захисники.

Один із таких захисників в оточеному місті — Едуард Мослі. Зараз він хворий на дизентерію. Цього ранку пробудження стало просто жахливим. Крім неминучої діареї, у нього розболілися крижі й голова, підвищилася температура. Лікарі рекомендують лише одне — дієту. Коментар Мослі: «З таким же успіхом вони могли б порекомендувати морську подорож». В Ель-Куті поступово, але невблаганно скорочуються запаси продовольства. Ті, хто за будь-яку ціну хотів уникнути лікарняного ліжка, намагалися триматися на ногах за допомогою опіуму або інших ліків, наприклад, суміші касторової олії та chlorodyne, відомого болезаспокійливого препарату зі смаком м’яти, що містив опіум, канабіс і хлороформ[152].

Обстановка в Ель-Куті залишається незмінною. Усі чекають на підкріплення. Дехто охоплений нетерпінням, інші більш стримані, майже апатичні, зневірилися у швидкому порятунку. Називають їх жартома siegy або dugoutish[153]. Кільце блокади стискається. Сьогодні їх бомбардував ворожий літак. Мослі: «Коло замкнулося. Нас обстрілюють з усіх боків, навіть з повітря». Сьогодні всіх вразила новина про те, що вдома, у Великій Британії, людям нічого не відомо про події у Месопотамії. Уважають, що корпус впав у якусь зимову сплячку».

Мослі занотовує у своєму щоденнику:

Дочитав сьогодні роман. Як би то не було, але добре, що я знову затужив за Англією. Ми всі сумуємо за чимось; і велике благословення цивілізації в тому, що вона дає нам можливість вгамувати тугу. Боже мій! Чого б я не віддав зараз за склянку молока і пудинг. Температура тримається на позначці 39,4 градуси, мене морозить. Спробую заснути. Кроки вартових стрясають дах над моєю головою. Триває сімдесятий день блокади.