Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

80

Грудневий день 1915 року

Володимир Літтауер бере участь у музичному ревю в Арґлані

За задумом він повинен мати вигляд власниці борделя, так, огрядної власниці борделя. Літтауер вбирається в жіночу сукню, підкладає в потрібні місця вату, щоб домогтися округлостей. Куровський, його денщик-поляк, допомагає йому в цьому перевтіленні. Літтауер уважає, що все це страшенно весело, але денщик обурюється: «Посоромилися б виступати в такому вигляді! Ви ж незабаром станете капітаном». Перевдягання завершується макіяжем. На щоки Літтауера щедро накладено рум'яна.

За вікном мороз і холод. На фронті біля Двіни затишшя. Полк окопався у великому болотистому лісі, на захід від річки. Німці стоять за кілька кілометрів звідси. Регулярно посилають патруль, який блукає білим лабіринтом з лісових дерев, стежачи за обстановкою і намагаючись не наштовхнутися на німців, які знаходяться в лісі з тим самим завданням. «Жодна зі сторін не досягла особливого успіху в цьому».

Більше нічого не відбувається.

Дні минають у монотонності та безпам’ятстві. Літтауер уважав, що затишшя в цій окопній війні нестерпно нудне. І він був не поодинокий у своїй думці. Вони багато пиячили. (Траплялося, що Літтауер напивався так, що його денщик віз його додому на візку.) Розквартирували його в маленькій будівлі школи разом з десятком інших офіцерів. Спали вони, як «оселедці в бочці».

Літтауер та інші намагаються тримати себе у формі. Особливо перед новачками, які вливаються в ряди їх полку. З початку війни семеро з його товаришів-офіцерів уже загинули і двадцять восьмеро були поранені. Багато хто з поранених не повернулися назад в полк і, можливо, вже ніколи не повернуться. Їх замінюють наспіх призвані й навчені, зовсім жовтороті пташенята. Ці курсанти недосвідчені, а крім того, їм невідомі дух полку, його традиції та етикет.

Що буде з усіма ними? І все ж спілкування в офіцерській їдальні дає змогу бувалим офіцерам повчати молодь. Адже воно так нагадує довоєнне безтурботне життя: грають у карти і наносять візити.

Знічев’я у них з’явилася ідея влаштувати музичну виставу. Просто так, з нудьги. Силами офіцерів, для офіцерів, про офіцерів. Вони репетирували цілими тижнями. Головне — написати нові тексти на старі, популярні мелодії. Настав час прем'єри. У школі споруджено імпровізовану сцену, із завісою і рампою, позначеною колючим дротом. Музичний супровід забезпечує офіцер з гітарою.

Піднімається завіса. Публіка — це приблизно двадцять п’ятеро офіцерів полку. Сторонніх не пустили. Вистава починається з декламації.

Хоч наша справа — воювати,

А чи не концерти в полку давати,

Але вже сьогодні ми всіх вшануєм:

Втіху і радість вам подаруєм.

Кумедна вистава, цілком для внутрішнього вживання, сповнена зрозумілого лише їм гумору, почасти імпровізація. Найбільш убивчі сцени, просочені сарказмом, адресовані не присутнім, «а тим, хто змінив бойову службу на спокійне сидіння за письмовим столом». Але й тих, хто був вірним полку і фронтовій службі, «дружно осміяли». До того ж відомі геройські подвиги стали предметом для жартів. Такий був настрій. Ніхто не хотів проникатися трагічними почуттями[140]. Найлегше було побачити трагікомізм повсякденності. Але це вже інша справа.

Усі від щирого серця реготали, адже і виконавці, і публіка вже добряче випили. Тож неважко уявити вибух веселощів, що заповнив собою маленьку залу, коли на сцені з’явився Літтауер у ролі жирної, розмальованої матусі борделю. Він заспівав пісеньку, відому з відвідувань борделів у Петрограді в літню відпустку: «Сумські гусари ніжно називають мене тітонькою…»

Вистава мала грандіозний успіх.

Пізніше, цього самого вечора, під час легкої вечері в імпровізованій офіцерській їдальні, усі попросили da capo. Літтауер зі своїми товаришами за ревю заново виконав багато з цих пісеньок. А за вікном лежали кучугури снігу.