Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

74

П'ятниця, 12 листопада 1915 року

Олива Кінг і світло в Гевгелії

Їй дуже не хочеться залишати Францію. У листі до мачухи від середини жовтня відчуваються нотки зневіри:

Іноді я сумніваюся, що зможу коли-небудь повернутися додому, боюся, що ця клята війна ніколи не завершиться. Вона ніяк не припиниться, навпаки, шириться і шириться, у неї втягується дедалі більше країн, справи йдуть дедалі гірше. Що ж до нас, то ми гадки не маємо, куди нас відправлять.

Жінки зі Шпиталю шотландських жінок почули, що їх посилають на кораблі на Балкани, де в нейтральній Греції, у Салоніках, висадився на початку жовтня англо-французький корпус під командуванням Моріса Сарреля, і прибув він туди досить спішно, але майже без зброї, хоча і мав намір надати допомогу сербам, відкривши новий фронт[135]. Кінг спершу не хотіла їхати. Її громіздка санітарна машина занадто важка і неповоротка для поганих місцевих доріг.

Три тижні пливли Кінг та інші жінки шпиталю на кораблі до Греції. Одне санітарне судно, що прямувало до того самого пункту призначення, було потоплене німецьким підводним човном. У Салоніках панував повнісінький хаос — військовий, політичний, практичний. Один наказ відміняв попередній у цьому «морі чорного бруду» — міських вулицях. У листопаді жінок відправили потягом до Гевгелії, на кордоні між Грецією і Сербією, щоб вони облаштували там польовий шпиталь. Цього разу вони взяли з собою намети, правда без кілочків; і коли намети в поспіху поставили на кам'янистий ґрунт, вони трималися дуже погано. Удень і вночі робився обхід, заново вбивали кілочки, натягали ослаблі мотузки. Загалом вона займалася тільки цим. Іншою справою була прання та дезінфекція одягу пацієнтів. Вона вже не боялася вошей. І їй вже було не так холодно митися в річці.

У їдальні у них є електрика. Її подачу забезпечує той самий агрегат, що використовували і для рентгена, але світло вимикали о пів на восьму вечора. Через загрозу пожежі забороняли розпалювати відкритий вогонь у наметах, тому не залишалося нічого іншого, як лягати спати. Темніло рано. Уже до п’ятої години наставала непроглядна темрява. Світало задовго до шостої ранку. Щодня вона насолоджувалася сходом сонця. Гори, що оточували їх, нагадували оксамит винного кольору, а вершини спалахували на світанку рожевим вогнем.

Олива Кінг відчула себе щасливою. Цього дня вона написала батькові: «Місце дуже приємне, гори сяють світлом, а повітря свіже і цілюще. Щодня ми працюємо як воли і, зголоднілі, їмо як вовки».