Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

71

Середа, 6 жовтня 1915 року

Флоренс Фармборо залишає Мінськ, їй дошкуляє зубний біль

Знову неспокійно. Ночі дедалі довші, холодніші. Корінний зуб давно вже не давав спокою Флоренс Фармборо, але сьогодні пульсуючий біль дуже дошкуляв їй. Вона сидить у своєму возі, мовчки, зіщулившись, сховавши обличчя під вуаллю, що зазвичай захищає її від сонця і пилу.

Три дні тому вони залишили Мінськ: вулиці міста сповнені військовими у формі, а у вітринах магазинів — дорогі товари. Місто стало для неї справжнім одкровенням. Воно сяяло білим і рожевим — кольорами, що вони встигли забути, місяцями споглядаючи навколо самі лише відтінки коричневого: земля під ногами, дорога, військова форма. Соромлячись і пишаючись водночас, медсестри могли порівняти себе — в мішкуватих, потворною забарвлених сукнях, із загрубілими, почервонілими руками, стомленими обвітреними обличчями — з добре одягненими і нафарбованими світськими дамами Мінська. І тепер вони поїхали звідти, повернулися до знайомих залпів артилерійських знарядь, до гулу літаків у небі, залишивши позаду ще зелені поля, ліси, забарвлені в золото, багрянець і всі відтінки іржі.

Великий відступ росіян справді завершився. Воюючі сторони в очікуванні зими почали обкопуватися. І тепер військова частина Флоренс марширувала значно повільніше. За день довга колона возів, запряжених кіньми, додала кілометрів тридцять. Вони раділи, що більше не рятувалися втечею; вони знову сподівалися на краще.

На полях навколо них, у траншеях були помітні сліди відступу. Усюди валялися трупи свійської худоби: тварин узяли з собою, щоб вони не дісталися ворогові, але не всі витримали тривалого переходу. Вона бачила дохлих корів, поросят, овець.

Я згадала, як одного разу в перші місяці відступу побачила, як упав кінь. Гадаю, що, це сталося на жахливих піщаних дорогах у Молодіче. Чоловіки швидко звільнили тварину, яка тягла гармату, і залишили її лежати на узбіччі, не сказавши нічого з приводу того, що сталося. Проходячи повз, я бачила, як важко роздувалися боки коня, як він дивився на нас, як у його очах застиг той самий вираз, що і в людської істоти, залишеної страждати і вмирати на самоті.

І ось зупинка. Довга колона зупиняється. Вони наблизилися до місця, де дорога впиралася в поросле ялинками торфовище. Кілька возів з другої частини застрягли. Їх повільно витягли назад. На дорогу накидали ялинового гілля, щоб зробити її надійнішою.

Рух відновився, і Флоренс знову поринула у свою самотність, переймаючись лише через одне — пульсуючий зубний біль. Лише один раз вона підняла вуаль. Це сталося, коли вони в'їхали в зону страшного смороду. Навколо почулися обурені голоси. Виявилося, вони проїжджали повз купу з двох десятків трупів, більшість з них — коні, що лежали там кілька тижнів і труїли повітря.

Ніхто не знав, що буде. Згідно з останнім наказом, їм слід було приєднатися до 62-ї дивізії, яка знаходилася десь поблизу.

У цей самий час Лаура де Турчинович з трьома дітьми перебували на борту трансатлантичного лайнера, що прямував з Роттердама в Нью-Йорк. Спокій і надійність, що забезпечила їм Голландія, змінилися плескотом хвиль і тим почуттям ізольованості, що породжує тільки море. Разом з ними пливли американські медсестри Червоного Хреста, але Лаура виявила, що всі вони були пронімецько налаштовані, і намагалася уникати їх. На борту був також лікар. Він оглянув її дітей. Вони почуваються «напрочуд добре», і їм потрібні тільки «спокій для нервів і правильне харчування для тіла». Незважаючи на те що вони залишили позаду Європу, а разом з нею і війну, Лауру не полишало занепокоєння: немовби страх перетворився на погану звичку. З Голландії їй удалося надіслати до Петрограда телеграму чоловікові Станіславу. Вона повідомляла йому, що всі вони живі-здорові та прямують у США. Але чи живий сам Станіслав? (Тривалий час вона не отримувала від нього жодних звісток.) І чи знає хтось, куди прямує Лаура? Що знають вони самі про це? «Що ближче ми підпливали до Америки, то самотнішою я почувалася».