Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

66

Четвер, 9 вересня 1915 року

Мішель Корде прямує потягом до Парижа

Осінній ранок. Осіннє повітря. Мішель Корде їде потягом до Парижа. Як завжди, він підслуховує розмови інших пасажирів. Дехто гортає щойно куплені ранкові газети. Одна людина запитує: «Що нового?» Інша коротко відповідає: «Перемога росіян». Корде вражений. Невже вони не знають, що росіяни тільки й роблять, що відступають після німецько-австрійського прориву під Горліце і Тарновом у середині травня? Ця лаконічна відповідь — усе, що було сказано про війну за час поїздки з Фонтенбло до Парижа.

Згадав іншу поїздку потягом, коли він побачив на вокзалі, як жінка, проглянувши свіжу газету з офіційними повідомленнями, захоплено вигукнула: «Ми просунулися вперед на чотириста метрів!» І відразу ж після цього змінила тему. Корде коментує: «Їм цього достатньо. Їх це повністю задовольняє».

Діставшись свого службового кабінету, він зателефонував Трістану Бернару, старовинному другові й відомому авторові водевілів. Бернар поділяв скепсис Корде з приводу війни і завжди різко висловлювався про те, що відбувалося. Про події на Східному фронті він висловився на кшталт того, що росіяни «завжди відступають рівними рядами, тоді як німці наступають успішно, але нерівно». (Він також стверджував, що наступ, розпочатий у двох зовсім різних місцях — Тут-Вен і Мулен-су-Тувенен, — результат банальної помилки, хтось у штаб-квартирі переплутав назви. Перемогою він завершився якраз у тому місці, де насправді й не планувався зовсім.)

Обидва вони, як і багато інших, знали, що в Артуа і Шампані готуються до великого наступу союзників. Багато хто покладав на це значні надії. І оскільки обидва вони знали, що їх можуть прослуховувати, вони використовували свій особливий код для обговорення майбутньої операції. Вони вдавали, що пишуть разом п'єсу, і запитання про терміни маскувалися запитаннями про кількість сторінок. Коли Бернар хотів дізнатися, довшою чи коротшою стала п’єса, це означало, що він запитував про дату наступу (одного разу поширилася чутка, що операція скасовується. Тоді він запитав: «Чи правда це, що рукопис згорів у вогні?»). Зараз Бернар запитав, скільки сторінок п’єси вже написано. І Корде відповів йому: «П’ятнадцять».

Потім він прочитав циркуляр міністра освіти, розісланий в усі школи напередодні осіннього півріччя. Учителям наполегливо пропонували провести з учнями бесіди про війну, причому найпильнішу увагу слід було приділити різним «прикладам героїзму і тим шляхетним урокам, які можна з них витягти».

Того самого дня зовсім виснажена Флоренс Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

О сьомій годині ранку я схопилася з ліжка. Моє чергування починалося о пів на восьму, і я спустилася сходами з важкою головою. З кожним кроком мені здавалося, що ноги в мене ось-ось підкосяться. Катерина, яку я мала змінити, сиділа бліда, втомлена від безсонної ночі Вона чекала на мене біля кімнати для перев'язки пацієнтів, пихкаючи сигаретою. «Слава богу, — гірко промовила вона, — тепер я можу піти спати». І викинула недопалок. Поранених не було, зайнятися їй було нічим, і я розуміла, як довго вона очікувала.

Того самого дня Лаура де Турчинович їде дрожками туди, де у сім’ї раніше розташовувалася літня вілла. Вона відчуває полегшення. Німецька влада нарешті задовольнила її прохання про від’їзд з Польщі та про повернення до США. Вона пише:

Ми їхали невеликою стежкою з Сувалок. Мене дивувало, чому ми не вирушили через Августовський ліс, але потім я зрозуміла, в чому річ. У лісі було жахливо: скрізь могили, суцільні могили. Я попросила чоловіка об'їхати ліс. Розорене місто виглядало не значно краще: будинки стояли без дахів, без вікон, навіть без дверей; ані дорослих, ані дітей, ані тварин! Усі зникли! І ось я поїхала до старого будинку, нашого палацу, щоб попрощатися з ним! Я не була тут кілька місяців і тепер шкодувала про те, що побачила його запустіння.