Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

58

Середа, 14 липня 1915 року

Мішель Корде святкує в Парижі День взяття Бастилії

Літній похмурий день, часом сонце проглядає в розриви хмар. Мішель Корде занотовує у своєму щоденнику:

Притихлі натовпи людей. Поранені чоловіки, у деяких ампутовані кінцівки, солдати в звільненні, вигорілі на сонці шинелі. Скільки глядачів, стільки й тих, хто збирають пожертви з різною благородною метою. Повз марширують полки зі своїми духовими оркестрами. Усі ці люди прямують просто на бійню.

На площі Зірки він помічає міністра закордонних справ Делькассе, який прибув у відкритому автомобілі. Делькассе доклав неймовірних зусиль, щоб переконати Італію вступити у війну, отже, тепер він розраховував на крики «ура!» на свою адресу[118]. Але люди як і раніше мовчать. Корде тлумачить це мовчання як неусвідомлений протест проти війни і підозрює, що люди тішилися б отримавши звістку про перемоги (один офіціант у міністерстві розповів йому, що прапорці, якими відзначали лінію фронту на мапі військових дій, вкрилися павутинням). Лунають звуки «Марсельєзи», і лихо тому, хто не оголив свою голову. Високо в небі гудуть літаки.

Президент Пуанкаре виголошує промову. Він знову агресивно, емоційно і бундючно говорить про війну «до самого кінця». (Усім відома пихата риторика Пуанкаре. У травні було опубліковано його статтю, і дехто подумав, що це найбанальніша пародія, але виявилося, стаття була справжньою.) Президент сформулював і вищу мету війни, зокрема саме «запобігання кошмару німецького шовінізму». Корде: «Пролунало попередження про зловісні результати, до яких може призвести односторонній мир. У такому випадку він прирікає нашу країну на настільки затяжну боротьбу, що вона може виявитися смертельною».

Як виняток війну можна відчути і в Парижі. Майже відчути.