Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

5

Четвер, 10 серпня 1914 року

Ріхард Штумпф, який перебуває на борту дредноута «Гельґоланд», переписує вірш

Він обурений украй. Ще одна країна оголосила війну, ще одна держава — ворог Німеччини. Цього разу — Японія. Влада в Токіо першою поповнила список яструбів, які хочуть скористатися нестабільною, хиткою ситуацією і відхопити собі що-небудь, а найкраще — шматок території. Японія передала ультиматум Міністерству закордонних справ у Берліні, вимагаючи, щоб усі німецькі кораблі залишили Азію і щоб німецька колонія Циндао[10] була передана їм, японцям.

Штумпфа переповнює лють. Він лається з расистським відгоном: «Ще не вистачало, щоб ці жовті косоокі азіати вироювалися зі своїми поганськими вимогами!» Утім, він не сумнівається, що німецькі війська в Азії зададуть доброго прочухана цим «злодійкуватим жовтим мавпам».

Ріхард Штумпф — двадцятидворічний матрос німецького Флоту відкритого моря, виходець з пролетарського середовища. Перш ніж вступити на службу у флот два роки тому, він працював бляхарем. Водночас він — переконаний католик, член християнської профспілки і затятий націоналіст. Як і багато інших, він сп'янів радістю від того, що почалася війна: адже це означає, що можна буде нарешті поквитатися зі зрадниками-англійцями. Справжня причина, з якої Велика Британія долучилася до війни, на його думку, полягає в «заздрості до наших економічних успіхів». «Gott strafe England!» («Господи, покарай Англію!») — промовляли люди у формі замість привітання і у відповідь неодмінно чули: «Er strafe es!» («Він її покарає!»).

Штумпф розумний, схильний до шовіністичних настроїв, допитливий і забобонний. Він любить музику, багато читає. На фотографії зображений темноволосий серйозний молодий чоловік з овальним обличчям, близько посадженими очима і невеликим вольовим ротом. Цього дня Штумпф знаходиться в гирлі Ельби, на борту дредноута Флоту Його Величності «Гельґоланд». На ньому матрос служить уже два роки[11]. На ньому він перебуває і на початку війни.

Ріхард згадує, який пригнічений настрій панував, коли їхні кораблі ввійшли в порт. Перед тим вони тривалий час перебували в морі, тривожні звістки до них не доходили, і люди навколо нарікали, що хтось роздмухує «багато галасу ні з чого». Однак їм забороняли сходити на берег; замість цього вони вантажили боєприпаси і позбавлялися від «баласту». Близько пів на шосту пролунала команда: «Усі нагору!» — і всі вишикувалися. Потім один з офіцерів, тримаючи аркуш паперу в руках, повідомив, що армія і флот цієї ночі мають бути мобілізованими: «Ви знаєте, що це означає — війна». Оркестр корабля заграв патріотичну мелодію, усі з ентузіазмом заспівали. «Наші радість і збудження були безмежними, ми не могли заспокоїтися всю ніч».

У всіх цих криках «ура» вже позначилася суттєва асиметрія. Відпущена на волю колосальна енергія, здавалося, усе руйнує на своєму шляху. Штумпф, до речі, не без задоволення відзначає, що багато радикальних письменників, відомих своєю жорсткою критикою кайзерівского суспільства, тепер писали ультрапатріотичні твори. Тим часом питання про те, чому потрібно битися, потонуло у потоці емоцій. Багато хто, як і Штумпф, уважали, що знають, що відбувається, гадали, що розуміють «справжню причину», але й «насправді», і «справжня причина» вже вийшли з ужитку через сам факт початку війни. Схоже, сама війна і є метою. Мало хто згадував тепер про Сараєво.

Пропаганда, спрямована проти недругів, яких ставало дедалі більше, як уважає сам Штумпф, у деяких випадках вульгарна. На кшталт тієї поштової листівки, побаченої ним у магазині, що зображає німецького солдата, який тримає на колінах представника ворожої армії, маючи намір надерти йому дупу. Німець говорить іншим ворогам, які очікують своєї черги: «Не налягайте! Кожен отримає прочуханку, дотримуйте порядку». Або щось на кшталт популярного тоді віршика, який вигукували вуличні хлопчаки і який був надряпаний крейдою на вагонах з солдатами, які вирушали на фронт: «Jeder Schuss ein Russ, Jeder Stoss ein Franzos, Jeder Tritt ein Britt»[12].

Інше хвилювало його, зокрема той вірш відомого письменника Отто Ернста, опублікований у націоналістичній газеті «Der Tag» щоб нагадати, що Німеччина перебуває в стані війни з сімома країнами. Штумпфа настільки розхвилював цей вірш, що він переписав його собі в щоденник. Ось дві строфи з нього:

О mein Deutschland wie musst du stark sein

Wie gesund bis ins innerste Mark sein

Dass sich’ keiner allein getraut

Und nach Sechsen um Hilfe schaut.

Deutschland wie musst du vom Herzen echt sein

O wie strahlend hell muss dein Recht sein

Dass der mächtigste Heuchler dich hasst

Dass der Brite von Wut erblasst[13].

І останні рядки:

Morde den Teufel und hol dir vom Himmel

Sieben Kränze des Menschentums

Sieben Sonnen unsterblichen Ruhms[14].

Гарячкова риторика і напружений тон пропаганди зовсім не були ознаками того, що багато поставлено на карту, швидше навпаки. Звісно ж назріли конфлікти, але жоден з них не був настільки нерозв'язним, що потрібне було б оголошувати війну; жоден не був настільки гострим, що війна була б неминучою. Неминучою ця війна стала лише тієї миті, коли її визнали неминучою. Коли привід і мета незрозумілі, потрібна та енергія, що наповнить собою смачні, апетитні слова.

Ріхард Штумпф вдихав у себе ці слова, п'яніючи від них. А під його ногами погойдувався на воді сірий «Гельґоланд», неймовірно важкий, в очікуванні свого часу. Поки ще ворог невидимий. І люди на борту нетерпляче чекають на вирішальну мить.

Того самого дня, 20 серпня, Володимир Літтауер прибуває до Гумбіннена, де після важких боїв було зупинено німецький наступ.

Коли ми прибули на місце, німці вже відступали, і на полі бою стало тихо. Полем тинялися представники Червоного Хреста, збираючи тіла вбитих як росіян, так і німців. Усе було буквально встелене вбитими й пораненими. Мені розповідали, що солдати стояли впритул одне до одного і годинами тривав артобстріл, що росіяни тіснили німців, просуваючись уперед, і що обидві сторони, зімкнувши ряди, йшли в атаку з музикою і прапорами, що майоріли.