Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

53

Понеділок, 31 травня 1915 року

Софія Бочарська бачить, як під Волею-Шидловською застосовують фосген

Їх збудили не постріли з гвинтівок. До цього звуку вони вже давно звикли. Ні, то був «низький, тривалий грім» ураганного вогню[109]. Підвівшись із ліжка, вони стривожено і запитально переглядалися. Подібні звуки завжди викликали тривогу, віщували біду. Вони означали наступ, поранених, смерть. Одягнувшись, вони зібралися у великій кімнаті разом із заспаними студентами-медиками. Настрій у всіх пригнічений. Хтось намагається жартувати, але марно. Вони мовчки спостерігають, як «сірий ріденький світанок проникає в кімнату».

Входить їх командир і повідомляє, що німці продовжують обстріл містечка Воля-Шидловська, де в лютому тривали запеклі бої: «Чекаємо на початок наступу». І тут відбувається дещо несподіване. Софія знає, як звучить ураганний вогонь, знає його наслідки і що триває він іноді годинами, а то й цілими днями. А тут раптом запанувала тиша. Замовкло навіть відлуння вибухів. Що це? Софія разом з іншими виходить з будинку, вдивляється в дорогу, що веде до лінії фронту. Раптова тиша лякає майже так само, як і гуркіт обстрілу.

Он там! Дорогою біжать кілька солдатів. З найближчого лісу вибігають нові. Солдати в паніці рятуються втечею. Софія вважає, що вони прямують до їхнього польового госпіталю, але солдати мчать повз, навіть не поглянувши в їхній бік. Вона зауважує, що вони мчать, не розбираючи дороги. Бачить, що обличчя солдатів синюватого відтінку, у деяких — майже жовті. Бачить, як у когось на губах виступає піна. Хтось блює. Санітарний віз, запряжений кіньми, прогуркотів дорогою, похитуючись з боку в бік. На козлах сидять двоє санітарів «без шапок, роззявивши роти від жаху». Віз теж мчить повз. Один з їздців кричить, проїжджаючи, ніби «всі мертві». І вони зникають з поля зору. Один з солдатів, які біжать, все ж призупиняється, видихнувши у відповідь: «Нас труять мов щурів, німці випустили туман, що переслідує нас».

Персонал госпіталю також охоплений панікою. Софія разом з усіма біжить до лісу, де один за одним зникають солдати. У госпіталі залишається лише одна жива душа — хлопчак, він відмовляється бігти і має намір битися з гвинтівкою в руках. Обернувшись назад, вони бачать, як він стоїть у дверях. Діставши з кишені куртки баночку з варенням, хлопчик їсть з неї руками.

Після тривалого очікування в лісі, поміж наляканих солдатів, які невпинно блюють, Софія та інші отримують наказ прямувати до окопів. Навколо, як і раніше, тихо. Вони їдуть своїми санітарними машинами через Волю-Шидловську, «де з куп каміння стирчать лише труби», проїжджають повз поля, пориті снарядами, повз «випалену і потворну» нічийну землю. Не видно жодної душі. Навколо — ані звуку. Панує тиша. Чується тільки гуркіт моторів санітарних машин. Вони їдуть до земляних арабесок окопів: божевільний задум, але ж і у німців по той бік фронту незвично і напрочуд тихо.

У повітрі відчутно незнайомий запах.

Софія сповзає в окоп. І бачить там тіла, купи тіл; деякі в коричневій формі російської армії, інші — в німецькій сірій. Звісно, вона і раніше бачила вбитих, але тут щось нове. Тіла лежать у таких «викривлених, болісних, неприродних положеннях, що ми ледве могли відрізнити одне від одного». Отруйний газ, що забрав життя російських солдатів, спричинив загибелі німців, які наступали. Софія та інші починають шукати і справді знаходять ще загиблих у прихистках, у траншеях, куди солдати тікали в паніці, але все одно були вражені газовою атакою. За кулеметом, укритим червоним пилом, скоцюрбився санітар. Хтось торкається до його, і він, мертвий, падає на землю.

Тих, хто виявляв хоч якісь ознаки життя, відвозять на поле. Софія та інші знімають з них пропахлі газом шинелі, але більше нічого не можуть зробити. У попередній газовій атаці на Східному фронті[110] німці використовували так званий «T-Stoff», бромід ксиліл, щось на кшталт сльозогінного газу, сильнодіючого, але не смертельного. Але тепер усе інакше: тепер це хлор[111]. Бочарська та інші в паніці. Що робити? Вони абсолютно розгублені. Хтось пропонує спробувати ввести постраждалим соляний розчин. Але люди відразу ж помирають від такої ін'єкції. Бочарській та іншим не залишається нічого іншого, окрім як безпорадно спостерігати, як солдати з посинілими обличчями вмирають «цією жахливою смертю», до останньої хвилини зберігаючи ясну свідомість, марно намагаючись дихати, напружено, зі свистом. На почорнілих обличчях особливо яскраво вимальовуються білки очей.

До них підходить жінка. Вона каже, що шукає свого сина. Вони дозволяють їй шукати. Бочарська бачить, як жінка ходить полем, де лежать солдати, від одного до іншого. Вона шукає серед живих і мертвих. Безрезультатно. Жінка просить відвезти її до окопів. Її відвозять туди, усупереч усім правилам. Таке відчуття хаосу і відчаю охопило всіх! Так чому б не дозволити жінці пошукати свого сина? Вона зникає вдалині, сидячи в машині разом з санітаром. Потім машина повертається. Поруч з жінкою лежить тіло її хлопчика.

«Усю ніч, — розповідає Софія Бочарська, — ходили ми від одного до іншого з ліхтарями в руках, не в змозі що-небудь вдіяти, дивлячись на потерпілих і на тих, хто задихався і вмирав». На світанку надійшов наказ вколоти солдатам камфорну олію, що зазвичай використовували при отруєннях і колапсі. Тим, хто вижив на полі, вкололи кожному по десять грамів. Здавалося, це полегшило їхні страждання.