Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

198

Неділя, 30 червня 1918 року

Харві Кушинг обговорює майбутнє в Парижі

Зовні — спекотний сонячний день. У стінах будинку — похмурий настрій. Людина, яка розмовляє з ними, заражає їх своїм песимізмом. Його звати Едуар Естоньє, він 56-річний письменник, який прославився якраз напередодні війни своїми соціально-психологічними і моралізаторськими романами. (Він належав до покоління Марселя Пруста. Його згадували іноді в одному ряду з Анатолем Франсом і Луї Бертраном[281]). У будинку порожньо і тихо. Естоньє відіслав свою сім’ю з Парижа, подалі від майже щоденних німецьких нічних бомбардувань і від далекобійної гармати.

Навіть Кушинга турбують авіанальоти. Коли він з одним колегою їхав сюди кілька днів тому, їхню поїздку на метро перервала повітряна тривога. Потім вони з цікавістю спостерігали за бомбардуванням з балкона готелю «Континенталь», що виходить на сад Тюїльрі: «Літак «Гота» — світловий спалах — гранатна картеч — повсякчас вибухи і вогненні язики полум'я від бомби — невелика пожежа — Париж, занурений у чорну темряву». Вони йшли через Вандомську площу, де тротуари були вкриті битим склом, а на фасадах будинків виднілися сліди від осколків снарядів. Але не ці бомбардування, що тривали місяцями, так пригнічували Естоньє, хоча й вони також впливали на його настрій. Ні, найбільше його пригнічувала загальна ситуація на війні.

Близько місяця тому почався новий німецький наступ, третій за рахунком з кінця березня, цього разу — на північному сході від Парижа. І знову німці продемонстрували, що можуть прорвати оборону союзників будь-де. Зараз вони просувалися вперед значно швидше, ніж раніше. Близько двох тижнів тому німці зупинилися. Вони стояли тепер усього за сімдесят-вісімдесят кілометрів від Парижа. Усі чекали, що вони незабаром відновлять свій наступ. Їх наступною метою стане французька столиця.

Кушинга привів сюди з собою його колега Каммінгс[282], знайомий з Естоньє. Ці троє не могли наговоритися, обговорюючи тему війни. Естоньє був вражений і засмучений тими руйнуваннями, яких за останні місяці зазнали багато великих красивих міст Франції: «Спершу Реймс, потім Ам'єн, тепер Суассон і незабаром Париж». Так, Естоньє впевнений у тому, що Париж незабаром буде захоплено. І він переконаний, що єдине, що їм залишається, так це останній героїчний бій: «Краще вже битися з ворогом і втратити 40 тисяч чоловік, ніж втратити стільки ж у разі відступу, як це було останнього разу». Кушинг і Каммінгс намагаються переконати його. Необхідно за будь-яку ціну зберегти армію і продовжувати битися. «Ні, — відповідав їм Естоньє, — погляньте на бельгійську армію або на сербську: вони збереглися, але їх держави більш не існують. Франція також загине, але загине в бою до останнього солдата!» C'est effroyable[283]. Обидва американці продовжують шукати контраргументи і знаходять ще один. Американська армія у Франції збільшує свою присутність. Кушинг чув, що зараз у країні висадилося до 50 дивізій — це 750 тисяч осіб. Хіба з таким підкріпленням не можна буде зупинити наступ німців? А той смертельний грип, що почав поширюватися у Фландрії, адже він сильно вдарив по ворожих арміях? Але було складно підбадьорити зневіреного француза. Естоньє налаштувався на філософський лад: у боротьбі між законом і варварством в історії завжди перемагало варварство.

Засумувавши від песимістичних пророцтв француза, Кушинг з колегою вийшли на літнє осоння. Вони знаходилися в осередді туристичних маршрутів, між Ейфелевою вежею, Тріумфальною аркою та іншими відомими пам'ятниками. До самого вечора вони блукали Парижем, прагнучи побачити якомога більше і зберегти все побачене у своїй пам'яті. Обидва мали відчуття, що вони, можливо, бачать усе це востаннє.