Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

191

Субота, 6 квітня 1918 року

Андрій Лобанов-Ростовський хапається за револьвер у Лавалі

За весь час війни він не був такий близький до того, щоб застрелити людину, і іронія полягала в тому, що ті, кого він хотів убити, були його співвітчизниками. Одіссея Андрія Лобанова-Ростовського тривала, він утік не стільки від рідного дому (навіть якщо так вийшло), скільки від загрози революції.

Виявилося, що Салоніки зовсім не були тим самим спокійним місцем, де можна було сховатися від потрясінь. Революційні настрої докотилися і до російських військ у цьому місті, особливо після того як більшовики захопили владу. Навіщо тепер битися? Лобанов-Ростовський продовжував тікати. Цього разу до Франції, де він став ротним командиром у батальйоні росіян, які бажали продовжувати воювати, в російській формі, але формально на службі у французів. (Більшість російських солдатів у Салоніках відмовилися приєднатися до них і замість цього створили революційні комітети, розмахували червоними прапорами і співали «Інтернаціонал», доки їх, під охороною марокканської кінноти, не відправили на каторжні роботи до французької Північної Африки.)

Але відлуння російської революції докотилося і до Франції, точніше — відлуння Революції, адже ці настрої відчувалися всюди в Європі, що захиталася, посивіла, змучена, виснажена, знекровлена, розчарована після чотирьох років війни, чотирьох довгих років, коли всі обіцянки швидкої перемоги і всі надії на оновлення виявилися марними. Лобанов-Ростовський не так давно прибув у великий табір під Лавалем, де збиралися російські війська із Західного фронту, але він уже помітив тривожні ознаки: «Душа батальйону вражена заразою».

Власне кажучи, в цьому немає нічого дивного. По-перше, Росія вже не перебуває поміж держав, що воюють: близько місяця тому в Брест-Литовську було підписано принизливий мирний договір між більшовиками, що капітулювали, і німцями-переможцями[274]. Тож тепер не було причин жертвувати своїм життям. Коли батальйон з Салонік прибув до Лаваль, табір уже заповнювали деморалізовані та бунтівні російські війська, частини російського корпусу, дислокованого перш у Франції. Зустріч з ними не могла не вплинути на новоприбулих. Крім того, вони перебували зовсім поруч з Парижем, і війська піддавалися агітації численних емігрантських угруповань, осідлих у цьому місті.

Тривожних ознак було чимало. На параді хтось жбурнув милицею в генерала, який командував усіма російськими військами у Франції. Цілі чоти раптово оголошували страйк. Як і в Салоніках, офіцери тут також отримували анонімні погрози.

Сьогодні становище різко загострилося. Батальйон уперше повинен вирушити на фронт. Коли Лобанов-Ростовський з'явився вранці на місце шикування роти, там було порожньо. Він дізнався, що солдати в цей момент проводили збори, на яких вирішили відмовитися залишати табір. Лобанов-Ростовський перебував на межі нервового зриву. Однак він вирішив, за його власними словами, «що якщо він не вживе рішучих заходів, то все загине». Що робити, він не знав, але все ж віддав наказ, щоб двісті його солдатів залишили казарми і з’явилися на місце. Їх тривалий час не було, але зрештою вони зібралися.

Лобанов-Ростовський звернувся до своїй роти з короткою спонтанної промовою. Він сказав, що йому байдуже до політики, що вони формально є частиною французької армії та заприсяглися боротися до кінця війни. Його обов'язок — простежити за тим, щоб рота вирушила на фронт. Потім він звернувся до солдатів з питанням, чи готові вони виконувати наказ. Йому хором відповіли: «Ні!»

Не знаючи, на що зважитися, він почекав кілька хвилин, а потім повторив своє запитання. У відповідь знову пролунало «ні». «Весь цей час мій мозок гарячково працював, я спостерігав за подіями немов уві сні». Лобанов-Ростовський був у розпачі та розумів, що опинився в критичному становищі. Швидше від безвиході, ніж з конкретним наміром, він витягнув свій револьвер — жест, який він згодом назве «досить театральним». І промовив такі слова: «Я запитую вас утретє і востаннє. Ті, хто відмовляється воювати, нехай вийде зі строю. Але попереджаю, що я застрелю першого ж, хто насмілиться зробити це».

Настала гнітюча тиша.

Лобанов-Ростовський очікував гіршого. Якщо хтось вийде вперед, чи готовий він дійсно застрелити його? Так, нічого іншого не залишалося, адже він сам попередив про цю загрозу. Утім, зовсім не виключено, що солдати накинуться на нього і влаштують самосуд. Таке вже траплялося. Якщо це станеться, він спрямує заряджений револьвер на самого себе. «Секунди тиші я пам'ятаю як якусь галюцинацію. Думки вихором крутилися в моїй голові. Що буде?»

Ці секунди здалися йому вічністю. З кожною миттю бездіяльності, поки солдати вагалися, він наближався до власної перемоги. Це відчули і солдати, у міру того як тиша усмиряла їх, обертаючи бунтівливість на смиренність. Хтось вигукнув зі строю: «Ми нічого не маємо проти вас особисто, капітане!» Лобанов-Ростовський, з револьвером у руці, знову послався на обов'язок і принципи. Знову панує тиша. Тут почалося голосування. Рота виявила готовність вирушити на фронт. З почуттям нескінченного полегшення Лобанов-Ростовський дав солдатам звільнення на залишок дня. Завтра рано-вранці вони виступають.

Лобанов-Ростовський повертався назад як у маренні: вулиця гойдалася у нього під ногами. Назустріч йому трапився знайомий офіцер, який у замішанні втупився в нього: «Що з тобою? У тебе обличчя зелене з ліловими плямами».