Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

187

Понеділок, 11 березня 1918 року

Мішель Корде переглядав виставу в «Комеді-Франсез»

У «Комеді-Франсез» у Парижі — прем'єра п'єси Анатоля Франса «Корінфське весілля». Мішель Корде з дружиною, звісно, на ній присутні. Посеред другого акту спектакль переривається. Один з акторів виходить до рампи, оголошує про повітряну тривогу і про те, що до Парижа підлітають німецькі бомбардувальники. З партеру лунають голоси: «Продовжуйте!»

Актори відновлюють виставу, незважаючи на те, що приблизно п'ята частина глядачів залишила залу. Корде стривожений. Найбільше йому хочеться теж піти з театру, але він соромиться знайомих, які сидять на балконі, і вони з дружиною залишаються. Це було дуже незвично. Гучні репліки акторів раз у раз заглушалися звуками виючих сирен, а о 21:25 почувся гуркіт бомбардування, що нагадував глухий, тривалий барабанний бій.

З початку року Париж неодноразово бомбували, востаннє — три ночі тому. Бомбардувальники — великі, двомоторні літаки «Гота»[267], або ще більші, чотиримоторні монстри «Цепелін Штаакен», — завжди здійснювали свої нальоти з настанням темряви. У нічному небі спалахували промені прожекторів, чулися вибухи зенітних снарядів, і сигнальні ракети залишали після себе срібний пунктир.

Париж тепер занурювався в непроглядну темряву. Після заходу люди ходили вулицями з маленькими кишеньковими ліхтариками в руках. (Злочинці поспішили скористатися з ситуації: зросла кількість вуличних пограбувань.) У трамваях і метро горіли сині лампочки, і Корде помітив, що світло їхнє, падаючи на грубо розмальовані обличчя вуличних повій, надавало їм вигляду «гниючого трупа». Важливі будівлі та пам'ятники були надійно укрито мішками з піском, а вітрини магазинів обклеювали паперовими смужками, що складалися в цікаві візерунки. Уважалося, що з цими смужками вітрина не розіб'ється. Після авіанальоту 30 січня Корде побачив, як на деревах біля розбомбленого будинку на Авеню де-ла-Гранд-Армі повисли обривки фіранок і шпалер і одна рожева дамська панчоха. У всіх довколишніх будинках вибило шибки. Прислуга прибирала осколки і тимчасово заклеювала вікна газетним папером.

Унаслідок темряви і висоти, з якої скидали бомби (зазвичай, понад чотири тисячі метрів), літаки не мали змоги завдати точкові удари. Ці бомбардування були чистим терором, хоча й обмеженого масштабу. Авіанальоти здобули певний ефект. Люди почали виїжджати з Парижа. Британські та французькі літаки теж скоювали авіанальоти проти таких німецьких міст, як Штутгарт, Майнц, Мец, Маннгейм, Карлсруе, Фрейбурґ, Франкфурт[268]. І все ж Лондон, крім Дувра, залишався тим містом у Європі, що найбільше зазнав бомбардувань. Спершу флотиліями німецьких цепелінів, потім, коли ті 1916 року було визнано непридатними[269], важкими бомбардувальниками. Але в цьому випадку кількість жертв була невелика: максимум 162 убитих при денному авіанальоті 13 червня 1917[270]. Однак ці бомбардування порушили ще одне важливе табу. Під ударом опинилося беззбройне цивільне населення. Корде вважав це варварством.

В антракті між другим та третім актом Корде з дружиною вибралися в темний вестибюль. Там було порожньо, якщо не брати до уваги статую Вольтера, забарикадовану мішками з піском. Антракт затягнувся. Точилися суперечки з директором театру про те, щоб перервати спектакль. Зрештою вирішили продовжувати, незважаючи на те, що бомбардування ще тривало. «Зрозуміло», — коментує Корде. Він був упевнений, що насправді всі хочуть розійтися додому, але залишаються в театрі, «боячись осуду інших, які, до речі, також хочуть додому. Гордість для них важливіша за смерть!».

Усі глядачі повернулися до зали, і розпочався третій акт. Коли дали завісу, виявилося, що наліт ще триває. Актори запропонували публіці сховатися в підвалі театру. Корде з дружиною, разом з вирядженими у вечірнє вбрання людьми, спустилися вниз, під величезні зводи, де вишикувалися мармурові бюсти, що прикрашали раніш театр, а тепер укриті брезентом. Корде бачить, як хтось із військових надягає свого кашкета на голову мармурового Мольєра. Настрій у всіх у підвалі пригнічений, сумний, хоча одна актриса і намагається розважити тих, хто очікує, декламуючи вірші.

Близько опівночі хтось крикнув, що бомбардування припинилася. Коли вони вийшли з театру, вулиці огорнув густий туман. Сяючі цятки від кишенькових ліхтариків металися в імлі.

Наступного ранку Корде з дружиною вирішили прогулятися весняним містом. На бульварі Сен-Жермен вони побачили шість воронок від снарядів. На Рю де Ліль бомба впала просто перед будівлею, у якій раніше знаходилося німецьке посольство; вибухом знесло вхідні двері. Вони вирушили до Анатоля Франса, який вчора також був у театрі.

Виявилося, що антракт перед третім актом затягнувся через те, що з п'єси спішно викреслювали цілі шматки, щоб швидше дістатися фіналу. Актори на сцені також хотіли якомога швидше залишити театр, і це було помітно з їхньої гри. «Уперше, — сказав Анатоль Франс, — актори вимовляли свої репліки настільки ж гучно і квапливо, як і в звичайних театрах».

Усі говорили про великий наступ німців, що очікувався.