Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

183

Вівторок, 29 січня 1918 року

Ріхард Штумпф на борту «Гельґоланда» читає заклик до загального страйку

Ось уже два місяці корабель знову стоїть у сухому доці. Через ремонтні роботи Штумпф увесь забруднений: «Не можна і пальцем ворухнути, щоб одразу ж не влізти в лайно». Штумпф змирився. Народ невдоволений. На борту багато говорять про політику, але матроси, на його думку, — це занадто розколота маса, занадто довірлива, ледача, занадто дурна, щоб на щось зважитися.

Зате Штумпф повернувся до своїх занять. Його енергія знайшла вихід. Він плів грубі черевики з пеньки і продавав їх товаришам. Торгівля відбувалася жваво. Він улаштував імпровізовану шевську майстерню в судновий пекарні, щоб уникнути стеження з боку офіцерів. За календарем була зима, а погода стояла весняна.

Цього ранку сталася подія, що могла б частково похитнути мізантропію і песимізм Штумпфа. На борту корабля виявилися листівки соціалістичного змісту. За кілька хвилин уся команда вже знала про них. Матроси скупчувалися, памфлети передавали з рук у руки. Штумпф сам прочитав один екземпляр, зауваживши, що на листівці, звісно, були відсутні підпис автора і місце видання, що написане в ній почасти правда, а почасти — всього лише «банальності та загальні фрази». Головне гасло звучало так: «Якщо ти не хочеш, щоб Німеччиною керували за допомогою шаблі, будь готовий до загального страйку!»

Потрясіння, що цього дня досягли порту Вільґельмсхафен, вибухнули за тисячі кілометрів від нього, у Відні. У середині місяця там прокотилася хвиля страйків на військових заводах на знак протесту проти зменшення хлібних пайків і продовження війни. Становище ставало настільки загрозливим, що австрійська королівська сім'я під охороною озброєних військових залишила столицю. Хвиля страйків ширилася, докотившись до Будапешта і військово-морської бази Каттаро, де матроси заарештували своїх офіцерів і здійняли червоні прапори. Зараз хвилювання в Австро-Угорщині тимчасово вщухли, але замість цього вчора почалися великі страйки серед берлінських робітників на заводах боєприпасів і в металургії. У Німеччині також наростало невдоволення браком їжі та тим, що правлячі військові кола продовжують вести війну. Правда полягала в тому, що Німеччина була виснажена, з точки зору економічної. Іскрою, через яку спалахнуло полум’я, стала новина про невдачу мирних переговорів з Росією в Брест-Литовську[261]. Страйкарі вимагали миру, без усяких анексій і контрибуцій для будь-якої зі сторін, миру, заснованого на праві народів на самовизначення.

Цього дня страйки прокотилися всією Німеччиною. Припинили роботу понад мільйон людей у Мюнхені, Бреслау, Кельні, Лейпцигу та Гамбурзі.

До обіду надійшов наказ про шикування на палубі. Офіцери поговорили з особовим складом. З одного боку, вони висловили подяку за те, що про підбурливі памфлети негайно було повідомлено капітана, і закликали матросів й надалі діяти таким чином. З іншого боку, застерегли від участі у страйках та політичних маніфестаціях.

Штумпфу було важко передбачити, що станеться. Він добре знав, що невдоволення стало загальним: «Якщо знайдеться хтось, хто зможе скористатися з цього невдоволення, то вибух буде практично неминучий». Звісно серед матросів і робітників раз у раз виникали хвилювання, але їхні протести не містили ані послідовності, ані завзятості. І через короткий час вся енергія ставала марною. Такий був його досвід. Коли він придивлявся до робочих на корабельні, здавалося, що все відбувається як зазвичай. Не було ані найменших ознак того, що вони хочуть відкласти вбік свої інструменти. Вони навіть не ухилялися від роботи.

Але коли Штумпф проходив повз одного робітника, то почув, як той сказав: «Завтра ми припинимо стукати молотками». Штумпф подумав, що робітник мав на увазі війну.

А наступного дня повідомили про те, що всі звільнення на берег заборонено у зв'язку із заворушеннями в країні. До обіду всі робітники на борту відклали свої інструменти і швидко залишили корабель. Матроси схвально кричали їм услід, радячи «ніколи більше не повертатися». Світило сонце, у повітрі відчутно весняне тепло.

Цього самого дня у Вімерьо Харві Кушинг був присутній на похороні свого колеги, канадського лікаря Джона МакКрі. Прославило МакКрі не те, що він був керівником канадського генерального госпіталю № З, а написаний ним вірш. Він називався «In Flanders Fields», і мало хто не знав його знаменитої початковій строфи[262]:

In Flanders fields the poppies blow

Between the crosses, row on row,

That mark our place; and in the sky

The larks, still bravely singing, fly

Scarce heard amid the guns below[263].

Опублікований у «Панчі» в грудні 1915-го, цей вірш став одним з найвідоміших, читаних і цитованих. У ньому лунав безкомпромісний заклик до продовження битви, що використовувався також під час кампанії про вступ США у війну:

We are the dead. Short days ago

We lived, felt dawn, saw sunset glow,

Loved, and were loved, and now we lie

In Flanders fields.

Take up our quarrel with the foe:

To you from failing hands we throw

The torch; be yours to hold it high.

If ye break faith with us who die

We shall not sleep, though poppies grow

In Flanders fields[264].

Учора МакКрі помер від банального запалення легенів. Кушинг занотовує у своєму щоденнику:

Ми зустрілися біля 14-ї загальної медсанчастини, чудовим сонячним днем, і пройшли півтора кілометри пішки до кладовища. Траурну процесію очолювали рота Північно-Стаффордширського полку, багато лікарів госпіталю та канадські сестри милосердя, потім ішов Бонфайр [265] , якого вели за вуздечку двоє конюхів. Він був увитий обов’язковими білими стрічками; через сідло звисали чоботи господаря. Замикали процесію решта, серед них і ми. Шестеро сержантів несли труну від воріт кладовища. Коли його опустили в могилу, удалині почувся гуркіт гармат, немовби зумисно з такої нагоди.