Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

17

Субота, 10 жовтня 1914 року[33]

Ельфріда Кур слухає історії про війну за чашкою кави в Шнайдемюлі

Осінні барви. Жовтневе небо. Холодне повітря. Учитель приніс з собою на урок зведення з фронту і зачитує їх: два дні тому захоплено Антверпен, а тепер капітулював останній форт, отже, тривала облога знята і німецький наступ по всьому узбережжю, на Фландрію, може тривати. Останні слова повідомлення Ельфріда вже не розчула, їх заглушили радісні крики дітей.

Це стало ритуалом в її школі — захоплені вигуки, коли надходили повідомлення про перемоги Німеччини. Ельфріда вважала, що багато хто кричав від захоплення, сподіваючись отримати вихідний день на честь перемоги. Або сподіваючись, що директор школи, суворий, високий пан в пенсне, з сивою, гострою борідкою, буде такий захоплений їхнім юнацьким патріотизмом, що відпустить їх хоча б з останніх уроків. (Коли в школі було оголошено про початок війни, директор так розхвилювався, що заплакав, йому було важко говорити. Саме він заборонив вживати в школі іноземні слова. Порушники сплачували штраф в п'ять пфенігів. Потрібно говорити «Mutter», а не «Mama», «Auf Wiedersehen», а не «Adieu», «Kladde», а не «Diarium», «fesselnd», а не «interessant» і так далі.) Сама Ельфріда також закричала від радості, почувши новину про захоплення форту Брендонк, але не тому, що сподівалася вихідного, а просто від усієї душі: «Я думаю, що це так чудесно — кричати на честь інших там, де завжди слід дотримувати тиші». У класі в них висіла карта, і всі перемоги німецької армії ретельно відзначали маленькими чорно-біло-червоними прапорцями на голках. Атмосфера в школі та в Німеччині в цілому агресивна. Модними були шовіністичні гасла, всі — від дітей до дорослих — налаштовані на перемогу.

Після школи дівчинка сидить за чашкою кави. Батьки Ельфріди розлучені. Вона не спілкується зі своїм батьком, її мати працює, у неї — невелика музична школа в Берліні. Тому Ельфріда з братом живуть у бабусі в Шнайдемюлі.

Усі розмови, як і зазвичай, про війну. Хтось бачив на вокзалі ще один потяг з російськими військовополоненими. Раніше вони викликали інтерес «своїми довгими рудими шинелями й драними штанами», але тепер на них ніхто й уваги не звертає. У міру того як німці продовжують наступати, газети наводять нові цифри захоплених у полон, — це нагадує біржовий курс війни, де сьогоднішня позначка — 27 тисяч полонених під Сувалками і 5800 — на захід від Івангорода. (Не кажучи вже про інші, більш практичні ознаки перемоги: газети писали того місяця, що було потрібно 1630 залізничних вагонів для транспортування полонених, захоплених після великої перемоги біля Танненберґа.) Що з ними робитимуть? Фройляйн Елла Гумпрехт, незаміжня вчителька середніх років, з твердими переконаннями, круглими щічками і ретельно звитими кучерями, знала відповідь: «Розстріляти їх усіх, та й по всьому». Інші вважали цю ідею жахливою[34].

Дорослі розповідають одне одному історії про війну. Фройляйн Гумпрехт говорить про одного чоловіка, якого козаки замкнули в палаючому будинку, але йому вдалося втекти в жіночій сукні на велосипеді. Діти згадують історію, що їм прислала їхня мама з Берліна.

Один німецький єфрейтор-резервіст, що був у мирний час професором романських мов у Геттінґені, супроводжував групу французьких військовополонених з Мобежа до Німеччини. Удалині гуркотіли гармати. Раптом лейтенант, який був при виконанні обов'язків, помітив, що його підлеглий свариться з французом. Полонений обурено розмахував руками, а молодший капрал сердито виблискував очима з-за окулярів. Лейтенант поскакав у їхній бік, побоюючись, що почнеться бійка. Його втручання зупинило сперечальників. Тоді розлючений єфрейтор пояснив, що полонений француз, у драних черевиках, перев'язаних мотузкою, був професором Сорбонни. І обидва пани засперечалися через свою незгоду щодо кон'юнктива в ранній провансальській поезії.

Усі розсміялися, фройляйн Гумпрехт реготала так, що навіть вдавилася шматочком шоколаду з горіхами. А бабуся запитала у Ельфріди та її брата: «Діти, хіба не стид і сором, що двоє професорів змушені стріляти один в одного? Солдатам потрібно залишити свої гвинтівки і заявити, що вони не хочуть більше воювати. І повертатися додому». Фройляйн Гумпрехт обурено вигукнула: «А що ж наш кайзер? А честь Німеччини? А слава німецьких солдатів?» Але бабуся відповіла: «Усім матерям слід було б піти до кайзера і сказати: „Хай буде мир!”»

Ельфріда була спантеличена. Вона знала, що бабуся з жалем відреагувала на звістку про мобілізацію. Це була третя війна в її житті: спершу з данцями 1864 року, потім — з французами 1870-го. І навіть якщо бабуся, як і решта, і цього разу не мала сумнівів у швидкій перемозі Німеччини, вона все ж не могла схвалювати військові дії. І все ж говорити про це ось так? Нічого подібного Ельфріда раніше не чула.