Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

174

Середа, 14 листопада 1917 року

Харві Кушинг їде потягом з Парижа в Булонь-сюр-Мер

Їздити потягами стає справжнім випробуванням. Якщо хочеш потрапити у вагон, слід перебувати на вокзалі за годину до виїзду. У самому потягу панує закон джунглів, принаймні в тому, що стосується сидячих місць. Харві Кушинг здійснює одну зі своїх численних поїздок до Парижа, де він бере участь у роботі комітетів щодо поліпшення військової медичної служби і щодо поширення інформації про нові методи лікування. У ньому ще живий практичний і професійний інтерес, який одного разу привів його до Франції.

Насправді Кушинга цього дня турбує зовсім інше, поки він сидить, погойдуючись, у вагоні та повертається до Булонь-сюр-Мер, у шпиталь, де він працює. Час 10:00 ранку.

Пасажири, які сидять в одному купе з Кушингом, утілюють багатогранність публіки воєнного часу. Тут сидить французьке літнє подружжя: вона загорнута в шаль, він занурений у читання ранкової газети. Кілька російських військових, один з-поміж них — з пишними світлими бакенбардами. Кілька бельгійських солдатів, яких легко впізнати за китицями, що теліпаються на головних уборах, які Кушинг уважає «дурнуватими». А ще португальський офіцер, який стоїть розсерджений в коридорі (Кушинг підозрює, що зайняв його місце). І льотчик у темно-синій формі, який читає досить фривольний журнал «Ля Ві Паризьен», відомий своїми малюнками напівоголених жінок. Ці малюнки часто виривали і вішали в окопах і казармах. У журналі публікується також безліч оголошень від жінок, охочих познайомитися, але насамперед від солдатів, які розшукують «хрещену»: всі знали, що це був пароль, який означав тимчасові сексуальні стосунки. Американських військових навіть попередили на найвищому рівні, щоб вони не купували цей скандальний французький журнал[257].

Кушинг уже почав забувати криваві затяжні бої навколо Іпра, що завершилися близько тижня тому, коли канадські війська нарешті зайняли гористий виступ. Цей насип дав назву самій битві — Пасхендале. Жодних сумнівів: британське командування здійснювало безглузді наступи винятково з міркувань престижу. Бій тривав, поки не було заявлено, що «мету досягнуто».

Ще б пак, мета. Цього дня Кушинг похмурий і песимістичний. «Іноді ставиш собі питання, до чого все це йде, — занотовує він у щоденнику, — і навіщо ми тут». Його похмурий настрій багато в чому спричинений тривожними новинами з Росії та Італії. Більшовики зі своїм гаслом «Мир народам!» захопили владу на сході, а пошарпана італійська армія відступала від однієї річки до іншої. Чи зможе вона втримати нові позиції на річці П'яве? (Частина Кушинга перекинута до шпиталю в Булонь-сюр-Мер, бо британське з'єднання, яке стояло там, отримало наказ негайно вирушати до Італії.) Особисто він, Кушинг, уважав, що союзникам не доводилося ще так тяжко з часів Марнської битви 1914 року.

Звісно ж це відчуття загальної кризи виливається в дратівливість. Кушинг неприязно розглядає бельгійців і росіян, які сидять у купе. «Бельгійці, — пише він, напевно носять свої безглузді китиці на голові з тією ж метою, з якою махають оберемком соломи перед впертим віслюком. А ці росіяни тільки їдять і нічого не роблять. Вони відмовляються боротися, але що ще гірше, відмовляються працювати. Поміж союзників немає згуртованості, тому невдачі чатують на них на кожному кроці. А тим часом німці планують до весни прорив на Західному фронті». Ні, Кушинг більше не оптиміст і розуміє, як і десятки мільйонів інших, що його життя у владі якихось далеких сил, — сил, якими давно ніхто не керує. «Ще один поворот калейдоскопа — і будь-якої хвилини наші долі зміняться».

Льотчик відклав убік «Ля Ві Паризьен», взявся за читання роману під назвою «Моя красунька». Потяг погойдується, стукаючи по рейках.