Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

167

П'ятниця, 28 вересня 1917 року

Мішель Корде навідує Анатоля Франса у Турі

До обіду потяг зупиняється на станції в Турі. На пероні стоїть він, Анатоль Франс, солідний огрядний пан з короткою білою борідкою і червоним капюшоном на голові. Вони разом їдуть на автомобілі до Ла-Бешеллері, маєтку письменника, мальовничо розташованого на пагорбі за два кілометри від Тура.

Війна стала випробуванням для цього старого чоловіка. Не те щоб вона торкнулася його особисто. Він не мав родичів на фронті, тому спокійно жив на березі притоки Луари, аж до серпня 1914 року, коли йому, як і багатьом іншим, довелося знятися з місця і втікати на південь, рятуючись від непереможної, як здавалося, німецької армії. Ні, швидше йшлося про те, що війна від самого початку означала гіркий і непривабливий крах усього, у що він колись вірив.

Біль від усвідомлення цього був особливо нестерпним для нього, поважного чоловіка, який звик до захоплень і прославлень, якого тепер обсипали лайкою та погрозами. І все тільки тому, що він не бажав відмовлятися від своїх колишніх слів, а 1914 року не дозволив втягнути себе у військову істерію. Приголомшений, вражений і переляканий, старий чоловік вирушив тоді на фронт добровольцем — йому виповнився 71 рік, — але це викликало лише усмішки. Тепер Франса не так переслідували, як ігнорували. Пригнічений і заляканий, він зробив ще кілька кроків, але на нього не звертали уваги. У Корде склалося враження, що Франс абсолютно зневірився в людстві. І все ж великий письменник не міг не міркувати про те, що відбувається сьогодні. Він зізнався Корде, що іноді уявляє, ніби війна триватиме вічно, і думка про це змушує його божеволіти[252].

Прибувши до Ла-Бешеллері, вони сіли обідати. Будинок XVII століття з масивного каменю був справді ошатний, у ньому можна було побачити безліч речей, які завзятий колекціонер Франс збирав роками. Один з-поміж гостей, відвідавши будинок приблизно в той самий час, порівняв його з «антикварною крамницею». Просто посеред вітальні стояв позолочений торс Венери. За обіднім столом сиділи інші гості, поміж них — торговець тканинами з міста. Як і Анатоль Франс, ця людина дуже песимістично бачила майбутнє.

Більшість жителів Тура хоче продовження війни, адже саме завдяки війні робітники отримують високі зарплати, а торгаші підраховують прибуток. Буржуазія, дізнаючись новини з реакційних газет, цілком і повністю підтримує гасло про війну без кінця. Коротше кажучи, пацифістами стають тільки на фронті.

Вони провели другу половину дня в бібліотеці, що розташовувалася в невеликій будові в саду. Розмова мимоволі поверталася до теми війни, цієї рани, яку ніхто з них не міг чи не хотів ятрити. Вони обговорювали мирні ініціативи останнього року — німецьку, американську, і звісно ж пропозицію про мир, яку минулого місяця висунув Папа Римський[253].

У будинку відчувалася особлива атмосфера. Інтелектуали почуваються в кімнаті під захистом фортечних стін з книг. Франс і Корде, витончені, освічені гуманісти, які радикально мислять, живуть немов чужинці у власному часі, обурені подіями, сенс яких їм незрозумілий, для подолання яких їм бракує сил. Невже справді всі шляхи до миру відрізано? Вони хотіли б ухопитися за останню соломинку. Можливо, відповідь президента Вільсона було перекладено неправильно? А можливо, сфальсифіковано німецький меморандум, надісланий Папі Римському? Напевно, є якась прихована переговорна стратегія? Напевно, можливо. Але чому, чому, чому?

Слова і думки витають в повітрі в цій бібліотечній залі, години спливають одна за одною. Починає сутеніти. У небі з'являється круглий місяць, забарвлюючи осінній пейзаж своїм сріблясто-молочним сяйвом.