Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

166

Понеділок, 10 вересня 1917 року

Ельфріда Кур готує омлет по-селянськи у Шнайдемюлі

Усі говорять тепер про їжу, про запаси. Ніхто не хотів би пережити ще одну «бруквяну» зиму, подібну до минулорічної. Льох на Альте-Банхофштрассе, 17, удалося набити картоплею (вони купили цілий віз у пана Кенцлера), була там і ріпа. Щоправда, майже не залишалося хліба і жирів. їжа як і раніше мізерна і одноманітна[251].

Ельфріда навчилася чудово готувати омлет по-селянськи: вони з братом дуже полюбили цю страву. Спочатку вона змащувала сковороду старою шкіркою від окосту. Потім солила, викладала скибочками картоплю й обережно обсмажувала її, щоб вона не підгоріла. Потім брала яйце і збивала його з водою, борошном, сіллю і перцем і виливала на сковорідку, додавши трохи цибулі, якщо вона була. Хитрість полягала в тому, щоб додати рівно стільки води, щоб збита маса вкрила всю картоплю, але в той же час не передати куті меду, щоб у ній відчувався хоч якийсь смак яйця.

Два дні тому вони з подругою Труде ходили на прогулянку разом з лейтенантами Леференцем і Вальдекером. Було по-літньому тепло, і вони гуляли дорогою до Кеніґсбліка. Поруч з нею йшов лейтенант Вальдекер, він слухав її, обіймав її, сміявся її історіям, дивився на неї — здивовано і закохано, цілував їй пальчики, цілував у кінчик носа, у лоб. Лейтенант Леференц час від часу погрожував пальцем своєму товаришеві та смикав його: «Ні-ні, вона неповнолітня!» А потім почав сам цілуватися з Труде. Лейтенант Вальдекер же задовольнявся тим, що тримав Ельфріду за руку і притискав її голову до свого плеча. Назад вони повернулися лише надвечір. Коли прощалися на сходах на Альті-Банхофштрассе, він прошепотів їй на вухо, що кохає її. Він, лейтенант Вальдекер, у своїй розкішній льотній формі, офіцерському кашкеті, який він носив трохи набакир, у своїх шкіряних рукавичках, із Залізним хрестом, зі своїми блакитними очима і білявим волоссям. Вона була приголомшена, утішена і щаслива.

Незважаючи на це, а можливо, саме завдяки цьому, вона продовжувала розігрувати спектаклі з Гретель Ваґнер. Найбільше Ельфріді подобалося удавати лейтенанта фон Йелленіка, а Гретель була медсестрою Мартою. Тепер у їхніх іграх з'явився новий мотив: лейтенант фон Йелленік був палко закоханий або в якусь відсутню уявну даму, або в сестру Марту. На жаль, об'єкт його/її кохання був уже заміжній за майором, тому їм залишалося лише платонічне почуття на відстані.

Зараз її турбувало саме це. Іноді траплялося, що вона, як колись, ходила на вокзал, допомагати бабусі в їдальні Червоного Хреста або просто поглянути на військові ешелони або санітарні потяги. Але це траплялося дедалі рідше. Її більше не цікавили лінії, позначені чорно-біло-червоними прапорцями на мапі у класній кімнаті. У школі вони майже не говорили про те, що відбувається на фронтах: інакше виявлялося, що у когось убитий друг або родич. Давно вже їх не відпускали з уроків заради святкування перемоги. Війна, як занотовувала Ельфріда у своєму щоденнику, триває так довго, що вона майже

стала чимось на кшталт нормального стану. Люди навряд чи пам'ятали, як усе було в мирний час. І ми більше не замислювалися про війну.