Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

16

Неділя, 4 жовтня 1914 року

Андрій Лобанов-Ростовський бере участь у боях при Опатові

Ледь зазорів туманний світанок, артилерія знову відкрила вогонь. Андрій Лобанов-Ростовський негайно прокинувся від цього розкотистого гуркоту; його зморила втома, він спав усього зо дві години. Похитуючись, він підвівся. З висоти, на якій вони розбили вночі табір, він побачив, як удалині клубочиться біла хмара від розривів снарядів, як ці клуби заволікують низькі пагорби на півдні й заході. Бачив, як клуби диму спалахують і повзуть далі, немов потік лави. Як миготливий вогонь наближається до міста, як він дістається його. Цивільне населення в паніці рухається вулицями. Нарешті, весь Опатов поглинений димом від розривів снарядів і палаючих будинків. І тільки церковна дзвіниця ще видніє з клубів диму.

Артилерійський вогонь дедалі ближчий і щільніший. Гуркіт хвилями накочує з обох сторін: гримлять вибухи снарядів, лунають ляски від пострілів з гвинтівок, чутно тріск кулеметів. Вони не все бачать і не беруть участь у бою, але за звуками розрізняють, що він кипить «за півкола від нас». Рота як і раніше займає свою висоту, відповідно до наказу: «Залишатися на місці в очікуванні подальших інструкцій». Об 11:00 надійшли нові розпорядження. Слід готуватися до відступу.

За півгодини Лобанов-Ростовський обертається. У жовтневому небі він бачить велетенський димний плюмаж. Полум'я пожирає Опатов. І не тільки його: всі села по обидва боки від міста також охоплені вогнем. Військовим дедалі важче продиратися крізь натовп переляканих чоловіків, жінок і дітей, які в паніці кидаються в різні боки, коли до них наближаються звуки бою. Десь на півдорозі рота зупиняється.

Що, власне, відбувається? Російська армія, яка відтісняла австрійців на південь від Кракова, припинила переслідування супротивника. Причинами тому стали осіння сльота, труднощі з постачанням (звісно ж саме цими причинами завжди пояснювали, чому раптом блискавичний і ефектний наступ призупинявся), а також неочікувана поява німецьких військ[31].

Близько дванадцятої рота Лобанова-Ростовського була оточена «кільцем вогню». Ніхто не знав, що відбувалося насправді. Судячи з чутних звуків, бій тривав ще й позаду них, на дорозі до Сандомира. Вони як і раніше не брали участь у бою, але розриви снарядів лунали дедалі ближче. Повз них проїхала якась військова частина, коні тягли за собою кулемети. Після короткої наради з незнайомим штабним офіцером Лобанов-Ростовський отримав наказ узяти 20 бідок своєї роти, навантажених вибухівкою та іншою зброєю, і прямувати за кулеметним відділенням, прориваючись з оточення. На підкріплення він отримав 20 солдатів. Сама рота поки залишалася на місці.

Так Лобанов-Ростовський і вирушив у дорогу: верхи на коні, його люди — по одному в двадцяти одноколках, а ще (оце вже дивина) корова, яка призначалася їм на обід, але отримала коротке відстрочення у зв’язку з непередбаченим розвитком подій. Лобанов-Ростовський був дуже стривожений, бо кулеметники спритно просувалися вперед, і він швидко відстав від них. Пізніше він розповідатиме: «Я не мав карти і не уявляв про те, де я знаходжуся». Біля мосту, де сходились три дороги, вони потрапили в страшенний затор з біженців, свійської худоби, коней, санітарних возів з пораненими. Міст був блокований возом з біженцями, два колеса його повисли над водою. Доки солдати намагалися зрушити воза, над їхніми головами засвистіла картеч[32]:

Переполох поміж селян був невимовний. Жінки і діти кричали від жаху, чоловіки намагалися утримати коней, які билися в паніці, а одна жінка в істериці вчепилася в мого коня і кричала: «Пане офіцер, на якій дорозі безпечніше?» Зі зрозумілих причин я не міг відповісти і лише невизначено махнув рукою. Якийсь селянин штовхав поперед себе трьох корів, які впиралися; нарешті йому вдалося вивести їх на об'їзну дорогу, але й там розривалися картечні гранати. Він повернув назад, його знову наздогнав вогонь, і він, геть збожеволівши, помчав назад до палаючого села.

Перейшовши зрештою через міст, Лобанов-Ростовський побачив, що дорога заповнена селянами, які бігли, їхніми возами, і рушив разом зі своєю маленькою групою солдатів просто полями. Кулеметники вже зникли вдалині. А Лобанов-Ростовський знову намагався зрозуміти, де саме він знаходиться. Він хотів зорієнтуватися за шумом бою. Раз у раз навколо них розривалися гранати, чулася кулеметна черга. Він навмання скакав уперед.

Коли вони дісталися ще одного моста, просто над ними розірвалися кілька картечних гранат. Солдат на чолі колони взявся хльоскати свого коня, і візок помчав униз із крутого пагорба, що вів до мосту. Щоб запобігти паніці, Лобанов-Ростовський нагнав солдата і зробив те, чого ніколи раніше не робив, навіть не думав робити: він ударив переляканого солдата батогом. Порядок був відновлений, їм удалося переправитися через міст, і вони продовжили свій шлях уздовж крутого обриву.

Під кручею панував хаос. Кілька артилеристів намагалися врятувати три застряглі гармати. Поранені потоком, що наростав, рухалися вниз з урвища, в пошуках безпечного укриття. Лобанов-Ростовський запитував, що сталося, з яких частин ці поранені. Люди, які спливали кров'ю, були надто розгублені й спантеличені, щоб дати йому зрозумілу відповідь. Повз них галопом промчав офіцер, рятуючи полковий прапор, — він лежав у нього в сідлі; атавізм 1914 року: не тільки битися з прапором у руках, але й виконати святий обов'язок — не дозволити ворогові захопити свій прапор. Офіцера зустрічали схвальними вигуками: «Побережися!» Обабіч обриву вибухали снаряди. У повітрі клубочився пил, пахло димом від пожеж і кордитом.

Проїхавши ще деяку відстань уздовж обриву, з компасом у руці, в супроводі не лише свого відділення, але ще й трьохсот-чотирьохсот поранених, Лобанов-Ростовський з подивом помітив, що вони опинилися в полоні. Безсумнівно, шлях уздовж урвища вів їх до великої дороги у напрямку до Сандомира. Біда полягала в тому, що артилерійська батарея німців перебувала зовсім поблизу. І тієї самої миті почала обстрілювати росіян, щойно вони видерлися нагору. Лобанов-Ростовський і решта відсахнулися назад. Удалині, праворуч від великої дороги, видніли інші німецькі батареї. Лобанов-Ростовський занепав духом, розгубився.

І тоді відбулося дещо примітне, хоча і не надзвичайне.

Німецькі гармати, найближчі до загону Лобанова-Ростовського, були обстріляні своїми ж, з іншого боку дороги, які вважали їх росіянами. Німецькі батареї вели одна з одною лютий артилерійський двобій. За цей час росіянам удалося сховатися. Звісно, німці незабаром з'ясували свою помилку, але ворог був уже далеко, на великій дорозі до Сандомира, на безпечній відстані від німецької артилерії. З усіх навколишніх доріг і стежок до них стікалися частини, які відступали. Тепер вони були часткою «єдиної, довгої, чорної стрічки з возів, навантажених пораненими, розбитих артилерійських батарей, солдатів з інших військ».

А ось ще один атавізм: кавалерійський полк, готовий до бою, скаче по дорозі — мальовнича картина епохи Наполеонівських воєн. Німці? Ні, російські гусари! Їхні спокійні усмішки разюче контрастують із плутаниною і страхом, що панують серед тих, хто відступають. Здається, що кавалерія належить до зовсім іншого корпусу, вона не має уявлення, що сталося і що зараз відбувається.

Коли Лобанов-Ростовський зі своєю маленькою колоною в сутінках під'їжджав до Сандомира, здавалося, що найгірше вже позаду. Стрілецька дивізія, що тільки-но прибула й відпочила, обкопувалася обабіч дороги. Виявивши, що міські вулиці занадто вузькі й на них тісниться забагато люду, Лобанов-Ростовський залишив свої 20 одноколок на в’їзді в місто. Він помітив, що корова все ще перебуває з ними. Схоже, вона з честю витримала всі випробування. Небо було затягнуло хмарами.

У строкатому потоці військових частин він побачив знайомих. Той самий піхотний полк, з яким він зустрівся минулої ночі: солдати спали тоді просто неба на вулицях Опатова, — нерухоме спляче скопище голів, рук, ніг, тулубів біліло в місячному світлі. Ще вранці їх налічувалося чотири тисячі. Залишилися живими триста, і ще шестеро офіцерів. Полк майже знищений, але не переможений. Вони несуть прапори. І в їхніх лавах панує порядок.

До вечора почався дощ. І лишень тепер Лобанов-Ростовський згадав, що не їв увесь день. Голод притлумили тривога й неспокій. Близько одинадцятої з'явилися інші солдати роти, пошарпані, але вцілілі. А з ними, на щастя, — польова кухня. Тепер усіх погодують. Удалині вщухає гарматний гуркіт. Стає зовсім тихо. Те, що назвуть битвою при Опатово, завершилося.

Дощило. Настала північ.

Лобанов-Ростовський разом з іншими заліз під вози, щоб поспати. Спершу вдалося заснути, але потім струмені дощу просочилися і до них. Залишок ночі він зі своїми солдатами провів, сидячи біля дороги, мовчки, без сну, у якомусь тваринно-терплячому очікуванні, коли нарешті настане світанок.